Шабля різанину чує. 2 страница

добірки віршів, які кількісно " не тягнули” на видання окремими книжками. За

винятком М. Костомарова та О. Корсуна решта учасників альманаху так

ніколи й не спромоглася на свої окремі книжки, а публікації' в " Снопові”

лишилися почасти найбільш значним иредстааленням їхнього доробку.

Альманах " Сніп” мав підзаголовок; “Український новорічник”, тобто

книжка для читання на новорічні святки. _Як бачимо, думка про потребу

дати читачам український збірник для розважань у довгі зимові вечори,

навідала не самого С. Гребінку в Петербурзі. У відповідності до образу

снопа, винесеного в заголовок, упорядник так окреслив свою роль:

“Скрутив Олександр Корсун”. Після заголовку багатозначно додавалося:

" Рік перший”, що передбачаю перетворення альманаху на періодичне

видання. Збереглися свідчення про те. що О. Корсун планував видати

другий том свого збірника, але задум цей лишився нездійсненим.

Головним автором альманаху “Сніп” слід вважати М. Костомарова,

який заповнив своїми гворами трохи менше третини книжки. Відкривався

альманах публікацією віршованої трагедії " Переяславська ніч”, яка несла на

собі виразні сліди експериментаторства, була спробою адаптації на українському

грунті поетики й стилістики Шекспірових хронік. Це була перша в українській

літературі віршована історична трагедія, що руйнувала близький до

котляревщиші жанр комічної опери -п'єси з сучасного побуту, у якій мелодраматичніш

конфлікт поставав у супроводі ненав'язливого й неущипливого

гумору, а діалоги героїв були перемежовані їхніми співами й танцями.

Історіософська концепція Харківської школи романтиків, сформована

в значній мірі самим М. Костомаровим, містила в собі як головний

компонент уяалення про козацьку добу. Україна розглядалася як козацька

держава, тим паче, що й практично весь наявний корпус історичних

фольклорних творів стосувався цієї епохи. Саме тому лідер школи, який,

щоправда, на цей час занурився в наукову працю, був запрошений на

кафедру славістики Харківського університету й перебував у закордонному

відрядженні, замисливши віщання українського історичного фольклору,

прийняв для публікації заголовок “Запорожская старіша”.

Закономірно, що М. Костомаров, прагнучи зробити свій посильний

унесок у становлення нової української літерату ри, обрав за сюжети для своїх

драм козаччину. Розуміючи величезну роль театру для виховання

національної свідомості, він береться за створення історичного репертуару

для нього. Його надихають два приклади. Перший -І. Котляревського й Г.

Квітки, які за відсутності національного театру все ж таки писали твори для

нього, намагаючись у такий спосіб викликати й стимулювати появу

у країнського театрального мистецтва. Другий - художній досвід Шекспіра й

-зовсім близький у часі - Шіллера як творців вагомої історичної драмату ргії.

Михайлин І.Л.

На самому початку літературної біографії М. Костомаров створив дві

історичні драми: " Саву Чалого", що вийшов окремим виданням в 1838 році,

і " Переяславську ніч", першодрук якої відбувся в альманасі " Сніп”. Обидві

вони лишилися яскравими фактами в його доробку і літератури українського

романтизму в цілому. Ідея українського національного визволення постає

центральною в обох творах. Автор, власне, прагне дослідити ті причини, що

унеможливили здійснення цієї' історично справедливої вимоги народу7. Звідси

глибокий аналіз внутрішньонаціональних конфліктів, внутрішньородинної

конфронтації, моделювання ситуацій, у котрих ідеал особистої свободи

домінує над загальнонаціональними інтересами.

Починаючи з епіграфів і перших монологів трагедії " Переяславська

ніч”, доля України опинялася в змістовому центрі п'єси. Діялося в 1649 році

у Великодню ніч у Переяславі. До міста прибув отаман Лнсенко, що привів

п'ятитисячний козацький загін з наказом Хмельницького визволити місто

від ляхів. Здавалося б, усе віщує успіх, утиски поляками українського люду

й православної віри такі очевидні, що кара мусить прийти неминуче. Але

знову внутрішні суперечності розривають українську громаду. Лисенкові

протистоїть отець Анастасій. що пунктуально дотримується Христових

заповітів: підставляє польському офіцерові після удару й другу щоку,

закликає паству до християнського терпіння й смирення. В іншому аспекті

Лисенкові протистоїть і його сестра Марина, закохана в поляка,

переяславського старосту.

Марина сама -глибоко трагічний персонаж. Намагаючись поєднати в

собі кохання до поляка й любов до України, вона приходить до висновку

про трагічну несумісність цих двох начал: її доля -або померли з коханим,

або піти в монастир, відмовившись від усього мирського в цьому житті.

Отець Анастасій все ж виблагав у Лисенка пощади для ворогів, той

піддався смиренським настроям священника і... заплатив за це життям. Лк

тільки староста був звільнений, він підняв шаблю на Лисенка, у двобої вони

дістають смертельні поранення й помирають. Ідейна перемога о. Анастасія

обернулася трагедією для героїв і всього народу.

Новаторство першої в українській літературі історичної трагедії

" Переяславська ніч” полягало в тому, що доля народна, доля батьківщини

була в ній життєвим осердям інтересів і змагань героїв, відсутність

консолідуючого начала в національній свідомості тлумачилася автором як

джерело національної трагедії. П’єса була позбавлена оперетковості й

етнографізму, які ще довгий час навіть у театрі корифеїв визначали

специфіку української драми. М. Костомаров пропонував театрові

поважний трагедійний твір, присвяченгш центральній, з його погляду,

проблемі історичного буття української нації, але за відсутності

національного театру шлях їй на сцену було перекритої тому й немає

відомостей про її сценічне втілення.

Вже після смерті М. Костомарова саме упорядник альманаху " Сніп” О.

Корсун переклав трагедію " Переяславська ніч” російською мовою. Це

сталося в 1886 році. Цей факт -ще одне свідчення, значимості

Історія української журналістики XIX століття

драматургічного доробку М. Костомарова. Драма " Переяславська ніч” і

сьогодні не позбулася свого акту ального зву чання, публікація такого твору

підносила й значення альманаху в цілому.

На відміну від драматичного твору, вірші М. Костомарова не

відзначалися ху дожньою довершеністю. Тут він опу бліку вав свої віршовані

переклади з Д.Г. Байрона (цикл " Єврейські співанки") та " Краледворського

рукопису”. Сам факт появи українською мовою творів не лише російської

чи польської, але й інших літератур, безперечно мав велике значення. Тим

більше, що М. Костомарову було чу же прагнення наблизити іншомовні

твори стилістично до котляревщини, як те помічаємо в П. Гулака-

Артемовського й почасти в Є. Гребінки. Але міра володіння українським

віршем у М. Костомарова була невисокою. Він дозволяв собі лексичні

помилки, неправильно вживав наголос, від чого псувався ритмічний лад

віршів, недбало римував. V цілому справедливо Павло Грабовськнй значно

пізніше писав про те, що наш славний історик М. Костомаров був

" невдалим поетом” Ієремією Галкою і писав " неможливими віршами”91.

Набутком віршової частини альманаху " Сніп” була публікація

" сатирицької поеми” Порфира Кореницького " Вечерннці”. талановитого

українського поета, від якого залишилося всього чотири твори, а за його

жіггтя з них друкувалося лише два. " Вечерниці”. найбільший твір П.

Кореницького. засвідчив його яскраве поетичне обдару вання, обізнаність в

у країнській літературі того часу. Його, безу мовно, слід вважати ще одним

представником котляревщини. але представником талановитим, здібним

успадкувати найкращі риси насліду ваного оригіналу.

У 1919 році в Харкові, у щойно заснованому видавництві " Рух”, вийшла

єдина книжка ГІ. Кореницького, куди були зібрані усі його твори. Вихід

книжки загаявся через економічну руїну. Обкладинка з колоритним

малюнком була виготовлена заздалегідь, ще 1918 року. Коли книжка

з'явилася на її обкладинці й титульному листі виявився різний текст випадок

не такий і рідкісний в українському книгодрукуванні. На обкладинці було

надруковано " Вечерниці та інші твори ГІ. Кореницького” (X.. 1918). а на

титульному листі -" П. Кореницький. Твори” (X.. 1919). Автор статті про П.

Кореницького в “УЛЕ” М. М. Павлюк подав ці два заголовки як назви двох

різних книжок92. Що ж. і таке буває, коли книжки не тримати в руках.

Але для дослідників ця книжка цікава не тільки тим, що зібрала докупи

всі твори забутого й маловідомого автора, але й тим, що передмову до неї

написав М. Ф. Сумцов. На його авторитетну думку ми й пошлемося,

відзначивши, що фактичний матеріал науковець узяв з статті ГІ.

Грабовського про П. Кореницького, що була опублікована в журналі

" Зоря” (1894. №6).

Невідома редакція статті Павла Грабовського про Порфирія Кореницького.

Передмова, публікація і примітки Є. Нахліка // Збірник Харківського історикофілологічного

товариства. - X., 1995. - Т. 5 (Нова серія). - С. 185.

92 Українська літературна енциклопедія. - К. 1990. - Т. 2. - С. 566.

Михайлин І.Л.

Розглянувши твори поета, М. Ф. Сумцов помітив у них невдале

моралізаторство. “Слабенький філософ, Кореницький. яко поет, стоїть

високо, -відзначив науковець. -Його мова гостра, гнучка, барвиста.

Подекуди зустрічаються москалізми, яких чимало взагалі у слобідських

українських письменників, в тім числі у самого Квітки-Основ'яненка,

доброго знавця української мови.

“Вечорниці” Кореннцького в “Снопі” яскраво виділяються, як

найбільший і найкращий поетичний твір. Вірш ллється рухливим

струмочком, дзвінкий і прозорий. Вплив “Енеїди” Котляревського

очевидний; він відбився на куплетній формі вірша і на розмірі вірша, а далі

в самому змісті. Кореницький, слідуючи за Котляревським, впав у

псевдоклясичний шарж; він клика на допомогу собі Орфея. робить його

гультяєм-п’яничкою, бере у його бандуру, щоб самому грати на

вечорницях, взагалі кепкує і глузує з славетного поета”93. Пригоди бурсака

на вечорницях, з описом страв і напоїв, танців і молодіжних розваг,

жениханням оповідача до господарки, оспівуванням побаченого на

Орфеєвій кобзі, -усе це подавалося колоритно, барвисто, хоч і не

бездоганно, не без перебільшень.

У цілому ж думка М. Ф. Сумцова про “Вечерниці” як найбільший і

найкращий поетичний твір усього альманаху сприймається й сьогодні без

заперечень. Тим паче, що далі в книзі “Снопа” були представлені як автори

ціла родина Писаревських: батько Степан, син Петро і навіть матір Марта.

Попри плідний у кількісному відношенні доробок цієї родини, особливо

Петра, творів якого надруковано тут найбільше, художній рівень їхньої

поезії залишав бажати кращого.

Зате відкриттям альманаху став літературний дебют у ньому

малоплідного, але талановитого поета-романтика Михайла Петренка.

Свого часу Максим Рильський, розмірковуючи над кількісно невеликим

доробком іншого українського поета Володимира Самійленка, запитував:

“Хто визначив, скільки

саме рядків має написати поет за своє життя? -і на

це непросте запитання відповів так: -Від французького поета Антуана

Арно перейшов у віки тільки одіш вірш про листок, що зірвався з дерева, -

і вде той вірш, котиться той листок у дальші віки... Спасибі й за те

Антуанові Арно, як спасибі безсмертному Грибоєдову за його єдине

“Горе

від розуму” (хто знає інші, досить численні, твори Грибоєдова?) -

незрівнянно більше спасибі, ніж “другові” Грибоєдова Булгаріну за його

друковані стоси... ” (підкреслення М. Рильського. - І. М.)94.

Від М. Петренка залишилося біля двадцяти віршів, але його творчість

назавжди ввійшла в історію української літератури, а окремі вірші стали

народними піснями, причому складають активну частину репертуару, що

співається й нині. В альманасі “Сніп” були опубліковані вперше сім віршів

93Сумцов М. Порфирій Кореницький // Кореницький П. Твори. - X., 1919. - С. 6.

94 Рильський М. Т. Володимир Самійленко // Рильський М. Т. Зібр. творів: У 20

т. - К„ 1986. - Т. 12. -С.97.,

Історія української журналістики XIX століття

цього поета, між ннмн й ті. що вважаються сьогодні першорядною

класикою: “Дішлюсья на небо...”, “Вечірній дзвін”, “Туди мої очі...”

М. Петренко “посів своє, окреме місце в історії літератури”95, вважає

автор глибокої статті про його творчість Ю. В. Шевельов. У добу, яка

увійшла в історію під знаком Шевченкового генія, він наважився бути

інакшим, іти в літературі своєю стежкою. Романтизм Т. Шевченка

репрезентує всеукраїнця. потужну хвилю національної історіософії,

активізує минуле, щоб закликати до майбутнього. Романтизм М. Петренка

камерний, репрезентує приватного індивіда, який дуже загально висловлює

свої почуття» але тому вони й упізнаються багатьма читачами як свої

власні. В іншій праці Ю.В. Шевельов зазначає: думи Петренкові

" зосереджені в поетовій душі, воші плекають ідею приреченості людини,

людини універсальної і долі універсальної. Концепції національної

романтики тут протиставлено концепцію заглиблення до власної душі”96.

Для добірки віршів М. Петренка в альманасі “Сніп” був центральним

образ неба. Недарма пізніше він з кількох творів згодом сформує цикл під

такою назвою. Небо для М. Петренка -не просто місце, де кінчається влада

й суд людей, не існують соціальні стосунки, місце індивідуальної свободи й

волі, що протистоїть людському суспільству. Небо постає як символ вічної

краси й гармонії, царство Бога, а відтак і абсолютної справедливості. Там

панує “небесна музика”. Тому ліричний герой М. Петренка прагне

полинути туди, мріє про втечу від лихої сирітської долі під захист вічної

краси й Божої справедливості.

У кількох віршах -“Вечірній дзвін”, “Брови”, “Гей, Іване, пора...”,

“Туди мої очі... ” -розвивалася тема кохання. Але кохання сприймалося

поетом як ще одні кайдани (можливо, найтяжчі), які мають прикувати людину

до землі, суєти соціуму й розлучити з небом. У дотепному вірші “Брови”

парубок скаржиться на свою красу, яка робить його популярним серед дівчат.

Ох наскучила мені

Ся за брови плата -

Тільки з хати, тут гляди:

Де взялись дівчата! (с. 181)

Та ліричному герою не потрібне кохання, він наперед зрікається його.

Він обіцяє втекти від надокучливих дівчат, сховати від них свої чорні брови

-воші й виступають тут знаком краси людської. Натомість він прагне

присвятити себе красі небесній:

В небо ясне я влюблюсь.

Мов в тую дівчину;

Горем з вітром ПОДІЛЮСЬ

В буйную годину (с. 183).

95 Шерех Юрій. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Юрій. Третя

сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. - Балтимор - Торонто, 1991. - С.ЗО.

96 Шерех Юрій. Критика поетичним словом // Шерех'Юрій. Пороги і Запоріжжя.

-X., 1998. -С. 9.

по

Михайлин І.Л.

Недоступність неба, неможливість реалізувати свої романтичні мрії

призводить до страждань поета. Ному залишається шукати розради в

коханні. \ співчутті коханої дівчини. Про це вірш, який завершае добірку

М І Іетренка в ' Снопі”. ' Гуди мої очі. туди моя думка. Де ти живеш, Галю,

сердешна голубка” (с. 183). Тут би вже згодилися й чорні брови, щоб

привабил и байдужу до героя дівчину. Вона далеко, не знає про " люте горе”

хлопця. Марно він шукає порятунку в небі -" від його ж на мене недолею

віє' (с. 183). Небо перетворилося на перешкоду між поетом і коханою, яка

Закрилась від мене і небом, й горами.

А я тут зостався з горем та сльозами (с. 184).

Поел знов) в заключному вірші повернувся на землю, кохання здолало

пою й завдало людських страждань. Мрія завоювати небо, злетіти на нього

на орлиних крилах лишилася нездійсненою, у змаганні земного й небесного

перемогло земне. Так добірка віршів М. Петренка набувала циклічної

цілісності, провідні мотиви неба й кохання, пройшовши через різні щаблі

розвитку, виглядали логічно завершеними. Мовна й версифікаторська

культура М Петренка також виявлялася високою, у нього менше порушень

розміру й ритміки, навіть ніж у П. Кореницького, точні, хоч і не багаті

рими, стійко підтримується орієнтація на пісенну строфіку й стилістику.

Дебют М. Петренка в “Снопі” став справжнім відкриттям

талановитого поета, підніс значення й самого альманаху.

На завершення в ньому друкувалися твори самого упорядника О.

Корсуна. Він розподілив їх-за жанровими засадами на дві групи. Першу

складали " Українські повір'я”. Ця добірка сприймалася як продовження

першої і єдиної збірки поета, що вийшла друком у Харкові в 1839 році під

однойменною з циклом у “Снопі” назвою. Але на цей раз втручання цензури

істо то попсу вало роботу автора. М. Костомаров залишив свідчення про це в

‘Автобіографії”. “Самому видавцеві, -описував він участь в альманасі О.

Корсуна. належали віршовані оповідання. Узяті з народного вимислу про

ходіння Христа з апостолом Петром по світу і про різні пригоди, що

відбувалися з ними; оповідання передані вірно, але цензура не дозволила

друкувати імен Христа і апостола Петра, і Корсун змушений був замінити їх

іменами Білбога та Юрка”9. Не варто й говорити, що після таких випраалепь

оповідання втратили значну частішу свого змісту й привабливості.

Другу групу творів О. Кврсуна складав цикл під назвою “Вірші”. Тут

розміщу валися ліричні твори, в тому числі й перекладні -з чеського

фольклору. Вони істотно контрастували з попереднім циклом не лише за

жанровою, але й за стильовою домінантою: бурлескно-травестійна стихія

тут поступилася місцем романтизмові. Автор вдавався до складного

метафоричного мислення, будував свої вірші як розгорнуті метафори з

інтенсивним ліричним сюжетом, несподіваними поворотами думки. За

приклад цих властивостей може правити вірш “Блискавка”.

Костомаров Н. 11. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. С.

454.

Історія української журналістики XIX століття

Образ темної мовчазної хмари, що ховає блискавку піл грудьми,

розпочинає вірш. Але приходить час, і хмара родить блискавку, починається

гроза, буря. Та образи природи дія О. Корсуна, не Л*імодостатні. Це

метафоричне втілення самого поета і його творчого процесу:

Отак не раз буза й зо мною:

Утихомирюсь, не бурчу -

(Мов хмара та перед грозою)

На думці вірші - я ж мовчу!

Аж ось, мов блискавка... Дивіться!

Та думка гарно зодяглась

_Як на Великдень молодиця.

А далі в віршах розплилась... (с. 220)

Метафоричне творче мислення було властивим О. Корсуневі. У вірші

“Коханка” в образі коханої дівчини він виводить насправді своє рідне село

Антипівку. Невеличкий вірш на чотирнадцять рядків “Старі пісні” теж

містив кілька поворотів поетичної думки: старі пісні дія автора правили за

символ козацької України: вони п'янять людину, як горілка: чим старіша

горілка, тим вона смачніша; так і з піснями: чим старіші вони, тим глибше

проникають у душу: але якщо від горшки чоловік втрачає розум, засинає, то

пісня - навпаки, пробуджує в людині свідомість, робить її громадянином.

Навіть узявши традиційний сюжет прощання козака з дівчиною у

вірші “Зрада”, О. Корсун запропонував його оригінальне трактування:

козак їде насправді не на війну, а в шинок, де живе бабуся з дочкою-

красунею; а Маруся, провівши його, кличе в гості Василя, нового коханого.

Почасти цей вірш суперечив героїчним мотивам української народної

творчості, але в побутовому жартівливому фольклорі (наприклад, пісня

“Ой кум до куми залицявся”) такі мотиви зустрічаються й виглядають

цілком органічно.

Романтична лірика О. Корсуна була погрібною в українській літературі,

розвивала новаторський напрямок, пов'язаний із запровадженням

метафоричної поетики, пошуком оригінальних тем, образів, мотивів і

сюжетів. Але талантом і високою поетичною культурою автор не володів; у

добу станоалення й вироблення української.літературної мови лише особливо

потужним обдаруванням вдавалося розв’язати завдання створення свого

поетичного світу. На прикладі О. Корсуна можна виразно спостерігати, як

мова чинить опір авторському задумові, і він приносить у жертву граматику,

а відтак і поетичну виразність своєї' лірики. За зразок цієї' негативної

властивості може правіші вірш “Про себе самого”, що є перекладом з чеської

мови. У вірші ліричніш герой згаду є (зрозуміло, що це поетична у мовність)

слова матері, сказані при його народженні: коли б знала, що з дитнни виросте

“щирий, добрий чех” (с. 227), обгорнула б сіша васильками; якби знала, що

виросте зрадник, закинула б у терші. Аіе цей патріотичний змістовий мотив

втілено в досить невправних віршах. Мати породила мене, розповідає

ліричний герой, “у весенній день у садочику” (с. 227). припускаючнся відразу

двох неправильних слововжіггків в одному рядку.

Михайлин І.Л.

Віршований доробок О. Корсуна збагатив альманах “Сніп”, його

лірична творчість відкривала в українській літературі напрямок

метафоричної лірики, присвяченої розробці індивідуальних мотивів, aie

брак поетичної майстерності, недостатнє знання мови зробили ного твори

фактами бібліографії, а не літературної критики.

Закінчивши в 1842 році юридичний факультет Харківського

університету, О. Корсун трохи згодом дістав посаду чиновника для

особливих доручень при Дербенгському військовому губернаторі й відійшов

від творчості й участі в літературному процесі. Але завдяки справі видання

альманаху “Сніп” його ім'я вписане в історію української журналістики.

У цілому “Сніп” у художньому відношенні виявився слабшим за

“Ластівку”. У ньому були представлені твори виключно харківських

авторів. Але сказати, що книжка мала лише регіональний характер, не

можна. Тут були опубліковані твори М. Костомарова, ГІ. Кореницького,

М. Петренка, що увійшли в історію української літератури. Альманах

засвідчив появу нових творчих сил в університетському Харкові,

підживлення Харківської школи романтиків талановитою молоддю, яка за

умови відсутності лідера І. Срезневського, була спроможна гідно

зманіфестувати своє існування.

Приблизно в цей же час у Харкові розпочалася підготовка до

здійснення ще одного великого літературного проекту -видання альманаху

“Молодик”, який став справжнім дітищем Івана Сгоровича Бецького (18181890)

-письменника, перекладача, видавця. Однак, як і в О. Корсуна, власна

його літературна творчість і невелика за обсягом, і невисока за художньою

вартістю. Головною справою його життя, завдяки якій він залишив своє ім'я

в історії, стало видання згаданого чотиритомного альманаху. Діяльність І.

Бецького слід розглядати як наслідок благотворного впливу на освічене

громадянство Росії існування Харківської школи романтиків, яка

примножила славу Харкова як значного культурного й освітнього центру. І.

Бецький виховувався в родині відомого російського історика Михайла

Петровича Погодіна. Він вчився спочатку в Московському університеті

(1833-1839), але, прагнучи взяти участь в українському відродженні, переїхав

жити до Харкова, перевівшись до місцевого університету, який і закінчив

1842 року. Здобувши вищу освіту, він служив урядовцем у Харкові,

займаючись одночасно видавничою діяльністю.

Поява в Харкові цієї молодої людини, яка ще нічим себе творчо не

виявила, лишилася майже непоміченою. М. Костомаров у спогадах про

харківський період свого життя вживає щодо нього слово “якийсь”

(“некто”). Але згодом він перезнайомився з студентською молоддю,

налагодив стосунки з Г. Квіткою, В. Каразішім, М. Костомаровим і

опинився в центрі літературного руху.

М. Костомаров так описав в “Автобіографії” появу в Харкові нового

видавця: “Услід за тим (тобто після появи альманаху О. Корсуна “Сніп”)

з’явішся другий діяч у справі відроджуваної малоруської словесності: то був

якийсь Бецький, що приїхав у Харків з Москви. Він Почав готувати збірник,

Історія української журналістики XIX століття

який мав намір наповнити статтями, написаними по-малоруськи або

дотичними до Малоросії. Познайомившись зі мною, він заявив про добре

бажання зібрати воєдішо розсіяні сили духовних діячів і спрямувати їх на

те, що мало б місцевий етнографічний та історичний інтерес. Л зрадів такій

появі, вбачаючи в цьому зорю того літературного відродження, яке давно

вже стало моєю улюбленою мрією”98.

“Молодик” став новим оглядом сил літературного Харкова, засвідчив

бурхливе зростання його творчого потенціалу. За короткий час було

назбирано матеріалів на три томи. Вони одночасно пройшли цензуру 10

вересня 1842 року і вийшли в світ у Харкові з університетської друкарні в

1843 році. Четвертий том, зібраний трохи згодом, випущений з цензури 22

березня 1844 року і тоді ж надрукований, але вже в Петербурзі. У його

кінцівці І. Бецький вмістив звернення “Від видавця”, де розповів історію

створення " Молодика”, висловивши подяку усім учасникам альманаху,

серед яких особливо виділив Г. Квітку й В. Каразіна.

“Майже всі статті, вміщені мною в третьому випуску, -зазначав І.

Бецький, -були надані мені шановним засновником Харківського

університету: разом з його смертю я позбувся багатого джерела, звідки міг

черпати всі можиіві відомості про Харків, навряд чи комусь так добре

відомий, як він був відомий йому (...). Тілько-но встиг я помістити в 1-му

випускові портрет Г. Ф. Квітки, мало не єдиного письменника, який міг за

своїм безсумнівним, самородним талантом, сам

підтримати самостійність

української літератури, як і його не стало...” (т. 4. с. 241. Підкреслення І.

Бецького. -І. М.). Тут же відзначена й вагома участь у створенні