Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Місяця червця






То була справжня несподіванка для Гатила, й він картав себе останніми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорік ще й раніше казав, ніби таль Валтарій Аквітанський має на оці недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

— Великий княже... Гот Валтарій утік.

— Куди?!

— Ніхто не відає.

Богдан Гатило подумав і наказав послати здогінців. Але досвідчені можі перешукали всі лісові стежки й дороги від півдня до заходу, бо коли Валтарій і справді втік, то мав податися таки на захід, у краї готські, — й не знайшли не тільки Валтарія, а й слідів його. Богдан сподівався, що готський таль просто відстав або змішався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарія не було.

Тоді князь, переправившись через Здвиж, послав гінця в Київ — і попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гінець у дорозі затримавсь, — кінь звихнув ногу, — й випередив рать усього на годину чи дві й тепер стояв перед князем і червонів.

— Коли?! — майже гаркнув розлютований князь.

— Хіба звечора... Взяв двох коней і...

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бік Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородські луки до городу Києвого. Та тут дізнавсь про таке, від чого забракло повітря.

Старий конюший розповідав:

— Приходить учора й рече: “Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зірку на лобі та білий хвіст”. Я його питаю: “Нащо князеві тоті іграшки? ” Він же рече: “Князь київський вертається з походу побідного й хоче зодягтися в золоте”. Я-м мусив дати все теє: й шолом, і калаптир, і щит, і меч, і лук... А надвечір дивлюся — вже нема готського таля. Немає й чашниці грекині Іладіки...

Богдан Гатило враз ізсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тічку, на Торговищі й у Діброві, забувши про славління, яке збиралися співати йому діви київські, чекаючи тільки помаху Войславової руки. Сталось те, чого він найдужче боявся. Таль Валтарій ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнішого вдару... Паскудниця! Хто б міг подумати, що в отих її променистих очах стільки зрадливості й підступу, хто б міг подумати!..

Він увійшов до своєї спочивальні, побачив на стіні порожні кілочки, де раніш висіли золочені облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скільки капості розвелось у світі, скільки омани... Й кожне намагається вдарити тебе в найболючіше, щоб більше не встав і не звівся. Він так квапивсь із походу домів, а виявилося, серце не піддурило. Кумири попереджали його про зраду, він же не йняв їм віри й тепер мусить розплачуватись.

Богдан зібгав чисту незайману подушку, тоді раптом жбурнув нею в слюдяне вікно — аж друзки посипалися.

— Войславе!

Він вибіг у сіни й на сходинах зустрів старого конюшого.

— Войславе! Крикни серед можів: хто здожене тих ускоків і принесе мені їхні голови — того позолочу!

Старий конюший гайнув до княжих воріт, а тоді вулицею за город. І перед самим смерканням Залозним шляхом і всіма путівцями, що тяглися рівнобіжне з ним, виїхало сорок можів комонних, і кожен вів по собі запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозі, не стуливши ока й не злазячи з сідла, кінь же під вершником упаде за півдня.

Вгадав між Лосько, який вирушив лісовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Він здогнав ускоків на четвертий день за городцем Ізяславом, що належав деревлянському жупанові Ярошу. Готський таль Валтарій Аквітанський, тримаючи за повід сірого яблукатого жеребця з білим хвостом та білою гривою, пив воду з Горині. Він навіть не встиг сісти верхи, коли налетів княжий дружинник Лосько, пустивши повід запасному коневі. Гот витяг меч із золотого піхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Білявий довгочубий Валтарій упустив меча й упав. Лосько зліз і замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськові доводилося не раз бачити на княжому дворі.

— Не вбивай...

Русин подивився на лежачого й зашилив меч свій назад у піхво. Валтарій люто блимав на нього, розгублений несподіваною ласкою.

— Нехай, — сказав Лосько. — Не моє то діло, лиш князеве. Рече милувати — помилує, рече потяти — потне...

Він перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тоді прикрутив до сідла мотузкою за обидві ноги й наказав дівчині теж сідати. Іладіка мовчки скорилася його волі. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось і майже не прикривало грудей, і вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюці на шляху.

— Пощо-с така нещасна? — спитав Лосько. Іладіка кивнула на скрученого в сідлі Валтарія.

— Бита єси? Чи поята?

Вона глянула на русина, тоді на гота й не відповіла нічого. Йшли наквапом. Валтарій то втрачав свідомість і починав хилитися набік, примотужений коневі попід черево, то знову випростувався.

Ввечері коло багаття він сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:

— Був би-м одяг калантир...

Лосько посміхнувся:

— Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.

Настрій у нього був добрий. Тепер він отримає з Гатила обіцяну винагороду й зможе справити собі власного коня чи бодай пару воликів. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три літа тому. Тоді кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськові. Тепер він одержить із князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покійного можа Гліба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48][48]... В тій же вирі людина завжди зможе дати собі раду.

Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволі: Валтарій не зміг би витримати їзди швидкої, Лоськові ж кортіло вручити готського таля Богданові живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навіть першим, і се сповнювало його серце гордістю й новими надіями. Здавши бранців зраділому Войславові, Лосько погнав коня з воріт. Лише тепер він одчув з усією силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негідь. Він проминув Полудневі ворота й, махнувши до товаришів у сторожі, пойняв білогородську путь. Усі вже давно сидять удома, його ж рідні побиваються за ним, хоч, певно, й дізнались, шо з далекої раті він повернувся живий-здоровий.

Тоді йому спало на думку щось інше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищі годованим можем — замість убитого взимку Гліба?

Й він зострожив стомленого коня, щоб поділитися думкою з рідними...

Гатило негайно почув про повернення втікачів — сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибіг на сходи, пойнятий півтори сідмиці тамованою люттю. Готський княжич Валтарій Аквітанський сидів посеред двору зі скрученими назад руками, грекиня ж відійшла трохи вбік. Першою думкою в Богдана було — потяти обох на корені тут-таки, серед свого дворища. Він до половини витяг меч, Іладіка ступила йому назустріч, упала навколішки й затулила вид руками, чекаючи останньої миті.

Гатило завмер, так і не витягши меча. На ній було пошматоване бузкове полоття, й крізь дірку випнулось припале курявою круглясте персо. Він узяв її за руку, й дівчина вискнула від несподіванки.

— Йди до хорому! — грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Іладіка, заточуючись, пішла, й тільки коло ґанку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. — А сього до порубу! — сказав Гатило Войславові. Сам же пішов у двері, які щойно рипнули за молодою грекинею.

Він здогнав її на поверші й повелів, кивнувши на двері спочивальні:

— Сюди!

Дівчина ввійшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Він зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вічі, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як і допіру надворі, загрозливо рипучим голосом кинув:

— Поведу тебе жоною собі! А тому твоєму зітну голову! Чула-с?

Іладіка чула, але не відповіла ні слова, бо її раптом охопила страшенна слабкість у ногах. Вона посунулася по дубовому одвірку й сіла просто біля порога, незручно підібгавши під себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках світлі стежечки. Так вона й сиділа, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з місця, широко розіставивши червоні чоботи підборами окліш.

Тоді вона підвелася й ступила в його бік раз і вдруге й охопила в'юнкими напівголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.

— Ладочку мій... Ладочку... Я-м залюбила тебе зодразу, як увиділа-м... Тому взе два літа... Ти-с не мав зе хоті й дивитися на мене. Ладочку мій, ладочку...

Її слова падали йому на груди й зігрівали його, мов міцний давній мед, а він стояв, наче дерев'яний, повісивши руки додолу. Він теж міг би сказати їй багато, дуже багато гарних і пекучих слів, як нісся з дальньої раті додому, як чекав того дня, коли нарешті зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за ті грубощі, яких колись набалакав їй, хоч і тоді вже кохав... Але Гатило продовжував стояти, болісно ковтаючи борлаком, то тільки греки такі велерічиві, полянинові ж не личить всує, на вітер кидати слова й сквернити ними почування свої.

Іладіка сказала:

— Хтів єси потяти мене там, серед двору...

Він не відповів, а дівчина докинула:

— Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.

Він насилу вимовив:

— Пощо ж мовчала-с?

Іладіка зітхнула:

— Соромила-м ся...

Й розповіла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.

Готський заложник, небіж теперішнього конунга Торісмунда, дев'ятнадцятирічний Валтарій давно вже накидав на неї оком — ще задовго до походу. Він знав, що Іладіка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хіба не маєш хреста в пазусі, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричі жонатого.

Валтарій часто підстерігав її в темному кутку, й освідчувався в коханні, й намагався поцілувати бодай, але вона відштовхувала його, й утікала, й по тому гірко плакала, зачинившись у своїй кліті, бо Гатило зумисне не помічав її й щоразу грубо гримав.

А тоді поїхав у полунічну рать, і потяглися нескінченні місяці чекання й тихих дівочих сліз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. І раптом на початку місяця червця Валтарій прискакав у город Київ, повідомивши, буцімто Гатило прислав його по неї. Вона зраділа неймовірно й ладна була співати на радощах, але таль застеріг:

— Мовчи, бо Гатило звелів мені привезти тебе до стану його нишком. Руські поганські закони не дозволяють жонам бути серед ратників. Жди мене по заході сонця коло Щекавиці, там, де перетинаються Соляний і Залозний шляхи.

Іладіка так і зробила, тамуючи серце, яке аж калатало від сподівання близької зустрічі з Гатилом. Валтарій прийшов о двох конях, і вона сіла на гнідого. Їхали цілу ніч і цілий наступний день майже без перепочину, й тільки тоді її розібрали сумніви. Дорога вела їх усе на захід і на захід. Вона сказала про се Вадтарієві, й молодий гот одкрився:

— їдемо в Аквітанію!

Іладіка повернула коня й хотіла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полотті й сиділа на коні, звісивши ноги на один бік. Та й Валтаріїв білохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий і витривалий.

Валтарій завів її в хащі й прив'язав до дерева. Тоді розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслідування, почав, насміхаючись, розповідати їй свої задуми. Він пішов у рать на полуніч, сподіваючись там перескочити до своїх одноплемінців-готіа, а при можливості вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого діда, конунга візіготів Теодоріка, Та йому не пощастило здійснити ні першого, ні другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорік Бернський.

Тоді Валтарій наважився втікати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Він так і зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не міг утриматися, щоб не викрасти й Іладіку, яку давно вподобав...

Молодий гот одв'язав дівчину й почав домагатись од неї кохання. Дівчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Він пошматував на ній одіж, але так і не зміг подолати.

— Не люблю тебе! — кричала вона, обірвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. — Ніколи не буду твоєю, так і затям!

— Але не будеш і Гатиловою! — відповів їй Валтарій Аквітанський.

— Буду!

— Ні, не будеш!

— Пощо?

— Не люба єси йому.

— Яке твоє діло! Буду!

— Однаково не будеш.

— Пощо?

— Якби він і полюбив тебе, все б одно не взяв таку...

— Яку?

— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Він тепер не повірить, що ти не була-с... моєю.

Після того змагання Іладіка й справді мала жалюгідний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до білявого хлопця й слова, твердо вирішивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Іладікою.

Богдан обійняв дівчину й міцно притиснув її до змучених грудей, Іладічине пухке волосся чіплялося за його від учора неголене підборіддя, й довгі посивілі вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив ті хвилі й думав, що мав би бути вітцем сій дівчині, але кумири посіяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловік невільний будь-що вдіяти. Його могутнє тіло наливалося нетерплячою силою, дівчина в Гатилових руках уся горіла, та він здолав у собі той вогонь і грубо видерся з її млосних обіймів.

І тільки в стайнях охолов і заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всіх, і Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч і є князем, і ніхто не владний заперечити володареві, але його найдужче видно з-поміж усіх, і йому зовсім не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.

Єдине, що міг собі дозволити Гатило, — справити весілля не в Купальську сідмицю, як заведено серед русинів, а раніше, бо свята теж повстановлювані людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тоді, коли роботу в полі зроблено й попереду лишаються тільки жнива та збирання врожаю. Або ж і зовсім серед зими, по холоді. Великий же князь мав змогу зробити се й раніше.

Й того-таки вечора він оголосив про свій намір повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звісткою, Борислав же весело засміявся:

— Слава тобі, Гатиле! Хай щастить землі Руськійі Нарешті Великий князь київський став тим Гатилом, яким він знав його змалечку, й тут справді було з чого радіти. Борислав тільки й завважив:

— А як же отець її, Ілія?

Богдан Гатило вперше подумав про сей бік справи. Ілія все-таки князь, хоч і грецький, і належало дотримати покону.

— Істину рече Борислав Борич, — мовив старий конюший Войслав.

Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгороді, сімдесятип'ятирічний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:

— Треба сла рядити, Богдане.

Тесть і сього разу не мав нічого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичівський посадник Ждан теж погодився:

— Виряджай, Гатиле, сла сватівного.

Великий князь обійняв поглядом усіх присутніх, а в красній світлиці зібралося душ із двадцять князів і веліїх та малих боляр:

— Кого ж послемо до князя Ілії?

— Та кого? — по паузі обізвався князь Воїбор. — Сли мене та... — він обдивився присутніх, — та Ждана-посадника. Ми смо можі старі й сиві.

— Тебе не личить, — засміявся Борислав Борич. — Тесть єси Гатилові. Там же всі носять хрести в пазухах, то ще й...

Се зачепило Богдана, й він сказав:

— Хай їде тесть мій Воїборі 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають і вони роби наші!

Він міг би сказати сим людям, як сестра римського імператора, Юста, сама колись віддавала йому руку свою, навіть лягла б у ложе його, коли б він того захотів, і лягла б, як остання наліжниця. Та Гатило не мав наміру казати про се, бо князі та боляри, які сиділи в його красній світлиці, мусили й самі все добре пам'ятати.

— Їдьте, — сказав він тестеві та витичівському посадникові Ждану. — Їдьте взавтра до корсунського князя Ілії й везіть йому викуп за дочку, достойний нашої землі й нашої слави.

Але ніхто не розходився. Всі чекали останньої волі, й Гатило сказав:

— У неділю почнемо,

Тільки тепер князі та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попід стінами довгої світлиці. Шаруділи коприною й паволоками свитки та ногавиці, бряжчали мечі об підлогу піхвами, радці, кланяючись Гатилові, двоє по двоє виходили в сіни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вів, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весілля мусило бути гідним його ймена й величі городу Києвого. Кожен мав подбати про віно для князя, віно ж абияке не піднесеш, отже, й сього разу тріщатимуть спини невпокірних смердів.

Була середа сідмиці, ввечері ж напередодні весілля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрієм.

Юрко був неговіркий, але ласкавий і поштивий до вітця свого. Й раптом щось із ним сталися. Богдан помітив се ще в четвер. Зустрівши сина в стайнях за новими гридницями, він сказав:

— Прийди по заході сонця, маю ректи тобі про справи твої.

Хотів поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усією великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозуміле й увечері не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кібценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:

— Княжича немає в дворі. Я-м перешукав у всіх стайнях, і в воїнських, і в малому хоромі, й скрізь...

У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову ніхто не міг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвіта наступного дня він здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намір шаснути повз вітця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.

— Куди зібрався-с?

— Пустіть! — глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав міцно.

— Злазь.

Юрко, зашарівшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.

— Ходім.

Гатило поманив підстаркуватого челядника Мааса й віддав йому синового жеребця:

— Розсідлай.

А сам пішов до хорому, певен, що Юрко тепер нікуди не дінеться й не втече, поламавши волю вітцеву.

Вони сиділи в столовій світлиці й не дивились один на одного.

— Що-с намислив проти вітця? — тихо спитав Гатило. Син мовчав, і се ще дужче хвилювало князя. Він повторив: — Що-с намислив?

Двадцятишестирічний сотник уперто дивився кудись у вікно, широкобровий і гарний, і темно-каре волосся спадало йому до пліч, як і належить княжичеві.

— А нічого, — нарешті видавив син.

— Віри не йму. Щось та пече тобі душу. Повідай, сину. В княжому домі котора — то найлихіший ворог. Нехай таті землі нашої в пря котораються — не ми. За що стережеш зло на вітця — речи!

Син мовчав, і Гатило теж мовчав і дивився в інше вікно, й тисячі думок снувалися йому в голові, й жодна не трималась купи.

Й раптом неприємний здогад, що підсвідоме вколов його вчора вранці, застелив Гатилові очі млою. Він обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведені брови й міцно стиснені вуста.

— Заради... неї?

Сі слова зронилися мимохіть, і Гатило пошкодував, та було вже пізно каратися й каятись, бо слово не горобець.

Обличчя Юркове, допіру бліде й нетутешнє, почало братися знітом, аж на очах виступила роса. Він зірвався на ноги й хотів бігти геть, але знову сів і низько схилив голову.

Гатилові все стерпло всередині. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тім'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашніше. Син піднявся проти батька й піднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив;

— Я-м хіть мав... молити вас... руки її...

Він зірвався, з розгону турнув двері й погуркотів довгими сіньми геть, і Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку він грів у серці до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомість лишився камінь, круглий, холодний голяк, і Гатилові здалося, що він одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скроні, й він тепер ледве всидів, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшніше.

Богдан просидів у світлиці до самих обід, тоді пішов у спочивальню й не відповідав ні на які стукоти в двері, хоч увесь хором аж бринів од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричі, й боляри великі та малі готувалися до завтрашнього весілля. Він же лежав горілиць узутий і дивився на гладенько тесані колоди. Й тільки коли смерклось, устав і стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будівлями. Можі-дружинники — хто сидів на присьпах, хто грав у зернь, хто зібрався гуртиком і просто теревенив, — навіть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь ніколи не приходив сюди.

В стайнях теж було тихо й поночі, та Гатило впевнено ступав поміж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й коні лунко хрупали з ясел овес. Він підійшов до гнідого жеребця й застав там сина, як і сподівався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втікав до свого коня.

В темряві нічого не було видно, й Гатило сів край ясел. Гнідий жеребець, упізнавши його, заспокійливо гигикнув і знову встромив голову в ясла.

— То є послідня лада моя, — хрипко проказав Гатило.

Син глибоко зітхнув, але нічого не відповів на се.

— Послідня, — мовив Гатило знову. — Тобі ж перша... Ти ще стрінеш на своїй путі, а я...

Юрко вдруге зітхнув, і з темряви долинуло:

— Я-м такоже мислив про се...

Хвиля бурхливої ніжності до сина мало не зірвала Богдана з місця, та він утримав себе в руках. Йому стало соромно за ті думки й за той камінь, що вмостився був у його грудях, холодний і важкий голяк, і він таки не зміг устояти й поклав руку синові на плече. Й хоч Юрко сидів мовчазний і напружений, але то так належало сидіти справжньому воєві й справжньому князеві полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якій нарешті одлягло від серця.

 

Місяця липня в перший день

 

Раннього недільного ранку, — ще в княжому дворі тільки курей випустили з пташниць, а вівчарі виманювали з кошар баранів із великими мідними дзвонами на шиях, — повернувся князь Годой. Він був дуже стомлений, цілий учорашній день і цілу ніч не злазив із сідла, немовби передчував, що в Гатиловому дідинці назрівають важливі події.

Годой залишив Великого князя в окаянному стані й тепер поспішав додому, не знаючи, кого застане в городі Києвому й кого не застане, бо життя — й се він затямив упродовж свого вже немалого віку — річ складна й не піддається ніяким законам і правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових воріт — по той бік Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й інших кумирів. Він долав останні версти до городу Києвого з нетерпінням украй виснаженої літньої людини якнайшвидше дістатися рідного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповів йому про все, що сталося в Києвому городі й що мало відбутись, він тільки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобіт і вийшов за ворота.

По другий бік Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовиці старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пішов туди, але ворота ще були на засувах, він подумав і звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кінці якої був двір Войслава.

Колишній велій болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидів на сходах терема, спросоння кліпаючи й чухмарячись. Він крикнув на псів, що посіли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий і нечесаний.

Обидва веліможі посідали на сходинах.

— З царя-городу їдеш? — спитав Войслав.

— Із царя-городу Константинополя й із Рима.

— Що там греки й латинці?

— Та що ж...

Годоєві не хотілося розмовляти, але Войслав гукнув у двері:

— Мунчо! Пива принеси нам з холоднішого зимника!

Челядник збігав і швидко повернувся з двома великими коряками пінястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.

— Знав єси воєводу римського Еція?

— Авжеж. То й що?

— Нема вже Еція.

— Вмер?

— Умер! — хмикнув Годой. — Умер, та не сам...

Він знову сьорбнув з коряка й розповів старому конюшому про полководця латинських легіонів.

Флавій Ецій не був римлянин. Він народився в літо 395-е й походив з давнього іллірійського княжого роду. Коли візіготський король Аларіх удерся на територію Східньої Римської імперії й зруйнував Корінф, Аргос і Спарту, імператор Аркадій, неспроможний дати відсіч варварам, змушений був одкупитися від них, призначивши Аларіха своїм намісником в Іллірії. То було в те-таки 395 літо. Через шість літ Аларіх вирішив здобути Рим, але зазнав поразки від Стилигона. Нарешті по смерті Стилигоновій, опісля кількаразової облоги, йому в літо 410-е пощастило взяти Рим і пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сіцілію й Африку, Аларіх умер.

Його смерть дала волю юному Флавієві Ецію, який був талем од Константинополя при дворі Аларіха. Та ненадовго. По кількох місяцях Еція взято талем до двору Великого князя Данка, де він прожив майже два літа. Ецій відзначався мужністю й ратним умінням, добре знав готів та інших варварів, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провідних полководців.

Коли в літо 423-е імператор Гонорій умер і, після скинення узурпатора Іоанна, на стіл було посаджено небожа Гонорієвого й Теодосієвого, константинопольського ставленця Флавія Валентиніана III, Теодосієва сестра Пульхерія змусила римський сенат призначити опікуном молодого Валентиніана не когось іншого, а іллірійця Флавія Еція. Таким чином Константинополь забезпечував собі довгорічний вплив на політику Західньої імперії.

На вимогу Рима й Константинополя Флавій Ецій повів 451 року війну й з Аттілою, хоч, знаючи сили східніх варварів, мало вірив у перемогу. Валентиніан зумисне штовхнув Еція на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттіла, перемігши римлян та їхніх союзників, опинивсь в Італії, вийняв колишню стольницю імперії Медіоланум та інші городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентиніан пошкодував за свій нерозумний учинок: імперія доживала останні дні, вже ніхто й не сподівався, що так звані гуни відмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвіялася й Аттіла хто зна й чому помилував Рим, Валентиніан узявся за стару думку.

Поразка не знищила Еція в очах легіонів. Сталося навпаки: всі в Римі пересвідчилися в нездарності Валентиніана, й авторитет Еція продовжував зростати.

Валентиніан Третій сказав своїм прибічникам:

— Двох Флавіїв для Риму забагато.

Змовники приманили полководця до Рима й підступно схопили його. Гордий іллірієць підозрював, нащо викликає його імператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформовані легіони за традиційним для них кордоном по той бік Рубікону.

Прибув пізнього вечора, коли й патриції, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сімома горбами Рима панував сонний морок. Ецій їхав верхи в супроводі нечисленної учти, й кінський цокіт відлунював серед безладного скуповиська маленьких і великих будинків обабіч стародавньої Священної Путі. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецій зі своїми друзями став підійматись на Капітолій, з бічних вуличок вихопилася добра сотня латників на конях. Ецій був приголомшений. Він не сподівався такого підступу. Думав, що Валентиніан спершу викличе його й почне, як завше, дорікати своєму колишньому опікунові за всі сущі й не сущі гріхи. Але латники вдарили з усіх боків разом.

Ецієвих захисників було негайно зім'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спині й погнали до імператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капітолію. Один з них тяг за конем на довгому мотузці ще живого Еція. Він, б'ючись головою та зраненим тілом об глибокі баюри Священної Путі, стогнав і просив себе добити, кленучи й латників, і їхнього імператора Валентиніана Третього. Та кати тільки кололи його з сідел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тібру.

Годой, якого посадили в чималому теремі на Священній Путі, що вела з Капітолію на Палатин, бачив усе те й не міг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тільки вранці довідався. Хрест, який він змалечку носив у пазусі, пік йому груди. На бруківці перед сольським теремом запеклася чорна смуга крові, змішаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповів бути милостивими до повержених і страждущих... Як же так?..

По обіді він забрав усіх можів свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утік, просто втік із Рима, сього так званого городу стольного всієї землі. Й цілу дорогу думав, що скаже він Гатилові, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному стані.

Виявляється, Богдан зміг подолати розпач і зневіру в собі й інших і знову став тим самим Гатилом, якого знав і любив старий Годой усе своє життя.

— Що повідаю йому? — спитав він Войслава; то було запитання швидше самому собі, й конюший теж розумів се, але відповів:

— Речи, як серце тобі велить, княже Годоє.

Гість устав, подивився на недопитий корчаг і поплентав стомленою ходою до воріт.

А з великокняжого дідинця вже линули пісні й удари в бубон. Там, де вулиця обтікала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих воріт городу Києвого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дідинця, тоді, за кроків десять, роздумав і повернув у свої ворота. Й вже на ґанку знову став і поглянув назад, де зубатіло пакілля високого княжого заборола. Й він довго стояв так і дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибі з'явився Гатило.

— Прибув єси й таїшся? — гримнув Гатило здалеку.

Годой почервонів, неначе його впіймали на якомусь татстві, й не знав, що сказати. Гатило ж підійшов, і схопив його в обійми, й тричі поцілував у защетинені посивілі щоки. Тоді несподівано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:

— Єси, княже, шістьма літами старійший за мене. Будь вітцем садженим нареченій жоні моїй.

Такого ще світ не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, і Годой ще дужче розгубився й поквапливо запідіймав Гатила. Й коли вони ввійшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кількох челядниць, подалися до красної світлиці, Годой розповів своєму володареві про наслідки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.

— Конем, речеш, волочили Еція?.. — задумано перепитав Гатило.

— Конем...

— У прях которається Рим... Недовго жити вже йому. Літ тому сорок і п'ять Аларіх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчі брати-ймуть. Усі брати-ймуть, хто хіть замає. Й хай не рече імператор латинський, що Аттіла винен у тому.

Він ще раз уклонився Годоєві, як садженому вітцеві своєї нареченої жони Іладіки, й пішов додому. Та не встиг увійти до красної світлиці, де столи були вкриті золотими й срібними убрусами й угинались під вагою незліченних дзбанів, і келихів ясних, і горнів та горнців із наїдками, чекаючи гостей весільних, — як рипнули двері й на порозі став шістдесятирічний луганський князь. В одній руці Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була міцно стиснена в кулак, з якого провисали два кінці ремінчика.

— Що-с повідати забув? — обізвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.

Годой підійшов, важко переставляючи неслухняні ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столі лишився чималий золотий хрестик на обірваному ремінці.

— Що стало, княже? — спитав Гатило.

Годой крізь зуби проказав:

— Зрікаюся.

Й вийшов, і Гатило довго зорив на вже зачинені двері, тоді взяв хрестик за кінець ремінця й теж довго дивився на нього з усіх боків. І думав про те, як багато треба пережити людині, щоб вона врешті так ось доброхіть визнала свою помилку й чесно сказала про се всім. І йому було так тепло й затишно на душі, й ранок здавався таким гожим і радісним, як і личить у день весілля. Й осей нікчемний хрестик на зотлілому від поту пасмужку сириці видався Гатилові таким коштовним подарунком, якого не піднесе йому до весілля жодний князь його неосяжної землі й жоден великий і малий болярин.

Він пружною ходою вибіг у сіни й загримів на “гору”, де прибирали молоду. Тепер Іладіка мала в городі Києвому батька, справжнього садженого вітця, й він мусив сказати їй про се. Великому князеві не личить женитися на безрідній сіромасі.

Двір луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримів. Годой видавав свою наречену доньку заміж...

По обіді цілий город Київ справляв весілля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбі врочисту требу, й київські діди-старійшини довго видивлялися кожну пір'їнку на відрубаних півнячих головах і зичили князеві та новій княгині довгих літ і многих дітей можеських. А новозлюбний стояв навколішки й боявся пропустити слово. На майдані не було де яблукові впасти, бо зібрались не тільки кияни, а й боляри, та можі, та смерди, та челядники з усіх навколишніх сіл, і городищ, і городів, і міст.

А коли старці скінчили зичення, процесія потяглася до княжого двору. Дівчата й молоді жони та жінки співали:

 

Ой летіла й чаєчка

Та сизокрилая,

Та й сіла на моріг, на моріг,

А на тому та на морозі

Сизий сокіл кличе,

Кличе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду та куди летиш,

Політаєш? …

 

Гатилові чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичеві, коли ховали Великого князя Рогволода, й він ніяк не міг позбутися того спогаду. Такої самої пісні десь-то співали дівчата нареченій жоні померлого князя Ясновиді. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собі сили потамувати в серці біль. Такий покон давній, що весільної співають і на похороні, коли якась жона чи дівчина виявить бажання вмерти разом зі своїм князем, і Гатило се знав, і не раз та й не двічі слухав тих пісень, а ще ніколи спогади так не тиснули на нього.

Лишивши наречену, весільники попростували до княжих воріт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квітчастим рушником, виступав перший вельміж землі Руської Борислав Борич, а з другого — другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весільників. У воротях уквітчані вінками та стрічками малі дівчатка посипали дорогу перед ними жовтим вівсом. Тоді підвели осідланого коня — сірого яблукатого з білим хвостом та білою гривою. Войслав, перебравши його, подав повід Гатилові. Князь сів верхи й під'їхав до сіней. Потому зліз, і всі князі та боляри посунули до красної світлиці.

В східньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стеріг вогонь у сьому вогнищі й не давав охолонути стінам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної куті.

— Йди, душе, до мене на весілля!

Й знову вклонився, й усі присутні теж уклонилися домашньому духові, бо з сього починається життя в оселі русича. Тоді князь сів на покутті, й усі почали всідатись, і закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричі, й найрадіснішим був серед них Адаміс Гречин, бо князь від сьогодні ставав йому ніби родичем, повівши жоною грекиню.

— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! — першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. — Дарую тобі до столу весільного тридесять жеребців позатолітніх.

Чару перейняв старий конюший і теж пив до князя, й теж. дарував до столу весільного й на нове господарство. Братниця пішла далі, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сіней долинула пісня. Дівчата, дівки, діви, жінки й жони співали новозлюбному славу й зичили довгих літ і довгого щастя.

Коли ж почулися слова; “Ой летіла й чаєчка та сизокрилая...”, Борислав широко всміхнувся до Гатила:

— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!

Усі повставали й одступили під стіни, й Гатило, вбраний, як ніколи досі, в золототкані грецькі паволоки, стрункий і нетерплячий, вийшов у сіни, й весільники з вигуками й приповідками подалися вслід за ним.

По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого білогривого жеребця обабіч за повіддя, хоч Іладіка чекала на нього зовсім поряд, через дорогу, в Годоєвому теремі...

Ввечері сиділи на свіжому повітрі, поставлявши столи та лави й у садку для найліпших гостей, і серед двору. Та народу найшло стільки, що старий домажирич Адаміс Гречин мусив розстеляти довгі сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре підметеному сьогодні спориші. За першим столом із новозлюбними сиділи князі та велії боляри з жонами, за другим боляри малі, воєводи й тисяцькі, за третім теж, далі йшли сотники, далі можі старші й молодші, а ще далі ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгині.

Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледів аж за четвертим столом. Се болісно вкололо його, й він намагався не дивитись у той бік. Іладіка сиділа за столом, низько схиливши вквітчану вінком й дорогими стрічками голову, як її навчили жони та жінки, й ні до чого не торкалася — ні до пив, та медів, та вин грецьких, ні до страв, од яких угинався стіл перед нею, бо так вимагав покон тієї землі, яка стала їй уже не за мачуху, а за рідну матір. Усі позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справді незрівнянно гарна в сьому весільному строї, чорнява та білолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось від кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весільний гамір. Кожен пив, до кого хтів, столи горопудились од напоїв та наїдків, заставлені безліччу мисок, полумисків, чар та братниць, обсипані рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домі й щедро сіялось і родилося й із землі, й з води, й з усякої лободи. Хтось запізніло вигукнув з-за далекого столу:

— Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж підносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обіч Великого князя сидів Борислав Борич, по той же бік, за жоною нареченою, мостився її саджений отець — старий кравчий Годой, світлий і врочистий, якого вже давно ніхто не бачив. Натертий сажею Харя підсідав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регіт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом сміхотворця. Тоді Харя Мурин ішов геть, і сміятися починали за далекими столами та вздовж нескінченних сувоїв полотна.

Годечан розповідав, як він зрікся грецького бога, й розповідав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимові нарешті відлягло, що він прилучився до всіх і став таким, як і всі навколо нього. Й тоді Борислав Борич звернувся до Великого князя:

— Гатиле! Речи мені немудрому, бо я й досі не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тоді не взяв єси Рима?

— Я-м і був там, а такоже не відаю, — обізвався Годой.

Войслав теж закивав головою:

— Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, і незабаром гомін чувся тільки коло найдальніших столів, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них і мовчки всміхався. Се було те, чого він не хотів казати нікому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємні думки, які знає тільки вона та всевидющі кумири. Але сьогодні видавсь особливий день, і особливий настрій охопив Богдана, й він не знав, що йому робити.

— Речи, княже, — сказав і Харя Мурин, підсівши до Борислава Борича. — Бо всі смо не вічні. Я як піду до вдовиці котроїсь, то мовчу й нікому не речу, а тоді роздумаю та й повідаю все своїй Дарці. Як забере мене Морана, то хай відає, за які гріхи молити про мене Дажбога.

Іншим разом усі, може, й посміялися б з неіснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогодні мовчали й тільки дивилися Гатилові в вічі. Той закид Муринів уколов князя, та він подумав, що став надто помисливим останні дні, й несподівано для всіх промовив:

— Пощо, речете? — Він зітхнув. — Ми б могли смо здобути тоді Рим сулицею. Його здобували вже літ тому сорок і чотири готи, роби наші. А ми володіємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Він був наш. А я-м помислив так. Нащо землі Руській Рим? Вона й так доволі земель має — ніхто не має стільки: від Ітилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?

Борислав засовався:

— Мечем Юра Всепобідного...

Великий князь усміхнувся:

— То є так, але... й не так. Бо Юр дає побіду тільки тому, хто вміє держати меч його. — Він підвищив голос: — Русі ворога треба!

Се було настільки несподівано, що всі аж роти пороззявляли. Гатило ж повів далі:

— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь і кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велія, й почне він скоса поглядати на сусіду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тіло землі Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумів єси, Боричу?

— Зумів єсмь, Гатиле.

— А я-м ще не все повідав. Були б смо взяли Рим — і мали б ще одного недруга, змію в пазусі. Годі з нас і тих, що вже в пазусі нашій. А Рим на нас алчбою не горить — не сміє. Він має свого першого ворога — готів західних, і на готів день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки між себе гризуться — ведмедеві спокійніше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

“Русини, ось наш Рим! ”, ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, і готи б західні стали наші... вороги! Зумів єси, Боричу?

— Зумів, єсмь, Гатиле! — вигукнув Борислав. — Усе-м зумів тепер. Слава тобі, Гатиле!

— Слава кумирам руським, що напоумили мене тоді, — відповів Великий князь. — Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. І так буде, поки Русь в одній руці тримати-йме Юрів меч. І хай рятують нас кумири руські від межисобиць і которань.

Більше Гатило не сказав нічого, й над усіма столами висіла тиша, бо всі чули слова мудрого вождя свого. Тоді хтось устав і вигукнув на цілий двір:

— П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамір, що, здавалося, годі його й угамувати.

— Слава Гатиловії

— Слава!..

— Сла-а-а... Сла-а...

Коли зійшов місяць, відуни почали ворожити Великому князеві та його нареченій княгині. Ворожили на вогні, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, і всі вгадували довгі літа й многі чада можеські, й Гатило задоволене сміявсь, а княгиня Іладіка сором'язливо тупила зір. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такі речі жоні, й Гатило реготав, і всі реготали, тоді Харя Мурин підвів до Гатила старезну бабу:

— То є відьма вроча. Мовить, що відьмувала тобі, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не міг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалі.

— Не признаю, — відповів він нарешті. Бабця прошамкала:

— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобі тоді боятися жони й лука свого. Й там ще лугарі стояли!

— А-а! — згадав Гатило. — Під Витичевим?!

— Під Витичевим.

— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хіть одна жона звести мене, та сама димом пішла, а я-м як. був живий, так і досі!

Гатило реготав і сам собі дивувався, з якою легкотою згадує ті дні, бо то було майже неймовірно. Таки ж угадала бабуся відьма, таки ж угадала, бо він і справді тоді мало не звівся, й то свята істина, був би пропав, коли б не ласкаві кумири руські.

Він гукнув Адамісові:

— Гречине! Дай бабі таке віно, яке вона сама з тебе заправить!

І поки Адаміс Гречин ішов межи столами до нього, він кинув бабусі відьмі:

— Все-с провиділа. А лука я відтоді не ношу. Вже й стріляти розівчився-м. Хвала тобі, старице!

Адаміс потяг бабцю до княжих скітниць, але вона не хотіла йти й не хотіла брати нічого за своє відьмування:

— Стара-м, три чисниці до віку, нащо мені твоє золото й серебло! Не маю хоті! А чарку випити до князя — вип'ю.

Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братниці.

— А ти, княже, з деревляної п'єш? — здивовано завважила вона. — Чула-м таке, та не йняла-м віри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний... Добре чиниш, княже. Алчба — то є перворідний гріх.

Її почали благати, щоб поворожила й князеві, й їм, але бабця відмовилась:

— Уже не виджу різ на руці. А я-м тільки по руці відьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:

— То не речеш мені, хто здогнав татя того Валтарія!

Велій болярин зам'явся:

— Не хтів би-м ректи про се за столом весільним, Великий княже...

— Пощо? Як гукають можа того?

— Лосько... — непевно відповів старий конюший. — Мабути, Лосько. З Городища за Білгородом.

— З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, і він спитав:

— Тамтешній між як звався? Глібом? Посадиш Лоська можем годованим у Гліба місто.

Войслав подумав щось сказати Великому князеві, та тільки схилив очі. Лоськові вже ні до чого була княжа ласка. Повертаючись тоді додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Білгородом, казали, кінь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетів шкереберть. Лосько з несподіванки теж упав, і дуже невдало, навзнак, і додому його принесли на рядні з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай...

Під опівніч діви, жінки та жони почали співати завідної, усі повставали.

Полетів сокіл, та й полетів,

Та й поніс під крилом чаєчку.

“Ой куди ж ти, соколе-княже,

Та чаечку несеш

Та відносиш? ”

“Понесу я чаєчку-ворочаєчку

На гору високу,

На дуб тривеселий,

У гніздо та у свое гніздечко,

Та дам їй обручальнеє колечко,

Та припну за ніженьку білу,

Щоб не полетіла...”

Дружки взяли молоду княгиню Іладіку попід руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сиві дружки повели нареченого можа поміж столами, попід деревами до високого різьбленого ґанку княжого хорому, й дівчата співали й співали, й гайдарі до лускоту надимали свої гайди, аж очі їм рогом лізли, й у пісню вдиралися веселі вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму житті таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатилові здавалося, що дружки йдуть надто повільно, мов знущаються з нього. В голові грав хміль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що він забув і про свої літа, й про сиві вуса та сивий оселедець і йшов, дивлячись поперед себе, де в гурті жін старійших, своїх останніх навчительок і напутниць дріботіла в вузькому наволочному полотті княгиня Іладіка.

Нарешті подолали високі сходи ґанку, ввійшли до сіней, освітлених трьома свічками, піднялися на повершя й стали перед дверима спочивальні. Жони щось прошепотіли княгині, Борислав Борич штрикнув Гатила ліктем попід ребра, й їх лишили самих. Сіни поволі спорожнялися, й тільки коли останні кроки затихли в нижніх сінях, Богдан одчинив двері й попхнув туди молоду жону свою.

Іладіка стала посеред світлиці й задивилася на маленьке горільце, що блимало й чаділо рижієвою олією, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь підійшов і взяв її за плечі, Іладіка здригнулася, мов то було якоюсь несподіванкою для неї, тоді відкинула з-перед очей копринний прозірний полоток, обернулася до Гатила й міцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, і князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вікнами світлиці гомоніло й вирувало. Весілля не розходилось, усі чекали ранку, коли з опочивальні винесуть білену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свідчення її дівочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землі Руської, але ні Богдан, ні юна красуня Іладіка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальні, щасливі й урочисті, й нарешті самі, й думали тільки про себе, й лише раз у Гатиловій голові промайнула думка; невже він, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий між, здатний так покохати?

Вони повільно підійшли до розібраного ложа, критого свіжими, аж рипучими від чистоти шкарубкими простиралами, й Іладіка сіла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався підійти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й між ними, й у всій напівтемній спочивальні.

Й коли Богдан урешті підійшов до неї, напружену тишу мов розірвало. Богдан із Іладікою з несподіванки аж сіпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухій колоді.

Забобонний страх охопив князя. Він повільно, мов по тонкій кризі, запереступав до темної стіни, звідки почувся таємничий ляскіт, Іладіка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком відхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинстві. Богдан Гатило нарешті підійшов до стіни, лапнув рукою — й раптом болісно скрикнув, тоді ще раз і ще, вже тихо, але ще моторошніше. Тоді посунувся руками по стіні й упав спершу навколішки, далі й навзнак.

Іладіка несамовито гукнула:

— Богдане! Що стало?!

Та, не діждавшись відповіді, вхопила з підвіконня поставець із горільцем і, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стіні й досі хитався золочений перський лук, і тятива в нього була лопнута. Тятива!..

Пойнявшись страшним здогадом, Іладіка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарешті пощастило втягти його, вона принесла горільце від дальньої стіни, де висів порваний лук.

Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозуміла півусмішка, лагідна й примирлива, мовби Гатило хотів сказати їй, що нічого незвичного не сталося, що так у світі ведеться й що смерть — то теж частина життя, як і народження...

Коли весільники, не діждавшися сподіваних вістей, на світанку обережно відчинили двері спочивальні, Гатило лежав на незібганій постелі, випроставши ноги й склавши руки вздовж тіла, як і належить людині, котрій нема куди поспішати. Наречена жона його, княгиня Іладіка, сиділа йому в головах, мов вирізьблена з дерева, й не плакала. На підвіконні стояв поставець, у якому вигоріла олія й навіть ґнотик зітлів.

— Я піду з ним, — сказала Іладіка. — Як русинка піду, бо стала-м русинкою.

Й теж не зронила ні сльозини, й усі, хто ввійшов до спочивальні й хто заглядав через плечі всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук із допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й ніхто ще не міг осягти тієї істини, що помер великий володар, найвеличніший з-поміж усіх володарів, яких тільки знав світ і в теперішні, й у давні, й у праминулі часи. Й ніхто не знав, що ненаситні до влади, але нездарні сатрапи часів прийдешніх у забобонній зненависті до сього улюбленця богів і людей, самі варвари, прозиватимуть його варварином і диким азійцем, дзьобатимуть його пам'ять віспиною заздрощів, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення міг породити сей великий розум і сю велику волю й укласти їх у мозок і серце однієї людини — свого обранця й вождя.

 

АКСІОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦІЙ

 

Віддавна слово гуни вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни нібіто зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, якою користуються не менш одіозні вандали?

Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає зненависть до гунів.

Римський історик кінця IV сторіччя Амміан Марцеллін доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, тобто Песиголовців, — країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрі зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось відьом, яких буцімто конунг Філімер прогнав у дикі степи, та ще таємничих “нечистих духів”. В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар...

Але не дивуймося Йорданові й Амміану. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі “відьми”, та “нечисті духи”, та казкові країни Кінокефалів-Песиголовців не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б недоцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті “Гунны” читаємо:

“Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III — ІІ ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою Хунну”.

Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки опинилася в Європі й у середині V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.

Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки в тому, що тут подано докладніші відомості, а в першому виданні сказано, що найдавніші згадки про гунів датуються 2356 роком до н. е.

Але ж у тих китайських джерелах ідеться про “сюнну”, й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово “гуни”. Чи не про різні народи тут ідеться?

Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В. В. Бартольда, К. О. Іностранцева, С. С. Сорокіна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бічуріна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, то вийде, що “хунну” справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій неквапний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.

Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстініана.

Звідси виникає логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, — не залишити по собі сліду?

Ні, це був би абсурд.

Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відпала більшість колоній та залежних племен і народів, самі ж гуни не могли отак запастися в небуття!

Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінальне, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали іменем своїх завойовників — римлянами (“румун” саме й означає “римлянин”); так вийшло нарешті й із незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши компонентом інших, у тому числі й української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки та озера Лівобережної України, Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові пустелі та півпустелі! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятниками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, — зникнути не може.

Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, ніби прямими нащадками стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе “мадяри”, й заходились посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушило безліч археологічних експедицій, які завдались метою знайти бодай незначні сліди легендарних гунів.

Й хоча всім відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все що стосується матеріального, — вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.

На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, а чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?

Далебі ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.

За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болімира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.

Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що обабіч Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, обабіч Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середній Азії.

Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримували й вчені пізніших часів. Услід за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих він називав “хунами”, мешкають на лівому березі Дніпра; вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський — північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен. І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського — Гельмольда. Цей історик, який жив у середині XII сторіччя, в своїй фундаментальній праці “Хроніка слов'ян” неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунігардом — через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунську столицю, яка зветься Хуе.

За його словами, земля гунів починається відразу ж по той бік Ельби. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, — навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, — усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі не було, а їхні рештки хтозна-скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадярами.

Отже, слід гадати, що так звані гуни — народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з рівнічного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новіше. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається в тому, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найвищого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх держав, називає столицею слов'янського світу Хуе.

А що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання “Пісні про Нібелунгів” каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах “Кіенуборг у Канугарді” варяги називали Самбатом.

Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись із одним, вони пропускають повз увагу інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, — то не вигадка й не химера, а — Київ.

Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання “Герварської саги” пише, що в скандінавському епосі Русь часто називається Країною Гунів, а його співвітчизники віддавен іменують Русь Гунегардом. І при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русів і гунів одним народом.

Академік Імператорської Академії Наук Л, Стефані, який видав у Лейпцігу книгу Гельмольда “Хроніка слов'ян”, твердить: Русь колись називалась Гунігардом.

Думки, що гуни — то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невідомо звідки взявся й не знати в які тартарари запав, дотримували й пізніші історики, в тому числі й слов'янські. Й навіть наші — вітчизняні. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний історик-демократ Юрій Гуца, походженням українець, який досліджував історію слов'ян і виступав під псевдонімами Венелович і Венелин. Ще в першій половині минулого сторіччя висловив певність, що царство Аттіли було руською державою. Мав він і численних послідовників. А ось що каже з цього приводу відомий чеський і словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: “Не тільки видатні візантійські автори словом “гуни” називали слов'ян; західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам ятках під назвою “гуни” маються на увазі слов'яни... Так само і в північних квідах... гунські богатирі Jarisleifr — Ярослав і Jarizscar — Ярожир та інші — також виявляються слов'янами”. Більше того, Шафарик твердить, що нащадків слов'ян у Швейцарії до останнього часу звали гунами.

Так, стародавні, античні історики, починаючи від Геродота, мали за звичай називати одним, збірним іменем, багато племен і народів, які їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усі північні народи в них були гіпербореями, тоді стали скіфами, пізніше — сарматами й т. д. І якщо ми вже кажемо, що гуни — аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логічно виникає запитання: а хто ж тоді були скіфи? Чи справді їх асимілювали сармати, заполонивши їхні землі після походів Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзін услід за Діодором Сіцилійським? І куди ж ділися тоді самі сармати? Черговий народ-примара?

Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II пер


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.071 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал