Методологічні підходи Івана Франка до давньої української літератури

Виконав: студент 121 групи Просолов В. В.

Миколаїв, 2012

Зміст

Вступ

2. Життєвий та творчий шлях Івана Франка

3. Методологічні підходи І. Франка до давньої української літератури

4. Погляди І. Франка про систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури

5. Давні писемні пам’ятки в науково-дослідницькій та художній практиці Івана Франка

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Іван Франко – відомий не лише як художник слова, а й як публіцист, фольклорист, філософ, перекладач, літературознавець. Діапазон його літературознавчих досліджень досить широкий: починаючи від критичних оцінок поточного літературного процесу і закінчуючи монографічними студіями історико-літературного і теоретико-естетичного характеру. Чільне місце в цьому ряду займають дослідження давньоукраїнського письменства.

На ранньому літературно-критичному етапі його діяльності позначились захоплення суто ідеологічним трактуванням літератури як художнього відповідника життю, що несе в собі весь спектр соціальних мотивів. Література буде лише тоді справжньою, писав молодий І. Франко у " Літературних листах", коли відіграватиме значну суспільну роль, матиме громадянське звучання, реалістично показуватиме ідейний поступ народу.

Літературознавчі дослідження І. Франка — це справжній університет і академія в одній особі.

Забігаючи наперед, варто зазначити, що поняття науковості в історико-літературній справі І. Франко трактував досить широко. Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та новаторства. За І. Франком, література - це естетичний вияв гармонії життя, позначений силою індивідуального обдаровання письменника.

Основої моєї роботи є аналіз знакових праць Івана Франка, їх важливості для усвідомлення того, як автор розглядав історію давньої української літератури.

Життя і творчість Івана Франка

Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в Галичині на зеленому підгір'ї Карпат в присілку Гора села Нагуєвичів (нині Івана Франка), Дрогобицького повіту, в родині сільського коваля. Сім’я Франкiв жила, як на тi часи, в достатках. Рiс хлопчик роботящим, товариським. Вiн залюбки допомагав батькам по господарству, любив i розумiв пiдгiрську природу. Мати Івася, ласкава й спiвуча, надзвичайно любила українську пiсню. Так з голосу матерi хлопчик запам’ятав багато народних пісень.

Коли хлопцеві сповнилось шість років, батько віддав його до початкової школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько по матері. У 1864 р. Франко переходить до так званої " нормальної" школи при монастирі василіан у Дрогобичі. Звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії.

На дев'ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша мати одружилася вдруге, - з малими дітьми важко їй було впоратись з господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, з бориславських ріпників, - доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На шістнадцятому році життя Франко втратив і матір; вітчим одружився вдруге. Перед цілком осиротілим хлопцем простилався важкий шлях самостійного життя, сповнений нужди і поневірянь.

У 1875 Франко закінчує гімназію і вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він одразу опинився в оточенні демократично настроєної студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у Женеві, звернув увагу на цю молодь, закликаючи її віддати свої молоді сили визвольній боротьбі народу.

У стінах Львівського університету точилася та сама дріб'язкова возня " москвофілів" і " народовців", що була дзеркалом слабості суспільного життя в країні, загальної відсталості й тупого консерватизму. " Москвофіли" кричали, що ні української мови, ні українського народу немає. Народовці" ненавиділи місцевих " кацапів", відстоювали права української мови на існування, дбали про національну культуру і освіту. Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить мало-помалу на широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть жваву участь у транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної літератури, зв'язуються з російсько-української політичною еміграцією у Відні, Женеві, Парижі, Цюріху. В червні 1877 року на гурток демократичної молоді налітає поліція і Франко з товаришами потрапляє за тюремні грати. Було організовано гучний процес соціалістів, на зразок численних процесів, що відбувались тоді в Австро-Угорщині і Росії.

Вийшовши з тюрми, Франко і його товариші опинилися в становищі " проскрібованих", тобто в становищі людей, від яких відсахнулися всі. У 1878 році Франко очолює видання першого на Україні бойового революційно-демократичного журналу " Громадський друг".

І. Франко любив одяг строгого кольору, нешнуровані черевики. Майже завжди носив вишивану сорочку.

У 1889 році Франко разом з Павликом та іншими товаришами закладає основи радикальної партії, яка в програмі своїй прагнула домогтися корінних реформ з метою поліпшення економічного, політичного і правового становища трудящих. Органом партії став журнал " Народ", а для селян – " Хлібороб".

У галузi дитячої лiтератури письменник активно працює, починаючи з 1890 року. Вiн опублiкував збiрку казок «Коли ще звiрi говорили», написав ряд оповiдань. Найбiльш «особистим» є оповiдання «У кузнi», де змальовані картини раннього дитинства майбутнього письменника, а найулюбленiший герой — хлопчик Мирон. З ним дiти зустрiчаються в багатьох оповiданнях («Малий Мирон», «Олiвець», «Пiд оборогом»).

І. Франко любив одяг строгого кольору, нешнуровані черевики. Майже завжди носив вишивану сорочку.

З 1894 по 1897 рік Франко видає журнал " Життя і слово". Він полемізує і з радикалами, і з австро-польсько-українськими соціал-демократами. Найменший вияв нечесності й корисливості в громадських справа боляче вражав його душу.

Революцію 1905 року Франко не тільки привітав величною поемою " Мойсей", він розгорнув нещадну боротьбу проти політичної реакції, яка піднімалась в Австро-Угорщині на підтримку російського самодержавства.

В атмосфері загального політичного напруження 1913 року було відзначено сорокаліття письменницької діяльності Франка. Незабаром Галичину було перетворено на театр воєнних дій. Жах війни переступив поріг кожного дому. Не минув він і дому Франка.

Осінь 1915 року застає поета у воєнному госпіталі, розбитого паралічем, самотнього. Душевно хвора дружина лежала в лікарні. Сини, як солдати австрійської армії, були на фронті. Доньку війна захопила в Києві, за кордоном. Коло вмираючого поета – ні близьких, ні друзів.

28 травня 1916 року Франка не стало.

Методологічні підходи Івана Франка до давньої української літератури

Дослідники, котрі бралися з’ясовувати методологічні засади літературознавчих студій І. Франка (П. Волинський, І. Дорошенко, Ф. Пустова, В. Поважна, А. Войтюк, В. Микитась), відзначали, що їх критерії " близькі до марксистського розуміння", що І.Франко був всебічно " ознайомлений з усіма напрямками, методами, школами як у вітчизняному, так і західноєвропейському літературознавстві", проте вироблював " власні революційно-демократичні погляди, свою методологію", " суть давньої і нової літератури та природу художнього твору й взагалі весь літературний процес трактував у матеріалістичному дусі, з позицій критичного реалізму". Ідеологічна заангажованість таких оцінок очевидна. Як же сам Франко визначав свої методологічні засади у вивченні літератури? " Приступаючи до оцінки твору, – писав він, – я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, т. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний".

Суперечливість і непослідовність Франка у методологічному підході до літератури можна пояснити особливостями літературно-естетичної боротьби другої половини ХІХ ст., яка часто переходила у площину ідейно-політичної боротьби. Дещо варто було б пояснити неврівноваженими реакціями Франка щодо своїх опонентів, міркування яких про літературу іноді некоректно клеймувалися чи то " баламутством", чи то " порпанням у мотлосі". А що стосується давньої літератури, то непослідовність Франка в її оцінюванні випливає із застосування ним естетичних мірок нового часу до низки старовинних пам’яток, на що вказував В. Микитась.

Свої погляди на давнє письменство Франко виклав у ряді синтетичних праць: " План викладів літератури руської: Спеціальні курси. Мотиви" (1898-1899), " Южнорусская литература" (1904), " Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." (1910), " Історія української літератури. Частина перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського" (1907-1908), " Українці" (1911), а також у монографічних роботах та численних статтях про перекладну літературу, апокрифи, Івана Вишенського, " Слово о полку Ігоревім", " Слово про Лазареве воскресіння", вертеп, літописи та ін.

Окрім суто наукової мети, пов’язаної із систематизацією, вивченням та моделюванням " розвою" (історії) давньої української літератури, Франко ставив перед собою і таке актуальне завдання, як національна ідентифікація літератури, що на тлі досліджень російських істориків письменства мало часто полемічний характер.

У такому контексті важливе значення має переконаність Франка у неперервності українського літературного процесу, починаючи з найдавніших часів. Тому цілком природно він включає літературу Київської Русі у загальну історію українського письменства, називаючи її " староруською".

Досліджуючи найдавніший період у розвитку української літератури (часи Київської Русі), І. Франко виклав свої спостереження і про систему жанрів, яка тоді складалася під впливом візантійсько-болгарських взірців.

Якщо схематично зобразити жанрову картину літератури періоду Київської Русі, подану І. Франком, то вона матиме такий вигляд.

Перекладні твори, переробки, компіляції: книги Святого Письма, твори Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, Єфрема Сирина, Ісаака Сирина, Афанасія Синайського, Никона Чорногорця, Антіоха Чорногорця, збірники - Голубина Книга, Ізборники (зокрема Святослава 1073 р. і 1076 р.), Прологи (Менології), Ізмарагд, Палія (історична і тлумачна), Кормча Книга, збірник афоризмів " Пчела", " Шестоднев", " Фізіолог", повісті про Варлаама і Йоасафа, про Премудрого Акира, сказання про Індійське царство, притчі - про вибори короля у дерев, про однорога, про багатих, " Притча про змію".

Оригінальна література: літопис, закони (" Правда руська", " Правила церковні", " Номоканон"), житіє (збірник житій - патерик), ходіння до Святої Землі, полемічні твори (з поганством, з жидами, з латинянами, з магометанами), проповідь, повчання, послання, слово (широка жанрова парадигма), повість (широка жанрова парадигма), притча, апокриф, оповідання (сказання), легенда (фольклорно-літературна контамінація), поетичні жанри (поема, сага).

Перша група творів не потребує коментарів, хіба слід підкреслити, що І. Франко розрізняв релігійну і світську спрямованість жанрів перекладної літератури, вказуючи на те, що в багатьох випадках це були твори не просто перекладені, а перероблені, деякі з них являли собою компіляцію з декількох джерел, часом скорочений переказ, пристосований до розуміння руського читача. Більшість перекладних творів задовольняла передусім літургічні потреби та інші сфери церковного життя.

Комплекс оригінальної літератури періоду Київської Русі, на думку І. Франка, - яскраве явище на тлі європейської культури: " Починаючи з кінця Х віку, від часу заведення християнства, ожило також руське письменство і протягом без мала 250 літ витворило літературу, безмірно багатшу, різноріднішу та більше національну, ніж її в ту пору мала яка-небудь інша європейська нація".

Частина оригінальних руських творів виникла за візантійським жанровим шаблоном (житіє, проповідь, повчання, послання, хронограф-літопис), проте за змістом та пафосом старовинні пам’ятки Русі настільки переросли канон, що постали як самостійне літературне явище. Це стосується передусім літописання. І. Франко вбачав, зокрема, у " Повісті временних літ" нагромадження різножанрових елементів, що в остаточному результаті дали самобутній історичний витвір. Уже в початкових сторінках літопису дослідник помітив цю закономірність: " Се не був твір одного чоловіка, а компіляція різнорідних творів, різного походження і неоднакової історичної та літературної вартості. Маємо тут сліди найстарших руських принагідних записок, найстарші документи міждержавних зносин Русі з Візантією, виписки з грецьких хронографів та їх болгарських переробок (географія слов’ян), далі комбінації та звістки самого компілятора про первісне життя і вдачу полян й інших слов’янських племен, далі ряд місцевих переказів зі слідами книжницьких суперечок про їх історичне значення; далі йде виписка з хроніки Георгія Амартола про звичаї старинних народів з додатком про вдачу половців... З погляду І. Франка, у таких синкретичних літературних утвореннях, як літопис, " заховано" було безліч інших жанрових одиниць, що стосувалися як книжності (хронографи, житія, книги Біблії тощо), так і фольклору (народні пісні, легенди, " князівсько-боярські саги").

До оригінальних пам’яток відносить І. Франко апокрифи, простеживши шлях окремих старо- та новозавітних мотивів і сюжетів від першоджерела і до староруських варіантів, які становили собою самобутні переробки, яскраво позначені національним колоритом. Цей " релігійний епос" досить всебічно охарактеризований дослідником у передмовах до п’ятитомного видання " Апокрифи і легенди з українських рукописів".

На думку І. Франка, були на Русі і талановиті віршотворці – такі, як Боян, як " співаки, музиканти, скоморохи, імпровізатори і дійсні поети".

Порівняно зі своїми попередниками, які бралися за написання історії української літератури, І. Франко зумів подати значно ширшу картину літературного життя Русі, заповнив її багатьма новими деталями, " творчими одиницями", простежив певні закономірності та особливості у розвитку найдавнішого письменства. Власне, І. Франко у багатьох питаннях, зокрема і в становленні давньоукраїнських жанрів, визначив певний канон, до якого зверталися і без змін дублювали пізніші історики літератури, дотримуючись часом і тих переконань дослідника, які виникли внаслідок його упередженості або методологічної заангажованості.

4. Погляди І.Франка про систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури

Питання лінгвістики І. Франко спеціально розглядає лише в декількох статтях, рецензіях, як-от: " Літературна мова і діалектика", " Етимологія і фонетика в южноруській літературі" та ін. Проте цим його інтереси до даної галузі не обмежуються: цінні лінгвістичні спостереження, зокрема з історії української мови, містять і його численні літературознавчі, фольклористичні праці.

Мова в розумінні І. Франка — це органічний компонент літературної творчості, роль якого в кожну епоху визначається сукупністю відповідних суспільних, культурних та інших факторів. " В часах поневолення простого люду, - пише він, - стається модою нехіть до мови, звичаїв, традицій того люду, погорда до хлопа і хлопської народності, і в письменстві запановує або ренегатство язикове і ідейне, або штучна мертвеччина і старосвітчина.

Спостереження І. Франка за формуванням і розвитком літературних мов заслуговують на пильну увагу. Він висловлює цілком слушну думку про те, що на початку становлення певної літературної мови вирішальну роль відіграє її взаємодія з іншою літературною мовою, чужою або більш-менш спорідненою, яка стає наче зразком, живим народним мовленням. В історії української літературної мови, на думку І. Франка, таким зразком, еталоном була церковнослов'янська мова, проте характер кожного історичного етапу визначався ступенем літературного засвоєння народної мови.

І. Франко відзначає необхідні умови розвитку кожної літературної мови: розширення соціальної бази, що унеможливлює перетворення літературної мови на своєрідний жаргон; засвоєння, з одного боку, мовних досягнень культури; розуміння письменниками і перекладачами духу живої народної мови, яка не терпить мертвих, схоластичних правил граматики. Так, в умовах Галичини першої тростини XVIII ст. література, що спиралася па церковну традицію, мала стати, зазначає І. Франко, кастовою; " Русалка Дністрова" з лінгвістичного погляду саме тому й " була свого часу явищем наскрізь революційним", що запроваджувала в літературний ужиток народну мову і фонетичний принцип правопису.

І. Франко досліджує процес демократизації і націоналізації староукраїнської літературної мови, особливо інтенсивний в другій половині XVI - першій половині XVII ст., і називає причини, що викликали його: поширення ідей Реформації, гуманізму; потреба зробити літературну мову зрозумілою народові в умовах боротьби проти експансії католицизму.

І. Франко один з перших помічає початки літературного закріплення в пам'ятках XVII—XVIII ст. деяких живих народних говорів, зокрема лемківського. Так, лемківський говір виразно виявив себе в канонічних пам'ятках, піснях, легендах, повістях тощо.

Франко зазначає, що на процесі переходу староукраїнської літературної мови XVIII ст. до мови сучасного періоду негативно позначилися складні суспільно-історичні умови: роз'єднаність українських земель, що входили до різних держав, важкий національний гніт, внаслідок чого українська літературна мова XVIII ст. на народній основі функціонувала тільки в писемній формі, своєчасно не заповнювала вакуум, що виник в результаті занепаду книжних стилів, не справляла належного впливу на громадське й культурне життя. Він неодноразово говорить про засвоєння староукраїнських мовних елементів у творах нової української літератури, наприклад у Т. Шевченка.

Окремо треба сказати про величезний досвід дослідника у справі підготовки до публікації старописемних текстів. Блискучий знавець пам'яток української мови, особливо XVI— XVIII ст., І. Франко досліджував їх у контексті європейської і світової літератури. Йому належать зразкові з лінгвістичного погляду численні публікації, що супроводжувалися вказівками на характерні риси правопису, фонетики, граматики, лексики, на діалектні особливості. Ці матеріали розпорошені по багатьох працях ученого і ще чекають на узагальнення. Глибока ерудиція дала дослідникові змогу здійснити всебічний текстологічний аналіз, повно й точно реконструювати ранні списки творів, наприклад народних пісень і дум.

Лінгвістичні погляди І. Франка відзначаються великою доказовою силою, оскільки випливають з аналізу широкого фактичного матеріалу і глибоко обґрунтовані теоретично. Вони здійснювали і здійснюють все зростаючий вплив па формування поглядів лінгвістів-істориків української мови.