Короткий зміст поеми.

Ізраїльський народ, проблукавши 40 літ по пустині, перестав вірити Мойсею, своєму пророку, він перетворився на «кочовисько ледаче».

І покинули ждать і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гонців і самим визирать

Поза ржавії гори.

Мойсей-пророк тісно зв’язаний з народом, речник його, і слуга, і поводир.

Все, що мав у життю, він віддав

Для однієї ідеї.

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраім свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих, піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Але народ сьогодні мріє повернути минуле рабство, адже там було м’ясо. Обітована земля ізраїльтян не цікавить.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху – се сказка:

М’ясо стад їх, і масло, і сир –

Се найвищая ласка.

Коли Мойсей прагне розбудити сон, лінощі співвітчизників, останні кепкують з пророка. Мойсей невтомно нагадує своєму народові, що ізраїльський народ – це Богом обраний народ, він – стріла у натягнутому луці Єгови.

Як стріла вже намірена в ціль,

Нагострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

„Я бажаю спокою”?

Хоча ізраїльтяни про свою високу місію не хочуть чути, Мойсей все ж розказує людям казку про те, як дерева обирали собі короля, ставлячи вимогу, щоб обранець був незвичайний:

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога...

Отже, бути королем – справа надзвичайно відповідальна і серйозна. Ні кедр, ні пальма, ні дуб, ні береза – ніхто не захотів покласти на свої плечі таку ношу. Один лиш терен згодився.

Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.

Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

І скрашатиму всі пустирі

Молочними квітками.

І служитиму зайцю гніздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я

Буду гинуть на шляху...

Отже, король дерев має бути і саможертовним, і мужнім, і розумним, і добрим. Бути таким Божим вибранцем і слугою іншим народам ізраїльський народ не хоче. Лжепророки Авірон і Датан настроюють ізраїльтян проти Мойсея, з пророка глузують. Мойсей попереджає народ про гнів Божий. Перед тим, як покинути свій народ, Мойсей зізнається у великій любові до нього.

О, Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, буду ще моє,

І краса, і держава.

Я весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, -

Підеш ти у мандрівку століть

З мого Духа печаттю.

Мойсей іде у пустиню молитися, там його спокушає злий дух Азазель. Азазель хоче побачити Мойсея знищеним, зневіреним, розтоптаним. Азазель випробовує Мойсея, внушаючи думку про те, що пророк самовільно повів народ, що не було ніякого Божого гласу, тобто Мойсей нав’язав народові свій план замість Божого. Азазель приходить до Мойсея в образі матері. Мати показує Мойсеєві майбутнє народу, і це майбутнє жахливе. Маленька країна посеред пустелі, голод, ненависть, неволя. І тоді Мойсей на хвилю засумнівався: може, й справді так? Франко дуже суворо судить Мойсея: раз ти пророк, вождь, то мусиш бути бездоганним, насамперед – у вірі у власні сили, у вірі у торжество власної справи. Єгова карає Мойсея за невіру: Мойсей не побачить обітованої країни.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!

Єгова пояснює Мойсеєві, що 40-річна дорога – це випробування, необхідне для того, щоб народ змужнів духовно і фізично.

Тут на полі скупім і худім,

Наче терен на ріни,

Виростайте ціпкі і тверді

До великої зміни

Єгова говорить про спокуту ізраїльтян за те, що весь час згадують рабство:

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо...

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м’ясо.

А що ж ізраїльтяни по відході Мойсея в пустелю? Вони прозрівають, вони розуміють, ким для них був Мойсей.

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їх смисл життєвий,

Просвітляло і гріло.

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

Але виховане Мойсеєм молоде покоління, яке не знало рабства, а тому не згадувало рабського м’яса, виконує Божий план. Ліниве плем’я стане богообраним народом.

Ще момент – і Єгошуі крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Але повсякчас провина за гріхи батьків, які зневірилися, буде висіти над цим народом.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.

Повість «Перехресні стежки» (1900)– це соціальний зріз тогочасного суспільства. Іван Франко, справжній син України, велику надію покладав на національно свідому інтелігенцію, яка просвітить рідний народ, вкаже йому правдиві шляхи до визволення з-під соціального і національного рабства. Головний герой повісті «Перехресні стежки» – український патріот, адвокат-професіонал, людина моральна, культурна, енергійна, сильна, мужня, непідкупна, наділена організаторськими здібностями. Євген Рафалович знає, що і як треба робити, тому він гуртує навколо себе спільників, збирає віче, пише до галицьких газет про страшні факти з життя простого люду. Оббреханий, забутий тими, кому віддавав усі свої сили, Рафалович після тюрми знову повертається до невдячної, чорної, але необхідної праці – служити вірою і правдою простим людям. На олтар служінню народу Рафалович приніс особисте щастя: він відмовляється від шлюбу з коханою Реґіною.

Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за сюжетом «Пісні про шандаря». Жоден з любовного трикутника – Михайло, Анна, Микола – не має щастя. Аннині брати, не бажаючи ділити батьківську спадщину на трьох, насильно віддали запального і чесного Михайла у військо; Анну ж, одуривши(сказали, що Михайло загинув), видали заміж за Миколу – недалекого, вайлуватого пристаркуватого невдаху, однак людину добру. Михайло повертається з війська і примушує Анну відокрасти своє щастя.