Світова література: витоки, основи, світ прекрасного, духовна культура

Лекція 1

1. Твори художньої літератури – частина культурної спадщини народу.

2. Навчальна дисципліна “Історія зарубіжної літератури”.

3. Поняття “література”.

4. Історико-літературний процес, напрямки, течії, школи.

5. Літературний рід та жанр.

6. Художні переклади.

7. Людина та світ – предмет роздумів світової художньої літератури.

Твори художньої літератури – це завжди частина культурної спадщини певного народу, частина історичної пам’яті даного народу. Художня література не може існувати без історії розвитку людського суспільства. Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у “Слові о полку Ігоревім” відображено складні суспільні процеси Київської Русі другої половини ХІІ ст., у “Людській комедії” Оноре де Бальзака – капіталістичні норми життя Європи ХІХ ст., у романах Ю Андруховича “Московіада”, “Перверзія”, “Рекреації” – моменти дійсності 80-90 років ХХ ст. на пострадянському просторі.

Художні твори, написані колись, залишаються незмінними назавжди, зберігаючи прикметні риси часу їх появи. Більше того, зміст і форма творів часто доносять до нащадків певний конкретний момент соціального чи культурного життя даного народу. Наприклад, твори Гофмана, Байрона, Кітса, Скотта яскраво свідчать про складні процеси народження капіталізму. Тому студенти, які вивчають курс “Історія зарубіжної літератури” мають постійно звертатися до даних історичної науки за хронологічними відомостями, інформацією про факти та явища історичного й літературного процесів та з метою встановлення зовнішніх і внутрішніх зв’язків.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезентує певний культурний прошарок своєї доби, представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Свої світоглядні позиції, власний суспільний ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі. Щоб розібратися в задумі письменника, у політичній спрямованості його твору, треба знати основні факти його біографії, зв’язки з іншими людьми, участь у громадсько-політичному житті. Тому студент повинен звернутися до історії, різних джерел (листи, фотографії, мемуари, дослідницька література тощо).

Дисципліна “Історія зарубіжної літератури” як навчальний предмет є відносно самостійною серед інших дисциплін, які викладаються в університеті, і передбачає вивчення творів, що не входять до царини вітчизняної літератури.

Мета вивчення даного предмета полягає в тому, щоб студенти отримали знання не тільки з історії розвитку зарубіжної літератури, а й знання найбільших досягнень світової літератури, чим долучилися до фундаментальних цінностей духовної культури, щоб збагатили свої знання в області художньої літератури, розвинули естетичний смак, навчилися самостійно спілкуватися з творами світового мистецтва слова, свідомо сприймали втілені в них духовні цінності.

Завданнями дисципліни є вивчення, читання найпоказовіших творів світової літератури в поєднанні з аналізом художніх текстів; розвиток навичок емоційного, вдумливого, критичного читання; збагачення мови, мислення; визначення власної естетичної та етичної позицій.

Вивчення історії зарубіжної літератури опирається на три принципи: дидактичний, який передбачає настанову на створення умов для саморозвитку, самонавчання; методичний, який передбачає вивчення принципів взаємозв’язку літературного змісту і законів художнього мислення, методику вивчення творів світової літератури, мовного мислення; педагогічний, який опирається на виховну спрямованість світової літератури.

Предмет “Історія зарубіжної літератури” викладається з урахуванням міжпредметних зв’язків з такими дисциплінами, як “Сучасна українська література”, “Українська ділова мова”, “Українська та зарубіжна культури”, “Історія зарубіжних країн” тощо.

Художня література є частиною мистецтва. Якщо живопис, скульптура, архітектура фіксують мить з безкінечного потоку дійсності, музика передає певні переживання у часовій тривалості, то література є найуніверсальнішим видом мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний вираз, тобто мистецтво, в якому ідея викладена у звукових словесних образах.

В широкому розумінні літературою називають будь-які витвори людської думки, втілені в писемному слові і мають суспільне значення. Література – латинське слово, що означає “літера”, тобто буква. Отже, література – це все, що зображено буквами.

Словесні твори, що мають мистецькі ознаки, переважно називають художньою літературою. Хоча й сьогодні сперечаються чи відносити до художньої літератури окремі жанри документальної літератури, епістолярну літературу. Найчастіше для цих творів використовують термін “белетристика” (фр. – “красне письменство”), яка стоїть поруч з художньою прозою.

Всі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи:

1) група просторових видів мистецтва (живопис, скульптура, архітектура);

2) часовий тип (танок, спів, пантоміма, література), при якому предмет зображення передається не статично, а в динамічному розвитку протягом певного часу;

3) синтетичне мистецтво (театр, кіно), яке поєднує в цілісній формі літературу, музику, пантоміму, живопис тощо.

За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, а слово – найбільш гнучкий матеріал. За допомогою слова можна відтворювати зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва, людську мову.

Художня література – один із видів мистецтва, який розвиває людину духовно, дає естетичне задоволення, радість або сум, пізнання світу, виховує людину. У центрі уваги літератури завжди перебуває людина з її духовністю, моральною суттю, вчинками, діями, зі ставленням до суспільства (і навпаки), до оточуючих людей, природи (і навпаки), з її національними особливостями, побутом, звичками тощо.

Кожна людина зобов’язана дбати про свій інтелектуальний розвиток. Основний, та, безперечно, не єдиний, спосіб розумово-інтелектуального розвитку людини є інтерес до літератури, читання книг з царини як вітчизняної, так і світової літератури.

Література взагалі і дисципліна “Історія зарубіжної літератури зокрема дають людям колосальний, широкий і глибокий досвід життя, розвивають почуття прекрасного та огиди до зла і всього потворного, розуміння історичних кроків життя, а також слугують провідником до інших епох і народів.

У процесі історичного розвитку соціального, економічного, політичного життя суспільства відбуваються важливі зміни, що впливають на принципи відображення життя письменника на його світогляд, його ідеологію, на теми творів, характери героїв, мову, поетику, жанр. Сукупність і характер цих змін часто складні й суперечливі і має назву історично-літературного процесу.

Історично-літературний процес поділяється на окремі літературні періоди, літературні епохи, напрямки. Їх відокремлюють одна від одної особливі історичні явища, події, літературні моменти. Вважається, наприклад, що після руйнування Римської імперії (476 рік від Різдва Христового) закінчився період античної літератури і розпочалася доба Середньовіччя. Епоха Просвітництва буяла у Франції до буржуазної революції ХVІІІ ст. Кожен період має свої ознаки, не властиві іншим літературним епохам, що якраз і дозволяє говорити про певний історично-літературний процес.

Кожний історично-літературний процес має своє втілення в літературних напрямках, які відзначаються своїм стилем. Стиль напрямку в літературі – це сукупність найзагальніших особливостей і принципів художнього відображення життя (ідеологічні, філософські основи, естетична програма, сукупність провідних тем, типових героїв, поетичних засобів).

Літературний напрям – це ідеологічно-творча спільнота письменників, які групуються навколо одного провідного стилю. Термін “літературний напрям” як поняття вужчий, як “історико-літературний процес”, “стиль доби”. Скажімо, реалізм як стиль існував і в античній літературі, і в період Середньовіччя, і в Просвітництві і в ХІХ ст.

Літературні течії, як складова літературного напрямку, формуються та діють на ґрунті спорідненості творчих та естетичних принципів певної групи літературних митців. Так, наприклад, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. реалістичний напрям мав розгалуження в декількох течіях: демократичному реалізмі (П. Мирний, м. Черемшина, Л. Мартович), революційно-демократичній (Л. Українка, М. Коцюбинський, І. Франко), ліберально-демократичній (О. Пчілка, Б. Грінченко).

Найменшими складовими частинами літературного процесу є літературні школи і поетичні гуртки. Літературна школа формується під впливом видатного майстра слова на сучасні і наступні покоління. Так, можна говорити про школу Мольєра, Т. Шевченка, байронівську та ін. Літературні митці, які об’єднуються навколо певного творчого та естетичного принципу, створюють поетичне угрупування. В історії літератури такі гуртки відомі: гурток поетів Франції доби Відродження “Плеяда”, салон мадам де Сталь (Франція, ХVІІІ-ХІХ ст.), маркізи Рамбульє (Франція, ХVІІ ст.), поетичні групи “Вапліте”, “Нова генерація”, “Фламінго” (Україна, початок ХХ ст.) тощо.

Кожен новий період літературного процесу ґрунтується на досягненнях попередніх періодів, на досвіді письменників минулого та відкриває, народжує, формує нові художні принципи. Тому існують такі поняття, як “літературна традиція” і “новаторство”. Літературною традицією називаємо творче використання новим поколінням письменників художнього досвіду, творчих досягнень, ідейно-естетичних надбань минулих років. Ми можемо говорити про традиції жанру античної байки, традиції напряму сентименталізму, традиції творчості Шевченка та ін. Новаторство (від латинського – оновлювати) – це відкриття нового змісту, нових художніх форм, ідей, конфліктів, художніх засобів. Тож можна говорити про новаторство Ю. Андруховича, М. Павича, У. Еко та ін.

Предметом особливої уваги дослідників є розуміння термінів “рід” і “жанр”.

Літературний рід – це основний засіб базування твору, його написання, а саме: розповідь, роздуми, діалоги. Існують три засоби базування твору: розповідь про події (епос); суб’єктивно-емоційні роздуми (лірика); діалогічне зображення подій (драма).

Літературний жанр (вид) – це тип художнього твору в єдності властивостей його форми і змісту. Вирізняють теж три жанри: епічний (роман, оповідання, героїчна поема, легенда, притча, повість, епопея, казка, нарис, новела, есе, фейлетон, памфлет, міф); епічна лірика (ода, елегія, пісня, гімн, послання, романс, епіталама, панегірик, дифірамб, мадригал, епітафія, канцона, станси, псалми, сонет, дума, балада); епічна драма (власне драма, комедія, трагедія, трагікомедія, трагіфарс, міракль, ауто, містерія, фарс, інтерлюдія, мораліте, комедія дель арте, інтермедія, водевіль, мелодрама).

До міжродових суміжних утворень відносять ліро-епічний жанр, до якого належать: балади, думи, билини, байки, буколіки, поеми, мемуаріи, щоденники, літературні портрети, художні біографії, співомовки.

Окремі жанри поділяються на жанрові різновиди. Так, за змістовим принципом роман буває таких різновидів: історичний, філософський, політичний та ін. Поема може бути героїчною, бурлескною, сатиричною тощо, а трагедія – міфологічною, романтичною та ін. Є жанри, які не мають різновидів (переважно ліричні: оди, гімни, ліричні, портрети).

Кожна доба розвитку літератури має свої найпоширеніші жанри. Так, доба романтизму надає перевагу ліричним жанрам, а романи, повісті, оповідання притаманні реалістичному напряму літератури.

Читаючи твір уперше, із захватом, то стежимо переважно за ходом і внутрішньою логікою розгортання подій у ньому. Перечитуючи твір або ж досліджуючи його, звертаємо погляд на структуру та елементи змістової організації літературно-художнього твору. Твір має: сюжет (пербіг дій та послідовність їх розвитку); фабулу (подієва основа, перебіг основних подій); композицію (узагальнена основа змісту художнього твору); ідею (головна думка твору); персонажі, пейзаж, інтер’єр, портрети, деталі, мову.

Переклад будь-якого твору, його думок, ідей, знань тощо іншою мовою є великим мистецтвом. А мистецтво – то плід творчості. Творчість не сумісна з “буквалізмом”. Чудово про мистецтво перекладу сказав російський письменник О. Купрін у повісті “Юнкери”: “Для перекладу з іноземної мови мало знати, хоч і відмінно, цю мову. Треба ще вміти проникнути в глибоке, живе, різнобарвне значення кожного слова і в таємничий зв’язок, владу з’єднання тих чи інших слів”.

Переклади бувають: художні, авторські, авторизовані, вільні, буквальні, автоматичні (машинні).

Художній переклад – це відтворення засобами рідної мови особливостей чужоземного літературного тексту у нерозривній діалектичній єдності його змісту і форми. При перекладі важливо дотримуватися цієї єдності. Якщо зміст (дух оригіналу) переважає форму, то переклад перетворюється на звичайну копію оригіналу. Твір втрачає здатність нести читачам естетичну насолоду.

Надмірне захоплення формою оригіналу (копіювання лексики, механічне перенесення чужих синтаксичних, фразеологічних конструкцій) призводить до зникнення легкості, поетичної виразності твору. Перед читачами постає не мистецький твір, а “розчленований труп” оригіналу.

Упродовж століть перекладацькі принципи істотно змінювалися. В епоху Відродження переважав буквальний переклад, коли кожне слово оригіналу замінювалося схожим словом перекладу. У ХVІІІ ст. виникають “прикрашені” переклади, в яких відкидалося все, що могло бути не до смаку читачам (вільний переклад).

Плідна перекладацька діяльність переконує, що потрібно шукати не еквівалент слова, а перекладати думку, почуття, передавати авторське звучання слова. Це складна й відповідальна робота, адже перекладач повинен знати, бездоганно володіти і своєю мовою і мовою оригіналу, бути широко обізнаною, освіченою людиною, з високим рівнем культури. Майже все це дає знання історії розвитку світової літератури.

Важко перекладати художні твори, наукові, публіцистичні і значно легше – журнальні, інформаційні. Особливо складно перекладати поетичні твори, оскільки сама природа поетичного твору має чимало відмінностей (в передачі почуттів, емоцій, ритму, рими, ваги кожного окремого слова.

Переклад художнього твору на іншу мову, зроблений самим автором (якщо автор досконало володіє іншою мовою), називається авторським.

Авторизований переклад – це схвалення автором перекладеного тексту свого твору.

Кожну особистість оточує світ людей, об’єднаних у суспільство, природа, зірки, небо – тобто Всесвіт, частиною якого є сама людина. Мабуть, історія людства є процесом взаємин людини зі світом, а суспільна думка спрямована на осмислення людини як частки природи, що опинилася мовби поза нею.

Якщо цивілізація визначається матеріальним, науковим, технічним рівнем розвитку суспільства, то культура включає коло питань розвитку духовного. Людина та її взаємини зі світом і є предметом роздумів письменників, поетів, драматургів усіх часів.

Скажімо, у міфах розповідається про хаос і намагання впорядкувати світ, віднайти новий порядок. В епосі картини світу є впорядкованими, а людина виступає невід’ємною часткою “ми” (роду-племені), що існує за власними законами і традиціями. Прихід християнства приніс суттєву зміну в духовні цінності: вищою мірою людини і людського стає Бог, намагання відродити єдність людини і природи.

Доба Відродження започаткувала антропоцентризм, тобто переакцентування уваги на Людину, її сили і безмежні можливості розуму. Ця ренесансна тенденція обґрунтована в літературі Просвітництва, коли намагалися збагнути людину в усій її складності, у взаємодії розуму і почуття, раціонального й природного.

Вслід за Ренесансом бароко прагне зафіксувати багатозначність світу, готика змальовує людину під владою таємничих надприродних сил, романтизм протиставляє окрему індивідуальність, самобутню і неповторну, буденному і ницому, звичайному. А реалізм опирається на незворушний порядок причин та наслідків і “вписує” людину у всесвітню систему.

ХІХ століття – “золота доба” людства – незважаючи на війни і людські трагедії, демонструє віру в безмежні можливості розуму, у прогрес. Але вже наприкінці ХІХ ст, у період позитивізму, систематизації і раціоналізму, помітними стають ознаки кризових явищ. З’являються бунтівні та алогічні особистості, феномени, школи. Про вичерпаність гуманізму вперше сказав Ф. Ніцше. Паризька комуна продовжила руйнацію основ усталеного облудного світу. Ейнштейн встановлює відносність часу і простору. З. Фрейд з’ясовує величезну роль підсвідомого в людській поведінці. В літературі з’являються напрямки, для яких характерні емоції, метафори, переживання, тобто розширюється діапазон естетичного.

У такий спосіб стався поворот від мистецтва, літератури реалізму, що намагалася відтворити дійсність, до модерну, постмодерну, авангардизму, що стане своєрідним другим поверхом реальності, а не її відображення. У ХХ ст. реалізм не зникає, а продовжує жити, трансформуючись, пристосовуючись, модифікуючись. При цьому письменники наголошують саме на індивідуальності особистості, на унікальності, на унікальності кожної людини, на протистоянні уніфікації, на можливості сконструювати новий тип гармонії людини і світу.

Безперечно, література кожного періоду розвитку людства пов’язана із соціумом, світом, людською історією, суспільною практикою, наукою, технікою. З огляду на це, визначаються літературні умовні періоди, епохи, напрями, школи зі своїми провідними постатями, традиціями, тенденціями. За ними ми й вивчатимемо історію зарубіжної літератури.