Пит №17. Криза грецького поліса в першій половині IV ст. до н.е.

Основу кризових явищ складало масове розорення вільних землеробів і зосередження в руках відносно нечисленної групи людей, які складали олігархічну верхівку, значних статків та землі. В сфері ремесел з'являються великі майстерні, які винаймали лише кілька десятків робітників. Рабовласництво набувало величезних масштабів. Так, за переписом Деметрія Фалерського, в Стародавніх Афінах в 312 до н. е. мешкало 21 тисяча афінських громадян, 10 тисяч метеків (вільних, проте не громадян), а також 400 тисяч рабів^[2].

На цьому ґрунті в суспільстві відбувалось різке соціальне розмежування. На одному полюсі концентрувалась нечисленна верхівка, яка володіла статком в 30, 50, 70 і більше талантів, на іншому — численна біднота, позбавлена засобів до існування^[3]. Вихід зі скрути останні могли б знайти у найманій праці, проте цьому перешкоджало розповсюдження рабської праці. Іншим шляхом було найнятися в солдати. Найманців у Стародавній Греції було дуже багато, при чому греки нерідко наймались і до персів.

Ці обставини призвели до крайнього загострення соціальних протиріч. Серед бідноти поширились вимоги розподілити власність, землю та відмінити боргові зобов'язання. Під натиском збіднілих підвищувались податки, якими обкладались багатії, конфісковувалось майно, нерідко за неправдивими доносами. Подекуди спалахували вуличні бійки, організовувались змови. Таким чином було порушено внутрішньополісні зв'язки: раніше провідну роль в житті міста відігравали громадяни, тепер — метеки та вільновідпущені. Поліс більше не забезпечував економічної стабільності жодному мешканцю, і це спричиняло послаблення полісного патріотизму. Якщо раніше громадяни вважали своїм патріотичним долгом нести літургії, тепер вони не бажали утримувати дармоїдів.

Паралельно в першій половині 4 століття пожвавлювалась торгівля Греції з країнами Близького Сходу, відтак економічні інтереси виходили за межі полісу, і він вже не міг забезпечити ані безпеку на торговельних шляхах, ані можливість спокійно наживати та витрачати гроші. Положення ускладнювалось ще й тим, що еллінський світ близько 100 років поспіль розривали спустошувальні війни. На цій основі в грецьких полісах зріють тенденції до встановлення диктаторських режимів. Таку теорію, зокрема, вибудував Аристотель. Він розділив усі форми правління на правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія і демократія). Найбільш придатною та найбільш реальною Аристотель вважав політію (див. Афінська політія) — владу середніх верств суспільства. Створення такої системи та поширення її в Греції він очікував від Александра, свого учня. Демократи, серед яких найбільш яскравим був Демосфен, вбачали єдиний вихід в експансії — усі нужденні маси, вважали вони, варто відправити за межі Греції.