Суспільно-політичні організації Індії 1860-1890 рр.

«Асоціація Британської Індії» лише несміливо критикувала окремі боку англійської колоніальної політики. Їх вимоги полягали в можливості отримання європейського освіти. У результаті руху селян асоціація наблизилася до колонізаторам.

У результаті нього відмежувався «Ліва демократичне крило буржуазний націоналізм» Друге свою назву вони мали як дрібнобуржуазні демократи. На чолі їх стоявБ.Ч.Чаттерджи (Б.Чоттопадхайя) У творах він писав про згубні наслідки англійських колоніальних завоювань. У творах він малював картини боротьби британського народу 18 столітті, цим намагаючись відродити національний дух індійського народу.Мелкобуржуазние демократи представляли інтереси прошарку торгової буржуазії, власників малих промислових закладів, малозабезпеченої частини інтелігенції, збанкрутілих дрібних поміщиків і верхівки орендарів -райятов. Представники цієї організації виступали на підтримку антиколоніальної боротьби народних мас, виявлялиантифеодальную спрямованість. Вони мали свою економічну програму – планувалося створення у Індії національні зі школи і коледжі, національну печатку, національний банк, торгову палату, заводи, ринки, ферми. У 1874 р – закликали до бойкоту англійських товарів хороших і проведенню кампанії, предвосхитившей ідею «громадянського не-співпраці» Ганді. У своїй по-літиці вони виступали проти експлуатації селян колоніальним державою, заминдарами, лихварями і торговцями. Але вони змогли виробити єдиної й чіткої політичної програми, ми змогли створити власній політичній організації, хоча у 1870 рокуХемантаКумарГхош зробив поїздку до Бенгалії, агітуючи за створення місцевих політичними організаціями бенгальських націоналістів.

У Бенгалії можна назвати ще одне організацію, яка одержала підтримку серед індійського студентства. Це була «Студентська Асоціація», засновану в 1875 року під рук. АнандаМоханБоса. До її складу входили студентиКалькуттского університету. Вплинув у розповсюдженні цих ідей серед бенгальського студентства мали лекції, прочитані у цій організаціїСурендранатхомБанерджи. Він виховував університетську молодь у дусі патріотичного служіння батьківщині. «Студентська Асоціація» випускала свій журнал «> Шодхарани». Керівникикалькуттских дрібнобуржуазних демократів і

Ще один політична організація - «Індійська ліга» оформлене на початку вересень 1875 року. Її діяльність почалося з відкриття технічного коледжу в Калькутті. На початку своєї діяльності, «Ліга» провела кампанію за виборністькалькуттского муніципалітету, що призвело до зіткнення з Асоціацією Британської Індії. Тим самим було загострилася боротьба між лівим і правих течією у національному визвольному русі Бенгалії. У 1876 року зі складу «Индийской ліги» вийшла група членів на чолі з АнандаМоханГхошем іСурендранатхомБанерджи, які створили суспільно – організацію, яка отримала назву «Індійська асоціація». Соціальний склад цієї організації був змішаний, що дозволило іншим лібералам, у Індії, приєднатися до асоціації.

У перші роки після створення асоціації, їхня діяльність розгорталася переважно навколо вимог проведення іспитів на заміщення вакансій у Англії, а й у Індії. У 1879 р меморандум було передано у парламент. Економічні питання не грали головній ролі у діяльності організації. У 1881 р. у меморандумі, направленому «індійської асоціацією» колоніальним владі щодо проекту новим законом про оренду в Бенгалії, який зміцнював феодальну залежністьрайятов, вказувалося, що асоціація розглядає проектований закону про ренті як спробу налагодити стосунки між поміщиками і орендарями, І що асоціація вдячна уряду при цьому. Можна дійти невтішного висновку у тому, що індійська асоціація позитивно ставилася до політики колоніальних влади. Також це можна зробити помітити у цьому, що на відміну від дрібнобуржуазних демократів, ліберали негативно сприйняли боротьбі народних мас, обмежуючись прийняттям петицій, яких направляли на адресу колоніальних влади. З 80-х організація займалася розробкою проектів конституції, а як і своїх політичних програм, цілями яких, за свідченнямбанерджи, були «створення громадської думки країні, об'єднання різних расових угруповань народів індії з урахуванням спільність інтересів та прагнень, сприяння встановленню дружби між індусами і мусульманами, залучення мас у діяльність національно – визвольного руху».

> Банерджи зробив із травня до липня 1877 року висловив низку поїздок по великих містахПенджаба і Сполучених провінцій і цього у містах виникли філіїИндийской асоціації, та був встановив зв'язки й з організаціями в Бомбеї і Мадрасі.

УМахараштре виникла 1880 р і демократичне рух, що отримало назву «нова англійська школа». Однією з організаторів бувБ.Г.Тилак. У розвитку його політичної думки вже в роки намітилися протиріччя - з одного боку він виступав за рішуче опір колоніальному режиму, з другого - підтримував політичну програму національних організацій поміркованого напряму, і брав активну участь у їхній роботі. Завдяки організації видавалися дві газети – «> Махратта» - англійською і «> Кесари» намаратхском. Організація виступала прибічником поліпшення матеріального становища народних мас. У на самому початку своєї діяльності вони вибрали формою захисту національних інтересів індійських промисловців бойкот англійських товарів. У своїй діяльності організація ставила б перед собою низку завдань: організація народної освіти, виховання в широких демократичних шарах духу патріотизму і націоналізму. Хоча це й визвольні організації, в Бенгалії, «нова індійська школа» виступала проти революційної боротьби з англійським колоніальним режимом.

У північної та південної Індії умови виникнення національно – визвольних організацій відрізнялися та умовами Бенгалії і Бомбея. У цьому вся районі майже спостерігалося розвиток капіталістичного підприємництва. Поштовхом до створення місцевих націоналістичних організацій цієї маленької частини країни була поїздка туди в 1878 року З.Банерджи. тоді там виникли місцеві відділеннякалькуттской організації.

У 1880 р. в Аллахабаде було створено організація - «> хиндусамадж» під керівництвомМаданаМохана Малаві. Основне завдання цієї організації було здійснення початкової освіти на індійських мовами. Цим вони хотіли національну незалежність у природничо-технічній освіті.

У північної Індії національно-визвольного руху мало скоріш релігійну забарвлення. Таким прикладом може бути рух

«> Найямахаз» – рух ваххабітів. МохаммедКасми став організатором мусульманських установ нових типів – одна з яких - Дар – вул –улум вДеобанде. Основною метою своєї діяльності вони вважали необхідність об'єднати зусилля мусульман і індусів вантианглийской боротьбі. Слід зазначити, хоча організація була мусульманської, але для досягнення цілей ладні були вдатися до поступки одне одному і бути більшверотерпимими. Але, тим щонайменше, Деобанд стане центром масової боротьби з колоніального режиму. Діячі організації занадто захопилися теологією, тому налагодили зв'язку з національними організаціями найближчих районів.

Підсумовуючи можна дійти невтішного висновку у тому, що суспільно-політичні визвольні організації 2 половини 19 століття Індії почали бурхливо повинна розвиватися у найрозвиненіших районах країни, як-отБомбей, Бенгалія і Махараштра. Основне спрямування їх діяльності - просвітництво народу, позаяк у основному організаторами були представники інтелігенції, які б випускали газети, виступав із промовами перед народом. Слід зазначити, що метою цих організацій виступало повалення колоніального режиму, але метод де вони вибирали революційний метод боротьби (крім радикально спрямованих націоналістів). Діяльність суспільно – політичними організаціями була потужним кроком вперед у розвиток суспільной думці таки в Індії.

71\колоніальна адміністрація в індії\ На рубежі нового століття зросло значення форм і методів колоніального грабунку, притаманних епосі імперіалізму.

У 1893-1899гг. колоніальні влади провели фінансову реформу, що закріпила положення Індії, як аграрно-сировинного придатка метрополії і полегшила проникненню в країну англійської капіталу. Були закриті монетних дворів, чеканити срібну рупії, замість колишнього срібного стандарту вводився золотий стандарт рупії. Її курс було підвищено і ставилося у залежність від англійського фунта стерлінгів. Ці заходи сприяли розвитку товарообороту між Індією і Англією, посилюючи при цьому розбіжність між цінами на імпортні та експортні товари в Індії. При цьому торгівельні відносини Індії з іншими країнами Азії, з їх знецінюється срібною валютою, виявився утрудненим. Ці заходи сприяли збагаченню англійських експортерів через торгівлю і нееквівалентний обмін. Безпосереднім результатом реформи було розорення низки індійських торгових фірм, зростання цін і, головне, значне знецінення срібних прикрас - основної форми заощаджень широких народних мас Індії, що важко позначилося на становищі трудящих.

Фінансова реформа, що підсилила позицію англійських експортерів на індійському ринку, сприяла перетворенню країни в аграрно-сировинний придаток метрополії. Нееквівалентний обмін в торгових відносинах Індії з Англією та іншими капіталістичними країнами обумовив вивіз з країни величезних матеріальних цінностей, оплачених значно нижче їх вартості або зовсім не оплачених. Підтвердженням цьому є такі дані: в 1901 р. перевищення експорту над імпортом склало 11 млн. ф. ст., а в 1909/10 - 1913/14 рр.. - В середньому 22, 5 млн. ф. ст.

Англійською монополіям належали: переважна більшість чайних плантацій в Бенгалії, Ассамі і на півдні країни, кавових плантацій у князівстві Майсур і каучукових - в князівстві Траванкур; все джутові фабрики в Калькутті, основна частина механічних майстерень; значна частина текстильних фабрик в Бомбеї та інших провінціях; майже всі залізничні майстерні та шахти країни. Англійці володіли найбільшими підприємствами країни. У 1915 р. всі робітники в джутовою промисловості та портовому господарстві, майже всі робітники залізничних і трамвайних майстерень, половина робітників у цукровій та вовняної промисловості, близько 80% робочих в паперовій і близько 60% - у будівельної та металургійної промисловості були зайняті на підприємствах, які належали англійському капіталу.

Английские капіталовкладення в Індії в 1896 - 1910 рр.. зросли від 4 - 5 млрд. до 6 - 7 млрд. рупій. Засилля англійської фінансового капіталу в економіці країни яскраво ілюструється наступними даними: в 1905 р. капітал компаній 165, зареєстрованих в Англії, але діють в Індії, втричі перевищував капітал компаній (як англійських, так і індійських), зареєстрованих у самій Індії.

Однак англійських позиції монополій в економіці країни визначалися не лише прямими англійськими капіталовкладеннями в різні галузі народного господарства. Англійська буржуазія утримувала захоплені командні висоти з допомогою створених нею економічних важелів.

Як і раніше, головним важелем, що дозволяла Англії зберігати свій економічний і політичне панування в Індії, залишався колоніальний державний апарат. На позики та цінні папери колоніального держави припадало понад половину всіх англійських капіталовкладень в Індії. Як і раніше, народи Індії повинні були оплачувати колоніальні військові авантюри британських імперіалістів в Азії та Африці: придушення «боксерського повстання» у Китаї, військову експедицію до Тибету, війну з бурами і т. д. У 1900-1913 рр.. стерлінгових «обов'язок» Індії виріс з 133 млн. до 177 млн ф. ст.

загрузка...

Зросло значення керуючих агенцій - організацій англійських колоніальних монополій в Індії. Як старі керуючі агентства, так і нові, які є дочірніми підприємствами найбільших англійських монополії, були тісно пов'язані з англійським фінансовим капіталом, з найбільшими англійськими колоніальними банками. Вони діяли в тісному контакті з верхівкою колоніальної адміністрації в Індії, з англійською та бюрократією фінансовою олігархією. Відомий економіст П. Локанатхан індійський дотепно писав про керуючих агентствах, що вони «утворили... щось на кшталт пляшкового горлечка, через який британський капітал притікає до Індії і розподілявся між різними підприємствами, побудованими цими агентствами. Керуючі агентства, які одержували відрахування від прибутків пов'язаних із ними підприємств, тримали під контролем основну масу капіталу, як англійської, так індійського і, що функціонував в Індії.

З посиленням колоніальної експлуатації Індії зросла роль англійських колоніальних банків - іншої важливих економічних важелів лондонського Сіті. Так звані розмінні банки - «Меркантайл бенк», «Чартерд бенк оф Индиа» та інші контролювали зовнішню торгівлю країни та фінансували найбільші англійські фірми, зайняті в оптовій експортно-імпортній торгівлі. Індійський Через торгово-рос-товщіческій посередницький капітал вони були пов'язані з селом - виробником сировини і покупцем англійських промислових виробів масового споживання. У той же час у країні відсутній фактично організований промисловий кредит, і індійські підприємці повинні були звертатися або до керуючих агентствам, або до великих рос-товщікам-шроффам, які контролювали внутрішню торгівлю, а також тримали в фінансової залежності кустарів і дрібних підприємців-мануфактурістов.

Подальший розвиток товарно-грошових відносин у країні, складання ринку внутрішнього в умовах панування імперіалізму і феодалізму привели до величезного розвитку торгівельного і лихварського капіталу, що виступав в першу чергу як агентура іноземних монополій. На початку першого десятиліття XX ст. дохід лихварів становив близько 200 млн. рупій на рік.

У найважливіших торговельних центрах країни склався прошарок торгової компрадорської великої буржуазії, обслуговувала експортно-імпортні операції англійців до Індії.

72, 73\туреччина в др. Пол. 19 ст\ Завдяки добре налагодженій конспірації та реформаторському лібералізму влади «новим османам» вдалося досягти значних успіхів у зміцненні своєї організації, зростав їхній ідеологічний вплив у суспільстві. У 1866 р. вони зважилися здійснити заколот, метою якого було позбавлення влади султана Абдул-Азіза та зведення на престол шіренича Мурада, відомого своїми ліберально-радикальними поглядами. Проте змову було розкрито. «Тасвірі ефкяр» закрили, а більшість «новоосманських» лідерів (Намик Кемаль, Абдул-Гамід Зія-бей, Алі Суаві та ін.) змушені були емігрувати до Західної Європи, рятуючись під переслідувань. Там вони налагодили випуск опозиційних газет «Мугбир» («Кореспондент») і «Гюрріепг» («Свобода»), переклали турецькою мовою твори Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтескйо, В. Гюго, Л. Ламартіна, Мольєра та інших західноєвропейських класиків, продовжували пропагувати доктрину «османізму», за якою всі піддані султана — незалежно від віросповідання й національності — «діти одної Батьківщини», «османи».

У 1867 р. «нові османи», яким удалося уникнути репресій, організували в Туреччині ще одну змову. Цього разу їхня політична акція була спрямована проти візира Алі-паші. Позиція очолюваного ним уряду ніяк не влаштовувала опозиціонерів, оскільки вони вважали її недостатньо радикальною. Змовники планували захопити султана й змусити його відправити Алі-пашу у відставку. Однак змову і на цей раз було розкрито. Кілька десятків її учасників із числа «нових османів» влада заарештувала, після чого, фактично, припинило існування і саме «новоосманське» товариство. Проте склад змовників (серед яких виявилися не лише літератори та викладачі світських шкіл, а й представники духовенства із числа вчителів духовних ісламських медресе, великі чиновники й навіть воєначальники) змусив владу замислитися над проблемою: чи не варто доповнити економічні нововведення Танзимату бодай обережними політичними реформами для зняття напруженості в суспільстві? Виразником та реалізатором програми поміркованих політичних реформ став впливовий османський можновладець Ахмед Мідхат-паша (1822—1883) — колишній соратник Решид-паші, а з 1872 р. — великий візир Порти.

Політичну стабілізацію новий візир розпочав з амністії «новим османам», яким дозволили повернутися на батьківщину. Щоправда, коли Намик Кемаль у 1872 р., тепер уже в Стамбулі, зважився публікувати у своїй новій газеті «Ібрет» («Повчання») занадто радикальні статті з критикою уряду і навіть на підтримку Паризької Комуни, його знову вислали із османської столиці, а газету прикрили. Утім до розробки конституційного проекту колишніх «нових османів» усе ж допустили. Тим більше, що внутрішня ситуація в імперії не давала можливості владі зволікати з реформами.

Ситуація в Порті справді дедалі більше загострювалася. У 1873 р. Анатолію спіткала посуха, яка завершилася неврожаєм і голодом, що тривав три роки поспіль. Улітку 1874 р. до всіх бід додалася епідемія холери, яка спустошила Ліван і Сирію (вимерли сотні тисяч людей). Природно-екологічний колапс призвів до різкого зменшення бюджет них надходжень, і хоча у 1874 р. влада вдалася до істотного підвишен ня податкових ставок, бюджет 1875 р. було зведено зі 100%-м дефіцитом (доходи вдвоє поступалися видаткам, із них половина мала йти на погашення зовнішніх зобов'язань по кредитам). Різко впав курс турецької ліри, а восени 1875 р. Порта заявила про своє часткове фінансове банкрутство: через брак коштів удвоє були скорочені всі виплати за зовнішніми боргами й водночас удвоє скорочено зарплати всім державним службовцям імперії. Небачене падіння життєвого рівня населення, зростання податків і цілковита відсутність обіцяного зрівнювання у правах мусульман із немусульманами розпалили полум'я народно-визвольних антитурецьких повстань на Балканах: уже в 1875 р. проти османського панування знову повстали Болгарія, Боснія та Герцеговина, а також Македонія. Турки придушували виступи, проливаючи ріки крові, а тут іше в Салоніках невідомі провокатори вбили консулів Франції та Німеччини. Ситуація явно виходила з-під контролю Порти, і в травні 1876 р. на зустрічі в Берліні представники Росії, Австрії та Німеччини прийняли спільний меморандум до Туреччини з вимогою припинити каральні акції і розпочати переговори з повстанцями. Водночас посилився тиск на владні структури і з боку консервативних кіл: у травні 1876 р. у Стамбулі на британські кошти були організовані антиурядові виступи софтів — студентів стамбульських медресе, які вимагали повернення на посаду великого візира, відправленого у відставку після минулих політико-економічних катаклізмів Мідхата-паші. Намагаючись уникнути інтервенції, політична еліта Порти вирішила пожертвувати султаном заради імперії. Змову очолили великий візир Мегмед Рюштю-паша, його радник Гусейн Авні-паша, міністр без портфеля Мідхат-паша, лідер софтів Сулейман-паша та шейх-уль-іслам Гасан Фехмі-ефенді. Фактично, Абдул-Азіза зрадила вся імперська верхівка, а тому шансів на порятунок у нього вже не було. 30 травня 1876 р. заколотники захопили султанський палац Долма-Бахне й проголосили султаном Мурада V (сина Абдул-Меджида). Абдул-Азіз змушений був офіційно зректися влади й за кілька днів раптово помер. Першим актом нового султана стала цілковита амністія «новим османам» й офіційний початок конституційного процесу. Розробку конституції доручили Мідхат-паші, і з червня робота закипіла. Проект ні повного закону обговорювали навіть центральні османські газети, й ночи на Балканах турки вже вели справжню війну з сербами і чорно-іпрцями, влада не зважилася ше раз відкласти політичну реформу. Проте Мураду V не судилося довести цю справу до кінця. Психологічно вразливий (а можливо, й не зовсім психічно здоровий), він не витримав нервового потрясіння, викликаного дикою розправою над султаном та його міністрами, впав у тиху меланхолію і показово відсторонився від державних справ. Фігура нового султана явно не відповідала сподіванням організаторів травневого перевороту 1876 р. У серпні того ж року фетвою муфтія шейх-уль-іслама Гасана Фехміефенді Мурад був позбавлений влади, а на престол зійшов його брат Абдул-Гамід II [1876—1909], який пообіцяв змовникам проголосити конституцію й скликати парламент. Щоправда, після того, як Сербія і Чорногорія виступили в підтримку герцеговинських партизан-повстанців і розпочали проти Туреччини бойові дії, процес прийняття конституції дешо загальмувався. Однак великий візир Мідхат-паша і його найближчий радник із питань написання тексту конституції Намик Кемаль не полишили надій на реалізацію конституційного задуму реформаторів. Особливої актуальності означене питання набуло під час підготовки Стамбульської міжнародної конференції з урегулювання боснійської кризи, на якій представники західних держав представили проект автономізації Болгарії, Боснії і Герцеговини в рамках Оттоманської імперії. За таких обставин лише термінове прийняття конституції як засобу легітимної стабілізації державно-політичного статус-кво Турецької держави могло припинити процес розчленування балканських володінь Порти. Отож, коли 23 грудня 1876 р. Стамбульська конференція, нарешті, почала роботу, церемонія її відкриття супроводжувалася оприлюдненням султанського указу про введення в дію першої Конституції Османської імперії.

За своїми основними положеннями Конституція 1876 р. була доволі ліберальним документом. Вона проголошувала особисту свободу й рівність перед законом усіх підданих султана незалежно від віросповідання, цілковиту безпеку особи й особистого майна, недоторканність житла, пропорційний і рівний розподіл податків, забороняла держав ну панщину й незаконні штрафи та конфіскації, гарантувала свободу торгівлі, промислової та аграрної діяльності, свободу друку, гласність судів, передбачала створення двопалатного парламенту (депутати до нижньої палати мали обиратися на основі загального таємного голосування усіх османських підданих незалежно від їхнього віросповідання й національності). Особливий статус зберігався за султаном: його особа проголошувалася священною і недоторканною, він мав особисто призначати міністрів, укладати договори з іноземними державами, зберігав функції халіфа як релігійного глави всіх мусульман (відповідно, іслам проголошувався державною релігією імперії). Всі закони, які приймав парламент, набували чинності лише після їх затвердження султаном. Нарешті, головне, заради чого вся османська еліта так поспішала прийняти означений документ: у першій статті Конституції Османська імперія проголошувалася єдиною і неподільною державою, а всі її піддані — «османами».

«Медовий місяць» османського конституціоналізму виявився нетривалим. Уже в лютому 1877 р., після безрезультатного завершення Стамбульської конференції, вкрай консервативно налаштований султан Абдул-Гамід II змістив із посади великого візира головного «конституціоналіста» Мідхат-пашу (його відправили намісником у провінцію). Аналогічно вчинили й з іншими «новими османами». Щоправда, у березні 1877 р. у Стамбулі відкрилася перша сесія нещодавно обраного парламенту (в якому 71 депутат із 119 був мусульманином). Однак коли депутати парламенту наважилися критикувати султанський уряд, цей представницький орган відразу ж розігнали, призначивши нові вибори. У лютому 1878 р. було скликано новий парламент, та коли він наважився висловити недовіру великому візирові за поразки в черговій російсько-турецькій війні, султан знову розпустив парламент, пообіцявши, що нові вибори будуть проведені після успішного завершення війни. Фактично, Конституція 1876 р. припинила свою дію, а на зміну ілюзіям конституційної монархії прийшов відновлений за кращими зразками східної деспотії абсолютистський режим, що увійшов в історію під показовою назвою Зулюм (тур. — «гніт», «насилля», «тиранія»).

88\Повстання іхетуаней\

На рубежі XIX-XXвв. цінських династія зіткнулася й з іншою формою опозиції, представленою масовим народним рухом, що найбільш яскраво проявилося в ході повстання під керівництвом таємного товариства «Іхетуань» (Загони справедливості і миру). Учасники цього виступу, що прийняли форму народної антііностранной боротьби, яка переросла в підсумку в повстання проти правлячої династії, надихалися патріотичними почуттями. Однак на відміну від реформаторів і революціонерів,

прагнули об'єднати патріотизм з ідеєю модернізації, іхе Туан-сповідували ксенофобію, відкидаючи все прийшло в Китай з Заходу. Їх ідеалом було повернення до засадам традиційної китайської життя, а найважливішим гаслом, на особливо початковому етапі повстання, - заклик до знищення і вигнання іноземців з Китаю.

На відміну від Тайпінского повстання, що охопило провінції Південного Китаю, рух іхетуаней розвивалося на Півночі, який почався восени 1898 р. в провінції Шаньдун. Це пов'язано з тим, що саме провінції Північного Китаю, насамперед Шаньдун і столична провінція Чжілі, опинилися залученими в події японо-китайської війни. На Півночі в кінці XIX ст. особливо активно місіонери діяли, будувалися церкви, залізниці, на територіях концесій розміщувались гарнізони іноземних військ.

У сприйнятті представників різних соціальних груп саме іноземці були винні в скруті, з якими довелося зіткнутися населення Північного Китаю. Селяни страждали від збільшення податкових зборів, що було наслідком виплати контрибуції Японії. Особливо погіршало становище тих верств населення, які обслуговували шляхи, що пов'язували північ Китаю з центрально-південними провінціями. Маси човнярів і транспортних робітників втратили джерела існування через появу нового вигляду транспорту - залізниць і пароплавів, що знаходилися головним чином в руках іноземців. Тим часом саме ці групи були найбільш сприйнятливі до закликів взяти участь в самих радикальних дій, включаючи озброєну боротьбу. Владі завжди було важко утримувати в покорі саме цю частину населення, найменше пов'язану з стабілізуючою роллю общинно-кланових структур. В результаті вторгнення на китайський ринок іноземної фабричної продукції ускладнилося становище міського ремісничого населення, все більше стикається з конкуренцією з боку іноземних товарів. Шениші в масі своїй також були далекі від симпатій до наростаючого релігійному і культурному проникненню із Заходу. Проповідь місіонерів сприймалася як загроза китайською традицією, що освячує їх панівне становище в суспільстві. До перерахованого треба додати неврожаї і стихійні лиха, що вразили в цей час ряд районів Північного Китаю.

Спочатку Пінський двір поставився до іхетуаням як до відвертих бунтівникам. На думку подвір'я, це були лише бандити, організовані таємними товариствами, що використали традиційні прийоми для залучення нових прихильників

до своїх лав. Зокрема, особливу роль у пропаганді та діяльності прихильників іхетуаней військове мистецтво грало - ушу. Керівники іхетуаней навчали своїх послідовників мистецтву рукопашного бою, що сприймалося іноземцями - свідками того, що відбувається як вивчення прийомів боксу. З цієї причини європейці називали іхетуаней «боксерами», а саме повстання - «боксерським».

Не без підстав підозрюючи місцеве чиновництво у співчутті інсургенцій, Цинський двір призначив на посаду губернатора провінції Шаньдун генерала Шікая Юань, відомого своєю близькістю до іноземців. Перед ним було поставлено завдання: будь-якими засобами припинити напади на іноземних місіонерів, розправи з китайцями - послідовниками християнського вчення, знищення християнських храмів, залізниць, телеграфних ліній. Саме проти цих візьме присутності Заходу й було головним чином спрямоване обурення іхетуаней, невдовзі показали себе жорстокими і безжальними гонителями усього іноземного.

Дії Юань шику, були досить ефективними. Війська, користуючись перевагою в організації та озброєнні, швидко завдали ряд поразок загонів повстанців, що змусило їх відступити на територію столичної провінції Чжілі. Це створило безпосередню загрозу столиці і інших найбільших містах Китаю Північного. Однак резолюція цінс кого-двору покінчити з бунтівниками була розхитані діями іноземців. У відповідь на загрозу з боку повстанських загонів вони захопили порт Дагу, таким чином розпочавши війну з Китаєм.

У такій обстановці імператриця Ци Сі ухвалила рішення використовувати в боротьбі із іноземним вторгненням народний рух. Прийняття цього рішення полегшувалося тим, що закликах повстанців не було гасел, спрямованих проти правлячої династії. 20 червня 1900 пекінське уряд оголосив війну державам, до столиці і Тяньцзінь увійшли загони іхетуаней, що почали разом з цінських облогу військами іноземних місій і концесій. Спочатку здавалося, що безстрашність іхетуаней, кидали з холодною зброєю в бій проти іноземних військ могло привести їх до перемоги. Загін англійського адмірала Сеймура, посланий до Пекіна зняти блокаду іноземного квартали, було розгромлено. Проте, як показали подальші події, повсталі були безсилі перед міццю сучасних військ.

Зібравши 40-тисячну армію підрозділів з, представлених вісьмома державами (Англія, Франція, Італія, Німеччина,

Австро-Угорщина, Росія, США, Японія), іноземці подолали мужній опір іхетуаней і в серпні 1900 р. зайняли Пекін. За наказом Циси двір залишив столицю, перемістившись спочатку в м. Тайюань, а потім у Сіань. Гуансюй, що продовжував перебувати під домашнім арештом, змушений був супроводжувати свою царську тітку, наказав перед втечею з імператорського палацу вбити улюблену наложницю Імператора. Вести переговори про мир з державами доручено Лі Хунчжану.

Переговори, що розтягнулися більше чим на рік, проходили в обстановці тривала іноземної інтервенції. У Північний Китай був перекинутий додатковий загін німецької армії під командуванням фельдмаршала Вальдерзее, що налічував понад 20 тис. чоловік. Іноземні армії послідовно придушували залишилися осередки опору. За масштабами залучення іноземних військ «інтервенція восьми держав» була безпрецедентним військовим зіткненням між китайської імперією і західним світом. Його результатом стало знову нищівна поразка Китаю, зафіксоване в Заключному протоколі, завершилися переговори між державами і Китаєм. Згідно з цим документом цінських уряд був зобов'язаний виплатити протягом 39 років величезну суму в 450 млн юанів. Китай повинен був вивести війська з столичного округу, йому було заборонено купувати за кордоном сучасна зброя. Управління посольським кварталом Пекіна повністю переходило в руки іноземців, що спиралися на гарнізони іноземних військ. Крім того, Пінське уряд брав на себе зобов'язання сприяти іноземної торгівлі і судноплавства у Китаї. Лише в січні 1902 р. уряд і подвір'я повернулися до Пекіна.

Ксенофобія, а також досягнуту на деякий час єдність дій між урядом і іхетуанямі пояснюють настороженість та навіть вороже ставлення до іхетуаням з боку основних груп опозиції. Ліберали в еміграції на чолі з Кан Ювеем і революціонери на чолі з Сунь Ятсена не могли підтримати такий виступ.

87\Сто днів реформ\ З особливою силою антіманьчжурізм одержав вираження в діяльності іншої групи опозиціонерів - китайських революціонерів, які поставили перед собою завдання скинення маньчжурської династії та встановлення в Китаї республіканської форми правління, яка одна тільки, на думку революціонерів, була здатна забезпечити досягнення незалежності, модернізації, створення сильного процвітаючого Китаю, в якому основним був би принцип рівності перед законом, а не етнічна винятковість.

Визнаним лідером революційного руху був Сунь Ятсен (1866-1925). Уродженець, подібно Кан Ювею, провінції Гуандун, він походив із простої селянської родини, яка не мала відношення до конфуціанської вченості і чиновницької службі. У районі, звідки він був родом, були сильні традиції антіманьчжурской боротьби, пов'язані з діяльністю таємних товариств, і спогади про недавні події Тайпінского повстання, в яких брали участь деякі члени клану Сунь.

Матеріальне становище родини трохи покращилося після того, як старший брат Сунян емігрував на Гавайські острови, де склав собі якийсь стан, заснувавши процвітаючу скотарські ферми.
Коли Ятсен виповнилося 12
років, старший брат взяв його до
собі, вирішивши дати йому освіту в одній з місіонерських шкіл на Гаваях. Протягом
трьох років молодий Сунь відвідував
школу при англійської місії,
де отримав початкову освіту, оволодів англійською мовою, перейнявся глибоким інтересом до культури і громадським звичаями західних
держав. Цей інтерес був
настільки серйозний, що старший
брат вирішив відправити його до Китаю, щоб хлопець не втратив
зв'язку з рідною культурою. Однак перебування в будинку батьків було нетривалим. Вихований у християнських поглядах, Сунь Ятсен не міг прийняти релігійні вірування предків, що здавалися йому єретичними помилками. Одного разу, щоб довести своїм сусідам, що їх боги помилкові, він обсипав ударами статую ідола в сільській кумирню. Відносини з сусідами і ріднею були зіпсовані. Молодий чоловік продовжив освіту в одній з місіонерських шкіл у Гуандуні, а потім вступив до медичного інституту в Гонконгу, який закінчив у 1892 р.

Роки навчання в медичному інституті з'явилися не тільки часом професійного становлення Сунь Ятсена як майбутнього лікаря, а й були присвячені дискусіям з друзями про причини втрати Китаєм колишньої величі та про шляхи його повернення. Молоді люди, які входили в коло, членом якого був Сунь, цікавилися як давньої, так і сучасною історією Китаю, в першу чергу подіями Тайпінского повстання і особливо антіманьчжурскімі устремліннями повсталих. Вже до цього часу починає формуватися переконання, що передумовою відродження Китаю не може не бути повалення панування маньчжурів над китайським народом.

Проте в цей період, подібно прихильникам реформ, Сунь не залишав надії на те, що правляча династія ще здатна піти на здійснення більш глибоких реформ, ніж ті, які проводилися в період «самоусіленія». У цьому дусі Сунь Ятсен написав меморандум «Уявлення Лі Хунчжану» (1893), адресований дуже впливовому Пінськом вельможі, що містив план здійснення реформ. Першою найважливішою темою цього документа була вимога ширше використовувати на державній службі патріотично налаштованих сановників, що відбувалися з ханьців, що мали глибокі уявлення про західному суспільстві. Другою надзвичайно важливою темою був заклик надати всіляку підтримку національному підприємництву, без якого вирішення проблеми відновлення величі Китаю неможливо. При цьому Сунь Ятсен не згадував про необхідність будь-яких політичних перетворень.

Сунь Ятсен розраховував особисто вручити меморандум Лі Хунчжану, вирушивши з цією метою в поїздку на північ Китаю. Подорож збагатило його враженнями про життя власної країни, переконало в невідкладність перетворень. Однак зустрітися з Лі Хунчжаном, у зв'язку з подіями японо-китайської війни, йому не вдалося.

Гіркота, викликана відчуттям непотрібності уряду здатних і щирих патріотів, була посилена поразками, які Китай терпів в ході розгорілася війни. Розчарування в політиці імператорського уряду, таким чином, переросло в переконання, що неодмінною умовою відновлення суверенітету Китаю і його відродження є повалення

загрузка...

правлячої династії. Однак на відміну від тайпінів і членів таємних товариств Сунь Ятсен припускав прийти не до відновлення на престолі черговий династії, а до створення республіканського держави. Це була нова форма прояви китайського націоналізму, заснована на переконанні, що умовою відновлення незалежності і успішного просування по шляху модернізації повинні бути глибокі політичні перетворення, до яких можна прийти лише в результаті революційного повалення деспотичних порядків.

Залишивши надію переконати вищих маньчжурських сановників у необхідності продовження реформ, відмовившись від кар'єри лікаря, яка могла забезпечити спокійну і благополучне життя, в кінці 1894 р. Сунь Ятсен відправився на Гаваї. Тут він створив перший в історії Китаю революційну організацію - «Союз відродження Китаю» («Сінчжунхуей»). Мета цій організації виражені в клятві, яку промовляли що вступили в союз: «... вигнати маньчжурів, відновити державний престиж Китаю, заснувати демократичний уряд».

Спочатку нечисленний «Союз відродження Китаю» об'єднав патріотично і антіманьчжурскі налаштованих молодих вихідців з утвореної середовища, зіткнувшись з європейською культурою і західним способом життя, і отримав підтримку китайських підприємців з числа емігрантів. Революціонери розраховували домогтися поставлених перед собою цілей, організувавши повстання в одному з регіонів Китаю. На їх погляд, країна вже була підготовлена до участі в анти-дінастійном повстанні. Члени організації розраховували використовувати численні таємні товариства півдня Китаю, з якими вони встановили тісні відносини. Цьому сприяло те, що багато хто з сподвижників Сунь Ятсена підтримували тісні контакти з керівниками таємних товариств раніше і навіть, завдяки освіті і прекрасному володінню бойовими мистецтвами, були визнані ватажками в деяких з них.

Майже рік пішов на підготовку першого повстання під керівництвом «Союзу відродження Китаю». Місцем для його початку був обраний Гуанчжоу, столиця провінції, що була батьківщиною для більшості сподвижників Сунь Ятсена. Місто був віддалений від центру, тут у революціонерів встановилися міцні зв'язки з таємними товариствами, населення була перейнята сильними антіманьчжурскімі настроями. План повстання включав захоплення міських адміністративних органів в результаті дій групи змовників, підтримку почався виступу загоном з Гонконгу, а також вступом у Гуанчжоу загонів місцевих таємних товариств.

Однак здавалося б ретельно розроблений план провалився. Загони таємних товариств не зуміли проникнути в місто, група, яка прибула на кораблі з Гонконгу, яка повинна була передати революціонерам зброю, була заарештована на міській пристані. Деякі з учасників невдалого виступу були заарештовані і страчені, а Сунь Ятсена дивом вдалося втекти, уникнувши вірної смерті.

З цього часу цінських влада ставилася до Сунь Ятсена як на одного з самих своїх небезпечних противників, за його голову було обіцяно велику нагороду, а китайської закордонної резидентурі було дано завдання знайти його і захопити. Тим часом засновник «Союзу відродження...» збирав кошти на організацію нового виступу серед членів китайських емігрантських громад в Японії, на Гавайських островах, у США, в Європі. У 1896 р. маньчжурський агентам вдалося заманити Сунь Ятсена на територію китайської місії в Англії і заарештувати. Вони розраховували таємно, на спеціально зафрахтованому для цієї мети кораблі, вивезти Сунь Ятсена на батьківщину, де його чекала неминуча розправа. Однак мужність і витримка не змінили революціонеру - йому вдалося повідомити про те, що сталося своїм англійським друзям. В результаті почалася гучної кампанії на захист Сунь Ятсена він був звільнений, а його ім'я отримало широку популярність на Заході як ім'я вождя революційної партії в Китаї.

Розтягнувся роки на довгі період вигнання Сунь Ятсена (йому вдалося ступити на рідну землю, і то ненадовго, тільки в 1907 р.) зовсім не означав, що плани повалення влади маньчжурів були залишені. Сунь Ятсен активно продовжував вербувати прихильників революції серед членів китайських емігрантських громад, чисельність яких в перші десятиліття ХХ ст. перевищила 2 млн людей. Він також не залишав спроб організувати повстання нові, які, втім, не мали успіху.

86\Зовнішня політика китаю\ У 60-і рр.. XIX ст. В'єтнам і інших країн Індокитаю стають одним з найважливіших регіонів, з яким пов'язані плани колоніального проникнення Франції. Просування Франції на північ до кордону з Китаєм неминуче мало призвести до її зіткнення зі Серединної імперією.

Намагаючись організувати опір французькому вторгненню, в'єтнамське уряд намагався спертися на допомогу Китаю, зокрема, воно звернулося за підтримкою до загонів «чорних прапорів» (частина тайпінскіх військ, які перейшли кордон з В'єтнамом після поразки і осіли на території В'єтнаму). Навесні 1882 р. в'єтнамська армія спільно з загонами «чорних прапорів», якою було дароване прощення пекінським урядом, завдали поразки французьким військам. Це зупинило їх просування на північ і на час відстрочило захоплення Північного В'єтнаму. По суті, вже ці події означали початок війни між Китаєм і Францією в боротьбі за В'єтнам.

Проте французький уряд було виконано рішучості остаточно підкорити В'єтнам, розглядаючи його і як плацдарм у подальшому просуванні в південно-китайські провінції. У цьому стикалися інтереси Франції і Англії, і французи прагнули випередити своїх суперників. Адмірал Дюпре, губернатор Південного В'єтнаму, який перейшов до цього часу під контроль Франції, писав ще в 1873 р.: «Слід особливо підкреслити, що суперництво в цьому регіоні між Великою Британією та Францією все посилюється у зв'язку з тим, що обидві держави просуваються в одному і тому ж напрямку, до Юньнані, але британці з Бірми, а французи з В'єтнаму».

Політика цінських уряду і на цей раз відрізнялася крайньою непослідовністю, оскільки визначалася боротьбою двох фракцій при дворі. Лі Хунчжан, один з головних організаторів перемоги над тайпінів, призначений представником на переговорах з французами, прагнув не допустити прямого військового зіткнення. Одночасно при дворі існувала і досить впливова партія війни, представлена головним чином вищої маньчжурської знаттю. Як би там не було, влітку 1883 у В'єтнамі вже були регулярні китайські частини, введені сюди з провінції Юньнань. Вони повинні були підтримувати в'єтнамські війська та загони «чорних прапорів» у їхній боротьбі проти агресії Франції.

У серпні того ж року французам вдалося нав'язати в'єтнамської стороні договір. За цим договором В'єтнам офіційно визнавався протекторатом Франції, яка отримувала право контролю над його зовнішньою політикою, у тому числі право контролювати його відносини з Китаєм. Відповідно до договору французькі війська вводилися в Тонкий (Північний В'єтнам). Все це було прямим викликом Китаю, продовжував вважати В'єтнам залежним від нього державою, і відкривало, таким чином, початкову фазу франко-китайської війни.

Навесні 1884 р. французи виступили проти китайсько-в'єтнамських військ, прагнучи відсунути їх до китайському кордоні. Військова успіх був на боці Франції, і незабаром Китай, представлений на переговорах Лі Хучжаном, уклав з Францією угоду. Він визнавав всі договори, підписані до цього між Францією і В'єтнамом, тобто визнавав перетворення В'єтнаму у французьку колонію, і відкривав для французької торгівлі провінції Юньнань і Гуансі. В обмін на це Франція обіцяла не робити агресивних дій проти різними південнокитайськими провінцій. Обидві сторони домовилися протягом трьох місяців прийти до укладення постійного договору на основі принципів, викладених вище.

Однак Китай не поспішав підписувати угоду з Францією, французи ж, навпаки, прагнули закріпити досягнуті успіхи висновком постійного угоди, що передавав їм В'єтнам в колоніальне володіння. У серпні 1884 р. французька ескадра зробила несподіване і не спровокований напад

на китайську ескадру, розташовану на рейді Фучжоу. В результаті обстрілу, початого французами і тривав близько години, були потоплені 11 китайських кораблів, що складали основу сучасного військового флоту. Після цього французькі кораблі піддали блокаді різними південнокитайськими порти.

Отримавши настільки легку перемогу у китайського узбережжя, французи зіткнулися з несподівано завзятим опором китайських військ у Північному В'єтнамі. Навесні 1885 вони зазнали тяжкої поразки, в результаті якого були змушені відступити в глиб території В'єтнаму, залишивши прикордонні з Китаєм райони, зайняті ними до цього.

У квітні 1885 р., приблизно через рік після укладення попереднього франко-китайської угоди, в Тяньцзіні був підписаний постійна договір на умовах, вигідних французам. Незважаючи на поразку, що французькі війська зазнали у В'єтнамі, їхні успіхи у китайського узбережжя змусили китайський уряд відмовитися від подальшого опору. Франко-китайський Тяньцзінскій договір передбачав припинення військових дій і відмова Китаю від особливих відносин з В'єтнамом. Фактично це означало перетворення В'єтнаму у французьку колонію. Франція також отримала право вести торгівлю в різними південнокитайськими провінціях, що межують з В'єтнамом.

Започаткований Францією процес відторгнення від Китаю держав, нехай формально, але визнавали його сюзеренітет, був продовжений Японією. У середині XIX ст. Японія, постраждала не в меншій мірі, ніж Китай, від іноземної агресії, після «Реставрації Мейдзі» (1868) стала на шлях послідовних реформ за західним зразком. Це дозволило їй в кінці XIX ст. претендувати на роль колоніальної держави в далекосхідному регіоні.

Увага японського уряду приваблювала Корея, що була традиційним об'єктом японської експансії. Однак в Японії розуміли, що спроба захоплення Кореї неминуче призведе до конфронтації з Китаєм.

Перші зіткнення між Китаєм і Японією через Кореї відносяться до 80-х рр.. ХГХ ст. У 1882 р. до Кореї були введені як китайські, так і японські війська під приводом боротьби з антиурядовими виступами в цій країні. Восени 1884 р. в Кореї угруповання реформаторських мислячих сановників двору, які дотримувалися прояпонскоі орієнтації, здійснила спробу державного перевороту. Його мета полягала в усуненні верховного правителя, який опирався реформ і

якого підтримував Цинський Китай. Це призвело до зіткнення між китайськими та японськими військами, фактично підтримували змовників. На чолі китайських військ, у цей період зуміли взяти верх над японцями, стояв молодий генерал Юань Шикай, якому в майбутньому судилося зіграти дуже значну роль в китайській історії.

Попри те, що спроба перевороту було придушено, Китай був змушений піти на переговори з Японією. Причина полягала в тому, що, отямившись від невдачі, Японія висадила на корейському узбережжі потужний експедиційний корпус. У квітні 1885 між Китаєм та Японією було укладено угоду, відповідно до якого Корея, по суті, перетворювалася на протекторат своїх більш могутніх сусідів. Обидві сторони погодилися вивести свої війська з території Кореї, при цьому було обумовлено, що, якщо одна з держав визнає за необхідне знову послати їх, вона повинна попередити про це супротивну сторону.

Події, що відбулися навесні 1894 р., майже повністю повторили події десятирічної давнини. Що почалося в Кореї повстання змусило уряд звернутися по допомогу до цінс-кому Китаю, який, щоправда без особливої готовності, відгукнувся на неї. Попереджені про те, що китайські війська послані до Кореї, японці також відправили туди експедиційний корпус, значно перевершував за чисельністю китайські війська.

Лі Хунчжан, як завжди, який очолив переговори з цінс-кой боку, прагнув будь-що будь-яку ціну уникнути прямого військового зіткнення з Японією, однак Японія вперто прагнула до конфлікту. У липні 1894 р., не отримавши згоди Китаю на спільне проведення в Кореї політики реформ, японці приступили до здійснення свого плану, почавши з арешту корейського правителя, що означало не що інше, як початок державного перевороту.

Лі Хунчжан, мабуть, розраховував головним чином на втручання європейських держав в даній ситуації, сподіваючись, що вони стане проти встановлення єдиноначальні японського контролю над Кореєю. Японці ж тим часом відкрили військові дії проти Китаю. Ними був потоплений транспорт з китайськими солдатами, відправлений для посилення угруповання, дислокованої в Кореї (в результаті загинуло більше 1 тис. чоловік), і атаковані китайські війська, розташовані поблизу Сеула.

Після того, як японці фактично розв'язали війну з Китаєм, обидві сторони в серпні були змушені офіційно оголосити про неї. Розгорнулися восени 1894 р. на території Кореї

бойові дії між сухопутними частинами швидко привели до повного розгрому китайських військ і їх панічного втечі на китайську територію. Тоді ж японцями було завдано тяжкої поразки китайської Північної ескадрі, складеної з найсучасніших суден, побудованих за допомогою іноземців. У жовтні військові дії були перенесені на територію Китаю - китайським військам було завдано поразки на березі прикордонної річки Ялу. Після цього японське наступ розгорнувся у напрямку найбільших китайських військово-морських баз на півночі - Люйшунь і Даляня, які разом з усім озброєнням та обладнанням майже без бою були захоплені Японією. На початку 1895 японці висадили численний десант в районі м. Вейхайвей (пров. Шаньдун), що був базою Північної ескадри, залишки якої сховалися тут після яких зазнали поразки. І саме місто, і ескадра також були захоплені японцями, не зустріли бодай якогось серйозного опору. Це було повне і нищівної поразки Китаю.

Розглядаючи як цілком реальною загрозу просування японських військ в напрямку столиці, Пінське уряд вирішив піти на переговори, результатом яких могли бути тільки нові поступки Японії. Представником Китаю на переговорах знову був призначений Лі Хунчжан. Місцем обговорення положень мирного договору став японське місто Сімоно-Сьокі. Тут у квітні 1895 р. і завершилися переговори. Вимоги Японії були явно неприйнятні для Китаю - японська сторона наполягала на виплаті величезної контрибуції (300 млн Лянова), окупації Мукдена, перетворенні Пекіна в місто, відкрите для іноземної торгівлі, передачі Японії Тайваню, Піску-дорскіх островів, Ляодунський півострова. Японія також вимагала визнати незалежність Кореї і відкрити для японських торговців внутрішні райони Китаю.

Під час переговорів китайська дипломатія не без успіху прагнула використати суперечності між західними державами, вели боротьбу за встановлення контролю в Серединної імперії. США виступили на боці Японії, в той час як китайська сторона була підтримана Францією і Росією, особливо побоюються посилення позицій Японії на Далекому Сході. У результаті Японія була змушена зняти деякі з вимог, що викликали найбільший спротив китайської сторони: Пекін зберігав свій колишній статус, Японія відмовилася від окупації Мукдена і погодилася зі скороченням контрибуції на одну третину.

В результаті тиску з боку Росії під час обміну ратифікаційними грамотами Сімоносекского угоди (8 травня

1895 р.) Японія погодилася відмовитися від окупації Ляодунський півострова за деяку додаткову компенсацію з боку Китаю.

Поразка в японо-китайській війні було розцінено зовнішнім світом і в самому Китаї як свідчення провалу політики реформ, що проводилися в Цінської державі протягом попередніх 30 років. Особливо болісним для патріотично налаштованих представників китайської політичної еліти був факт розгрому, завданого саме Японією, яка традиційно (однак без достатніх підстав) розглядалася як держава, чи не залежне від Піднебесної імперії.