Кінодискурс

Кінодискурс теж став масовою формою комунікації у XX сторіччі. Кінорозповідь має дуже багато спільного із звичайним мовним спілкуванням. І тут, і там ми маємо знаки. І в звичайній мові, і в кіномові важливу роль відіграє синтагматика (тобто лінійне розміщення знаків, коли один йде лише після іншого, а не всі разом). Але є й суттєві відмінності, пов'язані з тим, що тепер ми маємо справу з мовою мистецтва. Знаки кінодискурсу стають знайомими для нас лише під час кінодискурсу. Тобто знаки мови ми знаємо до того, як почуємо якесь висловлювання, натомість знаки кіно треба створювати під час дискурсу. Звідси випливає проблема творчого характеру кіно – треба створити не лише текст, як ми маємо у випадку літератури, а й саму мову. В звичайній комунікації ми йдемо від мови до тексту, а в кіно – від тексту до мови. Як зазначав П.Пазоліні, діяльність письменника – суто художня творчість, натомість діяльність режисера інша – спочатку лінгвістична творчість, а вже потім художня. Відповідно творчою стає й поведінка глядача, він сам намагається віднайти, що хотіли сказати йому режисер та актори.

Кінодискурс дає можливість побачити інтереси суспільства, простежити зміни у ментальності людей у різні періоди. Хоча глядачі не мають можливості втручатися в кінодію, а можуть бути лише пасивними учасниками, кінодискурс вважається психологічно вірогідним інструментом, який розкриває, до чого саме тяжіє глядач у той чи інший період. Завдяки своїй масовості кіно досить сильно залежить від фінансової підтримки конкретної людини, тому режисер весь час намагається знаходити відповідні теми, які діставатимуть відгук у душі глядача. Є цікаві дослідження (З.Кракауер) німецького кіно періоду тоталітаризму, виконані саме у цьому аспекті. Згадаймо також тоталітарне кіно СРСР, де настирливо створювався оптимістичний імідж країни.

Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будувалася за законами невідповідності (монтажу). Коли перед очима проходять два кадри, глядач автоматично намагається віднайти між ними зв'язок, хоче реально його може й не бути. Кадри, розташовані поруч, психологічно

розглядаються як причина та наслідок. Це й є монтаж: зближення кадрів, які у дійсності могли й не бути зближеними. Монтаж збагатив кінодискурс, і вже звідти він став використовуватися в інших мистецтвах, наприклад, у літературі.

Поява звукового кіно збагатила кінодискурс, хоча спочатку звук увіходив дуже важко. Наприклад, коли Й.Сталін побачив фільм з закадровим голосом, він суворо запитав, що це за містичний голос. І після того багато років було заборонено використовувати голос такого оповідача, котрого не було на екрані.

Кіно знає лише теперішній час. Як і театр. Завдяки цьому відбувається поєднання глядача з тим, що діється. Всі додаткові обмеження у випадку кіно намагаються допомогти цьому злиттю глядача та кіноситуації: це й відсутність світла в залі, це й заборона рухатись і розмовляти для глядачів. Психологія глядача роздвоюється: він знаходиться і в кіноситуації, і в залі дітям важче вийти з цього стану й тому вони ще довго розповідають про кіно¹.