Класицизм в англійській літературі

Англійська література ХVІІ ст. – це література епохи революційної руйнації. Анлія того часу стала ареною жорстоких ідеологічних і соціальних війн, боротьби між буржуазією і старим феодальним устроєм, що привели до буржуазної революції 1640 року. Англія ХVІІ ст. – це жорстока боротьба між папою і королем за вплив на церкву, це пуританізм (лат. purus – чистий), протестантський рух за завершення Реформації, тобто очищення церкви від залишків католицизму, скасування єпископату, за чистоту моралі, за звільнення церковної служби від обрядів, які вимагають значних коштів.

Перехідний характер епохи, складність та гострота соціально-політичних питань призвела до складнощів і строкатості літературного процесу. Якщо в Німеччині, Іспанії – це роки бароко, у Франції – переважно класицизму, то в Англії не існувало однозначного напряму (бароко тут співіснує з класицизмом). Літературний шедевр століття – поема Джона Мільтона “Втрачений рай” – народився на перехресті цих двох панівних у Європі художніх напрямів.

Джон Мільтон (1608-1674 рр.) – поет, мислитель, публіцист. Джон – син забезпеченого лондонського нотаріуса – отримав блискучу освіту (школа, Кембриджський університет: бакалавр, магістр мистецтва). Він досконало володів латиною, італійською, грецькою, знав давньоєвропейські мови, читав в оригіналі твори античних митців, середніх віків, Ренесансу.

Головна особливість творчості Мільтона – поєднання мотивів життєрадісної, яскравої поезії Відродження з пуританською дидактикою і серйозністю. Розпочав Мільтон свою літературну діяльність як поет, а продовжив як революційний публіцист, що написав велику кількість трактатів та памфлетів, у яких закликав до свободи. Автор розрізняє три головні види свободи: релігійна, приватна і громадянська (“Про єпископат”, “Про виховання”, “Захист англійського народу”).

Проза Мільтона займає важливе місце в його творчому житті. Поеми “Втрачений рай” (“Загублений рай”), “Повернений рай” (“Віднайдений рай”), трагедія “Самсон-борець” прославили його в віках.

Перлиною серед його творів є поема “Втрачений рай”. Сюжет поеми взятий із Біблії, але досить оригінально поданий у поемі. Цей твір можна назвати підсумком епох, роздумом автора про релігію, філософію, про долю батьківщини й людства, про шляхи удосконалення людини.

Вражає космічна величність поеми. Драматичні події відбуваються на тлі Всесвіту. Тема твору – Священна історія, герої – Бог, Диявол, Месія, Адам, Єва. Весь світ і людська історія постають в епічному творі Мільтона як арена боротьби між Добром і Злом, як місце ворожнечі божественного і сатанинського начал.

Мільтон розповідає про битви небесних легіонів і перемогу Бога над Дияволом, про гріхопадіння Адама і Єви, про тимчасову перемогу Сатани, про майбутнє спасіння людей і про важкий шлях людства до удосконалення. Таким чином він приходить до оптимістичного висновку про безперечну перемогу Добра над Злом. Носієм Добра у поемі є Бог-син, який виконує вказівки володаря Всесвіту. Герой Бог-син з’являється в різних образах: то він розгніваний Месія, що скидає в пекло ангелів-бунтівників, то Творець прекрасного Світу, то Заступник Людини перед Богом-батьком, а то Боголюдина, син Бога і Людини. Герой втілює певні моральні якості: покірність волі Бога-батька, рішучість у ставленні до ворогів, милосердя до тих, хто заблукав, готовність до самопожертви.

Сатана – також син Бога, але він обрав дорогу зла, повстав проти волі батька і тому відкинутий батьком. Духовна загибель Люцифера-Сатани відбулася, вважає Мільтон, через надзвичайну гордість, що засліплює розум і звільняє ниці риси характеру. Тому Сатана позбавлений особистості (її з’їдає гординя) і змушений носити в своїй душі вічне пекло.

Жага влади і співчуття до ангелів, що впали через його провину, жага помсти і напади покаяння, заздрість до людей і жаль до них терзають душу Сатани. “Пекло – це я сам”, - зізнається Сатана. Розум Бога створює Світ і Людину, розум Сатани – гординю, війни перелюбство тощо.

Образ диявола в епосі Мільтона, всупереч біблійному його трактуванню, виглядає могутнім, привабливим, таким, що інші персонажі стають перед ним дрібнішими. Його натура пристрасна, його дух гордий і незалежний, його воля тверда і мужня, він – стоїк. Усе це викликає захват у читачів і критиків. Бог, який покликаний бути втіленням Розуму і Добра, виступає в поемі лиходієм і навіть мстивим монархом, який “один панує, як деспот, у Небесах”.

Працюючи над епосом у роки реакції, Мільтон вважав за необхідне показати, як Зло губить привабливі ідеї революції, яке небезпечне своєю зовнішньою красою і привабливістю. На думку Мільтона, Сатана, який наважився виступити проти всесильного Бога, не може бути титанічною фігурою. Згідно з християнськими ідеалами Мільтон задумав поему як оправдання шляхів Божих, але буква біблейського вчення викликала в нього (і не тільки в нього) сумніви, вагання, які й привели до того, що автор, хоч і засуджує Сатану, але не позбавляє його співчуття, надає йому рис відважного протестанта проти світопорядку.

Людина зображується в поемі “Втрачений рай” як істота, що стоїть у центрі Всесвіту і на “драбині Природи” займає середнє положення між чуттєвим, тваринним світом і світом Ангелів. Людина – вища істота серед земних істот, намісник Бога на землі, який об’єднує в ціле нижчу і вищу сфери буття.

Перед Адамом і Євою відкривається світлий шлях духовного зростання. За їхніми спинами – страшна безодня, яка захопить їх, якщо вони зрадять Богові. Дерево пізнання Добра і Зла, що зростає в Едемі, є символом запропонованої першим людям свободи вибору. Призначення вибору – випробування віри людей у Творця.

Людина, включена в загальний непорушний порядок, стає точкою пересікання протилежних сил. За Мільтоном, люди самі повинні відповідати за кожну мить свого життя, за вибір між Богом і Сатаною, між творенням і руйнуванням, між духовною величчю і моральною ницістю, добром і злом.

На думку поета, людина створена прекрасною, мудрою, доброю. Адам – втілення мужності, сили, думки, Єва – жіночності, чарівності, ніжності, любові. Кохання Адама і Єви – ідеальне поєднання духовної близькості і фізичного захоплення. За життя в Едемі їм не відомі були протиріччя, ворожнеча, душевні муки, важка праця, смерть. Їхнє благо ґрунтується на покорі Богові. Відмова від цього і намагання пізнати більше призвели до позбавлення безсмертя і блаженства, а отже, до приречення людського роду на важкі випробування.

Ідеальний світ руйнується, як тільки в нього втручається Сатана. У звабливих промовах диявола відчувається вагання самого автора: “Що заборонив він? Знання! Заборонив нам знайти мудрість…В чому зміст свободи нашої? ”. Мільтон, який був переконаний у користі знання не зміг примирити біблійну легенду зі своїм ставленням до знань, адже вони для нього були не гріхом, а благом, хоч за них доведеться дорого заплатити.

Цікаві в поемі й мотиви непокори Богові перших людей. Єву штовхає до дерева Пізнання величезна жага знань. Адам робить цей роковий крок через своє кохання і співчуття до Єви, хоч і усвідомлює, що цим кроком ставить “людське” вище, ніж “боже”. Єва відважніше, ніж Адам, сприймає після гріхопадіння загрозливу кару. Але думку Мільтона втілює Адам, який вбачає в праці смисл життя після гріхопадіння. Саме працею, нужденністю, випробуваннями, як вважає автор, повинна спокутувати людина свій первородний гріх.

Бог показує Адамові майбутнє людства: війни, біди, катастрофи. Але спокутувальна жертва Христа відкриє людству шлях до духовної досконалості і вселить віру людини в те, що вона здатна стати кращою.

Мільтон засуджує в поемі все, що руйнує людську душу: деспотизм, феодальні війни, нерівність і викладає свою концепцію історичного процесу (стихійного, сповненого протиріч, але шляху вперед).

Для багатьох поколінь читачів поема Мільтона стала філософсько-політичним узагальненням драматичного досвіду людини, яка в муках шукає і знаходить свою справжню сутність і йде через страждання до духовного вдосконалення, до ідеалів свободи і справедливості.

Поема Мільтона “Втрачений рай” була, мабуть, єдиною найталановитішою спробою серед численних спроб митців ХVІ- ХVІІ ст. відродити епос у його класичній формі. Наслідуючи Гомера і Вергілія, Мільтон намагався показати в своєму творі універсальну картину буття: битви, що вирішують долю Людини, образи небожителів і людей, побутові подробиці. Він хотів створити такий твір, який мав би загальнолюдські масштаби, всезагальний характер, який був би зрозумілим у всі часи, розповісти про те, що було, є і що буде.

Риси літературного епосу, філософської поеми поєднуються в творі з елементами лірики і драми. Драматичним є сюжет твору, шлях героїв твору, діалоги, монологи. Привертає увагу і ліризм твору: у вступі, у вставлених монологах автора, за якими проглядається особистість поета, якого не розуміють, який сліпий, але який міцний і твердий духом.

Поема Мільтона – складний багатоплановий твір з раціоналістичним регламентом, з прагненням до гармонії, порядку, з намаганням наслідувати античну спадщину – тобто класичні симпатії Мільтона.

З іншого боку, пристрасть автора до зображення драматичних колізій, щедрість контрастів, емоційна експресивність, алегоричність наближують “Втрачений рай” до літератури бароко.

Другий великий твір Мільтона “Повернений рай” (1671 р.) не має такої титанічності, натхненності, а позначений абстрактністю, релігійно-моралістичними інтонаціями.

В основу поеми покладена легенда про спокушення Христа Сатаною, згідно з якою двобій між героями завершується повною поразкою Сатани, бо Христос без вагань відкидає славу, владу, гроші, запропоновані спокусником. Образ Сатани вже не величний, не бунтарський. Інтерес автора зосереджений на особі Христа: в цьому образі втілені риси ідеальної людини, справжнього громадянина, який незважаючи на свою самотність і невизнання його вчення, знаходить у собі сили протистояти злу, що панує у світі і ні на крок не відступає від своїх принципів.

“Повернений рай” свідчить про розчарування Мільтона не стільки в революції, як у людині, котра зраджує прекрасним ідеям революції, примирюється з ницістю і вадами.

Однак Мільтон не відрікається від ідей тираноборства. Підтвердження цього – його трагедія “Самсон-борець” (1671р.) – останній твір поета. Трагедія підкреслює вільнолюбивий дух Мільтона-бійця, його зневагу до деспотизму.

Герой твору Самсон, як і Мільтон, сліпий і самотній у таборі ворогів. Отримавши поразку, не втрачає мужності і бореться до останньої хвилини свого життя, мститься своїм гнобителям. У творі – образ народу-богатиря, що прокидається від віковічного сну і проголошує світу, що волелюбні ідеї, ідеї рівності і моральної чистоти невмирущі.

Творчий шлях Мільтона від “Втраченого раю” до “Самсона-борця” характеризується поступовим відходом автора від принципів мистецтва бароко до класицизму.

Життя герцога Франсуа де Ларошфуко (1613-1680 рр.) поділяється на два періоди. Перша половина життя схожа на пригоди героїв Дюма “Три мушкетери”. Він, Франсуа, втручається в усі придворні інтриги, в усі авантюрні, любовні пригоди. Потім, опираючись абсолютній королівській владі, очолює антикоролівску опозицію, яка однак зазнала поразки. Відмовившись від участі в політиці, Ларошфуко починає займатися літературою.

Найбільшу цікавість представляє його твір “Роздуми, моральні висловлювання й максими” (максима – коротка, афористична думка). Письменник виступає в творі проти фальші, егоїзму, розрахунків у житті людей. “Все добродетели теряются в расчете, как реки в море», - стверджує він. Ларошфуко ставить під сумнів існування щирої відвертості в суспільстві: “Ее редко находишь, та, которую встречаешь, часто не что иное, как притворство, ставящее своей целью завоевать доверие других”.

Дружба, на думку автора, це взаємна угода, обмін послугами, спілкуванням. Щедрість – це задоволення дарувати, за що ми себе й любимо (“мы любим больше тот факт, что мы дарим, чем тех, кому мы дарим”). Засуджуючи егоїстичні риси людства, Ларошфуко наводить таке порівняння: “Пороки входят в состав добродетелей, как яды входили в состав лекарств”.

Автор висміює лицемірство людей (“лицемерие есть знак уважения, которое порок приносит добродетели»). Ларошфуко добре знає, що таке честь, обов’язок, мораль, але вважає ці риси людини рідко зустрічаються в сучасному йому суспільстві, частіше в суспільстві виростають егоїсти й брехуни, що феодалізм зі своїми порядками відживає й вироджується, що пора дати дорогу новій формації, новим людям, які, можливо, повернуть високу мораль людству.

Найпопулярнішим поетом тогочасної Франції був Жан де Лафонтен (1621-1695 рр.). Але його у всесвітній літературі знають як визначного байкаря.

Щоб пробитися до когорти поетів Франції, треба було мати багатого і впливового покровителя. І Лафонтен знайшов його. Це був фаворит короля Людовіка ХІV – Фуке. Однак коли кар’єра Фуке зруйнувалася, всі від нього відвернулися, вдячним залишився лише Лафонтен. Тому король не любив поета. Його твори не друкували, поет зазнавав утисків.

Мабуть, тому, будучи в опозиції до короля і намагаючись показати життя двору і суспільства, він звернувся до такого жанру як байка. Як байкар Лафонтен відзначався гостротою спостережливості, тонким психологізмом, філософським мисленням, поетичним баченням. Окремі його байки – це гострі памфлети, політичні фейлетони, їдка сатира на існуючий лад.

Лафонтенівські байки посідають значне місце в літературі, бо вони містять інтерес до низького прошарку суспільства (народу), а не до влади, несуть світу народну мудрість, погляди простих людей, демонструють національні характери і гостро-сатиричний склад розуму простого народу.

Є байки, в яких Лафонтен висміює чванливість аристократів, їх безсоромність, несправедливість, неуцтво, схоластичність науки, деспотичність влади (“Дуб і тростина”, “Муха й мурашки”, Вовк, образу якого на лисицю, розглядали мавпи”, “Дроворуб і смерть”, Гороскоп та ін.).