Основні типи та форми власності

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас­ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав­на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо­вого господарства, зокрема у межах Європейського еко­номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку­ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п’ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов­лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор­ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України “Про власність” приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор­мами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер­віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор­мується, розглянемо приватний, колективний та держав­ний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — при­власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім’єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб’єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об’єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма­них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно­земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім’ї, які проживають ра­зом;

г) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім’ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім’ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім’ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са­дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго­товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна­чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар­тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда­вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірне високими цінами та ін. За цих умов названі об’єкти стають об’єктами приватної капіталістичної влас­ності, інші залишаються об’єктами приватної трудової власності.

Якщо об’єктом приватної власності є приватні капіта­лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко­номічної власності, що розкривається передусім в якісно­му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не­трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при­ватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан­ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб’єктами права приватної влас­ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб’єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при­власнення асоційованими власниками результатів колек­тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис­тема відносин між суб’єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко­лектив, об’єднання капіталістів, члени кооперативу, спо­живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об’єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо­вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо­живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма­ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма­них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо­давством, виникає на підставі:

а) добровільного об’єднання майна громадян і юри­дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об’єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

г) пожертвувань організацій, громадян та інших ци­вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо­жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб’єктами права колективної власності, згідно з чин­ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос­подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об’єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об’єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур. Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор­ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об’єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си­стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов­ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль­нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко­мунальну власність ще називають власністю адміністра­тивно-територіальних одиниць. Суб’єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб’єктами права комунальної власності — Вер­ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди­ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об’єктами загальнодержавної влас­ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв’яз­ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство­рювані ними кредитні ресурси;

6) об’єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об’єкти, майно Збройних сил, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін. Основними об’єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об’єкти житлово-кому­нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, по­бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв’язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб’єктів права державної власності та економічних суб’єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя­щих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви­щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, клановотіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви­ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

3. Основні види підприємств та їх організаційні форми