Теле- і радіодискурс

Масова комунікація намагається спиратися на звичні для сприйняття норми спілкування. Тому в ідеалі у випадку теле- і радіодискурсів перед нами має бути розмовний тип мовлення який характеризується невимушеністю, непідготовленістю, неофіційним характером. Завдяки цьому створюється відчуття спілкування з живою людиною. Це досить важко для журналіста, бо він при цьому спілкується з уявним, а не реальним співрозмовником. Але оскільки передачі готуються, сценарії пишуться, в мові журналіста починають переважати писемні конструкції – довжина речення збільшується, з'являється велика кількість складних речень.

Дискурс будується по-різному, коли перед нами один диктор, коли починають розмовляти кілька промовців. На жаль в останньому випадку досить часто на екрані галаслива метушня, а не естетичне видовище. Автори передачі забувають, що вони мають не автоматично відтворити розмову, а створити її телевізійний чи радіоеквівалент, тобто побудувати знаковий образ цього мовлення.

Теледискурс, незважаючи на те, що перед нами на телеекрані проходять, як здається, фрагменти реальної дійсності, теж е знаковим, тобто символічним відтворенням ситуації. І символізація будується на тому, що на екран потрапляє весь потік дійсності, цю тему відбирають з багатьох, процес відбору стосується й вирішення саме цієї теми. Наприклад, знакова ситуація " армія" продемонструє нам на екрані не вояка з недопалком, а радше солдата з автоматом та ще й з броні танка. У знаковій ситуації " завод" ми побачимо людей біля верстатів, а не тих, хто тиняється без роботи. Хоча дійсності є й ті, й інші варіанти, телебачення, як правило, робить відбір на користь знакової (символічної) ситуації, яка відповідає необхідному іміджу.

На відміну від звичайного спілкування, промовець не може вказати на якісь об'єкти з оточення слухача й тим скоротити свою мову, бо вони знаходяться в різних точках простору часу. Слухач не може коригувати почуте, не може перепитати промовця, бо вони розірвані у часі й просторі так, що екран перебирає на себе лише функції промовця, залишаючи глядачу лише функції слухача. У звичайній комунікації ми маємо можливість бути одночасно і промовцем, і слухачем.

На відміну від газетного чи літературного дискурсу слухач має прилаштовуватися до тієї швидкості подачі інформації, яка йому задається. Читаючи газету, приміром, ми самі обираємо, як нам читати. Газетний дискурс дає нам можливість одразу обрати текст, який нас цікавить. У теле- чи радіодискурсі такий вибір пов'язаний з різними часовим координатами, програма там розташована у часі, а не у просторі, як у випадку газети або часопису.

Є ще одна невідповідність теле- і радіодискурсу з погляд звичайної комунікації. Йде розмова між офіційною " людиною у краватці" та неофіційною " людиною у капцях". До того ж, слухаючи радіо, " людина у капцях" встигає робити ще якусь роботу й може відволікатися. Це важче зробити у випадку теледискурсу, але теж є можливим. Отже, всі ці " офіційні цифри", про які розповідає " людина у краватці", не завжди знаходять відгук у душі " людини у капцях", тому вони обов'язково мають змінити свій вигляд.

Теле- і радіодискурс, на відміну від друкованого слова, не дає можливості повернутися назад, на сторінку, яку ти пропустив. Тому рівень дублювання інформації має тут бути більшим.

І останнє. Оскільки телебачення поєднує слово й зображення, це має відчутно впливати на тип телевізійною мовлення. На жаль, теле- і радіодискурси на сьогодні майже не відрізняються. Це знову пов'язане з попередньою підготовкою писемного варіанту виступу.

Теле- і радіодискурс мають істотне майбутнє, оскільки вони являють собою полегшений варіант сприйняття інформації, якщо порівняти їх з газетою, де навіть виникає проблема особливої підготовки: людину треба навчити читати.

Теле- і радіодискурс вдалося технічно наблизити до друкованого слова стосовно збереження у пам'яті завдяки створенню магнітофонів і програвачів.