Українська журналістика в Росії 4 страница

Четверта праця М. Костомарова в Основі " Гетьманство Внговського" (1861. №№ 6-7) -являла собою цікаву історичну епопею з початкових років Руїни. Образ бунтівного гетьмана, що першим наважився здійснити заповіт Богдана Хмельницького й повстати проти Москви, був змальовнний соковитими романгичннми барвами. Пор; шення Москвою Переяславського договору. Березневих статей породшп в середовиші української озачої старшини потяг тікати від ганебного сою'.у з північною су сідкою. Ллє здійснення цього наміру відразу наштої ¦ > лося на непереборні тру днощі: не маючи самостійних державотворчих.радішій Україна стала ареною реалізації загарбницьких ідей своїх мої утніх сусідів. Блискуча військова перемога Впговської о під Конотопом, у якій він розбив російське війско, не дала бажаних політичних наслідків. Українська військова еліта виявилася на роздоріжжі, роз'єднана й деморалізована множинністю вибору засвідчила свою неспроможність в екстремальних умовах протистояти потужній експансії Московського царства, яке в приєднанні й утриманні України побачило шлях до імперського майбутнього й вирішило будь-що-будь не випу стити її з свого політичного простору.

Історичні праці М. Костомарова стали вагомим здобутком журналу " Основа". За різного тематичного спрямування вони були об'єднані спільною історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу, показати його відмінність від російського етносу, засвідчіпп цю відмінність у глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної свободи в добу козацтва. Це був той комплекс ідей, який об'єктивно, попри авторську волю, торував шлях до вироблення уяалень про необхідність д.ля України самостійного політичного життя і в кінцевиМу підсумку, у наступних поколіннях привів до формулювання ідеї' самостійної Української держави й наполегливої боротьби за її здобуття й утримання. Тому " основ'янські" праці М. Костомарова мали й мають непроминуще значення, вони формували в читача уяалення про у країнську самостійність, переконували його в цьому науковими аргументами. Автор сам розумів їхню значимість і завжди включав розгляну ті праці в перші томи зібрання своїх творів, що виходили кілька разів під назвою Історичні монографії та дослідження".

Виступив М. Костомаров в " Основі" і як літературний критик, опублікувавши працю " Спогад про двох малярів" (1861. № 4). Це мало не перший мемуарний твір про Т. Шевченка, датований " 14 квітня 1861 р.". тобто написаний невдовзі після смерті великого поета. Проте дана стаття цінна не лише тим. що авт ор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря, але й тими блискучими дефініціями його творчості, які запропонував чутливий і спостережливий критик124.

" З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. опервах у ньому не вцдно було нічого привабливого, нічого теплого; навпаки, він був холодний, стриманий, хоча простий і нецеремонний. - так почав М. Костомаров свою розповідь про Т. Шевченка. -(...) Швидко, одначе, ми зійшлись і подру жили. Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив сірах: враження, яке вони спрааляли. нагадало мені Щіллерову баладу " Занавішений санський ідол". Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного жіптя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнули туди!!! (...) Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати віл нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча" 125.

'-4 Див. про це докладніше в праці: Мнханлин І. Л. Тарас Шевченко в літературознавчих інтерпретаціях Миколи Костомарова // Доробок Миколи Костомарова: Матеріали ювілейної науково-практичної, міжвузівської конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М. Костомарова. Харків. 1998.-С. 29- 34.

1: 5 Костомаров М. І. Спогад про двох малярів //Спогади про Тараса Шевченка.

-К. 1982 -С. 133.

І трохи далі: " Шевченко не наслідував народні пісні. Шевченко не мав на меті ні описувати свій народ, ні піддаш і овуватись під народний тон. йому не було потреби нідташтовува тпсь. бо він по природі своїй інакше не розмовляв. Шевченко як поет -це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею, яку міі би заспівати тепер увесь народ, яка повинна була вшитись з народної душі відповідно до стану сучасної народної історії'-126.

У відповідності до своєї ідеї " двох руських народностей" М. Костомаров проголосив Т. Шевченка " поетом загальноруським". Цю думку взяв потім на озброєння М. Драгоманов, будуючи свою концепцію " літератури російської, великоруської, української і галицької", суперечливої й далеко не в усьому прийнятної сьогодні. Але тоді, в 1861 році. М. Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов'янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв'язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мата програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологячну роль відіграш дві полемічні статті М. Костомарова. спрямовані на захист спадщини Г. Сковороди. У 1860 році у С.-Петербурзі вийшло зібрання творів філософа, упорядковане Із. Срезневським. Специфічний характер творчості Г. Сковороди, його епічна концепція, архаїчна стилістика різко відрізнялися від загостреної публіцистичності епохи революційного піднесення й революції згори 1860-х років. Особливим радикалізмом відзначалася молодь. Двадцятиоднорічнип Всеволод Кресговський у журналі " Русское слово" опублікував нищівний відгук на віщання Г. Сковороди, написаний під знаком нігілізму. Нам непотрібна така творчість, заклики до Морального вдосконалення на тлі суспільних негараздів - такою бу ла думка молодого письменника.

М. Костомаров відповів статтею " Слово про Сковороду з приводу рецензії на його твори в " Ру сском слове" (1861. № 7). а полім, після репліки В. Креетовського. опублікував ще один виступ Відповідь на сталтю Всеволода Креетовського: " Клопотання Костомарова за Сковороду і Срезневського" (1861, № 8). Сумарно позиція М. Костомарова зводилася до запровадження історичної методології в літерату рознавчі оцшки. Так. погоджувався він, з погляду бурхливої сучасності ці вірші, байки й філософські трактати, що писалися близько ста років тому, виглядають непереконливими й застарілими. Але історизм як науковий метод вимагає від нас іншого: поглянути на ці твори очима тієї енохн. коли вони були створені. Всінчезна популярність творів та ідей Г. Сковороди в Україні ніким не може бути спростована іі заперечена. От у цьому історичному значенні й полягає вагомість спадщини Г. Сковороди для су часності. Замість відкидати її. краще зайнятися її перечитуванням і дослідженням, аби зрозуміти її сутність і збагатити надійними, перевіреними часом скарбами ду ховність нашої доби.

126 Там само. - С. 134.

М. Костомаров виявився блискучим полемістом не тільки в цих виступах на захист Г Сковороди. Неможливо уявити публіцистику " Основи без його статей " Правда полякам про Русь" (І86І, № 10) і " Правда москвичам про Русь" (І86І. № 10). Знову ж таки обминаючи складну іі розгалужену історичну аргументацію М. Костомарова, відзначимо, що головним предметом дискусії тут була Україна. Дискусія була породжена попередніми, опублікованими в " Основі" історичними працями М. Костомарова, а головним її змістом було заперечення як польських, так і російських претензій на володіння Південною Руссю, тобто Україною. Поставлені поруч в одній книзі " Основи" ці дві статті дати несподіваний ефект: у них прирівнювалися одна до одної і спростову валися як рівнозначно несправедливі колонізаційні політики щодо У країни її колишнього володаря. Польщі, і су часного володаря. Росії.

Полемічна стаття М. Костомарова іудеям" (І862. № і) поклала край іншій полеміці, у яку була втягну та " Основа" 1*. Історія цієї диску сії така. відповідності з українською лексичною традицією часопис використову вав для назви єврейського населення краю, зокрема в автентичних фольклорних записах, слово " жид". І от до редакції полетіли листи " обурених читачів", у яких " Основа" звинувачувалася мало не в підбурюванні до нової Коліївщини. Зі сторінок газети " Сион" залу нали й публічні образи і закиди. " Основі" довелося відповідати.

Спочатку7 редакція опублікувала без підпису статтю " Непорозу міння приводу слова " Жид" (І86І. № 6). яку. очевидно, написав В. Білозерський. Потім довелося взяти слово П. Ку-лішеві. що висту пив зі статтею " Передові жиди" (І86І. № 9). але й після цього нападки на часопис не припинились. І лише втручання М. Костомарова з його залізною логікою, вбивчою аргументацією, гострим, саркастичним пером поклало цій дискусії край.

Науковець і тут виступив як глибокий історіософ, продемонстрував блискуче у міння бачити глибинні корені подій і явищ. Статтю " Іудеям" він також наповнив історичною аргументацією, визначив те місце, яке зайняли євреї в польському державному механізмі по відношенню до українців.

На Заході між високою (дворянство) і низькою (селянство) верствами за допомогою промислів, ремесел і торгіаті висувався з народу ж середній клас, тобто майбутня буржу азія. Середній клас протидіяв сваволі шляхти, захищав народ, виступав на його боці в конфліктних ситуаціях, загартував народну самобутню цивілізацію. " У Польщі й Малоросії. -провадив даті М. Костомаров. -ця роль не дісталась народу: її зайняли іудеї, народ, який, за своєю давньою історичною природою, не міг діяти інакше, як для власних, відокремлених від туземців ціїей" (с. 42). Ідея богообраності не дозволяла євреям асимілюватися з місцевим населенням. " Живучи серед

Про її початковий етап та всеросійський контекст див. у праці: Нечиталюк М. Ф. До історії міжжурнальної полеміки навколо єврейського питання // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / За ред. М. М. Романюка. - Львів.І998. - Вин. V. - С. 466 - 492.

іновірні їх та іноплемінних народів, іудеї не змішуватись з ними і шукали серед них тільки засобів уласної вигоди, хоча б вона сполучена була з невигодою чужого їм населення" (с. 43).

Так, погоджувався М. Костомаров, євреї -талановитий і розумніш народ, що істотно посприяв розвиткові освіченості людства, але. з другого боку, і перешкоджав їй. бо свої прагнення спрямовував на найближчий прагматичний шлях; це був шлях догоджання існуючій, хоча б і несправедливій, силі, панській сваволі.

Після цього загальнотеоретичного вступу М. Костомаров повертався на рідні терени. " Таким чином, коли іудеї розселилися в Польщі й Малоросії, вони зайняли місце середньої верстви, зробилися вільними слугами й агентами могутнього панства: вони приєдналися до сильнішої сторони, і їм було дуже добре, поки народ, повставши проти панства, не піддав своєму засудженню й помічників останнього" (с. 43). Народ поставився до євреїв так, як євреї до нього. Українська народна творчість наповнена скаргами народу на зловживання єврейських орендарів та підпанків. Але не українці виступили ініціаторами таких напружених відносин між двома етносами, а євреї. Українці лише адекватно відповідали на ставлення єврейства до них. " Козаки, повставши проти панства, винищували євреїв нещадно" (с. 44). Та це був наслідок не питомої української жорстокості й кровожерності, а крутійства й шахрайства, виявлених євреями в експлуатації українців.

Зрозуміло, найменше можна звинуватити М. Костомарова в спробі трансполювати стосунки минулої доби на сучасність, але пояснити дійсний стан цих стосунків його історичними коренями було необхідно. Публіцист полемізував відразу з трьома віщаннями різного спряму-вання: єврейською газетою " Сион", журналом слов'янофілів " Русский вестник" і журналом революційної демократії " Русское слово". Після цього виступу М. Костомарова, хоча опоненти й не замовкли, " Основа" вважала для себе питання вичерпаним і більше до нього не поверталася.

Проте неспідіваний резонанс мала ще одна публіцистична праця М. Костомарова. Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п'ятого номера 1862 року " Основа" розпочала вести рубрику " Думки південноруса", у якій надавалося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М. Костомарова " Про викладання південноруською мовою". Цей твір є взірцем прагматичної, ужиткової журналістики, а його наслідки -хрестоматійним прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.

Українська народність відроджується, вказував публіцист, свідченням чого є прикметні успіхи в галузі нашого слова, поява самої " Основи". Усе це втішає, але відчутно бракує чогось найістотнішого, того, що надало б плідності й ґрунтовності нашим прагненням. Народ не можна нагодували повістями й віршиками -йому потрібна споживна страва: знання й освіта. Без розгортання цих галузей на українській основі усякі спроби відродження будуть марним дон-кіхотством.

А відтак необхідний розвиток української освіти. " Нам потрібне викладання науки нашою рідною мовою, викладання не для тих, -писав

публіцист, -які вже звикли не тільки говорити, але й мислити загальноруською мовою, але для того народу, дтя якого рідна мова до сих пір -найзручніша й найлегша форма передавання й вираження думки"

М. Костомаров був першим, хто заговорив про те. що для повноцінного українського відродження необхідна українська наукова книжка, кинув гасло: " Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки" (с. 2). Вони повинні забезпечити українську освіту. Далі публіцист накреслив план початкового виховання, що включало, на його думку, дві груші творів. Оскільки український народ має міцну релігійну свідомість, то першу групу творів мають скласти " коротка священна й церковна історія, катехизис, уривки з повчань святих отців церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослуження" (с. 3). Другу групу книжок мають скласти ті, що забезпечать для народу знайомство з природою: " Потрібно написати дтя народу арифметику, космографію, географію і легкі для читання твори, які б знайомили його, з найважливішими сторонами природознавства взагалі" (с. 3).

На закінчення статті М. Костомаров наводив міркування про нешкідливість пропонованих ним заходів для благоденства Російської держави. " Народ південноруськігіі своєю повагою до законності й порядку. -писав М. Костомаров. -своїм постійним усвідомленням необхідності органічного зв'язку з великоруським заслужив, здається, від влади стільки довір'я, аби не вважали його мови й саморозвитку шкідливим для цілісності держави" (с. 5).

М. Костомаров глибоко й прикро помітився в своїх оцінках намірів російського уряду щодо українського народу та його мови. Саме ця безневенна стаття, що зайняла в часописі неповних шість сторінок, спричинилася до появи через рік так званого Ватуєвського циркуляру. Щоправда, підстави для такого роду кардинальних репресивних заходів, на думку уряду, були більш ніж достатні.

Своєю статтею " Про викладання південноруською мовою" М. Костомаров розбудив національно свідомих українців у різних куточках Росії. Уже в сьомому числі (І862) було опубліковано статтю Степана Погарського з Варшави " Про народну освіту і про кошти для віщання підручників українською мовою". Це була п'ята стаття в рубриці " Думки південноруса". Цей автор запропонував практичний шлях до реалізації накресленої М. Костомаровим програми. Не чекаймо, поки знайдуться заможні люди, пройняті ідеєю українського відродження, закликав С.

Погарський. Звернімося за допомогою до всякого свідомого у країнця, до самого народу. Нехай кожний, хто співчуває ідеї' народної освіти і вболіває за неї, запропонує своїм друзям і знайомим пожертвувати четвертак, полтиник, карбованець на віщання книг для українського народу. Коли набереться 50 крб., їх слід переслати відомим і шанованим у нас людям. А коли назбирається сума до 2 тис. крб. ср., можна буде оголосити конкурс на найнеобхідніші книжки.

Через місяць (1862. № 8) у тих же " Думках південноруса" з'явилася стаття Зоснма Недоборовського " І моя лепта", у якій він у відповідь на програму М. Костомарова і заклик С. Погарського з цнм листом рисилав на адресу редакції " Основи" і своїх 50 крб. " на добре діло". Редакція змушена була опублікувати додаток до статті 3. Недоборовського, де висловила прохання слати свої гроші й праці на руки професору М. Костомарову й давала його адресу.

У наступному числі (1862, № 9) М. Костомаров уже повідомив список добродіїв, що пожертву вали свої гроші на віщання підру чників для народу. Ця сума склала 538 крб. гроші немалі для того часу. Розпочалося й наукове обговорення проблеми -тут же з'явилася велика стаття А. Городинського " Чому і як учити наш народ".

Через багато років згадуючи свою статтю " Про викладання південноруською мовою" і її резонанс. М. Костомаров писав в " Автобіографії": " Гроші надсилалися переважно з Малоросії, з лівого боку Дніпра і особливо з Харківської губернії, але прикметно, що я отримав кілька запрошень на подібне діло з великоруських губерній, з Сибіру й Кавказу, але жодного карбованця не дістав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, уся інтелігенція перебувала в руках по.ляків. Між тим згодом, коли з цього приводу піднялася проти мене буря звинувачень у " сепаратизмі", то публічно заяалялася думка, що намір видавати популярні малоруські книжки наукового змісту є виплід польської інтриги" 128. Поява Валуєвського циркуляру зірвала илаші М. Костомарова: власне, проти них він і був спрямований.

Підсумовуючи в цілому працю М. Костомарова в " Основі" відзначимо, що він був одним з провідних її авторів і опублікував на її сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці, які потім увіходили в його зібрання творів і багато разів перевидавалися. Плідною була полемічна діяльність М. Костомарова, спрямована на захист історичної правди про Україну, об'єктивно пробуджували національну свідомість українського народу. Але навіть такий обмежений ідеєю федералізму, українсько-російської єдності в межах нібито єдиного " руського" етнічного масиву погляд викликав шалений опір освіченої (як офіційної, так і ревелюційно-демократичноі) Росії. М. Костомаров підніс наступним поколінням українців важливий урок: російське громадянство різних політичних орієнтацій нетерпимо ставиться до пробудження шляхом освіти української національної свідомості, шукати між нього спільників для досягнення власних, хоча б і мінімальних, цілей виявилося неможливим, небезпечним і безперспективним.

Другим видатним публіцистом " Основи" і взагалі видатним її автором був П. Куліш. Ного часто протистааляють М. Костомарову, називаючи саме

128 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. С. 579.

М. Костомарова публіцистом, а П. Куліша - провідним літературним критиком " Основи". Це не так. Л к уже мовилося, в журналі були опубліковані видатні літературно-критичні твори М. Костомарова (" Спогад про двох малярів"), а також видатний публіцистичний твір П. Куліша " Листи з хутора" (1861, №№ 1-4, 11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.

Відзначимо, що за формою цей твір наслідував іншу публіцистичну пам'ятку української літератури: " Листи до любезшіх земляків" (1839) Г. Квітки, що теж були створені з моралізаторською метою як вільна бесіда автора з уявними слухачами. " Листи з хутора" по суті -другий публіцистичній твір такого тішу в історії нової української літератури. За законами есеїстики вони написані на різноманітні теми: перші два листи об'єднані заголовком " Про городи й села"; третій лист озаглавлений " Чого стоїть Шевченко яко поет народній" і є фрагментом літературної критики в системі публіцистичних роздумів автора; четвертий -яаляє собою цілу новелу з яскраво вираженою, як у байки, мораллю; п'ятий -підсумковій завершав створення образу ідеалізованого П. Кулішем українського хуторянина й мав відповідну назву: " Хто такий хуторянин".

Передусім П. Кулішеві йшлося про утвердження засад питомого українського національного життя. Його осередком і обирався хутір. У селі жили убогі, змучені тяжкою працею селяни; село було українським, але позбааленим структури, головним чином інтелігенції, розумової еліти, - і тому не могло дати імпульси для українського національного відродження. Міста в Україні були поросішцені чи попольщені; тут зосереджувалися освіта й культура, працювала інтелігенція, але все те було відірваним від українського ґрунту, народного життя, більше того - слугувало його знищенню.

У цих умовах на ідеал для П. Куліша перетворювався хутір, що займав проміжне становище між містом і селом, де жив заможний, переважно походженням з козацької старшини українець, якій дорожив Україною як батьківщиною, кохався в її минулому, дбав про сучасне й майбутнє. Від імені цього заможного, національно свідомого хуторянина-українця й виступав П. Куліш. Його хуторяшш сприймався як представник вищої верстви українського суспільства, як потенційна можливість для української мужичої нації створити свою національну інтелігенцію.

Важливе місце в концепції П. Куліша займала проблема освіти. Вона була монополією міста, тобто, за концепцією П. Куліша, не відповідала народним потребам і загаггам. " Ото ж нічого нам, панове городяне, сим дорікати, -писав публіцист, -що ми, мужикуючи по хуторах, не так-то квапимось до всякої нової всемирно! науки, остаючись у панів і в жидів позаду" 129.1 далі йшло пояснення: " Розум наш лежнем ізвик.лежати? Л к же б воно інше сталося, коли дитину для науки треба із сем " і вирвати і між такі люде заслати.

129 Куліш П. О. Листи з хутора // Куліш П. О. Твори: У 2 т. - К., 1989. - Т. 2. - С. 246.

которих не знаєш і не відаєш. яким вони духом диш\ть і що з твоєї' дитини

зроблять? (...) Усе ж воно, учившись там між городськими дітьми, і од простої свігтннн. і од простих звичаїв, та й од рідної мови одвикне" (с. 246).

Так само критично оцінювалася в системі " хутірської філософії" П. Куліша й книжна культура, література. " Що ж нам ваша словесность друкована, -запитував він. -коли самі ви нам ізневірились? " (с. 248) Замість облудної книжності П. Куліш проголошував орієнтацію на правдиве слово " Учителя всеблагого" (тобто Ісуса Христа). Український національний одяг -свитка -стає для публіциста символом істинності українського світу. " Ми так собі міркуємо, -писав він. -що нема і в світі кращої одежини, як наша проста свита" (с. 249). Для нього це -" своя дешева тисячолітня одежа" (с. 250). Тому проголошувався імператив: " А по-нашому, так чоловікові за свою просту домоткану свитку треба обома руками держатися. Се його воля! " (с. 251)

Щоправда в другому листі, очевіщно, унаслідок кришки, П. Куліш мусив пом'якшити свою позицію несприйняття міста та його книжної культури. Так, довелося погодитись йому, міста -наслідок розвитку цивілізації, постали з потреби оборони краю, стали осередками освіти й культу ри. " Ми тілько против тих городів листи пишемо. -пояснював він. которі. як-от в нас на Вкраїні, не знать по якому постали та й до добра нічого не подоводили, а тілько людям розум зав'язали і по своїй уподобі жити заборонили" (с. 253).

Довелося давати пояснення і з приводу єдиної книжки. Але ж тільки через неї можна збагнути, " що таке істина" (с. 254), -розтлумачував П. Куліш. Не нав'язуючи свої погляди силоміць нікому, він все ж таки наполегливо декларував свою позицію: " Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте нову селянську філософію проповідати взявши її прямісінько з тої книжки, котору сотнями років великі городи зату манюють, та й досі не затуманили" (с. 254-255).

У кінці листа П. Куліш, зрештою, погодився на компроміс: " Воно-то не яка біда і вашу словесность перечитувати і до вас у городи навідуватись, тілько не треба вам повної віри давати, а свого хуторського смаку й розуму треба придержуватись" (с. 255).

Два перших листи містили програму хуторянства. Три наступні були Ілюстраціями, доповненнями, розвитком окремих, щвидше приватних, аніж програмових положень.

Третій лист " Чого стоїть Шевченко яко поет народний" був присвячений становленню альтернативної до городянської книжості українській літературі. П. Куліш проголошував тут ідею, яку можна назвати ідеєю " націобудівної функції української літератури" 130. " Оддаючи тоді в школи дітей. - писав він. наші хуторяне все одно, що в москалі од давали, бо

150 Михаилин І. Л. Українська література як художній феномен в літературній критиці Пантелеймона Куліша // Пантелеймон Куліш і українське національне відродження. - Харків. 1995. - С. 17-22.

через те ішсьментсво химерне меншало в нас людей, которі по-нашому розмовляли і по-нашому на Божий мир дивилися, і по-нашому між селянами обертатися" (с. 256-257). Така велика роль відводилася за П. Кулішем національній літерату рі..Якщо вона є. вона будує націю, забезпечує пізнання народом своєї національної тотожності.Якщо її немає, вакуум заповнюється чужою літературою, яка руйнує національну свідомість і в цілому нищить етнічну спільноту. Тому існування української літератури для П. Куліша гарантія повноцінного існування української нації. Цю ідею він доводив так палко й наполегливо, що переконав у її істинності й царських урядовців, які через два роки й вдалися до заборони української книжки.

Ідея націобудівної функції української літератури визначає й ставлення П. Куліша до окремих її явищ: заперечення " котляревщини” (с. 261) (термін, спеціально винайдений П. Кулішем для позначення бурлескної творчості, яка, на його думку, принижувала національну гідність українців і в негативному світлі виставляла їх перед громадської думкою) та піднесення до числа першорядних класиків Г. Квітки. ‘" Се наша душа на Божому лоні по-нашому заговорила. -так оцінив публіцист " Марусю”. -Се перва була книжка, котора тим же духом, що й слово Учителя благого, дихала” (с. 257).

Чесноти ж Т. Шевченка П. Куліш вбачає в тому, що він " наш поет і первнй історик” (с. 258). Справді, до Т. Шевченка український народ у своїй

літературі був народом без минулого. Т. Шевченко показав глибинні джерела національного духу. При сьому світлі всяке побачило, що наші звичаї народні -та ж сама історія народного духу нашого, що й народна дума, тілько не всякому, а вищому, поетичному погляду одкриваєлься їх краса і повага” (с. 259). Із Т. Шевченком стало зрозуміло, що в своїй словесності нам нема чого шукати іншого орієнтиру, аніж " свій геній народний” (с. 259). Т. Шевченко й став благовістителем ідеї народності, високою корогвою серед розпорошеного на тисячі верств українського люду. ҐІого словом " ‘скріплявсь новий союз братерський, нова сім'я українська...” (с. 261) П. Куліш розуміє Т. Шевченка як поета, що освідомив український народ. “Тим-то не хто, як хуторяне та селяне, знають і чують душею, чого стояв Шевченко, -писав П. Куліш і далі пропонував блискучі й точні формули: -Він їх вивів, наче Ізраїля. із книжної неволі, в котору були городяне взяли всякий розум письменний: він скинув з них ганьбу всесвітню, що вони люде -ні до чого: він возвеличив їх образ ду ховний і виставив його на взір перед цивілізованим миром: дивітесь, землі і панства просвіщенні: тисячу років сей люд убогий себе пам'ятає, і тисячу років у своїй темноті і недостатках лілько мужу громадському він корився...” (с. 261). Отже. Т. Шевченко розглядався ГІ. Кулішем як герой національного духовного зросту, що відкривав нові обрії станоалення українства як такого.

Четвертий лист " Про хлодія у селі Гаківниці” являв собою вставну новсту в течії публіцистичних роздумів автора. У невеличкому вступному слові він пов'язував наступну розповідь з " хуторянською ілософією’'..Якщо не вдаватися до докладного переказу, але викласти головний зміст листа, то полягав він у зображенні того, як прпстарасть до злодійства морально шпіці їла людйну. випхала її з селянської громади й винесла поза межі народного життя, а потім та ж сама народна мудрість через каяття, спокуту и випробування повернула цього злодія до ідеалу селянського життя, позначеного ще Г. Квіткою наріжними поняттями: Бог. господарство, родина. Історія селянина Дміпра Гарбуза закінчу в& тася запитанням: “Ну. а у вас, панове, у городах, що б з такого чоловіка зробити? ” (с. 274)

Для П. Куліша боротьба громади за свого члена, надання йому можтпвості піднятися з прірви, усвідомтення тієї ганьби від злодійства, що враз руйнує народний ідеал, усе це дтя автора надзвичайно важтнво й стає прикметою апологетизованого хутірського життя.

П'ятий лист “Хто такий хуторянин” будувався як продовження новелістичного мислення попереднього. Тут теж є свій сюжет і філософський висновок. Козак Белебень -уявний автор “листів” (оповідна маска П. Куліша) -розповідає епізод з свого дитинства: якось батько відправив його, малого, у мандрівку з чумаками. Побут чумацької валки Кирила Порохні й навчання в ній хлопця стають предметом роздумів зрілого оповідача, ще й певним чином трансполюються на тему городянської освіти з перших двох листів. Мандрівка, з одного боку, розширила хлопцеве бачення світу, з другого боку. пригорнула його серце до рідної землі. Тому, вважає він. побувавши по всіх усюдах, він все ж лишився хуторянином. “Того я бажав і іншим письменним землякам, -занотовував автор у висновках. -Нехай би вони рідного побиту простого не кидали і в німецькі звичаї не вдавались: нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало” (с. 279).