Шабля різанину чує. 1 страница

Люлька пожари віщує (с. 246)

увійшов в українську літературу як взірець поетичної точності, ощадливості, майстерної словесної формули.

Вірш " Волох” створював романтичний образ молдаванина, який " в степах з шатрами ходить” (с. 249), живе поза суспільством, найбільше цінує волю й незалежність, його майно вміщається на возі. Але він смачно їсть і міцно спить, він щасливий своєю долею.

У романтичному контексті сприймався й вірш “Зимній вечір”,

Історія української журналістики XIX століття

переклад однойменного вірша О. Пушкіна, де створений образ самотнього

поета, що в зимовий вечір, коли " буря з хмари небо криє. Сипле сніг, як з

рукава” (с. 281). шукає розради в бесіді з домочадцями. Вірш наповнювався

українським колоритом: пушкінська " пзбушка” перетворювалася на

" хатку”, “моя старушка” -на “паніматку”, серед реалій побуту' з'являлись

“лава”, “стріха”, “дннще”. “починок”. Адаптуючи в систему української

образності, переклад все ж доносив до читача дух пушкінського вірша,

відбивав головні його настрої, строфіку й ритміку:

Вип'єм, добра поніматко!

Ну, по одній наливай;

Вип'єм з горя! Де ж кухлятко?

З веретеном не дрімай (с. 282).

Наступну добірку Л. Боровиковського в “Ластівці” складав цикл з

десяти байок. Цей жанр у його творчості набув своєрідності у порівнянні з

іншими українськими авторами, він позбувся бурлескності, далеко

відійшов від традиційної “котляревщини”, хоч і не втратив обов'язкової

для байок дотепності й гумористичності. Байка Л. Боровиковського

відзначалася особливою стислістю, являла собою короткий виклад певного

життєвого епізоду, аніж подієвий розвиток сюжету. Майже всі твори

будувалися на основі народних прислів'їв чи приказок або комічних

бувальщин-анекдотів. За взірець жанру в творчості Л. Боровиковського

може правігги байка “Клим”, яка складається усього з шести рядків:

Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:

Чи чиж. чи соловей, чичітка, чи синиця?

Голодшій Клим озвавсь баса:

“Найлучча птиця - ковбаса! ”

Голодній, бач, кумі -

Хліб на умі (с. 294-295).

Завершена сталість епізоду, колоритність образу героя, мінімально

передана його внутрішня мова, але достатня окреслеиість і ситуації, і його

характеру, експресивна виразність мовлення, використання в невеличному

тексті з трьох речень двох народних приказок - ось риси цього твору.

Представив на сторінках “Ластівки” Л. Боровиковський і свої

фольклорні записи, але це були не традиційні пісні, а народні приказки, а

також загадки (з відгадками). 86 приказок, подані поетом і байкарем,

поклали почни публікації цього фольклорного жанру. Причому на цей раз

було опубліковано найбільш широко вживані приказки і прислів'я:

“Пани скубуться, - а в мужиків чуби болять! ”

“Покірне телятко дві матки ссе; а пеє ні одної”.

“Сім рік маку не родило - та голоду не було”,

та інші (с. 318-331).

“Загадки”, опубліковані видатним поетом, також були першою

публікацією цього фольклорного жанру, демонстрували народну

дотепність, винахідливість..Якщо врахувати, що упорядник Є. Гребінка

Михайлин І.Л.

мав намір дати книжку дія чіггання в зимові вечори, то ця її частина цілком

відповідала поставленому завданню, давала читачам можливість

розважитися, повпрааіятися у відгадуванні загадок.

Близько до завершення друкувався останній твір JI. Боровиковського

в " Ластівці” -вірш " Розставання”. Він був написаний на мотив знаменитої

народної пісні " їхав козак за Дунай”, aie, використовуючи його поетику,

значно розширяв і головний мотив, і ситу ацію, утворював цілу драматичну

сценку з розмовою двох героїв: Козака й Дівчини. Традиційний для

української народної творчості мотив прощання белетризувався, набу вав

під пером поета опуклості, стереоскопічності.

Л. Боровиковський надрукував у " Ластівці” твори, що писалися в

різний час від 1834 року. Його добірка - друга за обсягом після Т. Шевченка

-являла собою достойне надбання альманаху. всебічно представляла поета:

і як автора стилізованих під народні твори романтичних баїад і ліричних

віршів, і як дотепного й своєрідного байкаря, і як оригінального

фольклориста, що розширяє сам предмет фольклористики і пропонує

читачам не традиційні пісенні, а оригінатьні жанри, котрі дають новий

матеріаі для характеристики народного світогляду.

Упорядник " Ластівки” запросив до участі в альманахові й свого

шкільного товариша, Олександра Степановича Афанасьева, з яким разом

навчався в Ніжинській гімназії вищих наук і навіть мешкав з ним на одній

квартирі в професора природничих наук М. Ф. Соловйова. Під псевдонімом

А. Чужбинський він опублікував тут два вірші: " Є. П. Гребінці” і

“Прощання”. Обидва воші вкладаїися в романтичну концепцію " Ластівки”.

Перший вірш-звертання розвивав тему пошуку щастя героєм-сиротою.

Другий оіцісував прощання автора з Україною, яка стаїа дія нього

скарбницею таких цінностей, яких він “не знав у своїй стороні” (с. 314) -О.

С. Афанасьев за національністю росіянин. Ліричний герой -солдат,

відірваний від дому й родини (тоді автор служив у полку, дислокованому в

Чугуєві), він сумує, aie й пишається своєю самотою, сприймає її як ознаку

обраності, вищості над юрбою. Залишаючи Україну, він відчуває, що цей

край увійшов у його серце.

Дебютував на сторінках “Ластівки” знаменитий український поет-ро-

мантик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: " Голуб”, " Пісня” та

" Повіяли вітри буйні”, у яких постав як глибокий автор теми гіркого, нероз-

діленого кохання. В основі першого вірша покладено макроприйом паралелізму:

голуб скаржиться козакові на зраду коханої дружини-голубки, після

чого й козак вирішує залишитися на все жіггтя самотнім. Другий вірш виконаний

у пісенній стилістиці: двічі козак проїздить повз двір коханої дівчини,

прагнучи побачити її, але вона не вийшла; відтак він замислюється, чи вона ж

кохає його? _Якщо так, то воші будуть жити щасливо цілий вік, " як риба з

водою” (с. 222). У відповідності із законами пісенної стислості даті ця тема не

розвивається. Третій вірш має автобіографічний характер, хоча й підносить

тему в одязі народно-поетичної символіки. " Вітри буйні” стають тут знаком

“лютого горя”..Яке прийшло в життя поета через зраду коханої. Вона

Історія української журналістики XIX століття

спокусилася на земні багатства (“за худобу проміняла”), відкинувши величне

кохання ліричного героя як нічого не варте. Відтоді він не тільки морально

пригнічений її зрадою, аіе й трагічно розчарований в людях у цілому: крім

того, ного мучить думка про аласну приреченість на весь вік страждати:

А такий вже уродився,

/ Мабуть, я на світі:

Безталанніш і безщасний,

Щоб вік свій тужити (с.245).

Сам упорядник опублікував у “Ластівці” три поетичні твори: дві байки

і один ліричний вірш. Байки “Дядько на дзвониці” та “Хлопці” виразно

дисгармоніювали із загальним тоном книжки. Це не була взірцева

" котляревщина”, але Гребінчина прозорість і виразність відзначала

почасти хіба що першу байку. Зате ліричний вірш “Українська мелодія”

відзначався такою поетичною довершеністю, що йому судилося стати

народною піснею. Традиційна тема -мати умовляє дочку-одиначку вийти

заміж за багатого нелюба, тоді, мовляв, її доля буде влаштована, і матір

зможе спокійно померти -розвивалася тут у формі динамічного

драматичного діалогу, вираженого в точних вербальних формулах:

“Ні, мамо, не можна нелюба любить!

Нещасная доля із нелюбом жить.

Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти,

Хай лучче я буду весь вік дівовати! ” (с. 353)

Дівчина скоряється материній волі, виходить заміж за багатого

нелюба. Остання строфа “Української мелодії” описує могилу дівчини, на

якій квилить самотня матір:

“Ой Боже мій милий! Що я наробила!

Дочку, як схотіла, із світу згубила! ” (с. 354).

Цей вірш став окрасою збірника, вписувався в загальний образ

українського світу, створюваний у ньому, романтичний, з гострими

конфліктами, незвичними ситуаціями, пристрасними героями.

Крім поетів, чиї добірки в “Ластівці” ми розглянули окремо, у книжці

були надруковані окремі вірші П. Писаревського, Стецька Шерепері (Ст.

Писаревського). П. Кореницького, Н. Мартовицького, кілька зашісів

українських народних пісень. У Є. Гребінки в руках були більші добірки

віршів цих авторів, але, підійшовши до них як вимогливий редактор, він

відхилив значну частину художньо слабких творів і лишив тільки найкращі.

Готуючи їх до друку, він просив допомоги в Т. Шевченка; відомо, що той

аласноручно відредагував для альманаху байку Петра Писаревського

" Собака та злодій”. Загалом твори названих авторів не порушували

загального ладу книжки, але істотного значення в ній не мали.

Проза була предстаалена творами Г. Квітки-Основ’яненка та П.

Куліша. Лідерство тут. безумовно, належало Г. Квітці, твори якого лише за

обсягом складали більш ніж половину альманаху. Два невеликих за обсягом

оповідання " Пархомове снідання” та " На пущення як зав'язано” належали

до дрібних творів бурлескно-реалістичної прози, тобто до того напрямку,

юя

Михайлин І.Л

якому протистояла " ЛастівкаАле ці твори мали виразний розважальний

характер, містили повчальний зміст, були розгорнутими ілюстраціями до

народних приказок чи анекдогів. V " Пархомовому сніданні” розповідаюся,

як дотепна Настя, що була попереду наймичкою в місті, одружила на собі

ду рного парубка Пархома. прибрала до ру к його майно, господарство, а

його тримала в домі за наймита. Пархім випросив у неї три шаги, абгг

кугигти ласощів, але цих грошей вистачггло лише на купку корінців хріну.

" Бачили, чортові очі. що купували. їжте ж! ” -примовляв Пархім, запихаючи

корінці до рота. Глузування над дурнем було традиційно дія Г'. Квіткгг

подано на тлі розкішно описаних картин українського хатнього побуту,

родинного жігття. ярмаркової метушні. Була в цьому оповіданні і глибша

ідея неспроможне багатство зробити людину щасливою чи розумною.

Твір " На пушення як зав'язано” являв собою взаг алі мініатюру, у якій

висміювалась людська жадібність. Ненажера Хома з'їв протягом дня на

пушення тижневий раціон, але все одно шкодував, що не подужав доїсти ще

кілька вареників.

Зате повість " Сердешна Оксана” представляла сентиментально-

реалістичний напрямок в творчості першого прозаїка нової української

літератури, розвивала традицію " Марусі” і стала, як і ця. попередня,

повість, програмовою дтя Г. Квіткіг.

У повісті " Маруся” зображувався патріархальний, герметично

замкнутий світ українського села. У повісті “Сердешна Оксана” -

зруйнування цього міцного одвічного світу сггломіць привнесеним у нього

російським елементом. Шістнадцятирічна донька заможної удови Веклгг

Ведмедггхгг. Оксана, мріяла вирватися з селянського світу і завдяки своїй красі

знайти собі пару серед паиггчів або хоча б куіщів чи гюповпчів. У цьому, за

логікою автора, по.іягає той її внутрішній гріх, який і тягне за собою тяжку

спокуту. Недарма навіть матір розуміє неприйнятність її думок і мрій. " Се

тобі смущеніє від нечистого. Господи нас борони від нього! -говорила вона

дочці. -Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели в погибель (...)” Оксана

відмовляє усім парубкам, що сватають її, бо вони, бачте, мужики, а вона з

своєю красою хоче в пані вискочити. Під тиском матері вона погодилась

вийти заміж за Петра, заможного пару бка, ате попросила відстрочки до осені.

Тоді якраз розмістили в сеті полк солдатів. На красуню Оксану накинув

оком їхній старшина капітан. Оксана закохатася в нього. Для у країнської

дівчини, що у вібрала в себе моратьний світ свого народу, кохання невіддільне

від одруження. Оксана, довірлггва й щира, навіть не припускає, що росіянин-

москать, присягаючись їй у коханні, може скривдгпи її. А капітан чинить саме

так: вігкрадає Оксану. обіцяючи нібігго повезти її до вінця, відвозггть в інше

сет о, куди переміщається полк, підпоює і п'яну гваттуе. перетворює Оксану на

наложницю. Вже й хлопчик народився в Оксани, набридта вона капітанові,

підслухала якось вона його нахвалянггя: або звінчати її з своїм денщггком, або

програтгг комусь з офіцерів у карти; і внрігшгла тікати. їй допомагає

годувальниця Дмитра. її хлопчика, перевдягтися та інсценізувати своє

самогубство. Втеча вдагася. Оксана нриходггть у своє село.

Історія української журналістики XIX століття

Ще на околиці вона зустріла того парубка Петра, що й досі не

одружився. Він і розповів їй про материну долю: вона знищена цілком

доччиною втечею, занепала морально, перестала займатися господарством,

тяжко захворіла, живе вона зараз у сусідах, навіть своєї хати не має. Великий

душею Петро відразу запропонував Оксані вийти за нього заміж, щоб

покрити її гріх і не пустити її на посміх односельцям. Але Оксана відмовилася

прийняти так. жертву. Матір пробачила її, примирив її з дочкою онук. В

епізоді примирення знову виникає мотив спокути за гордощі: " А якби ти не

гордилася та не думала, щоб буллі за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і

за Петра, що дуже мені у пригоді сл ав без тебе, то було б усе не те... ”

Петро й далі залишається вірним своєму першому коханню, пропонує

Оксані одружитися. Вона не дає згоди, а пропонує звернутися за судом до

своєї Міітері. Стара Векла стала на бік доньки: як не хотілося бачити їй

славу дочки покритою, але людський поговір може спричинитися до того,

що він зненавидить жінку: тому вона пропонує: будь Оксані за брата. І

Петро приймає мудрий суд старої матері, оголошує Дмитрнка своїм сином,

усіляко допомагає матеріально коханій. Купили вони двір і хату, " і жили

собі, хвалячи Бога милосердного”.

Епілог повісті " Сердешна Оксана” подібний до заключного епізоду

Шевченкової “Катерини”. Через село проїздить капітан, зустрічає свого

сина. Петро, що був тут. розповідає йому про Оксанину долю. " О. да плут

будет матьчик, тільки й сказав капітан. -Увесь у меня”. Дав йому

гривеника на горішки та й поїхав собі. Оксана відібрала в сина монетку та

й викинула її через вікно на вулицю.

Два видатних творн у країнської літератури про експансію російського

елементу в український світ були написані незалежно один від одного, хоча

не виключена й вірогідність того, що Т. Шевченко міг читати “Сердешну

Оксану” серед Гребінчиних паперів у С.-Петербурзі. У 1940 році Т. Шевченко

надіслав щойно видрукуваний " Кобзар” до Харкова з якимсь товаришем, що

несу млінно поставився до свого дору чення: Шевченків лист взагалі загубив,

а книжку передав, істотно загаявшись. Г. Квітка розповів Т. Шевченкові про

це в листі від 23 жовтня 1840 року: “От така-то кумедія лучилась з Вашими

письмами! А книжку як розгорнув, дивлюсь -“Кобзар”, та вже дуже

вичитаний”85. Розглядаючи Шевченкові твори. Г. Квітка спиняється на поемі

про жіночу долю. “А що “Катерина, так так що Катерина! Гарно, батечку,

гарно! Більш не вмію сказати. От тако-то москалики-военні обдурюють

наших дівчаток! Списав і я '" Сердешну Оксану”, от точнісінько як і Ваша

“Катерина”. Будете читати, як пан Гребінка вндрюкує.-Як то ми одно думали

про бідних дівчаток та про бузовірових москалів... ”86

Повість Г. Квітки в системі творів альманаху “Ластівка” виглядала

програмовою. Вона була суголосною з тією програмою протиставлення

російської і української книг (а ширше - й культур), що була заявлена в

85 Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. творів: У 7 т. - К., 1981. - Т. 7. - С. 267.

86 Там само.

Михайлин І.Л.

Гребінчиному всту пі. Це був один з провідних творів Г. Квітки. На відміну

від Т. Шевченка він не доводить до-трагічної розв'язки конфлікт у країнської

дівчини й російського офіцера, але утверджує міцність моральних засад

українського життя, показу є можливість в ньому за умов доброї волі й

бажання повернення до патріархального, перевіреного віками, а відтак і

вічного ідеалу, що може бути окреслений поняттями: Бог. господарство,

родина. Це був. безумовно, головний твір " Ластівки”. Не виключено, що

задум Шевченкової “Наймички” (1845) виник невдовзі під впливом

Квітчиної " Сердешної Оксани”: адже в поемі йшлося про повернення

матір’ю своєї позашлюбної діггини до первісних цінностей українського

світу, тобто ще далі продовжений сюжет, який під впливом життєвих

обставин спільно розвивали Г. Квітка у прозі, а Т. Шевченко в поезії.

Надрукований наприкінці альманаху " уривок з казки” " Циган” був літе

ратурним дебютом П. Куліш

а як українського письменника. Його твір мало

чим різнився від фольклорних записів і може бути віднесений принаймні до

етнографічної прози. У його основі -народний анекдот про п'яного цигана,

якого непритомного пан наказує забрати в горниці, нарядити паном, викону

вані всі його накази, а потім знову ж непритомного від пиятики повертає на

старе місце. Прокинувшись, циган намагається по-старому віддавати накази

й вимагати послуху, звикнувши за один день були паном. Демонстрація

дотепності героїв, народної вигадки й спостережливості, гарна у країнська

мова відзначають це оповідання, у якому’ марно шукати глибшого змісту.

Завершувала книжку-альманаху післямова упорядника Є. Гребінки. У

ній утримувався мотив російсько-українського протистояння,

започаткований у передмові. Хотів пустити до читачів книжку зимою,

розповідав упорядник, але як стали москалі в друкарні її складати, то

загаяли до весни. " Чи ви повірите, що над одним листиком та б'ються

тиждень або й більше”. Вже на Україну й ластівки вертаються, несучи на

крилах весну. Тому й упорядник назвав свій альманах " Ластівкою” -" нехай

летить до вас, нехай собі щебече по хуторам” (с. 379). У символічній формі

автор висловлював надію на наступне піднесення й розквіт української

літератури: незабаром прилетять солов'ї, тоді хто стане слухати ластівку.

З бурлескної стилістики, просторічного базікання упорядника з

читачем у передмові й післямові виростав усе ж образ українського

патріота, свідомого своєї гідності, окремішності від російського світу. Він

усвідомлював потребу розвитку у країнської літератури як обов'язкової

фу нкції духовного життя великого й талановитого народу.

Є. Гребінка в альманасі " Ластівка” виконав поставлені перед собою

завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки

українського освіченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні

записи. Багато творів '" Ластівки” увійшли в історію української літерату ри,

склали її золотий фонд. Книжка продемонструвала великі можливості

українського слова, його здатність обслуговувати духовне життя великого

народу. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В.

Бєлінським справу видання у країнського часопису.

Історія української журналістики XIX століття

Побачивши, якою художньою силою володіє " Ластівка" і якої

популярності набуває українська книга, видана в Петербурзі, російський

критик відгукнувся в “Отечественных записках" (1841. № 6) рецензією, яку.

ні слова не сказавши по суті аналізу зібраних у " Ластівці’’ творів,

перетворив на маніфестацію своєї ненависті до української літерату ри.

На його думку. вона просто не мас права на існу вання. Не існує самостійної

мови, якою може створюватися повноцінна література. " Ми маємо повне

право смзатн що тепер уже немає маторосійської мови, а є обласне малоросійське

наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні

наріччя”8. Друга теза, що д ія В. Бєлінського обгрунтовує неможливість існування

української літератури, полягає у відсу тності дтя такої літератури читача.

Письменники пишуть для публіки, публіка -це освічений клас суспільства.

немає української освіти -значить немає й української публіки. Писати

українському письменникові ні дтя кого. Третій аргумент В. Бєлінського

полягав у тому, що для у країнської літератури відсутній повноцінніш предмет

ху дожнього відображення..Адже це селянський світ, а " му жіщьке життя саме

по собі мато цікаве дтя освіченої людини”88. Навівши два уривки з " Ластівки"

-з повісті " Сердешна Оксана” та передмови " Так собі до земляків” В.

Бєлінський, не зрозумівши ні задуму книжки, ні змісту цитованих текстів,

принизився до брутальної лайки: " Гарна літерату ра, яка тільки й дихає, що

простакуватістю селянської мови та дубоватістю селянського розуму”89.

Рецензія В. Бєлінського на " Ластівку” остаточно розвіяла всі сподівання

українських діячів на співробітництво з передовими демократичними

російськими силами в справі розвитку у країнської журналістики.

Значення ж атьманаху " Ластівка” виходило далеко за межі просто появи

чергової української книжки. Альманах являв собою антологію тодішньої

української літератури, до нього було відібране все найкраще, художньо

вартісніше з того, що існувато тоді в українському письменстві. " Ластівка”

засвідчила прощання з котляревщиною. яка ще не була остаточно подолана,

але вже витіснялася могутнім потоком романтичних та сентнментатьних

творів. Тут рішуче була заявлена ідея української самобутності. Самотній до

часу голос Г. Квітки, з його гаслом непідлеглості української творчості суду

російських критичних авторитетів, необхідності в українському слові

реалізації духовною життя українського народу, був гідно підхоитений і

виголошений зі столиці держави Є. Гребінкою. ’Ластівка” мата значно

вищії! художній рівень, ніж попередні (а почасти й наступні) українські

альманахи, набу ла широкого поширення, авторіпет серед читачів, а відтак на

боротьбу з українським словом піднялася російська критика. Це був перший

український аіьманах. виданий у столиці імперії, що сприяло його

попу лярності, поширенню й авторитету7. Діяльність в справі його збирання й

упорядку вання можна вважати жу рналістським подвигом С Гребінки.

г Белинский В. Г. Собр. Соч.: В 9 т. - М.. 1979. - Т. 4. - С. 417.

88 Там само.

89 Там само. - С. 418.

Михайлин І.Л.

Розділ одинадцятий

Харківські альманахи О. Корсуна “Сніп” та

І. Бецького “Молодик”

Харківська школа романтиків на початку 1840-х років. Загальна

характеристика альманаху “Сніп ”. Історична трагедія М. Костомарова

“Переяславська ніч” та його поетична добірка на сторінках альманаху. П.

Кореницький та його “сатирицька поема” “Вечерниці”. М. Петренко та

його цикл віршів “Думки ”, символіка в ньому небесного і земного. І. Бецький

та його участь у творенні української журналістики. Загальна

характеристика альманалу “Молодик”: хронологія, композиція. З.чіст

першого тому. “Малоросійський відди ” другого тому, твори Г. Квітки, Т.

Шевченка та ін авторів. Характер і зміст третього тому. Своєрідність

четвертого тому. Значення альманаху “Молодик”

Тимчасом у надрах Харківської школи романтиків зріли нові задуми.

Від часу виходу “Утренней звезды” склад українського гуртка істотно

змінився. Ось як описує культурне середовище в Харкові Микола

Костомаров у своїй “Автобіографії”: “У цей час я зблизився з гуртком

молодих людей, так само, як і я, відданих ідеї відродження малоруської

мови і літератури; це були: Корсун, молода людина, вихованець

Харківського університету’, родом з Таганрога, син досить заможного

поміщика; Петренко, бідний студент, уродженець Ізюмського повіту,

молода людіша меланхолійного характеру, що в своїх віршах майже

завжди зверталася до місця своєї батьківщини, до свого родинного

становища; Щоголев, студент університету, молода людина з великим

поетичним талантом, який, на жаль, рано випарувався; його жвава уява

найчастіше відлітала в старе козацьке життя; Кореницький, сільський

диякон, у його віршованій поемі “Вечерниці” помітна сильна схильність до

сатири і вплив “Енеїци” Котляревського: власне його твір написаний тим

же розміром і стилем, що й “Енеїда”; нарешті, семінарист Писаревський,

син священника, що вже написав по-малоруськи і видав драму " Купала на

Івана”; ця молода людина володіла добре мовою, вірші його були

правильні й дзвінкі, але великого творчого таланту він не виявляв. Корсун

затіяв ввдання малоруського збірника (“Сніп”) і наповнив його віршами,

як власними, так і своїх співробітників (,..)”90.

За виключенням деяких помилок (О. Корсун родом не з Таганрога, а з

села Богдановська Антипівка, тшер Ростовської обл.; а драма “Купала на

Івана” наткана не семінаристом Петром Писаревським, а його батьком

Степаном, що був українським письменником і виступав під псевдонімом -

Стецько Шереперя), в цілому картина літературного життя Харкова на

початку 1840-х років відтворена вірно. Слід лише додати, що альманах “Сніп”

не був першим після великої перерви віщанням романтиків, йому передували

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. -К., 1990. С.

453 - 454.

11 А.

Історія української журналістики XIX століття

окремі українські книжки М. Костомарова (Ієремії Галки) " С.'ава Чалий”

(1838). “Українські балади" (1839), " Бігка'’ (1840); А. Метлинського (Амвросія

Молиш) " Думки та пісні та ще дещо" (1839); самого О. Корсуна Українські

повір'я” (1840). На цьому тлі задум нового альманаху не виглядав якоюсь

надзвичайною подією, а випливав з потреби опублікувати розрізнені твори та