До української журналістики 10 страница

політичними аспектами самодержавства. На його думку, українська

література породжена об'єктивними процесами, спільними для всієї імперії.

Ці процеси вже призвели до пожваалення російської літератури. Сутність їх

в інтересі до ідеї народності, з якої й виростає потяг до творення

національної літератури. Але гарантом одночасної дії цих духовних

процесів у величезній державі, за М. Костомаровим, виступає якраз

самодержавство. “Завдяки самодержавству і одновладдю у нас не можуть

різні протилежні ідеї керувати громадськими думками, якими б вони не

були розмаїтими. -проголошував критик, -у нас необхідно мусить бути

одне прагнення: якщо яка-небудь ідея у відомому відділі нашої цивілізації

кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не проникла в

найвіддаленіші”6. Чи не парадокс? М. Костомаров доводив, що завдяки

66 Там само.

67 Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - С. 282.

Історія української журналістики XIX століття

самодержавству певні ідеї стають всеімперським надбанням, а відтак ідея

народності, здобувши поширення в усій країні, породила й українську

літературу. Лкщо І. Срезневськпй закликав уряд прихильно ставитися до

української літератури і тим продемонструвати велич Росії, то М.

Костомаров твердив, що ця література вже виникла завдяки

самодержавству, яке забезпечу є єдність духовного жіптя держави.

Самодержавство, однак, мало зважало на ці наукові докази і вал за

валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. V

цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського. М.

Костомарова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української

словесності. Політичні діячі, типу П. О. Вадуєва. все ж відчули, що

безневинні українські віршики загрожують цілості імперії. Спроби чільних

діячів харківських романтиків довести легітимність їхньої праці були

залишені “без наслідків”. Але ці спроби відіграли не лише політичну, але й

внутрішньо-психологічну роль: мали на меті довести самим творцям нової

літератури легітимність їхньої діяльності, переконати в тому, що їхня праця

не містить у собі нічого недозволеного, йегідного, ганебного. А відтак і цей

четвертий аспект органічно вписується в естетичну програму харківських

романтиків, виглядає в ній зрозумілим і доречним.

На грунті цієї концепції чи разом з її форму ванням у І. Срезневського

та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути

оприлюднені їхні творчі спроби. Так. уже в лютому 1830 року в середовищі

харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та

наукових праць під назвою '‘Украинский альманах”. Він мав стати першим

(але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом

літературних сил півдня Росії. Організаторами видання стали І.

Срезневськпй у Харкові й І. Розковшенко. що на той час знайшов собі

службу в МосквіГ) В альманасі взяли участь практично всі друзі 1.

Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім

них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору

упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у

жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді

отримано дозвіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у

Харкові з у ніверситетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року.

Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати

первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів -

подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською

тематикою, але послідовно.дотриматися її не вдалося, що надало книжці

еклектичного характеру. (Разом з тим все ж можна говорити про

український вектор альманаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського " Козак”, що дав

блискуче втілення на українському ґрунті концепції романтичного липу героя,

могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю:

Михайлин 1.Л.

Неси мене. коню. - заграй піл сідлом.

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто Не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чу жий мені край свій, чужий мені світ.

За мною сім’я не заниє

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт.

ГолодНИй, як рідний, завйє!

За Море, за море - Вітри сйережай,

Неси мене. Коню, за синій Дунай! < с. 63).

Микола Зеров у праці " Українське письменство XIX ст.” (1928) саме

цей твір розглядав ЯК етапний у становленні українського романтизму'.

Здійснивши широкі співставлений. він твердить: “В образі Боровиковсь-

кого перш за все впадають в око риси байроНіВського Чайлд Гарольда:

виїжджаючії проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність,

свою оДірваність від Краю та одноземців”68. Окрім того, цей твір стає для

М. ЗероВа свідченням відходу української літератури від бурлескно-

траВестійНпх традицій, ознакою пошуку в Ній Нового напрямку, нового

естетичного рівня художньої творчості, ототожнюваного з романтизмом.

Нові якості, принесені “Козаком”, актіівно сприймалися вже сучасниками.

“БоровиковськПй V " Козаці” незрівнянній. -писав Є. Гребінка до

Харкова І. КулЖННському в Ліісті від 11 Лютого 1832 року. -він ушляхетнив

мойу українську, представлену на суд публіки п. Котляревським у

ТраКтирно-бурлаЦьких формах”Л

На сторінках “Украинского альманаха” дебютував і сам Є. Гребінка,

надруку вавши романтичний вірш російською мовою “Рогдаев пир”. Це був

твір на історичну Тематику. Що мав складну побудову. Опис бенкету

слугував підставою вітвестп образ Бояна, що співав пісню про похід князя

Олега на ЦарграД. За Ще невправною Мовою і стилістикою ховалося

прагнення поСта-початківця розробляти українську тематику, заглядати в

минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А..Яковлев. П.

Морачевський. П. їноземцев. О. Афанасьєв-Чу жбинський. Вагомою була

у часть Найближчого оточення І. Срезневського -тут опубліковано твори 1.

Розковшенка та О. ШпигоЦького. І якщо перший надрукував маловиразні

російські вірші, другий помістив у Книзі українські Твори, які привертають

увагу до нього дослідників української Літератури.

Перший з них -" Марія” -являв собою переклад початкових рядків

поеми О. Пушкіна " Полтава”. О. Шпигоцький сміливо відтворив оригінаї.

мобілізувавши лексичні й сшітаксичні можливості української мови.

68 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. // Зеров М. К. Твори: У 2 т. -К..

1990. -Т. 2, - С. 65.

69 Гребінка Є. П. Лист до І. Г. Кулжннського від 11 лютого 1832 р. // Гребінка

Є. П. Твори: У 3 т. - К.. 1981. - Т. 3. - С. 560.

ОО V

Історія української журналістики XIX століття

Другий вірш " Малоросійська балада” розробляв традиційну для баладного

жанру тематику: козак іде у військо, молода дружина тужить по ньому й

чекає його повернення; козак гине на війні, а жінка в'яне з туги, поки не

помирає в буряну ніч у лісі, де вона шукає, збожеволівши з відчаю, свого

коханого. Вірш О. Шпигоцького був не без вад, але все ж гнучкішим і

вправнішим, ніж, скажімо, потім у М. Костомарова. Поет так описував

страждання героїні:

Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;

Туга томе молодицю, нуде чорноброву...

З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,

Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна (с. 72).

Особиста трагедія розгорталася, однак, на новому для української

баладної творчості тлі: не проти турка воює козак, а проти француза у

війську, що веде “єнерал Суворий” (Суворов. -І.М.), і гине він у

Швейцарських Альпах, а не в українських степах.

На думку П. М. Федченка, О. Шпигоцькому належить і прозовий твір

“Гаркуша”, опублікований анонімно70. У тексті були зібрані кілька

розповідей про народного героя й розбійника знаменитого у ХУІІІ столітті.

Він описувався з авторською симпатією, його діяльність спрямована проти

панства на захист простолюду. Розмови персонажів передані українською

мовою, що демонструвало її виражальні можливості.

Дебют О. Шпигоцького як українського автора в “Украинском

альманахе” був вдалим і багатообіцяючим. Шкода, що він поповнив доволі

великий ряд письменників-невдах початкового періоду української

літератури, які з огляду на несприятливі для її розвитку політичні умови

змушені були покинути творчість і загубилися в безкінечній юрбі дрібних

урядовців.

Сам І. Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут

були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами (“А.

Погорельцев”, “И”, “XXX”) п’ять його оригінальних російських віршів,

уривки з наукової прози, фольклорні записи.

З віршів І. Срезневського варто відзначити диптих “Молдавські пісні”,

оскільки воші швидше нагадують вправні переклади (або принаймні

переспіви) справжніх молдавських народних пісень, аніж оригінальну

творчість. Дане припущення тим більш вірогідне, що в Харкові тоді жила

людина, здатна познайомити майбутнього академіка з молдавським

фольклором. Це був Александру Хиждеу -молдавський письменник і

науковець, у майбутньому почесний член Румунської АН. У 1829-1832

роках він вчився в Харківському університеті, пробував свої сили в

літературі, відвідував гурток І. Срезневського. З огляду на бідність

власного літературного доробку упорядника альманаху припущення, що

диптих “Молдавські пісні” є перекладом справжніх фольклорних зразків,

зроблених за посередництвом А. Хиждеу, цілком вірогідне.

70 Федченко П. М. Матеріали з історії української журналістики. - С. 75.

Михайлин І.Л.

У невеликому уривку з наукової прози “Думки і зауваження” І.

Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її

зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя. Приваблювала

запропонована науковцем періодизація історії будь-якої мови, де першій

період -час потреб, обмеження мови матеріальним колом понять; другий

період -час поезії і наук: третій період -час вдосконалення.-Якщо взяти до

уваги українську проекцію книжки, то не важко було домислити підтекст

статті І. Срезневського: українська мова, як і будь-яка інша подолає шлях

до вершин розвитку, це залежить від зусиль інтелігенції, спрямованих на її

обробку.

У другому творі наукової прози “Кілька зауважень про критику” І.

Срезневський виступав проти суб’єктивності в критиці, яка має бути

заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих

індивідів. " Критика є найулюбленіша дочка філософії і найщиріша подруга

логіки” (с. 104). твердив він. Її завдання не лише відшукувати вади, але й

захоплюватися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець

був близький до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

І. Срезневський відчинив свою " українську скриню” (так він називав

своє зібрання української народної творчості) і опублікував в альманасі

дев'ять ліричних пісень та дві думи: " Про Олексія Поповича і бурю на

Чорному морі” і " Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”.

Думи друкувалися без заголовків під загальною назвою “Малоросійські

думи”. І хоч вони були вже відомі раніше із збірника М. Цертелєва, І.

Срезневськнй подав нові варіанти, які збагатили українську

фольклористику.

" Украинский альманах”, незважаючи на свою зовнішню скромність і

непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду віщань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської

періодики, зокрема " Украинского вестннка” та “Украинского журнала”,

що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру,

охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко

висвітлювали місцеву тематику. Другим джерелом традицій, що їх увібрав

у себе “Украинский альманах”, були засади декабристської альманахової

літератури, передусім “Полярной звезды” О. Бестужева і К. Рилєєва та

“Мнемозины” В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на

універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в “Украинском альманахе”,

такі, як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-

літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і

літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч

російських і українських текстів, -усе це було продуктивно спріпіняте

творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду

упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем І.

Срезневського й І. Розковшенка упорядковуються наступні українські

альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української

Історія української журналістики XIX століття

журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому

протікало українське культурне життя..Альманахова традиція

протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли

з'явилася можливість легального видання української періодики.

“Украинский альманах” мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з

симпатією налаштовану' до України. У згаданому листі до І. Кулжинського

високу оцінку книзі дав Є. Гребінка. “Украинский альманах” мені

подобається, -писав він. -як рідна квітка, як першііїі звук відживлюваної

народної поезії, як доказ, що українці починають (у добру годину)

відчувати самобутність своєї літератури.-Як... подобається все гарне”1.

Натхненні успіхом, І. Срезневський та його друзі виношують ідею

створення альманаху Радуга”, який планувався в 1831-1832 роках, а

згодом у 1833 році -альманаху “Отрывки”. Про поважність намірів гуртка

свідчить те, що саме для “Радуги” І. Срезневський підготував статтю про Г.

Сковороду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник І. І.

Альгенштедт виготовив літографію “Краєвид Харкова”, яка повинна була

б відкривати альманах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з

різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були

реалізовані.

71 Гребінка Є. П. Твори: У 3 т. - К., 1981. - Т. 3. - С. 560.

Розділ дев’ятий

“Утренняя звезда” і “Русалка Дністровая”

Загальна характеристика аль манаху “Утренняя звезда”. Його упорядник І. М. Петров. Українська тематика в першому томі альманаху. Дослідження І. Срезневського “Уривки а записок про старця Григорія Сковороду”. Загальна характеристика другого тому. Зміст і характер публікацій Г. Квітки в “Утренней звезде”. Фольклористика І. Срезневського. Твори Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та І. Котляревського в альманасі. Значення “Утренней звезды”. “Руська трійця” та її альманах “Русалка Дністровая”, основні засади упорядкування та її значення

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій “Украинского альманаху” був альманах “Утренняя звезда”, що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Знаємо про нього дуже мало.

Його рік народження невідомий. Помер у 1837 році. Журналістську діяльність він розпочав у Красноярську, де спільно з О. В. Аляб’євим (батьком відомого композитора) видав “Енисейский альманах на 1828 год”.

Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С. Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками І. М. Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху “Утренняя звезда”. У 1833 році його переведено до Харкова на високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабіґ. З’явившись у Харкові, він відразу завів знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г. Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв Із. Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

У листі до М. П. Погодіна від 2 червня 1834 року Г. Квітка писав: “Днями з’явиться у вас “Утренняя звезда”, скомпонована з творів тутешніх. [...] Тільки не боляче бийте; що могли, зібрали, як уміли, упорядкували, моя участь у тому: я подав думку і кидався на всі уми, щоб напросити матеріалів, а п. Петров [...] збирав, підбирав і видав. Йому честь, слава й подібне, що буде сказане в журналах”72.

Спочатку планувалася книжка на зразок “Украинского альманаху”, але, в міру надходження матеріалу змінювалася й загальна концепція видання. У короткій передмові до нього І, Петров зазначав: “Видавець вважає за потрібне сказати, що хоча він і передбачав видати тільки одну книжку, але надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті, видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по-російськи, у другій -статті, написані малоросійським і українським наріччям. З цієї причини і друкування її визнане за краще зробити в Харкові, під наглядом самих авторів” (с. І - II! Підкреслення І. Петрова. -1. М.). 72 Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. Творів: У 7 т. - К., 1981. - Т. 7. - С. 206.

Ця передмова датована 1 листопада 1833 року. Але обидві кип; альманаху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкував«Москві, в друкарні С. Селівановського. другий -у Харкові, в друкі університету. У вихідних даних обох томів значилося: " X.. 1833", ait звороті титульного аркуша містилося уточнення: для першого тому " 1834”, для другого - " X., 1834”. Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на і підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це б друга книга альманаху " Утренняя звезда”. Її поява була закономірн випливала з усього попереднього розвитку української літератур Харкові. Саме тут були виховані провині діячі української літератури часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літерах? твори. Українська кшгжка була на часі - і вона з’явилася.

Але спочатку -про російську частину альманаху. Упорядник мав на укласти її з українських матеріалів, але послідовно дотриматися цієї зас не вдалося, можливо, саме тому, що їх відтягнув у себе український і Більшість матеріалів тут складали твори маловідомих письменниківл, як ГІ. Іноземцева. вірші самого І. ГІегрова. Української тематики стосувг " малоросійський переказ” О. Сомова " Недобре око”, опублікований псевдонімом П. Байський, та дослідження І. Срезневського " Урпвкі записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа”. До ст, додавався портрет Г. Сковороди -перше опубліковане зображе філософа. Особливу цінність складав другий матеріал. Г. Сковорода в нарисі І. Срезневського поставав як романтич герой, самотній і відчужений від суспільства, творець реліґійно-містичн вчення, вічний мандрівник. " Легко зрозуміти, чому Сковорода заслугову часто ім'я дивака, якщо навіть і не юродивого, -писав І. Срезневський. серцем охололим. з розумом, придушеним містицизмом, вічно похмур вічно самотній, своєрідний, самозакоханий, гордий -ознака необхі розуму непокірному, -у простому селянському одязі, з днвацтвамі Сковорода міг і справді заслужити цю назву” (с. 69). На думку автора Сковорода вивчав людей, як природознавець хижаків. Він бажав бл людству. “Він утікав від людей не тому, що зневажав їх, а. може бути, то що боявся” (с. 69). Головна його риса -дух сатиризму. Це загострюв його характер, спонукало скрізь вишукувати гірший бік явищ філософських творів І. Срезневський розглянув трактат " Начальная дв ко хрнстианскому добронравию” як найбільш повний і універсальний т де виражені погляди Г. Сковороди. Філософ склав його як конспект сі лекцій з богослов'я, яке викладав у Харківському колегіумі. Цей же твір с підставою для вигнання Г. Сковороди з цього навчального закладу.

І. Срезневський високо оцішів поетичну творчість Г. Сковороди, зол ма збірку “Сад божественних песней”. і навів з неї' найбільш знамениту піс " Всякому городу нрав і права”, підкресливши, що вона стала всенароді надбанням, увійшла в репертуар сліпців-кобзарів. Подавши канонічний те вірша, І. Срезневський представив і його " апокрифічний” варіант, тобто повніш строфами, створеними народною фантазією, аби засвідчити популярність мотиву, відкритого поетом, і мистецький рівень його насліду вачів.

Ось деякі зразки:

Тот на прекрасной женился жене;

В тех домы блещут внутрь так. как и вне;

Те шестернями на бенкет летят:

В сих для гостей чай и пу нши кипят.

А мне - и проч.

Тот иностранных себе лошадей.

Сей накутай драгоценных парчей:

В тех миллионы ревут в сундуках;

В тех горчат тысячи в темных углах.

А мне - и проч.

Честь, благородство за ветром летит;

Труп же смердящий смерть в яму тащит;

Все остается его при двору

Тело несут на Холодну Г ору.

А мне - п проч. (с. 90-91).

Для I. Срезневського продовження вірша -свідчення його високої мистецької цінності й суспільної популярності. Можемо говорити принаймні про те. що народ добре зрозумів Г. Сковороду, оскільки знайшлися анонімні автори, які зуміли продовжити і вдало стилізувати його текст.

А ось “Басин Харьковские” І. Срезневськпй оцінив як " іграшки уяви, його (Г. Сковороди. -І. М.) негідні. Виклад їх дуже посередній. Хороші повчання тратяються рідко” (с. 88). Створюючи образ Г. Сковороди, І. Срезневськпй постався на публікацію про філософа в “Украинском вестнике”. Торкну вся він зокрема стосунків Г. Сковороди та І. Вернета, двох дуже схожих за типом життя діячів Слобожанщини. Портрет Г. Сковороди в інтерпретації І. Срезневського вийшов ближчим до його бачення І. Вернетом. аніж Гесом де Кальве, тобто доволі суворим і критичним.

Г. Квітка, що мав відношення до редагування “Украинского вестника” і “Утренней звезды”, узяв під захист Г. Сковороду, помістивши підрядні примітки до статті І. Срезневського, прагнучи пом'якшити його оцінки. Постать у країнського філософа знову стала предметом дискусій.

Стаття І. Срезневського була, здається, другим звертанням до постаті Г. Сковороди в харківській журналістиці. Вона сприяла приверненню суспільної уваги до цієї неординарної постаті, уводила в обіг цікаві факти з життя філософа, викладала його вчення. Важтиве значення мала пу блікація вірша Г. Сковороди та його фольклорних варіантів.

Друга книжка " Утренней звезды” була виключно українською. Відкривалася вона творами Грицька Основ'яненка (Г. Квітки), які нібито налаштовували читача на лад традиційної котляревщини. Але вся справа полягала в оцьому " нібито”. Тоді, коли читач легковірно заковтував гачок традиційності, йому пропонувалася зовсім інша за предметом та естетичним відношенням до дійсності українська література, Сам Г. Квітка в листі до Метра Олександровича ГІлетньова 15 березня 1839 року розповів про те. як він став українським письменником: ".Якось була в мене суперечка з письменником на малоросійському наріччі. Я ного просив написати що-небудь поважне, зворушливе. Він мені доводив, що мова незручна і цілком непридатна. Знаючи її зручність, я написав “Марусю” і довів, що від малоросійської мови можна зворушитися. Тутешні пропонували мені надрукувати, і я, захищаючи себе від насмішок російських журналістів, написав “Солдатський портрет”. Книгопродавець просив скласти цілу частішу, я написав " Мертвецький Великдень” \Тим письменником, з яким Г. Квітка міг по-українськи полемізувати про можливості української мови, міг бути лише П. П. Гулак-Артемовський. на той час значний представник котляревщини. Він теж узяв участь в ‘Утренней звезде”. Проте, крім виконаних у бурлескному стилі двох байок " Батько та син” і “Рибка” та гумористичного перекладу двох од Ґорація “До Пархома”. він опублікував тут і романтичну баладу " Рибалка” (переспів з Й. В. Гете). Щоправда, це був не першодрук. Цей вірш вперше в

1827 році опублікував " Вестник Европы”, що тоді вільно надавав свої сторінки під українську творчість. Аіе сам факт передруку саме цієї балади був прикметним, відповідав духові “Утренней звезды”, яка стала тереном боротьби котляревщини й сентиментально-романтичного напрямку в українській літературі, стала випробувальним майданчиком для українського слова, перевіркою його зрілості й спроможності говорити про речі поважні й зворушливі.

У згаданому листі до П. О. Плетньова Г. Квітка виклав засади своєї української творчості. Він. власне, відповідав на запитання, навіщо він, мовляв, маючи такий талант, пише “обласним наріччям”, за яке в Петербурзі мали українську мову. “Популярність моїх казок розохотила тутешніх перекласти їх по-російськи і цілком по-російськи, точно, як Ви бажаєте, -розповідав Г. Квітка. -Слу хаємо в читанні -і що ж? Малороси, не пізнаємо своїх земляків, а росіяни... позіхають і вважають маскарадом; вирази -не властиві звичаям, розмови -національності, вчинки -характерам, що мислять по-своєму, і покинуто, хоча, правду сказати, переклад був зроблений і вичищений відмінно”'4.

Г. Квітка був першим в Україні, хто дуже виразно відчув відповідність мови й предмета відображення (під яким розумів національне життя, національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським письменником. Як представник духовної еліти свого народу він просто не міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській. сфері, втілити свій художній світ у творчості іншою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння пнсатило-російськи. що лунали з Москви і Петербурга.

л'Утренняя звезда” була дія Г. Квітки програмовою книжкою, тому її композицію він продумав з особливою старанністю. Відкривала український том " Супліка до пана іздателя". яку можна вважати естетичним маніфестом Г. Квітки й водночас першим твором української літературної критики. " Супліка” була •написана в бурлескному стилі, за формою наслідувала котляревщину. Автор. Грицько Основ’яненко, дякував адресатові, тобто І. М. Петрову, за українську книжку. " Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було; як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розу мне. і полезне. і що, стало бить. по-наШому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати” (с. 4). Г. Квітка виносив на люди свою приватну суперечку з П. Гулаком-Артемовським. надавав їй публічного, громадського звучання. Далі він перелічував здобутки українського письменства: І. Котляревський, II. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка. їхня творчість служила дня критика важливим аргументом життєспроможності у країнського слова. Тож невже нам дослу хатися до маловірів? Ні! " Є ще на світі православне християнство, запевняв Г. Квітка. -що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б. треба і для нас що-небудь, щоб і ми... знаете, не усе. а так... дещо... потроху... дечого знали [...]” (с. 5).

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літературі в образі " пана Усезная”. Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі, що зневажливо ставляться до рідної культури. Автор прирівнює їх до Терешка-шевця з оповіданшОСалдацькнй патрет”,; яке було розміщене тут же. тнм самим даючи нам ключ до розуміння цього художнього твору як продовження апології від російської критики. Особливо Г. Квітка ту рбувався про автентичність свого тексту, висловивши думку про головну засаду українського правопису. " Нехай наші, як хто зна, так своє й пише; а я думаю. - заявляв автор, що, як говоримо, так і писати треба” (с. 6-7).