Жіночий костюм. Драпіровка становила основу римського жіночого костюма аж до III-IV ст

Драпіровка становила основу римського жіночого костюма аж до III-IV ст. н. е.., поки легкі й тонкі грецькі і ассірійські шовку не замінили важкі східні тканини з великим малюнком.

Жіноча туніка по крою не відрізнялася від чоловічої.

Поверх туніки знатні римлянки носили столу, більш широку і довгу, ніж туніка. Поєднання туніки і столи вирішувалося комбінацією різної фактури і щільності тканин, довжини рукавів і декоративного оформлення столи. По низу столу обшивали плісированої оборкою. Столу підперізувалися з напуском, який створював певні пропорції.

Верхньої жіночим одягом був драпіруються плащ-палла. Голову покривали вуаллю чи краєм паллий.

В якості верхнього одягу жінки носили також пенула.

У колірній гамі жіночого костюма переважали поєднання тонів коричневого з золотисто-жовтим, лілового із зеленим, блакитного з сірим. Основними видами обробки і прикрас служили вишивка, бахрома, ювелірні вироби із золота, перлів, дорогоцінних каменів.

У III-IV ст. змінюється уявлення про красу фігури жінки. Розвинені форми, підкреслені пропорції, які виявляються драпірованою одягом, замінюються плоскими статичними формами, які створює закритий одяг з важких нееластичних тканин.

Проста гармонійна зачіска римлянок, що зберігатиме грецькі традиції, змінюється в період Імперії високою зачіскою на віялоподібно каркасі, накладками з штучного волосся.

3.

Мода эпохи барокко соответствует во Франции периоду правления Людовика XIV, второй половине XVII века. Это время абсолютизма. При дворе царили строгий этикет, сложныйцеремониал. Костюм был подчинен этикету. Франция была законодателем моды в Европе, поэтому в других странах быстро переняли французскую моду. Это был век, когда в Европе установилась общая мода, а национальные особенности отошли на задний план или сохранились в народном крестьянском костюме. До Петра I европейские костюмы носили также и в России некоторые аристократы, хотя не повсеместно.

Костюму были характерны чопорность, пышность, изобилие украшений. Идеалом мужчины был Людовик XIV, «король-солнце», искусный наездник, танцор, стрелок. Он был низок ростом, поэтому носил высокие каблуки.

Сперва, когда он был еще ребенком (он был коронован в возрасте 5 лет), в моду вошли короткие курточки, называемые брасьер, богато украшенные кружевами. Тогда же в моду вошли штаны, ренгравы, похожие на юбку, широкие, также обильно украшенные кружевами, которые продержались долго. Позже появился жюстокор (с французского это можно перевести: «точно по корпусу»). Это — тип кафтана, длиной до колен, в эту эпоху его носили застегнутым, поверх него носили пояс. Под кафтан надевали камзол, без рукавов. Кафтан и камзол можно сопоставить с более поздними пиджаком и жилетом, в которые они превратятся через 200 лет. Воротник у жюстокора сначала был отложной, с полукруглыми вытянутыми вниз концами. Позже его сменило жабо. Кроме кружев, на одежде было много бантов, на плечах, на рукавах и штанах — целые серии бантов. В предыдущую эпоху, при Людовике XIII, были популярны сапоги (ботфорты). Это — полевой вид обуви, их носило обычно военное сословие. Но в то время были часты войны, и в сапогах ходили повсюду, даже на балах. Их продолжали носить и при Людовике XIV, но только уже по прямому их предназначению, — в поле, в военных походах. В гражданской обстановке на первое место вышлитуфли. До 1670 года они украшались пряжками, затем пряжки были вытеснены бантами. Сложно украшенные пряжки называли аграф.

Женское платье было, в отличие от платья предыдущего периода, не на каркасе, а на подкладке из китового уса. Оно плавно расширялось к низу, сзади носили шлейф. Полный женский костюм состоял из двух юбок, нижней (фрипон) и верхней (модест). Первая — светлая, вторая — более темная. Нижняя юбка была видна, верхняя расходилась в стороны от нижней части лифа. По сторонам юбку украшали драпировки. Драпировки были также и по краю декольте. Декольте было широким, открывало плечи. Талия — узкая, под платьем носили корсет. Если при Людовике XIII женщины носили мужские шляпы(они тогда заимствовали у мужчин много элементов костюма), то сейчас в моду вошли прически, легкие косынки или чепчики. В 1660-е годы модны были прически манчини и севинье, по имени племянницы кардинала Мазарини, в которую король был в юности влюблен, и по имени знаменитой писательницы. Позже в моду вошла прическа фонтанж (не следует путать с чепчиком «фонтанж»), по имени одной из любовниц короля. Это высокая прическа, из множества локонов. В истории костюма прическу также именуют куафюра.

Мужчины носили пышные парики, высоко торчащие вверх, и низко распускавшиеся по плечам. Парики вошли в обиход еще при Людовике XIII, который был лыс. Теперь они стали намного пышнее. Шляпы в 1660-е годы были широкополые с высокой тульей. В конце века их сменила треуголка, которая осталась популярной и в следующем XVIII веке.

В моду также вошли зонтики, у женщин — муфты, веера. Без меры использовалась косметика. Появились мушки, лица и парики пудрили для белизны, а черная мушка создавала контраст. Парики были так сильно напудрены, что шляпы тогда часто носили в руках. Как мужчины, так и женщины, носили трости. Перевязь (бандульера), на которой носили шпаги, вошла в моду еще в предыдущую эпоху. Еще раньше шпаги носили на портупее, тонком ремешке, пристегнутом к поясному ремню. Перевязь была прежде кожаной, теперь её делали также из муара. Материалы того времени: шерсть, бархат, атлас, парча, тафта, муар, камлот, хлопок.

4.

Основним стрижнем і культури мистецтва епохи Відродження є гуманізм-нове уявлення про людину як про вільну, всебічно розвинутому істоту, здатну до безмежного прогресу. Тоді не було майже жодного великого людини, який не вчинив би далеких подорожей, не говорив би на чотирьох або п'яти мовах, не відзначався б у кількох галузях творчості.

Виступаючи проти аскетизму середньовічної моралі, італійська естетика епохи Відродження не протиставляє тіло духу, а висуває ідею їх єдності.

Складна натура, в якій глибина і значущість духовної краси гармонійно поєднуються з фізичної, - такий ідеал епохи.

Краса вважається таким же благом, як здоров'я і сила. Її основні ознаки і значення докладно розбираються в трактатах італійських гуманістів-філософів і художниківЛоренцо Білги, Луки Пачолі, Аньоло Фіренцуолу та ін Теорію прекрасних пропорцій людського тіла, його пластику, колорит, форму вивчають і оспівують у своєму мистецтві Леонардо да Вінчі, Тіціан, Дюрер і багато хто інші великі художники епохи.

Дуже показово опис ідеальної жіночої краси, дане в трактаті Аньоло Фіренцуолу «Про красу жінок»: «... волосся жінок повинні бути ніжними, густими, довгими й хвилястими, кольором вони повинні уподібнюватися золоту або ж меду, або ж палаючим променям сонячним. Статура повинна бути велика, міцне, але при цьому шляхетних форм. Надмірно росле тіло не може подобатися, так само як невелике та зле. Білий колір шкіри не прекрасний, бо це означає, що вона занадто бліда, шкіра повинна бути злегка червонуватою від кровообігу... Плечі повинні бути широкими... На грудях не повинна проступати жодна кістка. Досконала груди підвищується плавно, непомітно для ока. Найкрасивіші ноги-це довгі, стрункі, внизу тонкі з сильними сніжно-білими литками, які закінчуються маленькою, вузькою, але не худорлявої ступень. Передпліччя повинні бути білими, м'язистими...»

«Портрет Лавінії», «Портрет дами в білому» Тиціана-саме такий тип краси особливо яскраво відображений в мистецтві Венеції XVI ст.