До української журналістики 2 страница

Проблеми періодизації історії української журнаштики.

Наявні концепції Суперечність інтересів академічної і навчальної науки. Чотири періоди розвитку української журналістики. Методологічна складність проблем історії журналістики й необхідність поліфонічного підходу. Обсяг предмета історії журналістики

Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація історії української журналістики. За радянських часів ця проблема власне не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв'язання використовувалися вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-журналістських студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидентського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможливлювали об'єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики.

Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об’єктивної, наукової концепції історичного розвою української преси. А відтак цй проблема відразу зробилася предметом наукових дискусій.

М.Ф. Нечиталюк у статті “Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень”2 слушно нагадує про постановку цієї проблеми в деяких класичних працях з історії української журналістики. Першим, хто висловився з проблем її періодизації, був О. Маковей. У статті “П'ятдесят- літній ювілей руської публіцистики”3, що була написана з нагоди півстолітнього ювілею першої української газети “Зоря Галицька”, він запропонував виділення трьох періодів розвитку нашої преси, відповідно

1 період: 1848-1861 роки:

2 період: 1862-1873 роки;

3 період: 1873-1898 роки.

У праці Аркадія Животка “Історія української преси”(1940)4, нагадує Нечиталюк М.Ф. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: історія і сучасність: Тези доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (9-10 грудня 1993 р.). - Львів. 1993. - с. 17 - 22.

3 Маковей Осип. П'ятдесятлітній ювілей руської публіцистики // Літературнонауковий вісник. - 1898. - Т. 2. - № 4.- С. 117.

4 Животко Аркадій. Історія української преси / 3 передмовою К. Костева. Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1989 - 1990. - 334 с.

М. Ф. Нечіггалюк. пропонується така періодизація:

1 період: від початків до середини 50-х років 19-го ст.:

2 період: 1860-1880 роки;

3 період: 1880-1905 роки:

4 період: 1860-1905 роки в Західній Україні:

5 період: 1870-1890-ті роки за океаном;

6 період: 1905-1914 роки;

7 період: 1920-1939 роки.

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройденим самим досліджуваним явищем шляхом розвитку. З огляду на це беззастережно зрозуміло, що періодизації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути враховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею ж за недостатні, такі, що потребують перегляду.

М.Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах “хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом регіональним як таким, що дає можливість відтворити національно-етнографічну специфіку української преси’0. Спираючись на запропоновані методологічні засади, науковець пропонує виділення десяти періодів історії української журналістики. Вони в нього такі.

Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього охоплюють час до XX століття, причому зазначене століття кінчається в нього 1914 роком. Отже,

1. Зародження й становлення української журналістики -від найдавніших часів до середини XIX століття;

2. Формування й функціонування журналістських систем -60-90-ті роки XIX століття;

3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народної революції і світової війни - 1898-1914 роки.

“Другу половину курсу історії української журналістики, за університетськими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917 року і від 1917 року до наших днів, -зазначає М. Ф. Нечиталюк. -Поки що ця частина курсу розроблена тільки хронологічно, без журналістсько-проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів”6:

4. українська преса національно-визвольних змагань - 1917-1921 років;

5. національно-патріотична журналістика Західної України та інша преса 20-30 років XX ст.;

6. журналістика Радянської України 20-х років;

7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;

8. українська преса часів другої світової війни;

9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна

журналістика);

10.українська преса поза межами України, преса української діаспори. Запропонована М. Ф. Нечіггалюком концепція періодизації історії української журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо розробки даного питання.

Невдовзі з’явилася стаття ще одного з глибоких знавців історії періодики М. М. Романюка, який виклав своє бачення проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаннка. Кількість періодів у цій концепції зросла до чотирнадцяти. Воші пропонуються такі:

1. Зародження й становлення української журналістики -від найдавніших часів до середини XIX ст.8

2. Формування журналістських систем - 60-90-ті роки XIX ст.

3. Українська преса епохи першої народної революції - 1898-1905 роки.

4. Українська журналістика 1905-1914 років.

5. Українська журналістика в період першої світової війни -1914-1917 роки.

6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно- визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси - 1917-1921 роки.

7. Західноукраїнська преса 20-30-х років XX ст.

8. Преса Радянської України - 1920-1930-ті роки.

9. Українська еміграційна преса 20-40-х років XIX ст.

10. Українська преса періоду другої світової війни - 1941-1945 років.

11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика - 1945-1990-й роки.

12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори -1945-1990 років.

13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав -1960-1990

роки; напівлегальні видання - 1957-1990 роки.

14. Преса періоду розбудови української державності -1991 рік і до наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного простору. І це з погляду академічної науки добре. Адже головним правилом залишається відома з давнини істина: метод -це аналог предмета. А відтак цілком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.

Романюк М.М. Історія української преси: проблеми періодизації // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. - Львів, 1994. - Вип. 1. - С. 6 - 14.

.Ллє проблема періодизації мас й інший аспект. На її прикладі можна виразно бачити, як інтереси науки академічної всту пають у суперечність з наукою навчальною. Викладені коротко вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладення обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом. Для академічної науки ідеалом є велика наукова праця, у якій кожному виразно окресленому (за концепцією, скажімо, М.М. Романюка) періодові присвячено цілий том. Такі праці, як правило, створюються колективом авторів, що працюють у межах певної наукової установи. Для навчальної науки ідеалом є компактніш (на 25-30 др. аркушів) підручник, у якому стисло, але досить афористично й точно викладено історію української журналістики. Зрозуміло, що в такому' підручнику на кожен виділений період можна буде відвести 1, 5-2-2, 5 др. аркуші, а відтак увесь виклад матеріалу зведеться до зібрання енциклопедичних довідок про ті чи інші видання.

Уникнути цього, на нашу думку, можна, застосувавши укрупнення періодів, скорочення їхньої загальної кількості, присвятивши кожному окресленому явищу журналістики окремий розділ. Ідеальним варіантом була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної історії української журналістики, а потім виготовлення на її базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її поява спричинить до появи нових навчальних книжок. Та вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за створення підручника з історії української журналістики.

У нашому навчальному посібнику пропонується такий розподіл матеріалу, в основу якого покладено дві головні засади: врахування етапів і процесів формування національної свідомості та регіональний аспект. Зрештою, навіть неозброєним оком можна помітити, що в періодизації М. М. Романюка йдеться в окремих місцях не про власне хронологічні періоди, а про виділення певних паралельних історико-журналістських явищ, які насправді належать одному періодові. Отож навчальний курс “Історія української журналістики” бачиться нам побудованим з таких чотирьох частин.

Частина перша охоплює час від зародження української журналістики

до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це

приблизна хронологічна межа. Сутність періоду полягає в нагромадженні ТВОрчИХ СИЛ, у численних спробах -»яппия-агряя-ги уігряїнгьк-у пепіолнчну пресу. Оскільки головний корпус таї оїл даоіод міш.. щ и і Е И підросійський український культурний пр іспрЛ то и назву для пергоду можна запропонувати таку: “Російсько-укрі їнськіш пе]МШ*? ®РСИТбТ

Друга частина, на відміну від першої, охоплює історико-журналістські явища, що розгорталися переважно в підавстрійській Україні. озпочинається цей період з 1848 року з " Весни народів", а увиразнюється на початку 1860-х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року -Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі XIX і XX століть, хоча конкретну дату вказати й важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-науковий вісник” (1898). консолідуючого схід і захід України, митців і діячів різних напрямків: утворення у Львові Української національно-демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української партії (січень 1900) як двох політичних об'єднань, що вийшли на арену суспільної боротьби під гаслами української незалежності; а також історичної ваги подію -повалення заборони на українське публічне слово в Росії, що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної на конституційну монархію і проголошенням у ній громадянських свобод. Назву для цього періоду можна запропонувати таку: “Австро-український період” або -менш точно -“Галицько-український період”. Перелічені вище явища спричинюють його завершення.

Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть XX століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань українського народу, боротьби за створення незалежної Української держави. Практично все. що робилося в цей час в українській пресі походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків, численних паралельних явищ, породжених реальною складністю політичних процесів трагічного для українства XX століття. Завершення періоду найкраще пов'язати з конкретними подіями -самогубствами Миколи Хвильового (13 травня) і М. О. Скрипника (7 липня), що сталися в 1933 році й ознаменували собою початок нової епохи - доби тоталітаризму.

Четверта частина повинна охоплювати час 1930-1980-х років. Це час нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя, і, як наслідок. -перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію. Цей період тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування яких призвело до створення незалежної Української держави. Цілком очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно судити про його головні властивості.

Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики. Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв'язання складної наукової проблеми, як можливості й далі працювати над її вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до її розв'язання.

Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Думається, ці засади повинні стати в нас предметом грунтовного обговорення й вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження.

Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за собою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різними авторами чи й школами науковців може бути запропонована полісемантична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували, коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі нібито географічного чинника (хоча це й не зовсім так -географічний чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням суспільно-політичної активності українського народу як головного вектора його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а четвертий -на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві (СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному випадку сам предмет дослідження, його особливості,.унікальні сторони повинні диктувати вибір методологічних прийомів для його пізнання.

Ще однією важливою проблемою методології історико-журналістсь-ких досліджень є вибір фактів та явищ для оглядового опису чи ґрунтовного “текстуального” аналізу. Не є таємницею, що величезні обсяги періодики спиняли у відчаї не одного науковця, котрий не міг реалізувати свого прагнення охопити матеріал і знайти способи його згрупування та систематизації. Ще півтора століття тому думка про історію преси здавалася утопією. У 1839 році видатний французький письменник і літературний критик Шарль Опостен Сент-Бев писав з цього приводу: “Історія часошісів має бути написаною... Але справа, яку я оце саме

пропоную та передбачаю, -це свого роду нездійснима мрія”9. Зрозуміло,

що в історії журналістики мають бути виділені, як і в історії літератури,

факти бібліографії, факти критики і факти історії.

Факти бібліографії -так умовно назвімо малозначимі історико-

журналістські явища, які мають регіональне значення, локальні за часовим

проміжком існування. Вони мають бути згадані в загальній історії, їм можуть

бути присвячені й окремі статті чи й монографічні дослідження. Але

жанр підручника і його обсяг не передбачають можливим їх розгорнутий

аналіз. Картина історичного розвитку може існувати й без них.

Факти критики -більш поважні й істотні історико-журналістські

явища. Вони мали свого часу всеукраїнське значення, були помітними, на

їхніх сторінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь

прикметні літературні, публіцистичні чи наукові твори. Такі часописи

повинні включатися в реєстр історії української журналістики, вони

впливають, хоч і не вирішальним чином, на загальну картину еволюції

української періодики, їхня відсутність позначається на загальній

концепції, робить її незавершеною, невичерпаною.

Цігг. за кн.: БочковськиП О. І.. Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби

(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Комаринського.

- Мюнхен: Український технічно-господарський інститут. 1993. - С. 17.

Михайлин ІЛ.

Факти історії -це такі газети й журнали, без яких історична картина

розвитку нашої преси виглядатиме неповною, ущербною, відсутність їх у

загальній концепції спотворює цю останню, їх висвітлення є обов'язковим в

історії української журналістики. Це такі видання, з якими були пов'язані

провідні українські письменники і політичні діячі, які інтенсивно впливати

на громадянство, формували громадську думку свого часу, мали тяглість у

часі існування, всеукраїнський розголос. Всебічний аналіз таких видань, з

розгорнутою характеристикою тематичної спрямованості, кола авторів,

опублікованих там творів, їхнього новаторського змісту, значення та впливу

на літературний процес та суспільне життя -саме ця сукупність питань і

повинна складати справжній зміст історії української журналістики.

Варто відзначити і в цьому питанні неспівпадання завдань академічної

й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність,

домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга,

навпаки, не відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак

повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ,

звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не

принижуючись до першої.

І остання методологічна проблема, з'ясування якої необхідне для подальшого

викладу. Це проблема самого предмета історії журналістики. Розуміння

журналістики як історії сучасності максимально розширює уявлення про її

предмет, що позначається навіть на заголовках відповідних досліджень.

Найповніша на сьогоднішній день праця наших російських колег має

назву “Нариси з історії російської журналістики та критики”10, охоплює

хронологію лише до кінця XIX століття, але й у такому вигляді налічує біля

100 др. аркушів. Наскільки нам відомо, історія преси XX століття навіть у

Росії ще не написана, незважаючи на великі сили науковців, що там

історією журналістики займаються.

Сьогодні є цілком очевидним, що історія жу рналістики має включати

в себе такі складові:

1) власне історію друкованих періодичних видань, а у ближчі до

сучасності часи - й історію електронних ЗМІ, хоча б найбільш поширених

-радіомовлення й телебачення:

2) історію критики -літературної, художньої, музичної, театральної

чи, говорячи сукупно, мистецької: журналістика є руслом, у якому існує й

розвивається критика. Але навіть тоді, коли вона певним чином

відбруньковується від журналістики і створює свій книжковий тип, вона

залишається в обсягові предмета журналістики;

3) історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгу -

куватися на головні події сучасності; пу бліцистика так само міцно зрощена з

журналістикою, як і критика, у певний період свого розвитку не може існувати

10 Очерки по истории русской журналистики и критики. -Ленинград: Изд-во

Ленинград, ун-та, 1950. -Т. 1: XVIII век и первая половина XIX века. -604 с.;

1965. - Т. 2: Вторая половина XIX века. - 516 с.

Історія української журналістики XIX століття

без неї. але. навіть утворивши книжковий тни. має вивчатися журналологією.

4) історію документалісп ікн як своєрідного різновиду публіцистичної

творчості, породженого так само журналісткою, як і попередні види духовної

діяльності людини: різного роду подорожні нариси, документальні книжки

про певні історичні події, про героїв (чи персонажів) сучасності також у журнальному

чи книжковому варіантах мають входити до історії журналістики:

5) історію літератури, ггід якою розуміємо власне красне письменство,

адже здебільшого першодруки творів здійснюються на сторінках літературно-

художніх журналів, а відтак стають безпосередніми фактами історії

журналістики, репрезентують ті чи інші її особливості, оформлюють напрями

в ниі; отже, Й художня література є істотною складовою журналістики;

6) історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною

висловлювання наукових ідей, обговорення сміливих гіпотез, а, можливо, й

критики непереконливих концепцій; історія фахової журналістики -це

також цікава сторінка духовного життя нашого суспільства, яка повинна

бути висвітлена нашою наукою.

Щодо кшіжкового типу існування журналістських творів, то пошлемося

на думку авторів колективної монографії “Основи творчої діяльності

журналіста” (СПб., 2000), які дають таке визначення: “Твір є журналістським,

якщо він виконаний як текст, розрахований на активне використання в

комунікативній діяльності, і яаляє собою систему в тому значенні, яке виникає

за підходу до тексту як до інформаційного продукту, втіленого в знаках”11.

Дане твердження цілком допускає існування книжкової журналістики.

Ідеальна історія журналістики повинна відтак складатися з досліджень

історії окремих журналів і газет (це мінімум), але містити ще й персонали

хоча б найбільш значних літературних (художніх, музичних, театральних і

т. д.) критиків, публіцистів, документалістів, письменників, науковців,

тобто тих творців і діячів, хто визначав обличчя української журналістики

в певну історичну епоху, чия творчість була плідною й корисною для

періодичної преси, не залишаючи без уваги їхню діяльність і поза нею.

З деякою метафоричністю можна твердити, що історія журналістики

тотожна історії цивілізації. Ставши невід’ємною частиною буття

розвиненого людського суспільства, журналістика увібрала в себе всю його

історію, відобразила всі його функції й аспекти. Чим більше розростається

й розгалужується сама журналістика, тим більше її історія наближається до

історії суспільства в цілому.

Зрозуміло, що написання історії української журналістики -дуже

складне завдання, тому його здійснення може бути розподілене на кілька

етапів щодо повноти виконання й досягнення кінцевої мети. У даному

випадку довелося обмежитися представленням історії періодичних видань

першого періоду розвитку української журналістики.

" Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для студ. вузов по

спец. " Журналистика" / Ред.-сост. С. Г. Корконосенко. -СПб.: Знание

СПбИВЭСЭП, 2000. - С. 117.

о-і

Розділ третій

Початковий етап виникнення журналістики в Україні. Перші періодичні видання

“Gazette de Leopol” -перша тижнева газета в Україні Періодичні видання французькою, німецькою й польською мова.ни у Львові, їх зміст, орієнтація, видавці “Харьковский еженедельник” та його характеристика. Культурне середовище в Харкові та умови, що склалися тут для розвитку журналістики

Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня

1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою ’’Kuryer

Lwowski”. Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а

являє собою одноденний листок (листівку, летючку), випущену з нагоди

інтронізації львівського греко-католіщького єпископа Льва Шептицького.

Архівні джерела зберегли звістку, хоча й не залишили для дослідників

жодного номера газети ‘Avertissement” (“Повідомлення”, ‘Вісті”), яку

почав видавати у Львові книгодрукар Антон Піллер відразу після

приєднання Галичини до Австрії в 1772 році. Та оскільки робив він це

свавільно, без належного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11

січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього віщання.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням

про подібного роду періодичні видання, була “Gazette de Leopol” (“Львівська

газета”), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776

року. Дана газета була тижневиком, хоча виходила й не суворо регулярно.

Але однаково за рік з'явилося 52 числа газети. Вона мала формат 23 на 18 см.

та об’єм 4 сторінки. До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки

по 2-4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: “Supplements”

(“Новини”) і “Les annonces” (“Оголошення”); у додатках першого типу

містилися повідомлення й новини, такі ж. як і в основній частині газети,

другий тип додатків друкував різного роду рекламні оголошення й об’яви.

У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з

квітами по боках. Гаслом газети було латинське висловлювання “Sub

umbra alarum tuarum” (у затінку твоїх крил), що, написане на стрічці,

утримував орел у своїх лапах.

Видавалася газета в друкарні знайомого нам Антона Піллера. Про її

видавця і власника ширше невідомо, знаємо лише його прізвище -Оссуді

(Ossoudi)12. Правдоподібно припустити, що походив він з львівського

шляхетського гуртка, який ще в 1774 році звертався до центрального

австрійського уряду за дозволом видавати газету.

За приклад і взірець львівському журналістові правша столична

“Gazette de Vienne” (“Віденська газета”, 1759-1788), яка в свою чергу була

“французькою сестрою” упривілейованої німецькомовної газети " Wiener

Diarium”, попередшщі урядового видання “Wiener Zeitung”.

12 Маценко Г. Оссуді // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М. Романюка.

- Львів. 1998. - Вин 5. - С. 239 - 240.

Історія української журналістики XIX століття

" Gazette de Leopol” за головне своє завдання мала всебічне

інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Є'вропи.

Повідомлення з приватного життя трашіяються рідко. Число повідомлень у

кожному числі газети в залежності від обсягу новин могло коливатися від

двох до десяти. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній

культурніш світ. Вони нагадують газетні телеграми або хронікерські новини

в сучасних часописах. Найбільш імовірне джерело походження повідомлень

-передруки з тогочасних французьких або переклади з німецьких газет.

Перше число починалося відразу інформаційним повідомленням і не

містило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого

числа “Газети”, що має назву “Прилюдні оголошення з міста Львова та його

околиць з дня 1 січня 1776 року”, на самому початку друкувався виклад

завдань видання та запрошення до співробітництва в ньому зацікавлених

осіб. “Цей листок має служити до інформування громадянства про все. що

станеться цікавого в місті і в його околиці. -писав видавець. -Та ми не

зможемо зробігги його цікавим без участі самого громадянства. В його

передовсім інтересі лежить надсилкою нам документів і матеріалів причинятися

до його складання. [...] Отже запрошуємо кожного подавати всі думки,

що їх він уважає гідними уваги. Ми обов'язуємося скористати з них і знайомити

з ними публіку”13. Далі в цьому тексті містилося запрошення подавати