Українська журналістика в Росії 6 страница

4)" Основа" пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність О. Стороженка, Ст. Руданського, О.Кониського А. Свидницького, Т. Рильського. В. Антоновича. Дехто з майбутніх громадівців (В. Антонович, Т. Рильський, О. Кониський) встиг виступити на сторінках " Основи", хоча це вже було інше, нове покоління українських діячів;

5)жу рнал мав величезний вплив на розвиток української літературної мови, яка до " Основи" розвивалася майже виключно в межах стилю художньої літератури. Тут же з'явилися і успішно розвивалися публіцистичній, науковий і навіть епістолярній стилі. Причому щодалі, то питома вага українських текстів зростала. Не лише відомі діячі, але й рядові читачі дописували до журналу українською мовою, і їхні листи час від часу друкувалися в журналі;

6) " Основа" відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть едосяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстерності, наукової глибини, полемічної пристрасності. Друкуючи твори класиків (Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, О. Стороженка, М. Костомарова), " Основа" високо підняла творчу планку, запропонувала взірець для навчання. З цього часу працювати гірше, ніж це було в даному журналі, було соромно і певною мірою неможливо без того, щоб тут же не бути викритим у халтурності чи й графоманстві. Показово, що народовська українська журналістика в Галичині, сприймаючи " Основу" за взірець, почала з численних передруків з неї, і не змогла рушити вперед, аж поки весь обсяг журналу не був засвоєний у духовний досвід місцевого громадянства. На підросійській же Україні через заборони й переслідування українська журналістика ще довго не могла піднятися до рівня " Основи" і рушити далі;

7) " Основа" (попри всі внутрішні суперечності в редакції, які не були широко відомі громадянству) створила взірцевий ідеал єдності українських діячів, консолідації їхніх сил задля українського національного відродження. Ця єдність, що була незрозумілою й почасти незбагненною для сучасників-росіян. як мрія про золотий вік. жила в свідомості української інтелігенції.-Як неприпустиме лихо сприймала вона внутрішній розбрат і викохувала мрію про повернення до " основ'янської" єдності, розуміючи, що в ній її найбільша сіша перед лицем асимілятивних претензій сусідніх агресивних державних націй. Тому за зразком " Основи" як загальні консолідуючі віщання замислюються і створюються і " Правда", і " Зоря", і нарешті справжній спадкоємець " Основи" -" Літературнонауковий вісник";

8) " Основа" спричинилася до різкого зростання (вибуху) української національної свідомості в усій Росії, бурхливого поштовху в розвитку української літератури, публіцистики, літературної критики, історичної науки, які спільно здійснювали грандіозну націобудівну функцію. Налякане цими процесами російське суспільство примусило царськігіі уряд піти на безперецедентні, небачені в жодній країні світу репресії проти української національної духовності -заборону українського слова лише за те, що воно українське. Унаслідок здійснення цих репресивних заходів існування української журналістики в Росії стало неможливим. Центр її розвитку перемістився за кордон, розпочалася нова, австро-українська сторінка в її історії.

Журнал " Основа", безперечно, входить до числа класичних надбань не лише історії української журналістики, але й у цілому української духовної культури, а значення різноманітних творів і журналістських матеріалів, опублікованих у ньому, виходить далеко за межі його епохи, актуалізується зараз, в умовах незалежної України, коли тільки воші й можуть бути неупереджено прочитані й осмислені в усій своїй глибині.

Розділ сімнадцятий

Газета Леоніда Глібова " Черниговский листок"

Заснування газети. Особистість Л. Глібова та характер його видання. Політичні огляди, подорожні нариси, соціальна сатира, освітня проблематика, огляди культурного життя на сторінках " Черниговского листкаІнші автори газети. Припинення видання

Видання щотижневої газети " Черниговский листок" можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу " Основа" на українське громадянство й українську журналістику. Якщо можливе віщання великого " грубого" часопису українського спрямування в столичному Петербурзі, то чому не можливі віщання скромних газет такого ж напрямку в провінційних містах України? Такі думки неодноразово виникали в свідомості активних українофілів.

На самому початку 1861 року полтавська громада подала до цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в цьому губернському місті газету українського напряму за типом " Основи" під назвою " Ннва". Але всі заходи виявилися марними і розбивалися об негативні характеристики, які віщавала пропонованим громадою редакторам майбутньої газети політична поліція (тобто, III відділення). Так були відхилені кандидатури В. Лободи (начальника телеграфної станції). О. Строніна (викладача гімназії, вчителя М. Драгоманова), Є. Милорадович (багатої полтавської поміщиці, дочки колишнього губернського предводителя дворянства І. Скоропадського). Особливо наполегливо протидіяв утворенню в Полтаві українофільської газети місцевий губернатор Волков. Полтавським громадівцям так і не пощастило знайти цілком благонадійну з погляду жандармерії людину для редагування часопису, і вона так і не була дозволена. Інакше сталося з Л. Глібовнм.

Навесні 1861 року він подав до Київського цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в м. Чернігові щотижневу газету. Одночасно Л. Глібов звернувся й до директора гімназії, у якій працював учителем, підтримати його прохання. До цензурного комітету була подана й програма нового часопису. " Мета віщання. - писав у ній майбутній видавець і редактор, - надати можливість місцевим жителям мати друкований орган громадського жіптя і діяльності" 140. У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру: новшш й повідомлення з столиці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського господарства, домоводства, промиетовості, торгіалі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та короткі відгуки про книжки: а також об'яви приватних осіб та офіційних установ. Ціна " Черниговского листка" встановлювалася на 1861 рік -два карбованці сріблом. На цей час Л. Глібов уже був відомим письменником, автором поетичної кнігжкн російською мовою, численних українських байок. опублікованих у газеті " Черниговские губернские ведомости", а також публікації великої добірки віршів в " Основі".

Леонід Іванович Глібов [21. II. (5. III) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина - 29. X. (10. XI) 1893, Чернігів] - знаменитий український байкар, народився в родині управителя поміщицького мастку. З 1840 року він вчився в Полтавській гімназії, багато читав, серед його лектури - й нечисленні на той час українські книжки. Але розпочав творчість юнак російською мовою. У 1846 році він відібрав п'ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного року віщав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву " Стихотворения Леоніща Глебова 1845 и 1846". Замість похвали й позитивних відгу ків у критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським (братом знаменитого поета Левка Боровиковського) для винесення догани за віщання книжки без відома дирекції гімназії.

Л. Глібов був хворобливою дитиною, що позначалося на його успіхах у навчанні. Того ж 1847 року йому довелося залишити гімназію, так і не закінчивши її. Провівши два роки в батьковій оселі, Л. Глібов знову береться до навчання, уже в доволі пізньому віці вступивши в Ніженський ліцей вищих наук князя Безбородька, де він вчиться впродовж 1849-1855 років. Під час навчання в 1853 році на сторінках неофіційного відділу " Черниговских губернских ведомостей" він друкує близько тридцяти українських байок, започаткувавши новий напрям у своїй творчості. Попрацювавши короткий час у містечку Чорний Острів Подільської губернії, 1858 року Л. Глібов переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Про його популярність свідчить також і те, що його запрошують викладати історію й географію до приватного пансіону в Чернігові. У Чернігівській чоловічій гімназії Л. Глібов був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та відомого громадівця П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам'ять його байки.

Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без нервових перевантажень і психічних випробувань. " Епітет завзятий мені не личить, писав він 22 червня 1861 року в листі до О. Я. Кониського, - тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя" 141. Лише велика любов до України й покликання журналіста підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування щотижневої газети.

12 липня 1861 року Л. Глібов розпочав віщання " Черниговского листка". У серпні 1863 року його віщання було припинене у зв'язку з процесом над членом народницької організації " Земля і воля" І. О. Ацдрущенком, який був товаришем і автором Л. Глібова. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компрометуючих матеріалів знайти не вдалося, Л. Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина. Лише в 1867 році йому дозволили повернутися до Чернігова, де за допомогою прихильників його таланту йому було запропоноване місце директора земської друкарні, яка на той час ще не існувала і яку ще треба було створити. На цій посаді й працював знаменитий байкар до кінця свого життя. Його байки за життя виходили тричі: у 1863. 1872 і 1882 роках, щоразу повнішим віщанням. Наприкінці жіггтя він став відомій як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі " Дзвінок", що почав виходити з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Віщання " Черниговского листка" на початку 1860-х років було журналістським подвигом Л. Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провінційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркович, Степан Ніс. Свідома українська інтелігенція навіть змогла об'єднатися й утворити громадську організацію -товариство шанувальників рідної мови. На це коло й спирався Л. Глібов у своїх журналістських намірах. До участі в газеті йому вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузьменка. П. Єфименка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського, вже згаданого І. Андрущенка. Але їм належали лише окремі невеликі матеріали. Через брак коштів і невелику кількість читачів регіонального видання Л. Глібову так і не вдалося налагодити більш-менш тривалий випуск газети, у її віщанні раз у раз траплялися великі перерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 36. а в 1963 -14 (усього було віщано 61 число газети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь якнх у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдавалося створити й кореспондентську мережу хоча б у повітових містах Чернігівщини, хоча віщання було помічене місцевою інтелігенцією, про що свідчили листи читачів, які надходиш на адресу редакції й використовувалися Л. Глібовим у його журналістській діяльності. Переважну більшість матеріалів доводилося писати самому редакторові, який і був не просто основним, але і єдиним співробітником " Черниговского листка", виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур'єра. Можна було б припустити, що причиною появи " Черниговского листка" є пошук уже відомим поетом своєї трибуни, органу для друкування власних літературних творів. Але з Л. Глібовим вийшло інакше. Його захопила журналістика так. що стало неможливим займатися аласне художньою творчістю. За 1861-1863 роки він опублікував на сторінках " Черниговского листка" всього дві українські байки, два давніх (з 1846 року) перероблених вірша російською мовою, а також 13 нових російських віршів. Це дозволяє твердити: газета створювалася зовсім не для публікації художніх творів, а для виконання чисто журналістських, інформативних функцій. Російські твори, опубліковані в газеті, аласне, нічим не прикметні, слабкі й невиразні; йому не вдалося знайти свого шляху в російській поезії, здійснігш помітні відкриття. Українські байки з " Черниговского листка" теж не належать до золотого фонду глібовської байкарської творчості.

Якраз вони -" Мишача рада" і " Пан на всю губу" - були переспівами сюжетів І. Крилова. максимально близькими до оригіналів. Зате ів кожному номері своєї газети друкуватися власні матеріали Л. Глібова. статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста, створював картину тутешніх звичаїв і порядків.

Він ставився до Чернігова з великою мірою критичності, ате й з любов'ю. У числі першому 1861 року (12 липня), викладаючи свою програму, редактор писав: " Незважаючи на всі труднощі, якими супроводжуються подібні заходи в такому скромному місті, як наш Чернігів, ми вирішили утворити місцевий орган громадського жнття і діяльності, цілком сподіваючись, що освічені люди, які співчувають загальній справі, допоможуть нам у цьому важкому ділі".

Як уже мовилося, віщання " Черниговского листка" велося з великими перервами, що були спричинені постійними матеріальними труднощами, які відчувала редакція. Вичерпувалися ті незначні кошти, що вдавалося зібрати за рахунок передплати, і віщання припинялося. В окремій листівці, виданій у 1863 році перед черговим поновленням видання - число перше вийшло в цьому році лише 7 травня. -Л. Глібов з гіркотою, але стримано скаржився на байдужість публіки до своєї газети.

Він виправдовувався перед передплатниками за невиконання своїх зобов'язань, але водночас просив у них дозволу вказати на пом'якшуючі його провину обставини. Вони, на його погляд, такі: вітчизна наша - не США чи Англія, де існує загатьна потреба в читанні, а ідеї носяться в повітрі; у нас же читають мало, думають неохоче; " своє, рідне нас майже не цікавить ”. тому и погано розходяться місцеві віщання, до числа яких належить і " Черниговский листок". " Зізнаємося, -писав далі Л. Глібов, ми не розраховували ніколи на значне число передплатників: але помірність у вимогах на наше віщання перевершила наші навіть цілком помірковані сподівання: передплатна сума не покривала до сих пір витрат на друкування й папір"

Коли наказом п. начальника Чернігівської губернії від 23 серпня 1863 року віщання газети було припинене і з Л. Глібова взята спеціальна підписка про його обізнаність з цим рішенням, то він залишився винним губернській друкарні 144 карбованці, які довго не міг відшукати, про що свідчать два письмових зобов'язання про сплату належної суми до губернського правління, перше з яких написане 4 вересня 1863 року, а друге - через місяць: 6 жовтня. Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої пу бліки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л. Глібов продовжував з дивовижною наполегливістю видавати газету. Зрозуміло, що заробілку вона йому не приносила, а збитки він змушений був покривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читачами, висловлення власних думок і оцінок, формування суспільної думки спонукали його до продовження справи, аж поки на нього не гримну в " самодержавній кулак" й видання не було заборонене у рядово.

Найбільш охоче Л. Глібов писав про освіту, культуру, але не обминав і політичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси.

У статті " Не всі передбачення здійснюються..." (14 травня 1863) Л. Глібов коментує другу річницю скасування кріпацтва. Як відомо, здійснення реформи й було розтягнуте саме на два роки. От вони й закінчилися. Висловлювалися різні передбачення щодо цієї події, деякі з острахом чекали, що звільнений народ кинеться до помсти панам, і повтікали в міста. " Але нічого не вийшло, - відзначав Л. Глібов. - народ просто містифікував нас " слушним часом", 19 лютого пройшло так благополучно, ніби його й зовсім не бувало". Ця фраза часто наводилася в радянських наукових працях про байкаря як нібито свідчення його передового світогляду.Як відомо, за більшовицькою концепцією, реформа нічого не дала народові; як суголосне з цією думкою звучало й вислоалювання Л. Глібова. Але в статті редактора " Черниговского листка" мова йде зовсім про інше. Насправді ж скасування кріпацтва він вважав " великою реформою нашого часу", яка " розв'язала руки міліонам людей, надавши їм свободу облаштовувати своє щастя". " Ми віримо в наш народ, - писав Л. Глібов, -віримо, що він досягне повного щастя, тільки не скоро, як очікують оптимісти, не раптом, не завтра", бо " прогрес на те і прогрес, що підпорядкований законам поступовості".

Після цих загальних міркувань у статті викладені конкретні статистичні дані про звільнення селянства від кріпацької залежності. Оцінки Л. Глібова, сперті на значну фактичну базу, добре аргументовані, виглядають переконливими й виношеними. Та й чи могла демократична людина 1860-х років ставитися до скасування кріпацтва інакше, ніж до видатної події сучасності. яка принесла визволення від рабства мільйонам співвітчизників?

З подорожніх нотаток приваблює нарис " Ніжин", написаний, як свідчить дата під ним, ще 1860 року, а опублікований 26 липня 1861 року. Це зовсім не традиційний географічно-статистичний нарис. У ньому Л. Глібов розповідає про місцеві прикмети, цікавих людей міста, включає сюди цілі новели з містечкового провінційного життя.

Наприклад, розповідаючи про мисливця Василя Кулька, який є мало не місцевою визначною пам'яткою, він прагне продемонструвати його вроджений гумор і розповідає такий епізод. Якось, повертаючись з полювання. Василь зайшов у приміську корчму випити чарку горілки і зустрів там знайомого єврея Янкеля. Мисливець жартома почав просити в нього грошей - моаляв, свої усі потратив на полюванні, то й випити ні за що.Янкель не хотів давати. Тоді Василь запропонував йому в заставу в'язанку набитої дичини. УЯнкеля загорілися очі: якщо у Василя немає грошей, то, може, й застава буде його. Він позичив. Василь випив і закусив. Пішли друзі разом до міста. Янкеїь знемагав від тяжкої ноші, адже Василь віддав йому відразу впольовану дичину. Aie дорогою мисливець квапив супутника, мовби й не помічаючи, як тому важко. Підійшовши до своєї вулиці. Василь став прощатися й забирати дичину. " Лк то так? А борг? " - обурився Л нксль. Тоді Василь дістав з кишені гроші і. вручивши Лнкелю позичену суму, подякував за те, що " потрудився донести мою дичину". Лнкель стояв приголомшеній. Нарис " Ніжин" мав підзаголовок " З подорожніх нотаток". І хоч Л. Глібов, зрозуміло, ніяким подорожнім не був. жив у Ніжині довго й добре його знав, але йому вдалося здійснити блискучу стилізацію записок людини, яка вперше проїздить через Ніжин, розмовляє з його мешканцями, спостерігає за типами й поведінкою тутешніх прикметних осіб, спостережливим оком новачка помічає відмінності від інших населених пунктів і звертає на них увагу читачів. Так чи інакше, але Л. Глібову вдалося переконливо виступити під маскою мандрівника. Можливо, і підпис під нарисом " Киев. 1860" і псевдонім " Ив. Кенер". яким він був підписаний, покликані були завершити враження справжності від цієї маленької літературної містифікації.

У відповідності з природним нахилом свого таланту, який так виразно виявився і в байкарській творчості, Л. Глібов на сторінках своєї газети вдавався й до соціальної сатири. Оскільки сатира на особи в локальному просторі Чернігова просто була неможливою, то цілком виправданим виглядало звернення до сатири на явища. У числі червертому (від 2 серпня) 1861 року Л. Глібов започатку вав цикл нарисів " Нотатки Простодушного", змальовуючи в них суспільні типи, аластиві. зрозуміло, не самому лише Чернігову, але в цілому російському імперському життю.

Першій нарис циклу відкривався описом природи рідного краю, який покіщав оповідач, та розповіддю про його пригоду із закоханою в нього дівчиною з сусіднього хутора. А втім, палке кохання, яке мало не спалахнуло між молодими людьми, було швидко зруйноване листом МашіУндіни. який висвітлив її як безграмотну, обмежену особу. Простодушній тікає від неї і знаходить собі службу в Чернігові. Він обіцяв своїм друзям вести щоденник і от пропонує з нього деякі фрагменти.

Лкось на вуліщі до нього підійшов знайомій із Ноздрьовки і розповів історію про станового пристава п. Махайлова, " пристасного любителя усіляких приношень". Недавно він відібрав у купця сувій парусини під виглядом боротьби з контрабандою, але використав її задля себе, пошивши літній сюрту к. Знайомій розповів і другий випадок, який ілюстрував самодурство п. Махайлова. Кілька разів він вимагав, щоб розсильній частував його свіжою рибою, а коли той не зміг в черговій раз облаштувати почастунок. побив його. Розсильний подав скаргу, але справа не розглядається. Завертаються нотатки Простодушного побажанням, аби начальство розгляну ло цю страву: " яка б розігралася едавна і разом повчальна драма". Продовження " Нотаток Простодушного" було вміщено в числі сьомому (від 23 серпня) 1861 року. Після ліричного початку автор знову передає оповідні права своєму знайомому, цитуючи його лист, що описує звичаї якогось символічного куточка " нашої нещасливої Аркади" ". Один богоугодний заклад, який міститься там. перетворений на " прибутковий маєток". Лікар Образинін отримує доходи від своєї медичної діяльності, що її зміст складає засвідчення нездібності нижчих чинів нести військову службу.

Оповідач докладно з'ясовує, скільки і за які конкретні послуги дістає хабарів згаданий лікар, розповідає про жалюгідне утримання справжніх хворих.

Згідно з основними рисами маски Простоду шного закінчує він нарис міркуваннями про те. що " в нашому скромному Чернігові: у нас зовсім не те..." Тут усі виконують свої прямі обов'язки: священники моляться, урядовці - чесно уряду ють, лікарі - лікують і т. д.

Цикл " Нотатки Простодушного" обіцяв бути цікавим і дошкульним. Вдало знайдений образ оповідача, який ніби не здогадувався про справжній зміст описуваних фактів і явищ, розповідав не власні історії, а лише переказував почуте або цитував написане в листах до нього, який цілком поважно протиставляв гріховній провінції незаплямований і чистий Чернігів, міг на довгі роки забезпечити успіх газеті. Але продовження цикл не мав. Очевіщно, глибоку іронію, яка лежала о основі головного художнього прийому " Нотаток", неможливо було приховати, і Л. Глібову було зроблене зауваження про неможливість таких гострих публікацій. Що було дозволене в столиці (у С.-Петербурзі з 1859 року виходив знаменитий щотижневий сатиричний журнал " Искра"), те викликало відчутний опір у замкнутому просторі провінційного губернського міста. Редактор відчув це і припинив на самому початку так вдало розпочатий цикл.

А втім, у ті роки не було нейтральних тем, які б зовсім не мали суспільного резонансу. Помітно політизувалася навіть освітня проблематика. З матеріалів про освіту важливе значення має стаття " Про стан жіночої освіти", опублікована 19 липня 1861 року. У ній кілька разів згадується ім'я видатного науковця М. І. Пирогова, колишнього попечителя Київської навчальної округи, при якому були розроблені нові правила виховання дівчат у пансіонах. Французька мова, музика й танці ось головні предмети, що досі викладалися в таких навчальних закладах. Але, на думку Л. Глібова, програми їх слід наповнювати науковими відомостями. Навівши загальні міркування. Л. Глібов внвів своїх читачів на ширший обрій за допомогою прикладів із столичного життя.

" Приємне явище в цьому відношенні представляє нам петербурзьке суспільство, -писав він. -де вже не здається і для дам диким не тільки відвідування публічних лекцій в університеті, але навіть систематичне вивчення науки на університетській лаві: серед студентів Петербурзького університету вже кілька дівчат постійно й старанно займаються предметами, видимо, для них сухими й непотрібними".

Головна думка статті полягала в тому, що жіноча освіта повинна збільшувати свій науковий обсяг, і в освіті жінка повинна бути зрівняна з чоловіком. Л. Глібов у цій статті виступив поборником жіночого рівноправ'я, попередником майбутніх феміністичних рухів.

Але особливо охоче писав " Черниговский листок" про місцеві події культурного життя. З цього погляду великий інтерес становлять два номери віл 11 і 18 червня 1863 року. V* першому з них під заголовком " ороткнй звіт про події минулого тижня" розповідалося про дві вистави, дані під час ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша вистава складалася з живих картин, друга -з сценічного втілення знаменитої " Наталки Полтавки". Обидві вистави мали на меті " допомогу убогим студентам нашої губернії".

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм жіптя і привабливості. Вистави ці були нібн уособленням художньої України, писав про них автор. -Характерні риси української музики, українського малярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи й рідної мелодії".

Друга стаття " Про виставу " Наталки Полтавки", дану аматорами 11 червня" є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить критичне стааіення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього лібретто " Наталки" не витримує художньої критики". Проте сценічні достоїнства п'єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті часи " Наталка Полтавка" виконувалася на музику відомого віденського композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом кріпацького хору графа Потоцького.

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної рецензії. - гру акторів. Лк він глибоко це робить, віщно з його розгляду, наприклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор смішив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася шім цілком задоволена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. " Ми ж вважаємо, - пише критик. - що М. А. К., за безсумнівного комічного обдарування, міг би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сценою, лилася нестримно, руйнуючи Ілюзію незавченої людської мови, що вимоаляється з паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті". Вимогливість Л. Глібова працювала на піднесення майстерності акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні рецензії в " Черниговском листке" відзначалися професіоналізмом, глибоким розумінням природи мистецтва, всебічним відображенням і аналізом театральних творів - сценічних вистав.

На сторінках " Черниговского листка" Л. Глібов постав не просто як письменник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цітком професійно сформований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л. Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху віщання газети, Л. Глібов " зумів залучити до співпраці у " Черниговском листке" багато відомих діячів. У газеті друкувалися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О. Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси). О. Лазаревський (історичні розвідки, наукова о публіцистика, полемічні замітки). П. Єфименко. П. Кузьменко. О. Маркович. О. Тшцинський. М. Олександрович. І. Андрющенко та ін.

Орієнтуючись на " Основу". Л. Глібов запровадив у своїй газеті рубрику " Из уст народа", де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічннми та фольклористичними розвідками виступали П. Чубинський. М. Номис, О. Маркович. О. Тшцинський.

Незважаючи на помітну кількість художніх творів на сторінках " Черниговского листка", усі вони є фактами бібліографії, а не літературної критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша: " Остання пісня" (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій, та " Шуканнє-викликаннє" (15 жовтня 1862). що пізніше в дещо переробленому вигляді включив у збірку " Дзвін" (1893). Можливо, варто вважати цей твір найкращим художнім здобутком " Черниговского листка". ГІоет створив образ ліричного героя, у якого охололо серце й він тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній: жадає єднання з орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через тріщцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

Ряд творів опублікував у чернігівській газеті О. Кониський: вірші " До вбогої" (16 серпня 1861) " Безталанна" (13 травня 1862). оповідання " Беглые" (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був невисоким. Л. Глібов як реадактор весь час втручався в його тексти, намагаючись поліпшити їх. У листах він виправдовувався за виправлення, не забуваючи одночасно похвалити письменника, аби зберегти одного з нечисленних своїх співробітників. " Оттам. у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи хороші, -писав Л. Глібов до автора 16 жовтня 1861 року. -(...) Коли Вам такі поправки не по нутру - напишіть, я буду осторожен".