Шабля різанину чує. 4 страница

творчість свого земляка Г. Квітки, виходячи із засад ку льтурно-історнчної

методології. Перший український критик у першому огляді української

Михайлин І.Л.

літератури засвідчив цілковите розуміння нерозривності специфіки

художньої творчості та " історичного життя народу": мету літератури. її

зміст побачив у створенні національних характерів, котрі тлумачив як

узатежнені від природи і своєрідності тієї країни, яку заселяє даний народ.

На думку М. Костомарова, два чинники визначають становище

України. " Малоросія. -пише він, -за мірою освіченості своєї, країна

незаймана, юна; за життям же історичним вона винесла надто багато,

виконала призначене їй від провидіння, і одряхліла... Стародавнє жилля

вмирає в ній. а нове тільки починає виявлятися" (с. 171). Ці дві ознаки

молодість і свіжість юної за освіченістю країни, з одного боку: і старезність

і дряхлість за історичним шляхом, з другою. становлять сутність

" моменту" розвитку української літератури.

Критик відвів багато місій обгрунтуванню зв'язку " моменту" з середовищем"

і " расою". Чисто національний характер Марусі з однойменної

повісті - наслідок дії багатовікових, усталених традицій жит ія українського

народу.' " Малоросійська жінка, приречена протяюм двох віків на миттєву

радість, на хвилинні, полум'яні захоплення, а потім на гірку, часто досмеріну

тугу, скута в своїх жаданнях нездоланною долею, дістала собі в спадок

схильність до мрійності, що відгіняє її навіть у хвилини повнім насолоди своїм

буттям" (с. 172). Ці ознаки переходили з роду в рід. від матері до дочки і

наклали відбіггок на українську жінку. З погляду втілення цих національних

рис і витлумачується Маруся. Витонченість її витікає, за М. Костомаровим, " з

глибини характеру малоросійської нації і, зрозуміло, з її історичного жнгля.

Маруся - це малоросіянка стародавнього віку, що живе в новому " (с. 175).

Дру гий національний тип - ївга з " Козпр-дівки", символ могутніх сил

молодої країни, що тільки намацує новий історичний шлях. Вона " диля

свіжого життя, що процвіло вже на оноаленому грунті, котрий живити старі

стихії, але освічу вало сонце відродження" (с. 177).

Так М. Костомаров визначив у Г. Квітки два національні т; іночі типи:

споглядальний (Маруся) та практичний (ївга). Поруч з ними виділено й

третій тип: Гаточка з повісті " Щира любов". Вона синтез двох попередніх

крайнощів, а тому здобуває таку дефініцію: " Галочка завжди ідеал, що

показує високу моральну досконалість, до якої може довести глибоке

почуття прп здоровому стані інших здібностей" (с. 180).

Аналіз повістей Г. Квітки не ведеться критиком апологетично. Він

бачить у нього істотні недоліки: Галочка не скрізь зрозу мі іноді говорить

так. ніби слухала університетські лекції: другорядні персонажі в повісті

" Маруся" не відзначаються різкими рисами: їм бракує художності. Але ці

дрібниці для кріггнка не зату ляють головного.

Культурно-історична інтерпретація Г. Квітки М. Костомаровим не проведена

у взірцевій, аластивій розвішеному періодові школи, вичерпності, але

те. що тут маємо справу саме з цим методологічним підходом, сумнівів не викликає.

Використання засад культу рно-історнчної школи задовго до її виникнення

й оформлення пояснюється тим. що у країнська кришка як теоретична

свідомість національної літератури, затиснутої лещатами гальмівних дер

Історія української журналістики XIX століття

жавшіх механі змів і могутніми будовами сусідніх, близьких етнічно и мовно,

російської й польської літератур, могла захистити й обгрунтувати право на

існування нової літерату ри тільки в одному випадку: довівши нетотожність,

неідентичність українського й сусідніх з ним народів, наявність у нової

літератури свого особливого предмета і свого національного світобачення.

Поруч з Г. Квіткою М. Костомаров високо оцінює творчість Т.

Шевченка" 0. У ньому він вбачає поета, що оволодів народною поезією,

підпорядкував її собі і " надає їй вишуканої, освіченої форми" (с. 177). Його

поезія -" це цілий народ, що говорить устами свого поета" (с. 177). Від

цього автора можна чекати в творчості наслідків величних.

Більш поверхово, ніж творчість Г. Квітки й Т. Шевченка, розглянуто

доробок К. Тополі. А. Метлинського, О. Бодянського. Ці автори свідчать,

як і два збірники 1841 року - " Ластівка" і " Сніп", про те. що українська

література - справа перспективна, смак до неї поширюється, а її авторитет

зростає між читачами.

Публікація " Огляду" М. Костомарова на сторінках " Молодика" стала

видатною подією в історії української культури. Цією статтею була

започаткована справжня, наукова літературна критика, адже за таку не

можна поважно сприймати ні " Супліку до пана іздателя" Г. Квітки, ні

" Писульку до того, котрий щобожого місяця українського гінця по всіх

усюдах розсилає" П. Гулака-Артемовського, які. хоч і містили окремі

естетичні ідеї, але викладали їх у бурлескній формі.

З інших матеріалів приваблювали статті В. Каразіна " Погляд на

українську старовину", що являла собою нарис історії Слобожанщини, та

К. Сементовського " Нарис малоросійських повір'їв і звичаїв, що

стосуються свят" - перший етнографічний нарис, де описано річний цикл, з

виділенням найголовніших свят і способів їх святкування.

Важливе значення мали подані в третьому томі альманаху

документальні матеріали про заснування Харківського колегіуму,

опубліковані заповіт Генерального обозного Івана Ломиковського,

датований 1711 роком, та листування щодо переходу І. Мазепи на бік

шведського короля. Неординарні матеріали представив В. Каразін: зразки

почерків кінця XVII століття та опис царської бібліотеки того ж часу.

У розділі " Суміш" були опубліковані вірші та листи О. Паліцина. листи

Г. Сковороди, промова В. Каразіна перед харківським дворянством з нагоди

царського дозволу на відкриття в цьому місті у ніверситету та протоколи

дворянства і купецтва, спрямовані на фінансову підтримку цього рішення.

102 Див. про це докладніше в працях: Грабович Григорій. Проникливість і

сліпота у рецепції Шевченка: випадок Костомарова // Сучасність. - 1997. - № 3.

-С. 72'-95: № 4. -С. 109 -128: Михайлин І. Л. Тарас Шевченко в

літературознавчих інтерпретаціях Миколи Костомарова // Доробок Миколи

Костомарова: Матеріали ювілейної науково-практичної, міжвузівської

конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М. Костомарова. -X..

1998. -С. 29 - 34.

Михайлин.Л.

Тут було надру ковано цікавий доку мент: Ціни на провіант у Харкові

в 1732 році". З нього довідуємося, що 14 лютого того року сіна віз

продавали за 44 копійки, пуд тютюну -за 59 коп., годований кабан

кошту вав 1 карбованець, ту ша кабаняча - 90 кой., сала кабанячого пуд - 55

коп., солі пуд - 26 коп.. гарного вина відро - 1.51 карбованця, коров'ячого

масла пуд - 78 коп. (с. 225-226).

У третьому томі " Молодика" містилися ще деякі дрібніші історичні

матеріали, він був дуже цікавим, істотно розширював читацькі уявлення з

історії та культу ри України, переважно Слобожанщини, доповнював два

попередні томи з художніми творами.

Том четвертий, як уже мовилося, вийшов наступного. 1844 року, в СанктПетербурзі:

він був більший за обсягом, ніж кожен з трьох попередніх томів,

але включав у себе за універсальним принципом усе можливе. Здобутками

були опубліковані тут вірші О. Пушкіна, М. Лєрмонтова. П. Вяземського. В.

Бенедиктова. Воші піднесли престиж альманаху, були свідченням того, що й

харківські автори спроможні сусідити з класиками в одній книжці Тут містилися

російські вірші українських авторів М. Щербини. Л. Щоголева. О. 111аховського,

два українські вірші Є. Гребінки. Для прози, однак, першорядних

творів та авторів не знайшлося. І. Бецькому довелося задо-вольніітися текстами

маловідомих письменників М. Жукової. О. Кузьмича. О. Башуцького. Науковий

відділ також утратив попередню різноманітність і у весь був зайнятий

розділами великої праці Максима Берлішського " Історія Малоросії". У відділі

матеріалів та джерел предстаалено важливий документ 1671 року, що яаляв

собою інструкцію російським послам до українського гетьмана Дем'яна Многогрішного.

Четвертий том. укладений без В. Каразіна, Г. Квітки. М. Костомарова.

засвідчив вичерпання аласне харківських джерел його формування.

У цілому ж чотири книги альманаху " Молодик" стали важливим

явищем в українській журналістиці й літературному процесі. Значення

альманаху полягало в тому, що

1) був виразно засвідчений і реатізований потяг українських діячів до

створення часопису літературно-наукового спрямування:

2) розширилося коло авторів, що цікавилися українською літературою

та історією і самі писали по-українськи, активізувалася їхня діяльність;

3) побачили світ нові твори Т. Шевченка. Г. Квітки, М. Петренка. А.

Метлннського, М. Костомарова, які увійшли в історію української

літератури, в альманасі дебютував талановитий поет.Я. Щоголів:

4) були опубліковані численні праці з української історії, етнографії і

вперше - з історії літератури:

5) а також численні джерела (листи, доку ментальні матеріали) з історії

України та Слобожанщини.

.Але творчіш потенціал Харкова Поступово девальвувався, що не

загаялося позначитися й на характері харківської журналістики.

" Молодик" став по суті передостанньою спробою (далі був тільки " Южнорусский

сборник" А. Метлннського 1848 року) харківської творчої еліти

видавати свої періодичні чи хоча б альманахові віщання.

13І

Історія української журналістики XIX століття

Розділ дванадцятий

Альманах " Киевлянин" М. Максимовича

Біографічні відомості про видавця. Загальна характеристика альманаху

" Киевлянин ". Зміст першого тому. Участь у ньому М. Максимовича

Другий том, головні праці упорядника " Про вірші червоноруські" та " Про

правопис малоросійської мови. Лист до Основ'яненка". Літературний

дебют в " Киевлянине" Пантелеймона Куліша. Оповідання Г. Квітки

" Добрий пан". Особливості третього тому альманаху, склад його авторів

та творів. Збірники творів М. Максимовича " Украинец" як завершення його

журналістської видавничої програми

А тимчасом Михайло Олександрович Максимович все ж таки

зреалізував задум видання в Києві альманаху " Киевлянин", про який ми

вже знаємо з його запрошення до Г. Квітки взяти участь у ньому. Усього

вийшло три книги альманаху: у 1840, 1841 і 1850 роках. Перші два томи

вийшли в Києві, останній - у Москві. Головна засада видання була

сформульована в епіграфі з О.С. Пушкіна: " Да ведают потомки

Православных Земли родной минувшую судьбу! ", що виражав орієнтацію

на місцеву, київську, або принаймні українську, тематику.

М. Максимович, видавець " Киевлянина" був без перебільшення

легендою української культури того часу. " Українська літературна

енциклопедія" кваліфікує його як " ученого-енциклопедиста" 103. Він

народився 1804 року на Київщині, навчався в Новгород-Сіверській гімназії

(1812-1819). у 1823 році закінчив Московський університет, ставши в ньому

з 1826 року завідувачем ботанічним садом, а з 1833 року -ординарним

професором і завідувачем кафедри ботаніки.

У цей же час М. Максимович здійснив свій філологічний подвиг: 1827

року він видав збірник " Малороссийские песни". На той час існувала лігше

одна книжка зібрання українського фольклору. Це був збірник кн. М.

Цертелєва " Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819), що

містив записи історичного фольклору, переважно народних дум. Праця М.

Максимовича мала інший характер: він уклав свою книжку з найбільш

поширених побутових ліричних пісень. Його збірка була першою в своєму

роді. Відкривала книжку змістовна вступна стаття з аналізом української

народної творчості, правил правопису. М. Максимович продовжував усе

життя розпочату працю і в 1834 році віщав другий фольклорний збірник

" Украинские народные песни", а в 1849 -третій: " Сборник украинских

песен". Він по суті започаткував українську наукову фольклористику.

Поруч з успіхами у вивченні біології та народної творчості, М.

Максимович у 1830 році виступив і як журналіст, упорядкувавши

літературний альманах " Денница" (Москва). Цим виданням упорядник

створив собі ім'я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув

103 Федченко П. М. Максимович Михайло Олександрович // Українська

літературна енциклопедія. - К., 1995. - Т. 3. - С. 269.

Михайлин.Л.

M. Максимовича продовжувати літературну працю. У 1831 і 1841 роках

вийшли друга і гретя книги " Денницы". Кожна з них була помітним

явищем у російській словесності того часу, бо друкувалися в них твори

видатних письменників: О. Пушкіна. А.Дельвіга. П. Вяземського. Є.

Баратннського, Д. Веневітінова. М..Язикова тощо.

Літературна слава М. Максимовича спричинилася до того, що його

колега, професор Московського університету M. І. Надеждін. розпочавши

в 1831 році журнал " Телескоп" з додатком газети " Молва", запросив його

до участі у своєму віщанні. М. Максимович опублікував у " Телескопі"

багато статей з природничих наук та філософії, як-от: " Про людину" (1831.

№ 17), " Про ступені життя і смерті" (1833. № 4). " Лист про філософію"

(1833. № 12). " Мпсленне й тілесне буття в житті рослин" (1834. № 2) та ін. У

1833 році M. І. Надеждін створив у своєму журнаті для М. Максимовича

спеціальний відділ " Мікроскоп", у якому подавалася інформація " про

помилки й погрішності в галу зі природничих наук".

У 1834 році М. Максимовича переводять до щойно відкритого

Київського університету і призначають завідувачем кафедри російської

словесності (з кафедри ботаніки Московського університету!!!). А з

початком академічного року його затверджують на посаді ректора. Однак

М. Максимович, який завжди дорожив свободою і плекав культ творчості

у гру дні 1835 року попросився з цієї посади у відставку. Вище начальство

задовольнило його клопотання, запросивши видатного вченого бути

деканом філософського факу льтету.

У 1845 році М. Максимович у зв'язку з погіршенням стану здоров'я все

ж змушений був покинути університет, вийшов у відставку і оселився на

родовому хуторі Михайлова Гора. Але творчості, нау кової і літератуної. не

полишив: навпаки, ще більше розширив її діапазон, звертаючись до

проблем історії, давньої у країнської літератури та ін.

Життя М. Максимовича заслуговує бути описаним у цікавому й

змістовному біографічному романі. Неоціненним є його внесок у розвиток

української журналістики, зокрема в Києві, бо в 1840-х роках періодики в

цьому місті, за виключенням офіційних " Киевских губернских ведомостей",

не існу вало.

" Дослідження і приведення до належної відомості всього, що

відноситься до бултя Києва і всієї Південної Ру сі - Київської і Галицької,

складає особливу і аласну мету мого " Киевлянина" (кн. 1. с. 3). - так писав

упорядник у зверненні до читачів про програму свого альманаху.

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М.

Максимовича. Стаття " Огляд старого Києва" (с. 5-58) предстааляла цікаву

реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким

побудована та чи інша споруда. До статті додаватася карта, що

полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й казка " Снігу рка" з підзаголовком "

Руская (sic! - з одним " с") сказка" (с. 71-78). У примітці він розповів, що

чув цю казку в Москві, а тепер по пам'яті переказав її читачам. Нинішнє

Історія української журналістики XIX століття

покоління знає цю казку під назвою " Снігуронька", вона входить у коло

найбільш популярних творів даного жанру.

Стаття " Про надгробки в Печерському Монастирі" (с. 131-165) являє

собою спробу того, що ніші називається " Некрополь" 104. Частина за

частиною в статті оглянуті могили на території Коєво-Печерської Лаври,

розказано, хто були ті люди, що поховані тут, і чим заслужили право по

смерті лежати на подвір'ї монастиря; відтворені намогильні написи.

У статті " Спогад про міста Пересопницю і Дубровіщі та про Князів,

що ними володіли" (с. 231-253) викладено, аласне, історію цих знаменитих

населених пунктів. Пересопнішя, наприклад, знаменита тим, що тут в 1556

1561 роках створено пам'ятку, яка сьогодні вважається нашою

національною святинею: Пересопницьке євангеліє -перший переклад

чотириєвангелія українською мовою.

Навіть у кількісному відношенні М. Максимович виглядав як

провідний автор альманаху -його перу належить 100 з 253 сторінок

книжки. Але й за якістю це були дуже цікаві наукові розвідки, виконані в

неакадемічному, а швидше романтичному стилі, есеїстичні за характером і

разом з тим глибокі за науковим змістом.

Упорядник запросив до участі в альманасі В. Бенедиктова, Ф. Глинку,

В. Жуковського, В. Домбровського. які запропонували йому до друку свої

твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів

піднесла престиж альманаху.

Перша книжка " Киевлянина" прикметна й тим, що в ній відбувся

літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл

" Малоросійські оповідання" (с. 205-228), що складався з двох творів.

Перший - " Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок"

-розповідав містичну історію. До одної молодої жінки, що тужила за своїм

чоловіком (він чумакував), приходила його душа. Ворожка навчила, як

захиститися від цього, але душа Гріщькова помстилася Наталці. Чоловік і

жінка загинули. Від материнської туги пересох ставок.

Друге оповідання - " Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену

неділю" -розповідало, як за гріх -працю у свято -нечиста сила

позбіггкувалася над господарем.

Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були

виконані в жанрі фольклор-них оповідок з народних уст, торкалися

української демонології, мали моралізаторський характер, тобто були

просто повчальними. Автор цілком слушно об'єднав їх у цикл.

Перша книжка " Киевлянина" засвідчила, що М. Максимович мав

намір видавати альманах науково-белетристичного характеру, зосередити

його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих

йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника

актуалізувати альманах зазнало поразки - найбільш гостра стаття М.

104 Днв., наприклад, кн.: Проценко Л. А. Київський Некрополь: Путівннк-

довідник. - К.: Укр. письменник, 1994. - 334 с.

Михайлин.Л.

Максимови-ча " Сказання про Коліївщину" була заборонена цензурою, а

автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С. С.

Уварову. Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга

альманаху " Киевлянин", зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не

мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки

друкарні, які вона через університетське начальство стягнула з М.

Максимовича. Але це не зупинило його.

Друга книга " Киевлянина" була гідним продовженням розпочатої

справи. Крім віршів О. Хомякова, О. Подолинського, нарису В.

Домбровського " Луцьк", кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Велику повість, більш ніж на сто сторінок, " Огненний змій" (с. 181-288)

опублікував тут П. Куліш. Кохання Івана Большака і Марусі Чайківнн, що

розпочалося в дорозі від Києва до вже відомого містечка Воронежа на

Чернігівщині, батьківщини автора, завершилося щасливим шлюбом. Але

дід Чайка, помираючи, передав Марусі таємницю родинного скарбу.

Діставши гроші, Маруся занапастила свою душу. У час відсутності

чоловіка до неї почав літати огненний змій. А коли чоловік повернувся,

огненний змій спалив господу, у вогні загинула й Маруся.

Повість мала містично-романтичний характер, була теж витримана в

дусі оповіді з народних уст, заснована на демонологічних віруваннях,

насичена колоритними українізмами типу: " Да сзади болванели еще вербы

остааленной дороги" (кн. 2, с, 206. Підкреслення моє. -І. М.). Повість

розвивала започатковані " в перших оповіданнях П. Куліша традиції.

Надіслав на прохання М. Максимовича твір і Г. Квітка. Він називався

" Добріш пан" (с. 68-101) і відповідав звичному для пізнього Г. Квітки

духові просвітницького реалізму. Оповідання цікаве своєю поетикою.

Оповідач повідомляв читачеві історію життя харківського поміщика

Валеріана Степановича. Так в одному творі виявилися поєднаними по суті

два сюжети. Перша зустріч відбувалася в Києво-Печерській лаврі. Герой

сповіщав про свій намір постригтися в монахи, адже його кохана вийшла

заміж за іншого. Друга зустріч сталася на постоялому дворі після рішення

героя залишити монастир, прийнятого внаслідок сталого бажання

примножувати добро в світському житті. В обох випадках оповідні\црава

передавалися від автора герою -він сам розповідав про своє життя,

чинники поведінки, погляди й почуття. Така багатоярусна оповідна

поетика була, зрештою, властива для цього часу, який відзначався

співіснуванням романтичних і реалістичних тенденцій (пригадаймо з цього

погляду " Повісті Бєлкіна" О. С. Пушкіна (1831), Пасічника Рудого Панька

-оповідача Гоголевнх " Вечорів на хуторі біля Диканьки" (1831-1832),

оповідну структуру роману М. Ю. Лєрмонтова " Герой нашого часу", 1840).

Пошук нового відбувався, як бачимо, й за участю Г. Квітки, хоча

оптимістично-утверджувальнпй напрямок. запропонований ним,

суперечив критично-заперечувальному напрямкові, що перемагав у

російському реалізмові в ті роки і небезпідставно дістав назву

" критичного",

і чи

Історія української журналістики XIX століття

Головним же автором і другого тому " Киевлянина" був сам М.

Максимович, який помістив тут історичні праці, виконані в традиційному

вже для себе есеїстичному стилі.

Два нариси -" Видубицький монастир" (с. 5-26) і ' Про монастир

Гнилецький" (с. 27-39) -розповідали про найважливіші прикиївські

монастирі: коли засновані, якими землями володіли, як будували стосунки

з владою. При потребі М. Максимович давав примітки до власних статей,

роз'яснюючи реалії минулих часів і маловідомі імена. До цих же нарисів він

опублікував ще й додатки, де розмістив листи, грамоти й універсали різних

історичних осіб, у яких вони торкалися долі монастирів. Це була публікація

архівних матеріалів, першодрук дуже цінних історичних джерел. Бачимо

тут документи, підписані Митрополитами київськими Сильвестром

Білкевичем, Михайлом Рогозою, Гетьманами України Юрієм

Хмельницьким, Петром Дорошенком. Публікація архівних джерел

підносила значення самих наукових праць, до яких воші були додані.

Великий інтерес становила стаття " Топографічні замітки

" Киевлянина" (с. 102-116), у якій М. Максимович встановлював сучасне

місцезнаходження відомих з Початкового літопису топонімів: села

Предславина, Турової Божниці, Вітичевого холма, Копиревого кінця. На

завершення статті М. Максимович навів латинські вірші Феофана

Прокоповича з описом місця розташування Києва. Перекладом публікація

не супроводжувалася, очевіщно, з розрахунку на те, що кожна освічена

людина того часу мусила знати латину.

Неперехідне значення мала стаття М. Максимовича " Про вірші

червоноруські" (с. 119-152) -один з небагатьох перших паростків

української літературної критики.

" З легкої руки Котляревського -автора перелицьованої " Ене'їди",

" Наталки Полтавки" і прекрасної пісні " Віють вітри, віють буйні", що

давно зробилася народною - наша малоросійська або південноруська мова

пішла успішно в. літературну справу; а князь Цертелєв у добру годину

проклав перший шлях малоросійським народним пісням для подальшої

ходи їх по слов'янському світові, - так почав М. Максимович свою статтю.

-У нас, особливо в минуле десятиліття, з'явилася значна кількість

літературних творів у віршах і в прозі мовою малоросійською. Між ними

перше місце займають повісті Гріщька Основ'яненка, чудові за своїм

складом і за своїм вираженням живим, цілком народним" (с. 119).

Пообіцявши згодом дати читачам огляд підросійських видань

українською мовою, критик з'ясовує своє нинішнє завдання -зробити

повідомлення " про початок літературної діяльності тою ж мовою, але

виниклий на другому, протилежному кінці Південної Русі, відділеному від

нас розлучним Дністром" (с. 119-120).

Коротко зупинившись на історичних обставинах, що призвели до

розподілу українських земель між Австрією й Росією, М. Максимович

переходить безпосередньо до предмета свого викладу. Освічений клас

червоноруського народу, відзначає він, складає духовенство. Це

Михайлин.Л.

позначилося й на характері літературної діяльності. Критик розглянув

твори, що вийшли окремими віщаннями. Іосифа Левицького, Миколи

Устияновича та Антона Могильницького. Він докладно вішисуе довгі

тодішні назви, наводить довгі цитати, які б передусім дали читачам

можливість скласти уявлення про мову віршів. До інтерпретацій критик не

вдається, застосовуючи філологічний метод у роботі з текстами. Поруч із