Українська журналістика в Росії 1 страница

в добу " великих реформ"

Розділ чотирнадцятий

Альманахи " Записки о Южной Руси" і " Хата"

Пантелеймона Куліша

Історія та загальна характеристика видання. Зміст першого тому " Записок", його особливості. Особливості другого тому. Фольклорноетнографічні матеріали. Художні твори в " Записках". Історичні праці та публікації джерел. Аль.нанах П. Куліша " Хапш": історія створення, автори, найголовніші публікації. Особливості альманаху -літературнокритичні нариси про письменників та програмова вступна стаття Значення альманахів П. Куліша кінця 1850-х років

Після поразки Росії в Кримській війні, яка вияскравила для більшості політично активних громадян застарілість державно-політичної та господарчо-економічної системи країни, необхідність реформування усіх боків життя стала самоочевидною. Підготовкою і проведенням реформ і зайнявся новий імператор Росії Олександр II. що розпочав царювання 19. II (3. III) 1855 року, Вступивши на престол після смерті свого батька Миколи І. Його коронація була ознаменована реабілітацією декабристів, новий цар почав утілювати в життя важливі елементи їхньої програми. Перше десятиріччя царювання Олександра II увійшло в історію під назвою " епоха великих реформ". Після загальновідомого визволення селянства від кріпацької залежності в 1861 році далі були проведені військова, судова й земська реформи, що згодом вирішальним чином змінили обличчя Росії. Політичним потеплінням, демократизацією суспільного життя скористалися й українці. Після десятилітнього антракту почала відновлюватися й українська журналістика, спочатку в альманаховій, а потім і в справжній часописній формі. Росія XIX століття виразно й прозоро демонструє механізм здійснення історії й імперські особливості національного буття цієї держави. Спочатку з'являється група людей (декабристи), які проголошують неприйнятні для більшості, а тим паче розбіжні з державною полігикою погляди. їх мало. Тому їх оголошують державними злочинцями, ізолюють від суспітьства, лідерів відпрааляють на ешафот. Але зерна їхніх ідей вже посіяні в суспільній свідомості, і то там, то там з'яатяються їхні сходи. Все більше людей починають переконуватися в неможливості й далі жити по-старому; лишати все. як є; пересвідчуються в необхідності реформ. І коли спадають історичні гальма, помирає тиран (Микола І Паїкін. за Т. Шевченком. " неудобозабьіваемьій тормоз"). то раптом ніби настає загальне прозріння, усім стає зрозумілою потреба вирішальних змін у житті, суспільство охоплює жага реформ.

Микола І покінчив життя самогубством. Будучи не в силах знести ганьбу від програної Кримської війни, він наказав своєму лейб-медикові піднести йому келих з отрутою. А його син Олександр II Визволитель, посівши престол, не тільки оголосив амністію декабристам -державним злочинцям, засудженим за повстання в момент вступу на престол його батька (це був цілком природний акт великодушності), але й заходився здійснювати їхню політичну програму, реформувати Російську імперію на засадах західництва. У країні була проведена система реформ, що далі європеїзували державу, вели її по шляху розвитку демократії.

Наслідком розвитку демократичних процесів стала поява в Росії соціалізму в його народницькому зразкові. Соціалістичні гуртки й організації розпочали розхитувати Росію з метою домогтися негайного результату - соціалістичного повстання або принаймні народної селянської революції. Але змінити ґвалтовно природну течію життя виявилося неможливо. Пересвідчившись у цьому соціалісти-народникн стали на шлях терору проти царя, членів царської родини та високопоставлених урядовців.

Кілька разові спроби завершилися успіхом: 1 березня 1881 року Олександра II Визволителя було вбито. У Росії остаточно запанувала доба реакції. Остаточно, бо й саме правління Олександра II було неоднорідним. Проведена ним революція згори активізувала руйнівні- внутрішні сили, що в радянську добу були названі " революційно-демократичним табором". У хній боротьбі проти уряду є кілька рубіжних дат. вирішальних подій, що стають наслідком протидії -конфліткуючих сторін. У липні 1862 року був заарештований, позбавлений громадянських прав, підданий процедурі громадянської страти й відпраалений у заслання на Сибір лідер революційних демократів Микола Гаврилович Чернишевськнй. У січні 1863 року в Царстві Польському розпочалося велике національно-визвольне повстання, яке мало тимчасовий успіх і призвело до короткочасного відторгнення від Росії величезних гусгозаселених територій. У 1866 році Росія була приголомшена пострілом Дмитра Каракозова, який намагався вбити царя 4 (16) квітня. Тоді Олександр II уцілів - Каракозов був страчешш.

Після цих подій вже не могло бути мови про рух у напрямку дальшого демократичного розвитку, настала епоха " загвинчування гайок", що в першу чергу позначилося на становищі російської й української журналістики. З 1863 року в Росії була заборонена українська журналістика. Згодом (1866) найбільш прогресивні, читабельні журнали західницького спрямування " Русское слово" і " Современник" також були заборонені. Але якщо для російських діячів культури затишалися варіанти легітимної діяльності (наприклад, у тому ж 1866 році утворено новий західницький журнал поміркованого спрямування " Вестннк Европьі"), то для українських діячів варіантів не було: українське слово в Росії знову було загнане в альманахи або й узагалі випхане за кордон, в Австрію. Але це станеться дещо згодом, а ми зараз повернемося до початкового періоду піднесення революційної ситуації в Росії, коли розпочався новий період розвитку української журналістики.

" Ластівкою нового літературного руху, - відзначав Сергій Сфремов в Історії українського письменства". -були знамениті, як на свій час. " Записки о Южной Руси" Куліша (1856-1857), - видання переважно, але не виключно етнографічне (...)" '°8. Високо цінував альманах П. Куліша й Іван Франко, також вбачаючи в ньому першу ознаку пробудження українства.

Тільки після вступу на трон Олександра II, - писав він, - у так звану епоху реформ, українська література знову почала оживати. Повернувшись із заслання. Куліш видав двотомову збірку " Записки о Южной Руси", наповнену багатими скарбами народних пісень та звичаїв, перемішаних з його власними зауваженнями та іншими коментарями" 109.

" Записки о Южной Руси" вийшли в С.-Петербурзі з друкарні П. Куліша. Це був двотомовий альманах, перша книжка якого з'явилася 1856, а друта 1857 року. Відомо, що фінансову допомогу у віщанні " Записок" упорядникові надали поміщики Г. Ґалаґан та В. Тарновський. Це перші свідчення про українських меценатів, що матеріально підтримували розвиток журналістики.

П. Куліш у справі Кирило-Мефодіївського братства дістав найлегше покарання і вже в 1853 році повернувся до Петербурга з свого тульського заслання. Тоді ж він і замислив віщання етнографічного збірника, хоча політичні умови для здійснення задуму ще були несприятливими. Але невдовзі сіггуація змінилася на краще.

П. Куліш не був новачком в етнографії, більше того, він належав до того покоління освічених українців, переважно романтиків, що виросло на плідному ґрунті фольклорних зацікавлень. Перший том " Записок о Южной Руси", як свідчив сам упорядник, складений з матеріалів дванадцятирічної давнини, тобто 1844 року. Вони припадали порохом в архіві збирача, але в 1853 році він познайомив з ними свого нового приятеля -Льва Михайловича Жемчужникова, російського маляра, родом з Орловщини. Будучи сугубо російською людиною, Л. Жемчужников прийшов у захват від прочитаних йому Кулішем записів українського фольклору і розповідей про його носіїв та процедуру запису. Він і зажадав від П. Куліша створити книгу, у якій би фольклорні записи супроводжувалися коментарями й роз'ясненнями упорядника та розповідями про виконавців та умови запису.

Під його впливом П. Куліш розпочав упорядкування власного архіву. Лев Жемчужников (1828-1912) - брат російських поетів Володимира, Олександра та Олексія Жемчужникових, відомих як співтворці Козьми Пруткова. Під впливом дружби з П. Кулішем він наблизився до українського культурного руху, полюбив Україну, пізніше співробітничав в " Основі", створив багато малярських творів з української тематики.

Заохочений П. Кулішем, він і сам записував усну народну творчість, залишивши своє ім'я в історії у країнської етнографії.

108Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К., 1924. - Т. 2. - С. 43.

109 Франко І. Л. Українці // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41 С. 186.

Y кінці 1855 року перший том збірника був закінчений і відправлений до цензури. Він назішався " 'Этнографические записки о Южной Руси"..Ллє при підготовці другого тому П. Куліш відчув творче невдоволення тематичним обмеженням, яке передбачала запропонована назва. Гадаємо, що справа полягала не в бракові свіжих і оригінальних матеріалів, хоча вже накреслилися неминучі повтори, а в динамічній нату рі самого П. Куліша. який відчув можливість друкувати не лише етнографічні, а розмаїті матеріали про свою батьківщину. У квітні він звернувся до цензури з проханням зняти перше слово в заголовку збірника, а після назви додати: " Ііздал П. Кулиш". Цензор задовольнив його клопотання. Так склався той заголовок, під яким альманах у війшов в історію.

У передмові видавця П. Куліш заявив про свій намір здійснити " у невизначеній кількості томів " Записки о Южной Русн", у яких би кожна освічена людина мала енциклопедію розмаїтих відомостей про народ, що говорить мовою південно-руською" (с. Ш-ГУ). Отже, віщання замислювалося як неперіодичний альманах.

Потяг до енциклопедичності особливо виразно виявився в другому томі, але й перший том став новаторським явищем в українській етнографії. Історики української фольклористики докладно описали й проаналізували внесок П. Куліша на цьому науковому терені" 0. Нам же важливо підкреслити, що він вперше в історії культури створив альманах у жанрі етнографічного щоденника, де головну роль відігравав не стільки об'єкт спостереження, скільки суб'єкт спостерігача. Стрижнем сюжету в книзі стала не наукова класифікація матеріалу за темами й рубриками, а порядок його сприйняття записувачем, що істотно розширяло функції й можливості упорядника: давало можливість вказати де, коли й від кого записано фольклорний твір, подати короткі біографічні повідомлення про кобзарів і лірників (причому як автентичні їхні розповіді про самих себе), описати їхню манеру виконання, зафіксувати їхні репліки, пояснення й коментарі до тексту виконуваного твору.

Відкривалася книжка твердженням про важливість збереження духовних скарбів народу і розповіддю про перший аласний досвід збирання фольклору в Києві. Далі йшов запис " Легенди про Золоті Ворота" з часів " віддаленої татарщини". Але потім, на засадах асоціативності, до цього матеріалу приєднано інший великий шматок розповіді: " Заговоривши про сліпих жебраків, я згадав про другого приятеля мого з цього класу народу, про Архипа Никоненка" (с. 7). У такий спосіб уводилася розповідь про місце проживання, зовнішній вигляд і характер кобзаря, подано автентичні " Розповіді Архппа Никонека про себе самого", а далі записи з його

110 Див. розділ про П. Куліша в кн.: Кирдан Б. П. Собиратели народной поэзии: Из истории украинской фольклористики XIX в. - М.: Наука. 1974. - С. 203 - 246;

а також пр.: Шмалько А. В. Робота Пантелеймона Куліша над створенням українського національного епосу // Пантелеймон Куліш і українське національне відродження. - Харків, 1995. - С. 27 - 32.

кобзарського реперту ару: п'ять дум - " Про козака Голоту '. " Про вдову і трьох сннів". " Про сестру і брата". " Про бурю на Чорному морі" і " Про втечу трьох братів з Азова" (с. 8-42).

Далі йшли такі ж частішії ліричного щоденника етнографа, де героями були Андрій І ІІут. Андрій Бешко та ін. А відтак вказівка на обкладинці першого тому " Пздал П. Кулиш" була не зовсім правильною..Адже письменник висту пив у даному випадку не лише віщавцем чи упорядником книжки, а по праву може вважатися її автором, створивши персональний альманах, де. за виключенням фольклорних записів, він був творцем усього тексту.

Видатний іторик української літературної науки Леонід Білецький у пращ " Основи української літературної критики" (1925) так оцінював гловні наслідки етнографічних досліджень П. Куліша: ".Як бачимо. - писав він. - в цій праці Куліш підіймає й вирішує кілька принципово методологічних питань: 1) народні твори є жива історія народного духа в його минулому; 2) народні творн найкраще зберегли високий ідеалізм глибокоморальної душі українця; 3) народні твори му сять були основою, на якій повинна відродитися високоморальна поезія цивілізованої верстви українського суспільства і в її історично-побутовій традиції, і в морально-ідеалістичній чистоті; лише такі творн індивідуальних поетів будуть продовжувати те творче й висококультурне діло справжнього у країнського духа: 4) сучасні українські поети є єдині спадкоємці давніх рапсодів української поетичної творчості" 111. У концепції П. Куліша, що акумулювала його наукові ідеї, з усією очевидністю затрималися провідні положення естетичної програми Харківської школи романтиків. І це зрозуміло: нерозв'язані завдання ще довго залишаються актуальними для роботи представників української духовності.

Другий том мав істотні відмінності від першого й виразно засвідчив тенденцію до переростання віщання в універсатьшій журнал. Тут теж вміщувалися й фольклорні матеріали, але вони вже не домінували. Натомість були предстаалені художні твори, наукові праці та документи з історії України.

Перший розділ другого тому7 був продовженням першого тому й мав назву " Казки й казкарі". Він складався із записів П. Кулішем етнографічних пошуків Л. Жемчужникова в тому ж дусі ліричного щоденника, що його ефективність відкрито й апробовано в першій книзі атьманаху. Щоправда. Л. Жемчужннков не наводив імен і прізвищ, але дослідники встановили, що один із сюжетів його розповідей присвячено видатному кобзареві Остапові Вересаю. Другий фольклорний матеріал розміщений у кінці другого тому нарис " Похорони, списані зі слів поселянина в Харківській губернії" '. Цей твір підписаний явним псевдонімом: " Лісовик", але хто сховався під ним достеменно невідомо.

У томі були опубліковані два художні твори: поема Т. Шевченка " Наймичка" та ідилія П. Куліша " Орися". Обидва вони можуть бути

1" 1 Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики. -К.: Либідь. 1998. - С. 88.

віднесені за сучасною термінологією до " шухлядннх" творів, написані в середині 1840-х років, але не змогли вчасно прийти до читача через політичні переслідування їхніх авторів. Т. Шевченко на час публікації його поеми ще не повернувся із заслання, не дістав помішування, його ім'я ще заборонене до вжитку. Тож П. Куліш друкує його твір анонімно, як нібито випадково розшуканий в альбомі повітової панночки.

Поема " Наймичка" належить до головних у корпусі Шевченкових творів. Саме її обрав ятя аналізу Іван Франко, готуючись до вступу на кафедру української словесності Львівського університету. 18 лютого 1895 року він виголосив габілітаційний виклад про цей твір. Глибше за І. Франка ніхто тоді не розумів Т. Шевченка. Він підійшов до поеми з погляду втілення в ній сутності української психіки й відображення основ національного буття. Найбільші святощі в українській ієрархії цінностей, - відзначив І. Франко, -" сімейне життя, патріархальне і сумирне" 112. Показавши " деморалізацію і руїну патріархального сімейного життя через солдатчину" 113, Т. Шевченко водночас втілив у поемі подвиг матері, яка зробила все можливе, аби повернути " свого сіша знову до тої святині сімейного життя, з якої її саму безповоротно випхну ло чисте та нерозумне почуття" 114. Це був Шевченків шедевр, і його першодруком ми завдячуємо П. Кулішеві, який в умовах цензурної неможливості знайшов змогу це зробити.

Його аласне оповідання " Орися" також вписане назавжди в історію літератури. Створене за мотивами шостої пісні Гомерової " Одісеї", про що сам автор зазначив у спеціальній примітці, воно яаляє собою відтворення гармонійного патріархального українського світу, і письменник слушно поставив після назви жанровий підзаголовок - " Ідилія".

Великий розділ другого тому складали нотні записи О. Маркевича українських народних пісень. І хоча тексти цих пісень були переважно відомі раніше, з інших збірників, воші вперше були опубліковані з нотами, що мало велике значення і навіть відкривало новий етап в українській фольклористиці.

Історичні дослідження й документи були предстаалені перекладом видавця рукопису польського пана Симона Закревського " Оповідання сучасшіка-поляка про походи проти гайдамаків" (с. 104-141), запискою члена Малоросійської колегії Григорія Теплова " Про непорядки, які походять від зловживань прав і звичаїв, грамотами підтвердженими Маторосії" (с. 169-196) та статею Іоана Могилевського " Про давність і самобутність південно-руської мови" (с.257-279). На завершення тому П. Куліш помістіш свою дискусію з польським письменником Михайлом Грабовським з приводу публікації універсалу гетьмана Остря ниці (с. 291328).

Усі подані в томі історичні матеріали розширювали знання про

112Франко І.Я. " Наймичка" Т. Шевченка//Франко І.Я. Зібр. творів: у 50 т. - К..

1981. -Т. 29. -С. 464.

113 Там само. - С. 468.

114 Там само. - С.465.

Україну, сприяли пізнанню тих соціальних і психічних механізмів, що творили українську історію.

Коментуючи універсал гетьмана Острянпці. II. Куліш вказував на подібність викладеної в ньому ситуації до тієї, що призвала йдо визвольної війни українського народу проти Польщі під проводом Бої дана Хмельницького. Приниження іідності українців з боку шляхти, за И. Ку іішем. було головним джерелом усобиць. " Малоросія і Польща, підсумовував він. являють собою мало не єдиний приклад війни через зневажене гіочултя людської гідносгі. до якого додалися інші образи і зневаї її. вже як горючі матеріали, що підкидають у готове полум'я" (с. 325).

Історичні публікації були істотними допомагали, поруч з фольклорними й художніми текстами, глибше зрозуміти душу у країнця, пояснити минуле й сучасне нашого народу.

" Записки о Южной Руси" зібрали позитивні відіукп в критиці. З розглядом двотомного альманаху виступили О. Пипін. М Костомаров. Високо оцінив працю П. Куліша Т. Шевченко. У листі до творця " Записок" ' від 5 грудня 1857 року з Нижнього Новгорода він писав: " Боже мій. як би мені хотілося, щоб ти зробив свої " Записки о Южной Руси" постоянним периодическим изданием на кшталт журнала. Нам з тобою треба добре поговорити о сім святім ділі" ' ' ->.

Шевченкове сприйняття " Записок" як віщання, що на його місці слід започаткувати журнал, було піповим. С'а.м П. Куліш готу вав до друку третій том. про що сповіщав у листах до дру зів. Тоді ж. у 1858 році, він зверну вся з клопотанням до мініс тра народної освіти Є. Ковалевського про дозвіл видавати змість " Записок о Южной Руси' журнал " Хата'..Як головний аргумент потреби задовольнити його клопотання він наводив такий факт: популярність першого й друт оі о томів " Записок о Южной Ру си" виявилася великою, йому як видавцеві від різних осіб у же надійшла така значна кількість матеріалів, що віщати їх без сприяння передплатників неможливо. Проте міністр відмовив II. Кулішеві в дозволі видавати періодичне віщання. Повторилася історія двадцятирічної давності, коли Є. Гребінка, зібравши матеріаш для журналу, мусив їх віщати альманахом. Тоді з'явилася Ластівка". II. Куліш теж. потримавши трохи матеріали, у 1860 році віщав альманах " Хата ".

Про успіх книги свідчило те. що після першого віщання, яке з явилося 25 лютого і швидко розійшлося. 11 травня довелося випустити другий наклад, ідентичний з першим. У другому виданні П. Куліш зробив лише незначні стильові поправки. Цензурний дозвіт на вихід у світ другого віщання підписав уже відомий нам І. Розковшенко. котрий разом з І. С'резневським майже тридцять років тому віщав у Харкові первісток у країнської альманахової журналістики " Украинский альманах" (1831).

" Хата" яаляла собою збірку творів провідних українських письменників. II. Куліш запросив до у часті в ній усіх помітних авторів, що писали на

Шевченко Т. Г. До П. О. К\ліша. 5 грудня 1857 // Шевченко Т. Г. Твори: У 5

т.-К.. 1979.-Т. 5.-С. 394.

той час українською мовою. У рубриці " Кобзарський гостинець" були опубліковані десять віршів Т. Шевченка, написаних на засланні й після нього. Твори подавалися за списками П. Куліша. з довільними назвами, тому в пізніших їх публікаціях зроблені деякі виправлення у відповідності з рукописами. Для публікації були відібрані твори баладного типу (як наприклад з циклу " В казематі": " Чого ти ходиш на могилу...", " Рановранці новобранці...") та автобіографічні (" Доля"). Ці вірші значно розширили уявлення про Шевченкову поетичну творчість, засвідчили нев'янучий навіть під впливом заслання талант їх автора, сприяли зростанню Шевченкового авторитет) як одного з найбільших поетів слов'янства. Так. наприклад, вірш з цієї добірки був перекладений польською мовою Л. Совінським і в тому ж році опублікований в газеті " Киуег Wilenski" (№ 41. травень). А якщо згадати, що цензура дозволила в " Кобзарі" 1860 року вмістити лише опубліковані до заслання твори, то стає зрозумілою вага публікації кожного нового вірша Т. Шевченка. Усі надруковані в альманасі " Хата" Шевченкові вірші увійшли до " Кобзаря" лише у віщанні Д. Е. Кожанчикова (СПб., 1867).

Друкувалося в " Хаті" й оповідання " Чари" Марка Вовчка, яку Т. Шевченко називав своєю днею і яка сприймалася як нова зірка в українській літературі. Потім вона включила цей твір у свою класичну збірку " Народні оповідання". Важко сказати, чому цей твір не був уміщений відразу до основної книжки письменниці, оскільки в ній було достатньо подібних романтичних оповідань баладного типу. В цілому воно послаблювало антикріпосницьку тенденцію першої кннжки Марка Вовчка, надавало їй фольклорно-етнографічного забарвлення, але й загальнолюдського змісту.

За простим сюжетом крилося відображення морального світу українського народу. Закохана в Тимоша Хима після того, як він покинув її. пішла до чаклунки. Діставши від неї надприродну силу, повернулася в село якраз на дівич-вечір своєї суперниці і перетворила наречену та її подру жок на зграйку пташок. Через рік Тиміш таки одру жився з Химою, але першу кохану не забув. -Якось навколо них закружляли пташки. Хима благає чоловіка постріляти їх, але він відмовляється. Хима зникає, а через деякий час у небі з'явився чорний ворон і схопив найкращу пташку. Тиміш вистрілив у ворона, і до його ніг впала його молода жінка з простреленим серцем, а в руках вона держала його першу милу - неживу. Скоро помер і Тиміш - нудьга його заїла.

Це було прекрасне романтичне оповідання, у якому не було й тіні від поширюваного тоді в Росії критичного реалізму. Воно нагадувало казку, ніби записану з народних уст, зображало моральний світ українського народу, його погляд на кохання й родину.

П. Куліш представив на сторінках " Хати" й іншого класика української літератури -Є. Гребінку, опублікувавши десять його " приказок". Власне під цією жанровою назвою письменник створював байки. Його книжка " Маторосійські приказки" вийшла в Петербурзі двома виданнями. 1834 і 1836 років, і відтоді стала бібліографічною рідкістю, З огляду на цс вміщення Гребінчішої добірки в альманасі слід визнати цілком виправданим. і поетичних творів варто також відзначити публікації віршів.Якова ІДоголева та Петра Кузьменка. Особливо перший з них належить до числа значних українських ліриків XIX століття. Зате твори дру гого друкуватися мато н ніколи не виходили окремими виданнями. Добірка Хати" просто дата змогу здійснити читацьке знайомство з цим автором. Вірші обох поетів були наснажені ілнбоким індивідуальним почуттям, сповнені елегійного смутку, туги від порозділеного кохання. Поруч був здійснений першодрук трьох віршів Олександри Псьол. написаних ще в 1847 році з нагоди царської розправи над кирило-мефодіївцями.

Проза була предстаатена двома оповіданнями Ганни Барвінок " Лихоне без добра" і " Восени літо". З одного боку, це був традиційний етнографічний реалізм, стилізація під селянську розповідь від першої особи, але разом з тим це був пошук такої моделі дійсності, яка б дала можливість якомога глибше вияснити ідеал українського національного життя, піднести культ праці, сім'ї, родинного щастя. Це було зображення гармонійного в собі світу українського народу.

Із своїх творів П. Куліш опубліку вав тут оповідання " Сіра кобила та драму " Колії". Оповідання являло собою белетризований народний анекдот з образом немудрого, але щирого й дотепного хуторянина в центрі. Стилізація під усне мовлення, сюжет, почерпнутий із фольклору робили цей твір приналежннм до етнографічного реалізму, який уже сприймався як не наділений художньою свіжістю стиль, використання вже відкритого, відомого. На часі був пошук нових шляхів розвитку у країнської літератури.

Драма " Колії" була невеличка за розміром, мала всього дві дії. і. швіщше за все. може розглядатися не як повнометражна п'єса, а праобраз жанру драматичного етюда. що набув поширення в епоху модернізму (М. Метерлінк. Леся Українка. О. Блок. О. Олесь тощо). Це була перша драматична спроба П. Куліша, у якій він прагнув показати відкритий ще в " Записках о Южной Руси" механізм виникнення народного обу рення проти шляхти, наслідком чого й стало повстання, відоме під назвою " Коліївщина". В образах драми сконцентровано головні тези П. Куліша: тут і пан-поляк. що одбнрає в Карпа його жінку -красуню у двір: і евреи-орендар. у якого цей Карпо наймитує: і ксьондз-уніт. що символізує духовне поневолення у країнців. Карпо тікає на Січ. лише там він може відновити свою зневажену людську гідність, лишитися людиною. Падає від кулі ното побратима Катря

-" я за тебе попрощався з недоляшкою! " (с. 156). -сповіщає Карпові товариш. Вони обіцяли повернутися для розправи, ляхи тремтіли від жаху в очіку ванні справедливої відплати. П. Куліш написав ду же насичений лвір. вдавшись до конспективності сюжетних ліній, що не перешкодило створити яскравий образ часу й виразні характери провідних (та й другорядних) дійових осіб. Драма " Колії" стала окрасою альманаху " Хата", але про її сценічне життя, на жать, нічого невідомо.

На завершения книжки друкувалося оповідання М. Номиса " Дід Мина і баба Мнннха" теж виконане у фольклорно-розповідному дусі з настановою на зображення гармонійності українського світу, точного відтворення етнографічних дета леї і. розвитком моралізаторської ідеї.

До багатьох розділів ГІ. Куліш написав коротенькі літературнокритичні нариси про письменників. За взірець тут може правити вступна стаття до Гребінчіпюї добірки байок. Представляючи Є. Гребінку читачеві. II Куліш вказав на його талановитість, визначне місце в українській словесності. Приказки найкраща частина його доробку. " Коли рівняти їх і до сусідньої словесності, то навряд чи с в їй кращі приказки од Гребінчиних. а тільки що московські дзвони голосніші од наших" (с. 41). резюмував кріггнк. Така композиція збірника, тобто публікація художніх творів у су проводі літературно-критичних заміток, була продуктивною й виправданою. Саму ідею упорядник запозичив з " Южного русского сборника", але розвину в її. пішов далі..Якщо А. Метлинськпй обмежив свої завдання викладом лише біографічних відомостей про авторів опублікованих далі художніх творів, то П. Куліш виконав складніше завдання дав стислі, але часто дуже точні, одягнені в афористичні словесні формули критичні оцінки, вписав авторів у ширший літературний конгекст розвіпку у країнської літератури.

Програмовий характер мала і вступна стаття до альманаху " Передне слово до громади (Погляд на у країнську словесність)", наповнена багатьма дорогими для П. Куліша ідеями. Український читач, твердив упорядник, повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словесності. Причому позиція автора була далекою від культивування національної замкнутості, від пропозицій виключити художній досвід інших народів з своїх аласннх духовних шукань. " Нехай чигають і Пу шкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном. Шіллером і Мінкевнчем. -писав II. Куліш. -Ми й самі всього того доволі поначитувались і вже сказати, що насмакувалися. Тілько ж бо у гостях, кажуть, добре, а удома ще лучче. Побенкетувавши на тому пишному чужоземному бенкеті, рвемося ми тепер, мов із неволі, у рідні ссла, степи й луги. Там нам любо, там нам здорово і на серденьку легко! " (с. VIII).

Розпочав писати народною українською мовою І. Котляревський. Його " Енеїда" примусила читача реготати, " і той регіт був - найстрашніша проба нашому писаному слову українському" (с. XV). П. Гулак сміявся іншим сміхом, але це був розвиток традиції І. Котляревського. Але прийшов Г. Квітка зі своєю " Марусею" і змінив становище в українській словесності. " Квітчина пам'ять буде свята вовіки поміж нами: він самостайно зрозу мів серцем, що-то за диво праведне -наші селяне: він зробив те ж саме для прози, що Шевченко для стиха у країнського: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко поезію народної пісні. Удвох вони заправили нашу словесность віковічною силою і назнамену вали їй правий і далекий путь" (с. IX).