Об’єктивність соціалізації економіки

У реальному житті кожна річ, будь-яке суспільне чи економічне явище у процесі свого розвитку виявляють себе у різних формах. Капіталізм, як суспільне-економічне явище, у своєму розвитку проходить через періоди відносного сталого розвитку, а також якісних та кількісних змін. Ці зміни виявляються у пристосуванні старого явища до нових обставин, або у заміні старого явища новим, більш досконалим, бажаним для більшості населення. Результатом таких еволюційних перетворень є народження нової моделі капіталістичної економіки. Сучасна модель капіталізму одержала назву соціально орієнтованої ринкової економіки. Соціальна орієнтація економіки – це політика держави в ринковій економіці, яка спрямована на створення нормальних умов для відтворення людини, незалежно від сфери діяльності і рівня доходу.

Які передумови соціалізації капіталістичної економіки? Першою передумовою є розвиток, прогрес суспільно-продуктивних сил. У розвиток цього ствердження, перш за все, слід зауважити, що необхідною умовою виживання людини, незалежно від суспільно-історичних обставин, є особисте споживання. Через це кінцевою метою виробництва будь-якої суспільної форми є особисте споживання товарів та послуг усіма верствами суспільства. Проте, практичне вирішення цієї мети залежить від співвідношення сил між різними соціальними групами суспільства, отже кінцеву мету виробництва визначає домінуюча соціальна сила. Так, при рабовласницькому і феодальному способах виробництва основною метою виробництва було особисте споживання власників виробничих ресурсів, а розширення виробництва засобів виробництва було ледь помітним. Тому особисте споживання і добробут безпосередніх виробників були вкрай обмежені.

Економічним завданням капіталізму було не особисте споживання, а нагромадження капіталу. Тому на перше місце висувалось збільшення виробництва не предметів споживання, а засобів виробництва. Отже, основним принципом ствердження, існування капіталізму, головною метою було виробництво задля виробництва. Його історичним призначенням було створення індустріального суспільства. Прогрес продуктивних сил досягався шляхом обмеження особистого споживання, перетворення його з кінцевої мети у додаток до нагромадження.

Однак робота виробництва для виробництва не може бути безмежною. Розвиток продуктивних сил, який забезпечується розвиненим виробництвом, дає можливість поширювати розвиток виробництва для споживання, для підвищення добробуту усіх верств населення. Останнє не тільки стає можливим, але й життєво необхідним для існування капіталізму як системи. Чому? Тому, що яку б форму не приймав капіталізм, основою його завжди є найманий труд. Оскільки найманий робітник юридично вільний, його постійно треба стимулювати, щоб він був більш продуктивним, приносив більше прибутку власнику виробничих ресурсів. Щоб наймана робоча сила могла функціонувати, потрібно кількісно збільшувати і якісно поліпшувати виробництво предметів особистого споживання. До того ж успіх підприємця залежить від задоволення потреб людини як споживача.

Крім того, розвинені суспільні продуктивні сили надають споживачеві велику можливість економічного вибору споживчих товарів та послуг. А це обумовлює те, що у своєму бажанні підім’яти під себе людину як найманого робітника, капіталізм стає служителем цієї людини як споживача, покупця.

Переорієнтація індустріального капіталізму як виробництва для виробництва в напрямку постіндустріального капіталізму як виробництва для споживання свідчить про становлення соціально орієнтованої ринкової економіки. Основним принципом ствердження, існування соціально орієнтованої економіки, метою виробництва є виробництво для людини, для її особистого споживання. Отже, передумовою становлення даної моделі капіталізму є прогрес суспільних продуктивних сил. Слід зазначити, що задоволення потреб людини-споживача, як умова максимізації прибутку, є самою надійною гарантією життєздатності капіталізму як економічної системи.

На соціальну орієнтацію капіталістичної економіки суттєво вплинули жовтневі події у Росії (1917 рік). Перш за все, з’явився історичний досвід націоналізації багатства і встановлення державного соціалізму. Цей досвід показав, що звернення до людини, її інтересів неминуче, і або це зроблять самі власники нагромаджених надбагатств, або це зроблять наймані робітники.

У світового товариства було два варіанти поведінки: залишити панування приватної власності, посиливши тим самим соціальні конфлікти; ліквідувати приватну власність і запровадити суспільство соціальної справедливості. Історія показала, що найбільшого прогресу досягли ті країни, де була залишена приватна власність, а нагромаджені надприбутки були використані для вирішення соціальних проблем.

Слід зазначити, що розквіт виробничої демократії і соціального партнерства в Західній Європі також відбувався не без впливу радянської системи, під час якої на підприємствах діяв, і не завжди лише формально, ряд представницьких органів: ради трудових колективів, товариські суди, суспільні бюро кадрів та ін. Так, у 1919 році була створена Міжнародна організація праці (МОП) з представництвом в Парижі, яка реалізує концепцію трипартизму, тобто тристороннього співробітництва трудящих, підприємців і держави. У ряді країн були створені й успішно функціонують тристоронні органи соціального партнерства на загальнодержавному рівні (в Україні – Національна рада соціального партнерства). Соціальне партнерство за суттю є теорією класового співробітництва та соціальної гармонії інтересів праці і капіталу, найманих робітників і капіталістів.

Сьогодні у світі практично не залишилось ні суто капіталістичних, ні суто соціалістичних країн. Переважна більшість країн світу являють собою велику різноманітність так званих змішаних економік з обов’язковими елементами соціалізації. У кожній конкретній країні комбінації усіх складових соціально-економічного устрою не тільки різноманітні, але у певній мірі неповторні (напр., моральні, етичні, релігійні). Однак усім країнам властиве дещо загальне у їх соціально-економічному розвитку. Сучасні розвинені країни характеризуються різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально-економічних процесів тощо. Тому можна стверджувати, що різні країни світу являють собою різні комбінації більш розвинених і менш розвинених соціальних економік.

Термін „соціальне ринкове господарство” набув відомості у зв’язку з економічною політикою в Західній Німеччині після другої світової війни, яку впроваджував міністр економіки Л. Ерхард. Засновники теорії „соціального ринкового господарства” Вальтер Ойкен, Вільгельм Рьопке, Альфред Мюллер Армак розглядали його як економічний, соціальний і політичний порядок. При цьому особливу увагу приділяли соціальній політиці як довгостроковому політичному гаранту капіталізму. Вони вважали, що високої економічної ефективності ринкового порядку недостатньо, щоб гарантувати його довго строковість і стабільність. Тому він повинен поєднуватися з соціальним порядком, забезпечення якого пов’язувалось з активною роллю держави.

Практика соціального ринкового господарства характеризує його як найбільш ефективне з точки зору регулювання і стимулювання діяльності людей на основі особистого інтересу. Це господарство використовує закладену в кожній людині заповзятливість як сильніший стимул господарської діяльності, як важливіший фактор мотивації праці. Саме тому соціальна орієнтація економіки України передбачає в першу чергу економічну свободу розвитку різноманітних форм власності, господарювання, їх конкурентоспроможність. Проте, вони є тільки інструментами досягнення мети цієї моделі. Сама ж мета полягає у тому, щоб вивільнити людину, дати простір її ініціативі та енергії, забезпечити її належне існування, максимально задовольнити не тільки матеріальні, а й духовні потреби.