Українська журналістика в Росії 2 страница

Т. Шевченко протверезив нас від сп'яніння чужою словесністю. " Як же гукнув свою пісню Шевченко, да вивів нас у степ, да провів скрізь понад Дніпром аж до Лиману, то де тон хміль у нас і подівся! " (с. VII). Зараз автор Кобзаря" залишився " єдиновладним батьком серед невеличкої сім'ї рідних пнсагелів" (с. IX), його слово спрішмається як закон, лише одна народна поезія стоїть дія нього і д ія всіх за вічний взірець художньої досконалості.

Найбільше місця в статті відведено новому явищу в українській літературі творчості Марка Вовчка. Кулішеві оцінки тут позбавлені того захвату й незаперечності, як у стосунку до Г. Квітки й Т. Шевченка. Авторка.." Народнпх оповідань" дія нього швидше взірець великих, але ще не реалізованих можливостей, аніж свідчення сталого й доконаного художнього успіху. Її твори " се жива етнографія" (с. XII). її героїні -то натурщиці. Звідси висновок: Коли судилося й Марку Вовчкові піднятися на рівну з ним (Т. Шевченком. І. М.) висоту творчества, то станеться се тільки тоді, як ескіза з натури не буде в його віщно за самосгайним творчеством" (с. XIV). Тнмчасом навіть в " Інститутці. що тоді вже була опублікована в російському перекладі І. Тургенева. П. Куліш не вбачає самостійної творчості, а лише ескізи з натурщиць і натурщиків. Марко Вовчок дійшов до межі самостайного творчества і - зупинився" (с. XV).

Завершившії огляд попереднього шляху української словесності. П. Куліш ставить питання і про те, " чого маємо ще од неї сподіватись" (с. XV). Так. визнає він. вузьке коло читачів української літератури, тому й " " тугим поступом" набирає вона сили. Aie критик перекопаний у неперехідному значенні виникнення нового слов'янського письменства. " Українська ж словесность діло велике: се -нове слово між народами, которе на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути" (с. XVII).

Українська книжка не дає зараз авторам прибутків, потребує їхньої жертовності, самовідданосгі. Лк взірець творця української словесності П. Кулішеві бачиться Т. Шевченко; його життєва доля, стійко знесені випробування й повернення до творчості правлять за приклад служіння пером своєму народові, здійснення певної, можливо, поки що й незбагненної провіденційної місії. Позираючи на свого кобзаря, завершує статтю П. Куліш, -і всякий український писатель повинен видержувати пробу, на свою щербату долю не нарікаючи" (с. XXII).

" Хата" стала першим українським альманахом, у якому літературна критика набу ла значення не до доважку до художніх творів, а самостійної частини книжки. Вагоме значення мали й програмова вступна стаття, яка гідно репрезентувала українську літературу і пояснювала завдання альманаху, так і літературно-критичні нариси, що супроводжували добірки окремих авторів. І завдяки гарному підбору літературних творів, і їх глибоким критичним інтерпретаціям альманах " Хата" мав великий у спіх, свідченням чого стала потреба упродовж короткого часу двох йог накладів.

Нарешті, у підсумку слід відзначити те. що об'єднує " Записки о Южной Руси" і " Хату". Це новий український правопис, запропонований П. Кулішем і названий потім його іменем - " кулішівкою". Не аналізуючи подробиць, все ж зазначимо, що. опрацювавши численні варіанти, відгорнувши невластиве українській граматиці. П. Куліш запропонував такий варіант правопису, на основі якого розбудовувалися його насту пні продуктивні моделі. З певною мірою обережності можна сказати, що в основу сучасного нашого правопису покладена саме " кулішівка".

У загальних висновках відзначимо такі аспекти значення Кулішевих альманахів кінця 1850-х років:

1) ними після великої перерви була, власне, відроджена українська журналістика, засвідчено, що репресії й переслідування не знищили її;

2) П. Куліш виступив в альманаховій журналістиці як новатор, запропонувавши в першому томі " Записок" жанр етнографічного щоденника, а в " Хаті" новий тип літературно-критичного збірника;

3) важливою була публікація нових творів Т. Шевченка (" Наймички", ліричних віршів), Марка Вовчка, самого П. Куліша.Л. Щоголева;

4) альманахи спричинилися до відкриття нових імен в українській літературі (Ганни Барвінок, П. Кузьменка) та етнографії (Льва Жемчужникова);

5) продемонстрували зростання української словесності, збільшення числа її авторів і читачів; стійкий потяг в суспільстві до створеній українського журналу, який і з'явився невдовзі.

Розділ п'ятнадцятий

Журнал " Основа" та його роль в розвитку

української літератури

Загальна характеристика, програна часопису, редактор та керівне ядро " Основи". Художня література на сторінках журналу. Т. Шевченко і " Основа". Новаторство творів Марка Вовчка, опублікованих у часописі Народження О. Стороженка як українського письменника завдяки " Основі". П. Куліш у літературному віддіїі журналу. Інші автори (Л. Глібов, Д. Мордовець, С. Рудонський, Я. Кухаренко)

Журнал " Основа" являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку української журналістики першого періоду, гідно завертаючи його й підсумовуючи. Він почав виходити в рік скасуван-ня кріпацтва. Варто нагадати, що височайший маніфест про його відміну було підписано 19 лютого, а опубліковано 5 березня 1861 року. Це була верхівка, найвища подія " революції згори". На хвилі цієї революції, вже здійснених і очікуваних демократичних перетворень і тривало духовне пробудження українства. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі, як у 1845 році в Києві, зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т. Шевченко, М. Костомаров. П. Куліш. їхня спільна праця й уможливила появу " Основи".

Відмова міністра народної освіти задовольнити клопотання П. Куліша про віщання журналу українського спрямування, як не дивно, лише посилила діяльність петербурзької громади в цьому напрямі. Стало відомо, що міністр відмовив аласне П. Кулішеві з огляду на його минуле: участь у Кирило-Мефодіївському братстві, не заперечивши в цілому саму ідею українського часопису. У боротьбу за право видавати журнал вступив

Василь Михайлович Білозерський (1825-1899) -брат Ганни Барвінок, дружини П. Куліша. Він також належав до числа кирило-мефодіївців, відіграв активну роль у заснуванні братства, але, закінчивши в 1846 році Київський університет, відбув до Полтави, де здобув місце викладача в кадетському корпусі. Під час слідства з'ясувалося, що він значної ролі в товаристві не відігравав, покарання дістав мінімальне: заслання в Петрозаводськ, повернувшись звідкіля жив у Петербурзі, працюючи в державній канцелярії. Від свого родича Н. Катеніна він отримав на віщання у країнського жу рналу чималу суму - 20000 крб., яка повинна була створити його фінансову базу. Улітку 1859 року В. Білозерський розпочинає клопотання про дозвіл йому видавати український часопис.

Спочатку він звернувся до віддіту справ державного секретаря з проханням дати йому характеристику як урядовцю державної канцелярії з приводу його наміру зайнятися українською журналістикою. Він отримав від свого начальства цілком позігшвну оцінку, яку й додав до своєї заяви від 9 листопада 1859 року до голови С.-Петербурзького цензу рного комітету Делянова з проханням дозволити йому віщання українського періодичного органу. Міністерство освіти, у віданні якого перебували цензурні справи, знову звернулося до Третього відділу його імператорської величності концеїярії Я (під такою назвою в Росії ховалася політична поліція жандармерія) із запігтом про політичну благонадійність майбутнього редактора. " S" відповіді, яка надійшла від начальника Третього відділу князя Долгорукова, знову з поснлан-ням на справу кирнло-мефодіївпів відзначалося, що політична поліція визнає незручним (" неудобным") дозволити В Білозерському віщавати журнал. Але міністерство освіти розв'язало цю справу по-свогму і. всупереч жандармерії. 25 лютого винесло ухвалу задоволь-нити клопотання майбутнього редактора " Основи". 29 лютого 1860 року В. Білозерський отримав офіційний документ про право віщавати журнал.

Початок року вже проминув, тому було вирішено не розпочинати нове віщання з середини року. а. здійснити краще ґрунтовну організаційну підготовку до виходу журналу. У середині 1860 року В. Білозерський розіслав у газети й журнали, а також ряду приватних осіб в Україні оголошення про віщання " Основи". Вона замислювалася за типом російського " грубого" (" толстого") журналу того часу з якнайширшим представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського краю. Жу рнал обіцяв дру кувати твори красного письменства українською мовою або такі, що відображають життя й природу України: історичні дослідження та джерела з її історії: праці з етнографії: статті, присвячені проблемам виховання й освіти: обіцялося широко висвітлювати питання землеробства, сільського господарслва. промисловості й торгівлі: подавати урядові постанови, які стосуються південноруського краю: вміщувати критику й бібліографію 'з україніки: подавати обласні повідомлення (хроніку), вести листування з читачами, друкувати дрібні статті. Цим оголошенням майбутній читач орієнтувався побачити в " Основі" відбиття усіх сфер життя України, мати перед собою універсальний журнал, покликаний об'єднати на ґрунті українства всі налаштовані до праці на цьому терені сили.

Перший номер журналу вийшов з друку 12 січня 1861 року. На його обкладинці стояли слова: " Основа южно-русский литературно-учёный вестшік". Після заголовку в кожному наступному числі вміщувався епіграф: " Добра хочу братьи и Русьскеи земли" (Владимир Мономах). Часопис проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 року. Друкувався він українською й російською мовами. Перша вживалася переважно для публікацій художніх творів, друта - наукових досліджень, публіцистичних праць: нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на обґрунтування української ідеї й захист позицій журналу в різноманітних питаннях. Vie з часом, у міру тривалості віщання й формування кола його читачів, питома вага української мови відчутно зросла: нею друкувалися листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка тенденція до перетворення " Основи" на український журнал не лише за напрямком (яким він бу в), але й за мовою (яким він не був. але прагнув стати).

Гираж журналу різні автори оцінюють відмінними цифрами: М. Драгоманов без посилань на джерела писав, що " Основа" мала наклад 800-1000 примірників. JI. Пантелеев у своїх спогадах відзначає, що журнал розходився тиражем біля 2000 примірників" 6. У порівнянні з накладом найбільш популярного тоді " Современника" (4-5 тисяч прим.) це небагато. Але таке порівняння некоректне, оскільки " Основа" і за напрямком, і за мовою, і за суспільною госторотою вмішуваних матеріалів мата зовсім інший характер, а відтак її аудиторія не могла бути навіть проблизно тотожною до аудиторії " Современника" чи " Русского вестника". З погляду ж українства слід сказати, що тираж і чи 2 тисячі примірників великий, такігіі, що його не мало жодне періодичне українське віщання в XIX столітті; він свідчить про популярність віщання, формування навколо нього не лише стійкого кола авторів, але й читачів, яких ставало дедалі більше.

В. Білозерський як автор мало виступав на сторінках свого журналу, виконуючи в ньому здебільшого чорнову редакторську роботу: вів відділ хроніки " Южнорусская современная летопись", писав редакційні статті й замітки, узяв на себе дипломатичні функції: зовнішні (стосунки з цензурою, адміністративними органами) і внутрішні (примирення діячів різного спрямування всередині редакції). Він не демонстрував свого лідерства, хоча й відігравав таку роль. Він свідомо поступився славою ідейних натхненників " Основи" М. Костомарову й П. Кулішеві, чиї твори найчастіше з'являлися на сторінках журналу. Ці ж два діячі охоче брали на себе безпосередні редакторські обов'язки, тобто працю по відбору й поліпшенню ру-кописів, формували ідеологічне обличчя журналу, писали полемічні статті. З середини І86І року помічником головного редактора і відповідальним секретарем редакції журналу почав працювати Олександр Федорович Кістяківський (І833-І885) - видатний український науко-вець і громадський діяч, який тоді займав посаду урядовця в сенаті, а пізніше бувзапрошений на посаду професора права в Київський університет. Як автор він опублікував в " Основі" кілька наукових статей з правознавства, але головна його діяльність в редакції полягала в підготовці матеріалів до друку, у листуванні з численними читачами, коло яких зростало.

На відміну від попередніх прото- чи преукраїнських часописів, у яких домінувала наукова частіша над художньою, в " Основі" ці два відділи були зрівноважені. Один не домінує над іншим, вони рівноцінні. Тому й розпочнімо розгляд журналу з літературно-художнього відділу його. Тим паче, що журнал не мав рубрик та й суцільної пагінації, кожний новий твір друкувався в ньому під порядковим номером, але художні твори завжди виносилися в препозицію, відкривали нові його книжки, а відтак з них розпочиналося читацьке сприйняття журналу.

Найголовнішим автором " Основи" слід вважати Т. Шевченка, твори якого друкувалися щономера. Важко зараз сказати, чи було б так, якби поет не помер 26 лютого І86І року. Повідомлення про його смерть опубліковане вже в другому номері журналу. Але в його особі укра-їнство дістало предмет поклоніння, великого класика, батька не лише української літератури, але й усього свідомого українофільства. А відтак витрушуються шухляди,

116 Паптелеев Л. Ф. Воспоминания. - М.: ГИХЛ, 1958. - С. 241.

мобілізуються руко-шісні фонди й зі сторінок " Основи" до читача йдуть нові й нові Шевченкові твори, певна час-тнна яких (наприклад. " Щоденник"), безумовно, за жіптя поета не могла бути опублікована. При цій нагоді варто нагадати, що остаточний варіант " Кобзаря", яким ми звикли його бачити сьогодні, з'явився лише в 1907 році в С. Петербурзі зусиллями видатного шевченкознавця Василя Доманицького. Попередні ж десятиліття тривали збирання та публікація рукописної спадщини Т. Шевченка. У цьому процесі роль " Основи" видатна і ніяк не може бути применшена.

Окрім численних ліричних віршів періоду заслання й після нього, були опубліковані великі поеми: другий варіант " Москалевої криниці" (1861, № 2), " Невольник" (1861, № 4), " Черниця Мар'яна" (1861. № 9). " Ісайя. Глава 35" (1861, № 11-12). " Неофіти" (1862. № 4). У числі дев'ятому 1862 року в " Основі" була опублікована в українському перекладі єдина повністю вціліла Шевченкова драма " Назар Стодоля".

З травневого числа 1861 року розпочалося друкування уривків з Шевченкового " Щоденника", з сьомого -його листів до різних осіб, з третього -спогадів про нього. Завдяки цьому не тільки поповнювався " Кобзар", корпус творів Т. Шевченка, але й розширювалися уявлення про його особу, було розпочате збирання матеріалів про нього. " Основа" створила культ Т. Шевченка в українській словесності та й суспільній думці в цілому, дала перші такі високі оцінки його творчості, які залишилися класичними в історії української літературної критики. Тут неможливо розглянути кожну окрему Шевченкову добірку. " Досить сказати, - відзначає дослідник часопису М. Д. Бернштейн, - що на сторінках " Основи" опубліковано понад сімдесят поетичних творів поета, значну частину яких Шевченко встиг ще сам передати редакції" 11. Але сумарний погляд висловити необхідно. У журналі були опубліковані такі твори Т. Шевченка, які закликали до терпимості й християнського благочестя, змальовували такий образ українського національного характеру, що відзначався потягом до краси й гармонії, виразно демонстрував свою гуманістичну сутність. Т. Шевченко в цих творах поставав великим національним поетом. Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок. На час початку журналу її вже не було в Петербурзі, вона виїхала за кордон, але її твори регулярно з'яалялися в " Основі". Марко Вовчок стала знаменитою в 1858 році, коли з'явилася її книжка " Народні оповідання", котра відразу вивела її на чільне місце в українській літературі. Не загубилася вона й у російському літерату рному процесі, оскільки її кшіжка піднімала актуальну суспільну проблему того часу: становища селянства, необхідності його звільнення від кріпаччини, несумісності природного розвитку народу в цілому і кожної особистості зокрема з примусом і " Бернштейн М. Д. Журнал " Основа" і український літературний процес кінця

50 - 60-х років XIX ст. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - С. 143.

4 ОЛ

панськнм самодурством як неодмінними атрибутами кріпосного ладу. Марко Вовчок і далі в своїй українській творчості (бо була ще й така російська письменниця) зберігала вірність відкритій раніше художній системі, хоча й істотно підкориґувала. проблематику. Тому варто розпочати розгляд трьох повістей і трьох оповідань Марка Вавчка, опублікованих в " Основі", з оцінки її " Народних оповідань" М. Костомаровим (вперше дана рецензія була надрукована в журналі " Современник", 1859. № 5).

Особа автора невидима в " Народних оповіданнях", відзначав критик. Авторка вміє в небагатьох рисах відтворити ціле, і в цій стислості є щось античне. Усе в оповіданнях природне, мова непідслухана. Авторка виступає з голосом правди і людинолюбства за слабких і беззахисних. Це в позитиві Марка Вовчка.

Поруч з цим вимогливий критик М. Костомаров відзначив, що письменниця обмежилася " тільки описом поодиноких явищ" 118. її твори " не являють собою зобраЛння народного побуту в постійних умовах позначеного питання". Оповідання свідчать про те, що подібне трапляється і як про це розповідають. Але всі ці випадки не є необхідними умовами того стану селян, про який іде мова. Думка М. Костомарова зрозуміла: письменниця працює на межі етнографії й літератури, її творам бракує узагальнюючого пафосу. Відзначимо, що й II. Куліш трохи пізніше висловив суголосну думку, назвавши " Народні оповідання" Марка Вовчка " живою етнографією".

Здається, на письменницю вплинула така позиція української літературної критики. Не відмовляючись від свого стилю (власне оповідної стилізації під усну розповідь героя чи спостерігача), від предмета відображення, вона все ж рушила до пошуку глибини, не історично мину щого, а загальнолюдського змісту селянського життя. З цього погляду найважливішими є дві її повісті: " Три долі" (1861, № 1) і " Від себе не втечеш" (1862, № 1), пізніше перейменована авторкою за ім'ям головного героя й названа " Павло Чорнокрил". Можливо, й недарма саме цими творами відкривалися річні добірки книжок " Основи".

У повісті " Три долі" за предмет художнього відображення обиралося українське селянське життя, але безвідносно кріпацтва. Три дівчини Катря, донька заможного козака Павла Булаха. їхня годованка, вона ж оповідачка, Хима та Маруся, донька сусідки-удови Пилипихи - закохалися в хлопця з сусіднього села.Якова Чайченка. Пощастило Катерині: вона припала до вподоби Чайченкові; але до шлюбу не дійшло - батько знайшов їй іншого жениха. Тут уже дівчина відмовилася йти заміж за нелюба, а ображеній у своїх найкращих почуттях батько (добра ж хотів) однаково не дозволив її шлюбу з.Яковом.

118 Костомаров М. " Народні оповідання" Марка Вовчка // Історія української

літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3 кн. - К., 1996. Кн.

1.-С. 233.

'" Там само.

-Якось Катерина зникла, її ніде не могли знайти, і лише через рік прийшов лист від настоятельки далекого монастиря до батюшки цього села з повідомленням, що вона постриглася в черниці. Чайченко сватас Марусю.Та нещасливо склалося їхнє життя, не освячене взаємним коханням. Виявилося, що.Яків має першу кохану, з якою йому також не вдалося одружитися: удову, котра зараз замужем за шинкарем. Він вчащає в шинок.

І в родині шинкаря якось сталася трагедія: подружжя знаходять мертвими, їх убито. Заарештовують Чайченка, за ним іде в тюрму й Маруся. До Хими сватаються двічі, але вона, глибоко закохана в Чайченка, відмовляє всім. Зустрілися три подруги через багато років, коли вмерли батьки Катрі й вона приїхала віддати розпорядки з приводу спадщини. Усі вони нещасливі, жодній кохання не принесло долі.

Це повість по те, як могутня пристрасть, тяжке й величне кохання кермує людським життям. Марко Вовчок прагнула в ній уникнути мотивів критичного реалізму, соціальної критики кріпаччини й зосередитися на екзистенційних, буттєвих, вічних проблемах людини. Для української літератури ця повість виглядала як розвиток традицій Квітчиної " Марусі", переносила великі пристрасті в селянську хату.

Повість " Від себе не втечеш" (" Паало Чорнокрил") леж розвішалася з могутнього загальнолюдського кореня, була повістю-трагедією, наповнювала античними пристрастями український простір. Марко Вовчок вперше відступила від традиції творити образ героя-оповідача - учасника подій. Тут оповідач -дійсно " третя особа", без статі, портрета, обличчя, універсальний всезнаючий індивід. І хэч події сюжету розгорталися в панському, тобто покріпаченому сслі, їхній реальний зміст знову виносився далеко за межі вузької соціально-визвольної проблематики.

Паало має жінку Ганну, з якою живе щасливо. Але якось, відбуваючи панщину в дворі, він закохався в дворову дівчину Варку. Кохання пече його, Ганна стає ненависною чоловікові, і він вбиває її. Йому вдається підлаштувати вбивство так. що воно сприймається як нещасний випадок, а на Паала навіть не впала підозра. Нарешті, мета закоханих збулася, Павло й Варка побралися, нібито настав час щасливого життя. Але вийшло все навпаки. Гріх тяжіє над подружжям, їх обох мучать докори сумління. Не тільки щастя, але й просто жнття під тягарем гріха стає неможливим. Паало зізнається мирові, що він убивця. З панського двору люди викликають лікаря, він визнає Паала божевільним.

Опускаючи численні подробиці повісті, скажемо, що в ній відображено торжество питомої української національної ідеї - Закону, природної течії життя. Ніщо, засноване на злочині, гріхові проти людського життя, не торує шляху до щастя. Дивовижно близькою для українського світу вияалялася проблематика, окреслена пізніше Ф. Достоєвським у двох словах заголовку свого знаменитого роману " Злочин і кара" (1866). Природні закони життя неможливо порушувати, якими б виправданнями не забезпечувала людина свої вчинки. Злочин - пагуба (погуба? - І. М.) для людини, знищує її саму, руйнує душу і замість досягнення мети приводить у прірву занепаду, духовної руїни.

Радянська ж наука, пропустивши повз увагу ці екзнстенційні твори, проголосила класикою те минуще, що містило в собі соціаіьні мотиви, відображення класової боротьби: повість " Інститутка'', проминувши навіть те виключно новаторське, що вона містила Адже це був перший твір, який розширяв предмет української літерату ри, включивши в нього панське життя. І нехай воно було ще побачене селянськими очима, відображене панноччиною наймичкою, ате інстутутка яатяла собою повноцінну героїнюхарактер. а картина дійсності -повноцінне життя не панського двору, де живе челядь, а саме панських покоїв. Не випадково ця повість виникла швидше в руслі традицій російської літератури і вперше була надрукована російською мовою в перекладі І. Тургенева в журналі " Отечественные записки", а українською - лише через два роки в " Основі" (1862, № 3).

Оповідання Марка Вовчка " Не до пари" (1861. № 3), " Два сини" (1861, № 4). " Ледащиця" (1861. № 7) були виконані в межах традиції книжки " Народні оповідання", розвивали мотив туги людини за волею, викривали панське самодурство. Дещо інший світ створено в оповіданні " Не до пари", але воно було явно невдалим -занадто стислим, безбарвним; його неіндивідуалізовані герої ледве утримували сюжет, повороти якого були слабко обгрунтовані психологічно1" 1.

Попри цю невдачу, співпраця Марка Вовчка з " Основою" була плідною. Вона тут опублікувала твори, що закріпили її славу видатної української письменниці, справляли враження не лише використання попередніх надбань, але й руху вперед, до відкриття нових тем. освоєння нової проблематики. Художній досвід Марка Вовчка, був. безумовно, корисним для української літератури, сприяв розвитку прози, був використаний наступним поколінням українських письменників: І. НечуємЛевицьким, Панасом Мирним. Б. Грінченком тощо.

Третім (після Т. Шевченка й Марка Вовчка) з найбільш знаменитих авторів художнього відділу " Основи" був Олекса Стороженко (1806-1874), який опублікував у журналі переважну більшість творів, що згодом склали його знамениту двотомову збірку " Українські оповідання" (1863).

О. Стороженко - блискучий приклад того благотворного впливу, що

130 Недарма українські літературознавці в різний час висловлювали досить обгрунтовані сумніви в тому, що " Марко Вовчок" - це псевдонім Марії Олександрівни Марковнч (Вілінської). а стверджували участь у написанні творів, підписаних цим іменем. її чоловіка Опанаса Васильовича Марковича. Тут погляди коливаються від визнання власником псевдоніма самого чоловіка, який прагнув у такий спосіб, тобто даруючи авторство написаних ним творів дружині, засвідчити своє кохання (С. Єфремов " Марко Вовчок". К.. 1907). до поміркованої думки про співавторство чоловіка й жінки над спільними творами (Бойко Юрій. Хто написав " Народні оповідання" Марка Вовчка? // БойкоЮрій. Вибране. - Гайдельберг, 1990. - Т. IV. - С- 229 - 255). У всякому разі після розриву з чоловіком струмок української творчості Марка Вовчка й справді поступово вичахає, а після його смерті припиняється цілком. його справляла " Основа" на український літературний процес у Росії Письменник походив з стародавнього козацького старшинського роду, освіту здобув у Харкові, у пансіоні для дворянських дітей (І82І-І823). потім слу жив у війську (І82-І-І850). далі - чиновником з особливих дору чені, при Київському генерал-губернаторі. V І868 році вийшов у відставку й оселився на хуторі Горішині коло Берестя. Писати почав у 1850-х роках російською мовою, друкувався в журналах " Северная пчела" і " Библиотека дтя чтения". " Основа" розбудила в ньому українського письменника, він саме дтя цього журналу почав писати по-українськи. І за два роки існування журналу написав і надрукував у ньому так багато, що по припиненні

" Основи" видав опубліковане в ньому аж у двох томах. Частина творів О. Стороженка друкувалася в часописі в рубриці " З народних уст". Вони й справді являли собою почуті від народу анекдоти й казки, опрацьовані й оброблені письменником. Приблизно в цей час або трохи пізніше такою творчою працею в Росії займалися багато хто. скажімо, від педагога К. Ушинського починаючи й великим Львом Толстим закінчуючи. Зразком такого твору " З народних уст" О. Стороженка е оповідання " Се така баба, що чорт їй на махових вшах чоботи оддавав" (І86І, № 9).

У селі жило чесне та тихе подру жжя, що навіть не сварилося між собою ніколи. Ніяк не міг чорт до нього підступитися. І от він вирішив скористатися допомогою " нреєхидноїбаби. збіса хитрої та лукавої", попросив її " розвести сю гемонську пару". Домовились про заплату: червоні чоботи з срібними підківками. Баба кинулася в церкву, перестріла.Якова, розповіла йому, що Катерина раптом закохалася в Семена Прудкого й хоче звести зі світу чоловіка. Той, зрозу міло, не йме віри, жене бабу. Ог як вернешся сьогодні з церкви, говорить вона, то жінка стане лобі в голові шукати, то як побачиш у її руках ніж. швидше зіскакуй, щоб вона тобі горло не перерізала.

Потім побігла до Катерини, що поралася коло печі дома. " Ой пропала ж ти, пташка, - заголосила, - твого чоловіка удова Бистриха причарувала. Тільки я можу відчаруваль. Лк він прийде з церкви, пошукай йому в голові, а як приспиш, відріж у його прядку волосся і оддай мені, то я гі чари зруйную". Вернувсь чоловік з церкви, сповнений недобрих передчуттів. І справді жінка запрошує його на подушки, розчісує голову, а як він удав, що спить, дістала ніж. Тут і розігралася трагедія: чоловік зарізав свою жінку. Чорт злякався цієї баби і на махових вилах віддав їй зароблену плату.

У цьому оповідання образ дотепної, але лихої, зловмисної баби, що руйнує життя щасливої родини, поданий цілком у дусі народної традиції, притлумлює загальний комічніш фон розповіді. У більшості ж творів цієї рубрики (" Вчи лінивого не молотом, а голодом", " Не випусти рака з рота", " Два брати" тощо) сміхова народна ку льту ра виступала панівною.

Другу групу творів О. Стороженка в " Основі" склали його аласні оповідання, написані з використанням тем і образів у країнської народної демонології, з розробкою власних сюжетів і мотивів, опрацюванням історичних або й створенням нових анекдотів, Яскравим зразком творів дру гого тішу є оповідання " Закоханий чорт" (1861. № 2). Тут є ніби традиційніш для української прози оповідач, але спочатку це - сам письменник О. Стороженко. Він їде з Московщини на Україну. Власне, сюжет ще не розпочався, ате автор щедро обставляє оповідь розкішними пейзажами, його серце спочиває, душа радіє, опинившись у рідному краї. 'Як із Курської губернії у'щеш у Харківську. то так тобі стане легесенько, мов на крилах тебе підняло! - розповідає оповідач. - Так. бачите, з сього боку, кажу, ще не так. а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се Божа сторона!.." Автор просто створює подорожній нарис, мальовничо відтворює в романтичному дусі соковиту красу навко-лишнього світу: " Од їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої гори вже віщко село Мерехву. з церквами, дзвінницями, садками і левадами геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво поміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелеться з могилами широкий степ".