Пит №19. Природа та населення Стародавнього Риму.

Природні умови. Римська держава виникла й зміцніла на території Апеннінського півострова, названого греками Італією.
Апеннінський півострів являє собою довгу, відносно нешироку смугу землі, що глибоко врізається в центральну частину Середземного моря і ділить його на дві частини. Північною межею півострова є високий, труднопрохідний Альпійський гірський хребет, що відокремлює його від основного масиву європейського материка. Основу півострова становлять Апеннінські гори, які відгалужуються на північному заході від Альп і простягаються кількома пасмами вздовж усього півострова. Спочатку Апенніни тягнуться з північного заходу на південний схід, перетинаючи півострів від західного берега до східного, а далі на південь різко повертають на південний захід і, поступово знижуючись, досягають південного краю півострова — області Бруттій.
Завдяки такому розташуванню Апеннінських гір півострів немовби поділений на три великі області: північну — низовину між Альпами і Апеннінами, по якій тече найбільша річка Італії — Падус (сучасна По) з притоками. Вона впадає в Андріатичне море; центральну, яку утворюють Апеннінські гори, що оточують її з півночі, сходу і південного сходу. Західні схили, що поступово западають, в свою чергу поділяють цю територію на кілька окремих районів: долину річки Арнус (сучасна Арно), долину річки Тібр і на півдні, в родючій низовині Кампанія, долину річки Вольтурно. Третьою областю є південно-східна низовина — Апулія, відокремлена з півночі й північного заходу від усього півострова Апеннінами.
Східне узбережжя Апеннінського півострова не було сприятливим для розвитку мореплавства. На півночі воно низовинне і заболочене, в центральній частині, де Апеннінські гори сягають східного берега півострова, скелясте й малопорізане. Лише на півдні й заході береги мають невелику кількість зручних бухт і заток. Найзручнішими є Тарентінська бухта і Неаполітанська затока.
Східне узбережжя Апеннінського півострова не має поблизу островів. Усі прибережні острови лежать на заході. Великий родючий острів Сіцілія є немовби продовженням материка. Трохи віддалік лежать два інші великі острови — Сардінія та Корсіка. Між ними й Апеннінським півостровом розкидано кілька скелястих острівців, з яких найбільшими є Ільва (сучасний Ельба), що лежить поблизу берега в Тірренському морі, та Капрея (сучасний Капрі) біля входу до Неаполітанської затоки.
Річки Апеннінського півострова, повноводні й бурхливі взимку й особливо навесні, майже пересихають у літні жаркі місяці року, що робить їх малопридатними для судноплавства.
Клімат різний залежно від розміщення тих чи інших районів. На півночі взимку випадають холодні дощі й навіть сніг. Ночами бувають приморозки. Подібні кліматичні умови і в гірських районах. А в приморських районах півдня і заходу тепло навіть у зимовий час, але випадають рясні дощі, що сприяє ростові багатої рослинності.
У давнину більша частина Апеннінського півострова була вкрита густими лісами, схожими своїм типом на лісові масиви Західної Європи. В цих лісах росли дуб, в'яз, бук, каштан і особливий, характерний для Апеннінського півострова тип сосни з грибоподібною короною — пінія. З плодових дерев у Італії здавна росли яблуні, гранати. Ні характерних для італьського пейзажу пізнішого часу цитрусових дерев, ні пальм, ні навіть маслин і кипарисів не було. Всі ці рослини були перенесені на італьський грунт у наступні історичні часи.
Надра Апеннінського півострова були порівняно бідні на корисні копалини. У відногах Альп добували в невеликій кількості золото і срібло. В центральних Апеннінах ламали мармур: «травертин» — сіруватий і «каррарський» — білий та кольоровий. На острові Ільва добували залізо й мідь, в інших областях Апеннінського півострова значних покладів металів не було.

Населення Апеннінського півострова в давнину.
На думку сучасних вчених, найдавнішими мешканцями Апеннінського півострова, островів Сардінія, Корсіка, а також південних районів сучасної Франції і середземноморського узбережжя Піренейського півострова були «середземноморські» народності — лігури в Італії, сикани і еліми на острові Сіцілія, корси на Корсіці, сарди на Сардінії.
Одначе наприкінці II й на початку І тисячоліття до н. е. відбулися великі переміщення стародавніх племен і народностей у районі Середземноморського басейну. Зі сходу на Апеннінський півострів переселилися племена, які жили доти в Іллірії, басейні Дунаю і навіть у західній частині Малої Азії. Найдавніші племена в Італії були частково відтиснуті в альпійські гірські долини і до північно-західного узбережжя, частково винищені або асимільовані чужинцями. За історичних часів вони населяли лише острів Корсіка й північно-західну частину узбережжя Апеннінського півострова — Лігурію — і були економічно й соціальне найвідсталішими давньоітальськими народностями.
На кінець першої чверті І тисячоліття до н. е. стародавнє населення Апеннінського півострова складалося з різних племен і народностей.
На крайньому північному сході жило споріднене з іллірійським населенням плем'я венетів. Споріднені також з іллірійцями народності япіги й месапи займали південно-східний край Італії.
Центральну частину півострова, а також острів Сіцілію населяли численні племена італіків і найбільш економічно й соціальне розвинута народність того часу — етруски.
Племена італіків, які мали багато спільного щодо мови, суспільного устрою і культури, поділялись на дві групи — умбро-сабельську й латино-сикульську.
Племена умбро-сабельської групи розселилися в гірських областях центральної частини Апеннінського півострова на схід від річки Тібр і далі на південь. Це були умбри, піцени, френтани і самніти, які жили у високогірній частині Апеннін і довше від усіх зберегли патріархально-родові відносини. До цієї самої групи належали і дрібні італьські племена, що просунулись до центральної частини західного узбережжя Італії: сабіни, марси, екви, герніки, вольски.
Більшу ж частину лівобережної долини нижньої течії річки Тібр займало одне з найбільш розвинутих італьських племен — латини, які дали назву області — Лацію.
Латини й оски, котрі розселилися по великій рівнині Кампанії, займалися землеробством і скотарством. До середини І тисячоліття до н. е. вони вже мали кілька невеликих укріплених поселень — міст, що були їхніми племінними центрами. На чолі племен стояли довічні військові вожді, які були водночас головами рад старійшин і здійснювали жрецькі обов'язки.
У деяких італьських племен існував звичай «священної весни», який пояснювався відставанням зростання продуктивних сил від зростання чисельності населення. Він полягав у тому, що кожної весни серед молоді відбувалося жеребкування, і ті, кому випадав жереб, одержавши кількох тварин, вирушали шукати нові місця, щоб оселитися там. Вторгнення цих дружин, а також викрадення дівчат часто викликали сутички між сусідніми племенами, які переростали в кровопролитні війни. Процес розкладу первіснообщинних відносин у італьських племен прискорювався внаслідок їх взаємин з етрусками й греками — народами, більш розвинутими економічно й соціальне.