Спільні підприємства та їх структура

Спільне підприємство (СП) — підприємство, засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірма­ми інших країн, а також на спільному управлінні вироб­ництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Додатковими мотивами їх створення є:

1) розширення діючих виробничих потужностей і зни­ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен­ня конкурентоспроможності продукції;

2) досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

3) економія капіталовкладень усього комплексу ре­сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій­них) при створенні нових потужностей;

4) покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален­ня маркетингових досліджень;

5) послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес­тиційних тощо) в період погіршення економічної кон’юн­ктури;

6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 р. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація зміни­лася на краще. Так, лише за 1992 р. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції.

У 1993 р. в Україні діяло понад 2500 СП, у 1998 р. — до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяль­ністю.

Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 р. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укла­дених, до 1995 р., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.

Створені СП у промисловості та сільському госпо­дарстві оподатковувались до 2000 р. за ставкою 22%; якщо частка іноземного капіталу в статутному фонді перевищу­вала 30%, то ставка оподаткування становила 18%. Якщо СП займалися посередницькою діяльністю, то ставка опо­даткування прибутків — 70%. Залежно від інвестицій збільшувався період звільнення від податку на прибуток: для інвестицій до 500 тис. дол. —на рік; понад 500 тис. — 5 млн дол. включно — на два роки; понад 5 млн — 50 млн дол. включно — на три роки; 50 млн дол. — на п’ять років. До СП застосовують також норми прискоре­ної амортизації машин та устаткування, що означає отри­мання додаткових пільг в оподаткуванні прибутків.

З 1992 по 1999 рр. в Україну було залучено майже 3, 1 млрд іноземних інвестицій, що становило приблизно 50 дол. на душу населення. Для порівняння зазначмо, що в Польщі цей показник ще в 1998 р. становив 830 дол., в Естонії — 320, в Чехії — 400, в Угорщині — понад 1000 дол. Інвестиції України в економіку інших країн в 1998 р. дорівнювали приблизно 98 млн дол.

У 1998 р. з майже 4700 СП інвестиції у виробництво здійснили приблизно 1260 (понад 60% у формі рухомого і нерухомого майна). Серед галузей народного господарст­ва найбільше інвестицій вкладено у харчову промис­ловість (до 13%), машинобудування і металообробку (12%), транспорт і зв’язок (4%), будівництво і промис­ловість будівельних матеріалів (4%), хімічну і наф­тохімічну промисловість (3%). З вкладених інвестицій на фірми США у 1997 р. припадало 19%, Німеччини — 16, Росії — 8, Великобританії — 7, Нідерландів і Кіпру — по 6% від загального обсягу. Обсяг інвестицій з України при­близно в 300 разів менший від обсягу інвестицій в еко­номіку нашої держави. Найбільшими інвесторами еко­номіки України є США (у 1998 р. вони інвестували 510 млн дол.), Нідерланди (264 млн дол.), Німеччина (214 млн дол.), Великобританія (210 млн дол.).

Загалом діяльність СП відчутно не вплинула на наси­чення внутрішнього ринку, оскільки майже половина з них зайнята у сфері торгівлі. Багато з СП залишають свою валютну виручку за кордоном, ухиляючись від сплати по­датків, не займаються вдосконаленням техніки і технології тощо.

Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність ви­робництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Тема 25. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання еко­номіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирі­шальна роль при цьому належить державному регулюван­ню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

§1. Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність виникає з часу формуван­ня капіталістичного способу виробництва, тобто з початку XVI ст. З того часу і до кінця XIX ст. існувала нижча стадія розвитку капіталізму, яку з погляду критеріїв розвитку то­варного виробництва в економічній літературі називають вільною ринковою економікою. Таку назву вона отримала внаслідок того, що протягом майже чотирьох століть здійснювалось переважно стихійне саморегулювання еко­номіки за допомогою механізму вільної (досконалої) кон­куренції, стихійного переливання капіталу між галузями, вільного ціноутворення тощо, але без широкомасштабно­го втручання держави в економіку.

Державі в цей період відводилась роль “нічного сторо­жа”, вона повинна була оберігати приватну власність, сте­жити за дотриманням правил вільної конкуренції й вико­нувати лише ті функції, які окремі підприємці неспро­можні були виконати або робили це економічно неефек­тивно. До таких функцій належать контроль за громадсь­ким порядком, заснування державної поштової служби; введення обов’язкового шкільного навчання; забезпечен­ня національної оборони; будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані.

З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями, держава насаджує роз­виток мануфактур, регламентує їх діяльність; за допомо­гою відповідного законодавства регулює тривалість робо­чого дня, частково — розмір заробітної плати та ін. Проте регулюючий вплив держави носить фрагментарний харак­тер, внаслідок чого розвиток економічної системи загалом відбувається нерегульовано.

Підприємницька діяльність на нижчій стадії розвитку капіталізму здійснюється здебільшого на дрібних за розмі­рами підприємствах. Так, у Парижі в 50-х роках XIX ст. переважали підприємства з кількістю зайнятих до 5 осіб, а до середніх належали підприємства з чисельністю зайня­тих до 50 найманих працівників. Водночас були відсутні маркетингова діяльність на підприємстві, широке викори­стання праці найманих менеджерів. Пануючою формою власності була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. За цих умов певна організованість і пла­номірність існували у незрілих формах, здебільшого лише у межах дрібних та середніх підприємств. Таку економіку не можна називати регульованою.

Ця переважно неконтрольована підприємницька ді­яльність, яка здійснювалась у межах механізму вільної конкуренції, поступово зумовила появу суспільного ха­рактеру виробництва (внаслідок розвитку і поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації, кооперування між підприємствами, зростання їх обсягів тощо), що за умов панування приватнокапіталістичної форми влас­ності, а загалом поглиблення основної суперечності капіталізму, спричинило першу економічну кризу 1825 р. Такі кризи надалі повторювалися через 10-11 років. Для послаблення глибини криз необхідне державне регулю­вання економіки, в тому числі підприємницької діяль­ності.

Поступово вільний ринковий механізм з притаманною йому некоординованою, слабо контрольованою і регульо­ваною у масштабі суспільства діяльністю приватних підприємців призвів до-появи ще однієї істотної вади еко­номічної системи — монополістичних тенденцій в народ­ному господарстві та виникнення монополій. Щоб посла­бити ці тенденції, недопустити повного придушення кон­куренції як могутньої рушійної сили розвитку, необхідні досконале антимонопольне законодавство та надійний контроль держави за його дотриманням.

Іншими серйозними вадами, які породжує підприєм­ництво за умов ринкового саморегулювання економіки, є нерівномірний і диспропорційний розвиток продуктивних сил суспільства, окремих регіонів певної країни, неспра­ведливий розподіл багатства (що посилює класову поляри­зацію суспільства), відсутність соціальної захищеності лю­дей, екологічні кризи та ін.

Наприкінці XIX ст. почався перехід нижчої стадії капіталізму у вищу, який завершився на рубежі двох століть. Домінуюче місце в економічній системі посіли крупні монополістичні підприємства, найадекватнішою формою існування яких стала акціонерна власність. Такі підприємства почали вивчати ринок, залучати до уп­равління виробництвом і власністю широке коло менед­жерів (завдяки чому відбулось відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції), впроваджувати досягнен­ня науки у виробництво, нові форми організації вироб­ництва і праці. Вони сприяли подальшому поглибленню суспільного поділу праці, розширенню масштабів ор­ганізованості та планомірності.

Водночас підприємницька діяльність у межах моно­полізованого сектора економіки супроводжувалась вста­новленням монопольне високих цін, що гальмувало на­уково-технічний прогрес; перерозподілом частини вар­тості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь крупних монополій, що ще більше посилило нерівномірність у розподілі багатства; поглибленням внаслідок названих процесів економічних криз перевиробництва (свідченням чого була найглибша криза 1929-1933 рр.).

Все це зумовило необхідність державного регулювання різних організаційних форм підприємництва (індивідуаль­них підприємств, партнерств і корпорацій), різних типів і форм власності, у межах яких здійснюється це підпри­ємництво.

§2. Сутність державного регулювання підприємницької діяльності, його форми та методи

Державне регулювання підприємницької діяль­ності — комплекс форм, методів і засобів державного впливу на діяльність підприємств та організацій з метою створення нормальних умов їх функціонування і розвитку. послаблення негативних тенденцій від такої діяльності.

Основними методами державного регулювання під­приємницької Діяльності є адміністративні, правові та еко­номічні.

Адміністративні методи — способи і форми регулюван­ня, які базуються на силі державної влади, містять захо­ди заборони, дозволу і примусу та втілюються в життя за допомогою указів, розпоряджень.

У розвинутих країнах світу адміністративні методи ре­гулювання підприємницької діяльності застосовуються здебільшого у сфері охорони довкілля. Водночас їх роль значно зростає у складних критичних ситуаціях.

Правові методи — способи і форми регулювання підприємницької діяльності, які втілюються в практику за допомогою прийняття відповідних законів.

Прикладом такого регулювання є антимонопольне за­конодавство і антимонопольна діяльність держави.

Економічні методи — способи і форми регулювання, які ґрунтуються на використанні податків, грошово-кредит­них важелів, цін і тарифів тощо.

Серед економічних методів розрізняють прямі (за до­помогою бюджетної політики) та непрямі (за допомогою податкової, інвестиційної, амортизаційної та інших форм економічної політики). Якщо прямі методи дають швид­кий ефект, то непрямі — через відносно тривалий проміжок часу. Так, після прийняття нового податкового законодавства очікуваний ефект спостерігається, як пра­вило, через 1, 5—2 роки.

Розглянемо деякі важливі методи економічного та пра­вового регулювання підприємницької діяльності.

Якщо виходити з практики розвинутих країн світу, то основним інструментом впливу держави на підприєм­ницьку діяльність є податкова політика, зокрема викори­стання інвестиційного податкового кредиту. Так, у США такий кредит означає зниження оподаткованого мініму­му на суму капіталовкладень на придбання машин і ус­таткування. Пільгові інвестиційні кредити надаються підприємствам Німеччини при освоєнні відсталих ре­гіонів, спеціальні інвестиційні кредити — при створенні високотехнологічних виробництв, субсидії — відповідно до структурної програми розвитку середніх міст та ін.

У Франції при створенні нових промислових зон підприємства, які спеціалізуються на виготовленні певних видів продукції, отримують податкові пільги терміном на 10 років. В Англії не вилучаються податки при здійсненні капіталовкладень в устаткування, на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, а при здійсненні капіталовкладень у будівництво споруд податки знижу­ються майже на 80%.

Прогресивне оподаткування фірм існує і в інших країнах, які не належать до розвинутих. Так, в Малайзії при вкладанні капіталу у передові галузі податки протягом 5 років не сплачують зовсім; у наступні 5 років також не сплачують, якщо кількість працівників перевищує 500 осіб, а діяльність компанії за цей період сприяла підвищенню технологічного рівня виробництва.

В Україні, згідно із Законом “Про оподаткування при­бутку підприємств”, прийнятим у липні 1997 р., таких пільг не передбачено (замість диференційованої ставки цього податку прийнята єдина). Водночас позитивними є зниження ставки оподаткування прибутку підприємств до 30%; упорядкування структури валових витрат підприєм­ства (до них віднесено будь-які витрати, що покривають вартість товарів, послуг і виконуваних робіт, які під­приємство купує або виготовляє для їх подальшого вико­ристання у підприємницькій діяльності); зміна системи оподаткування прибутку (оподатковується прибуток, який залишається після відрахування з валового доходу валових витрат і суми амортизаційних відрахувань).

У 1998 р. майже 48% доходів державного бюджету ста­новили непрямі податки, які сплачують кінцеві споживачі, що свідчить про незначну роль держави у процесі здій­снення інвестиційної політики. При обкладанні податком на додану вартість пільги становили майже половину його обсягу, що у разі їх відміни приблизно вдвоє скоротило б ставку цього податку, а отже істотно послабило бартер. В Україні надмірно високий рівень податків на заробітну плату (1998 р. він становив 47% і був найвищим у світі). Пільги при сплаті податку на додану вартість були відмі­нені лише на початку 2000 р.

З метою стимулювання діяльності СП в Австрії вони не виплачують податки у таких випадках: якщо їх інвестиції не менші 25% загального обсягу інвестицій; при інвесту­ванні капіталів не пізніше, ніж за 12 місяців до складання звіту головній компанії; у разі певного збігу організаційно-правової форми австрійських фірм з іноземними та ін.

Жодних обмежень не існує при ввезенні та вивезенні іно­земного капіталу в Німеччину, зокрема при створенні підприємств і товариств за участю такого капіталу.

Щодо оподаткування СП в Україні, то надмірно високі пільги, згідно із Законом “Про іноземні інвестиції”, прий­нятим у березні 1992 р. (наприклад, таке підприємство, в якому частка іноземних інвестицій становила до 20% від оголошених обсягів статутного капіталу, звільнялося від сплати податків протягом 5 років з часу отримання першо­го прибутку), було через деякий час повністю скасовано. У вересні 1997 р. вагомі податкові пільги прийнято щодо СП з виробництва автомобілів і запчастин до них, причому во­ни надаються до 1 січня 2008 р. тим підприємствам, які вкладають інвестиції, в тому числі іноземним, в обсязі не менше 150 млн дол. На початку 2000 р. пільги щодо опо­даткування СП було відмінено.

Отже, характерною рисою оподаткування СП в Україні є його нестабільність. Це властиве і для оподаткування при­бутків підприємств (так, до основної редакції цього закону в 1997 р. було внесено майже 150 змін і доповнень), подат­ку на додану вартість (з 1 жовтня 1997 р. по ЗО березня 1998 р. до нього було внесено понад 50 змін і доповнень).

Важливою формою державного регулювання під­приємницької діяльності є амортизаційна політика. Так, у США ще в 1981 р. держава встановила такі терміни амор­тизації: для транспортних засобів — 3 роки; устаткуван­ня — 5 років; виробничих будівель і споруд — 15 років. За іншими критеріями, середні терміни амортизаційних спи­сань для засобів праці становлять: 3 роки за терміну фак­тичної зношуваності 4 роки; 5 років — за терміну зношу­ваності від 4 до 10 років; 7 років — за терміну зношуваності 10-16 років; 10 років — за зношуваності 16-20 років; 15 років — за зношуваності 20-25 років. Внаслідок цього здійснюється прискорене оновлення основних фондів. У багатьох країнах за умов прискореної амортизації держава надає за це податкові пільги підприємствам.

У колишньому СРСР, у тому числі в Україні, середні терміни амортизації у 80-х роках становили 12-14 років. З 1 січня 1991 р. усі підприємства, крім аграрно-промис­лового комплексу, повинні були вносити у позабюджет­ний фонд стабілізації економіки 20% амортизаційних відрахувань, а в 1993-1994 рр. — 25%. З вересня 1995 р. така практика припинилась, але з метою створення все-державного фонду введено 25%-ний податок з аморти­заційних відрахувань.

З травня 1997 р. впроваджено нові норми аморти­заційних відрахувань для автомобільного транспорту, електромеханічних приладів, інструментів та інфор­маційних систем — 25%, для будівель, споруд і передаваль­них пристроїв — 5%, для всіх інших основних фондів — 15%. Крім того, для останньої групи встановлено такі нор­ми прискореної амортизації: за перший рік — 15%; за дру­гий — 30%; за третій — 20%; за четвертий — 15%; за п'ятий — 10%, за шостий — 5%; за сьомий — 5%.

Проте при використанні прискореного методу аморти­зації засобів праці (що передбачено цим законом) їх індек­сація не дозволяється, що за наявності не дуже високих темпів інфляції унеможливлює навіть звичайну аморти­зацію.

Недоліком даного закону є й те, що метод спадного за­лишку поширено як на діючі, так і на нововведені основні фонди. Це призвело до того, що на підприємствах з висо­ким рівнем зношування основних фондів (а таких підприємств переважна більшість) розміри амортизацій­них відрахувань на фонди, введені до 1 січня 1997 р., знач­но зменшилися, а отже скоротилися їх інвестиційні мож­ливості.

У Законі України “Про інвестиційну діяльність” регу­лювання умов інвестиційної діяльності здійснюється через систему оподаткування; проведення кредитної, аморти­заційної, цінової, антимонопольної та інших форм політи­ки; надання фінансової допомоги; встановлення держав­них норм і стандартів; визначення умов користування різними природними ресурсами (землею, водою тощо); проведення експертизи інвестиційних проектів; забезпе­чення захисту інвестицій та ін.

Регулювання підприємництва у сфері банківської діяль­ності здійснюється передусім з боку Центрального банку. Найбільш подібною до банківської системи України є банківська система Німеччини. Вона є дворівневою. Цен­тральна ланка такої системи — Німецький федеральний банк. У своїй діяльності (виконанні цілої низки функцій) він зобов'язаний підтримувати економічну політику феде­рального уряду, зокрема забезпечувати високий рівень зайнятості, постійні темпи економічного зростання та ін.

Водночас він керує діяльністю двох видів комерційних банків (так, комерційні універсальні банки, на які припа­дає до 80% обсягів обороту, займаються одержанням та наданням кредитів, здійсненням платежів тощо; спеціалі­зовані функціонують лише у певних сферах і надають ок­ремі види кредитів), які за формами власності поділяють на громадсько-правові (акціонерами виступають різні об’єднання громадян), кооперативні та приватні.

Вплив Німецького федерального банку на діяльність комерційних банків здійснюється шляхом регулювання норми банківських резервів, зміни норми відсотка та їх кредитування в обмін на векселі та цінні папери. Так, ко­мерційні банки частину своїх активів зобов’язані зберіга­ти у вигляді касового резерву в Федеральному банку. За цих умов розширення кредиту, який надають комерційні банки, залежить від величини приросту банківських па­сивів. Із підвищенням Центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, а з її зменшен­ням — зростають.

В Україні також існує дворівнева банківська система, яка перебуває в стадії формування. Про це свідчить не­значна кількість комерційних банків. Так, якщо в Німеч­чині їх приблизно 4500 тис., у СІЛА — понад 10 тис., то в Україні на початку 2000 р. налічувалося 203 таких банки. Їх статутний фонд був утворений здебільшого на кошти державних підприємств.

Упродовж 90-х років Національний банк України (НБУ) неефективно здійснював контроль за діяльністю ко­мерційних банків. Тому в перші роки незалежності вони дбали лише про власну наживу, не нехтуючи при цьому протизаконними методами, не були зацікавлені у послаб­ленні гіперінфляційних процесів. У наступні роки понад 90% (в 1999 — майже 98%) кредитів, які надавалися ко­мерційними банками, були короткотерміновими, а отже слабо зорієнтованими на розвиток виробництва. Значною мірою це зумовлено нераціональною політикою самого НБУ. На противагу виконуваним функціям Центрального банку Німеччини, НБУ ставив лише єдину мету — будь-якою ціною утримати стабільною гривню. Проте навіть ця мета ним не була досягнута.

Внаслідок нераціонального регулювання підприєм­ництва у банківській сфері здійснювався негативний вплив на державне регулювання інших сфер підприєм­ницької діяльності. З метою стимулювання довготерміно­вого кредитування комерційними банками виробничої діяльності підприємств необхідно отримані ними (банка­ми) прибутки від такого кредитування оподатковувати за зниженими ставками, кредити з бюджету надавати пере­дусім на виробництво імпортозамінної конкурентоспро­можної продукції та ін.