Розділ вісімнадцятий

Репресивні заходи російського уряду проти

українського слова й перенесення розвитку

української журналістики до Австрії

Історичні умови, що передували Валуевському циркурярові 1863 року. Зміст цього документа та його наслідки для розвитку української журналістики. Історичні передумови Енського указу 1876року. Зміст указу. Переміщення розвитку української журналістики в Галичину. Стислі висновки Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспільно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії, пов'язаного з " епохою великих реформ". Виникнення громад, як протопартійних об'єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл для народу з українською мовою навчання; активізація творчої діяльності українських письменників і українського книговидавництва; перехід у журналістиці від ненадійних і несталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань. -усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етнографічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.

Стаття М. Костомарова " Про викладання малоросійською мовою", опублікована в п'ятому числі журналу " Основа" в 1862 році в рубриці " Думки південноруса", виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже існуючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його перший етап, намічала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист пропонував створити для національної освіти міцну методологічну й навчальну базу, покінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою реальністю. Це викликало жахливий переполох у Росії. Ті російські діячі, які раніше співчували ідеї украшської освіпі (наприклад, у редакції' " Московских ведомостей" М. Катков оголосив збирання пожертв для видання українських кшіжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу й зайняли протилежні, ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й неподільності Росії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений. А відтак, російське громадянство почішає схиляпі до цього уряд. У цей час був поданіш історичніш прецедент могутньої дії відцентрових сил -11 (23) січня 1863 року в Польщі розпочалося величезне національновизвольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі Посполіпої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави, до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських земель. Повстанням були охоплені Царство Польське, Литва, Білорусія, Правобережна Україна. 'Величезний за територією масив західного й південно-західного краю власне був відірваний від Росії, Польська держава була створена, у Варшаві діяв народний уряд, шляхетську республіку обороняли регу лярні й партизанські війська.

Перед Російською імперією постала реальна загроза руйнації чи принаймні прецеденту відторгнення національних окраїн. Вперше за свою імперську історію Росія замість збирання земель постала перед загрозою їх втрати і не прирощення, а скорочення території. Уся військова й дипломатична могутність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864 року Польське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ Прусії та Австрії. Одна з найголовніших причин поразки повстання полягала в тому, що воно не було підтримане українським (і білоруським) народом і так і залишилось бунтом шляхетської верхівки. Українське селянство ще дуже добре пам'ятало часи польського панування і не спокусилося перспективою відновлення Польської держави, яка ні в національному, ні в соціальному, ні в релігійному плані нічого доброго йому не могла пообіцяти.

Польське повстання було другою причиною репресій російського уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед рогійською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського народу.

Особливо лютували слов'янофіли, активно використовуючи для боротьби свою друковану трибуну -газету " Московские ведомостн". На чолі слов'янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський діяч Михайло Никифорович Катков (1818-1887). Його ім'я стало одіозним у Росії 1860-1880-х років, символом реакції, мракобісся, великодержавного шовінізму. У 1850-1855 і в 1863-1887 роках він редагував газету " Московские ведомости", яка набула під його керівництвом урядового, державозахисного характеру, а також у 1856-1887 роках - журнал " Русский вестник". Зі сторінок цих віщань він і розпочав невтомну боротьбу проти українського національного відродження.

М. Костомаров так згадував в " Автобіографії" літо 1863 року: " Тоді ж піднялась у " Московских ведомостях" буря проти українського літературного руху, яка торкнулася мене тим більше, що в цій газеті ім'я моє було виставлене на глум, як одного із злочинних укладачів задумів, котрі, на думку противників, загрожували небезпекою державному ладові. Пішли в хід слова: сепаратизм і українофільство. Інсинуації давалися переважно з Києва. Я бачив ясно, що панове, які толкували про сепаратизм і намагалися сполучити українофільство з польським заколотом, самі того не знали, що повторювали вихватки поляків, яким літературний український рух стояв кісткою в горлі, оскільки він більш за все служив спростуванню польських теорій про те, що Південна Русь -законна аласність Польщі, а українська мова є не більш як наріччя польської мови. Думка ця була виражена особливо рельєфно у французькому творі Владислава Міцкевнча, сина знаменитого польського поета Адама, і розгу лювала в російській газетах майже в тік самих виразах, у яких виклав її первісно польський патріот, з тісю лише різницею, що в наших газетах застосовувалось до Росії те, що поляки застосовували до Польщі". Крім неофіційного шляху - полеміки з опонентами в пресі, яка доходила часто й до використання жанру публічного доносу. - був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи економічними конкурентами. Так, у 1827 році при спробі М. Полевого реорганізувати на нових засадах віщання свого журнату " Московский телеграф" і започаткувати при ньому політичну газету самому шефові жандармів графу О. X. Бенкендорфу за п'ять днів було подано три великі анонімні листи з доказами політичної неблагонадійності редактора популярного часопису і шкідливості вміщуваних на його сторінках матеріалів. Позіггивне рішення про дозвіл М. Полевому видавати газету, до якого схилявся міністр освіти, було відхилене на вимогу політичної поліції.

Аналіз анонімних доносів привів досліднників історії російської журналістики до висновків, що їхнім автором був не хто інший, як відомий письменник і журналіст Ф. В. Булгарін, якігіі віщавав тоді єдину в Росії політичну газету " Северная пчела". У задумі М. Полевого він побачив загрозу скорочення тиражу свого віщання і за допомогою прямого анонімного доносу руками уряду усунув конкурента з газетного ринку14. Тож чи варто дивуватися, що й у 1863 році російськими журналістами був використаний випробуваний спосіб боротьби: міністру внутрішніх справ Росії П.О. Валуєву була подана спеціальна записка, покликана безпосередньо звернути його увагу на небезпеку для імперії українського літерату рного руху.

У статті " Українофільство" (першодрук у журналі " Русская старіша", 1881. № 2, с. 319-332) М. Костомаров рясно цитує цей документ. Його автор ніби погоджувався, що абсурдно забороняти книгу не за зміст, а за мову. ".Але обставини. -провадив він далі, -можуть іноді спонукати до виключення з цього загального правила. На уряді лежить відповідальність за спокій і цілісність вітчизни, і тому він цілком позитивно зобов'язаний проти всякого явища -якого б роду воно не було, -що загрожує спокою й цілісності, вживати всі необхідні заходи. Якщо ж буде доведено, що якась мова або наріччя (як у нашому випадку українське) з простого засобу для вираження думки обертають у знаряддя політичних цілей і роблять умовним знаком шкідливого напрямку, то уряду залишається зважити: чи є, крім цензурної заборони, якісь інші надійні, достатні, і причому більш зручні, засоби для відвернення гла. і тільки тоді, якщо їх немає, вдатися до заборони". На думку автора доносу, навколо у країнської книжки і слова склалася саме така виключна ситуація, коли лише абсурдна заборона цілої літератури лише за її мову повинна бути вжита для боротьби із " шкідливим напрямком".

Лише через багато років було назване ім'я донощика, відоме, безумовно, й М. Костомарову, але не розкрите шім у статті " Українофільство" з етичних міркувань - автор " Записки" був ще живші. Та в 1905 році в журналі " Русское богатство" (№ 1, с. 64-104) Сергій Єфремов опублікував статтю " Поза законом: до історії цензури в Росії", присвячену становищу української літератури в цій державі. Виклавши коротко історію Валуєвського циркуляра, він зазначає, що за ніш " ясно видна грізна фігура Каткова" 149.

Обурений кампанією проти нього в пресі, М. Костомаров написав велике спростування на звинувачення " Московских ведомостей", але опублікувати його не зміг - воно не було пропущене цензурою. " Тоді я звернувся особисто до міністра внутрішніх справ Валуєва, читаємо в " Автобіографії", -який призначив мені побачення на своїй дачі на Аптекарському острові і повідомив мені, що хоча думка про написання популярних творів по-українськи з метою поширення в народі корисних знань не лише не злочинна, але й похвальна, однак у теперішній час уряд за своїми міркуваннями вважає потрібним призупинити її, щоб не дати підстав злонаміреним людям скористатися для інших цілей і під виглядом дозволеного поширення в народі науково-популярних книг не дати їм можливості поширювати злочинні підбурювання до заколотів і безпорядків. Услід за тим я довідався, що відбулася заборона друкування по-українськи книжок, що мають навчальне значення" 150.

18 липня 1863 року з'явилося за № 364 " по Височайшому повелінню" " таємно" розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти " Про книги, що віщаються для народу малоросійським наріччям". Воно увійшло в історію під назвою " Валуєвський циркуляр (обіжник)". Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) Уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування самостійної української (в оригіналі " малороссийской". -і. М.) літератури. Останнім часом це питання різко політизувалося. Раніше твори українською мовою були зорієнтовані на освічені верстви Південної Русі, але тепер призначаються для " маси неосвіченої". Під виглядом поширення освіти ці твори переслідують злочинні політичні задуми (сепаратизм);

2) У С.-Петербурзі вже збираються пожертви на віщання дешевих книжок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винятку навчальних закладах Росії до використання українська мова не допущена, а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоросів, багато з яких " цілком слушно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може і що наріччя їхнє, використовуване простолюдом, є та ж сама російська мова, тільки попсована впливом на неї' Польщі". Це заявлялося цілком серйозно як поважна наукова істина.

Отже, формула цього пу нкту така: української мови насправді не існує: її вигадали поляки для реалізації своїх політичних цілей: більша частіша українських творів надходить від поляків і служить реалізації їхніх політичних задумів;

3) По цензурному відомству віддавався такий наказ:

•друкувати українською мовою тільки твори художньої літератури;

• заборонити пропускання книжок українською мовою

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Це розпорядження віддавалося як тимчасове, як таке, що має діяти до остаточного розв'язання в законодавчому порядку питання про навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це гаггання в Росії так ніколи й не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для української журналістики й літерату ри. У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1) Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку. Навіть твори художньої літератури, нібито дозволені до друку Валуєвським циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою контрольних органів.

Унаслідок чого одна з десяти художніх книжок дозволялася до друку, як правило, найгірша, здатна швіщше скомпрометувати, а не піднести престиж української літератури. Вихід у світ українських книжок катострофічно скоротився. Так, у І866 році їх не було віщано жодної. М. Костомаров у статті " Малорусская литература", що була опублікована в І87І році як передмова до українського розділу антології М. Гербеля " Поезія слов'ян: Збірник кращих поетичних творів слов'янських народів у перекладах російських письменників", описавши успіхи українського слова на початку 1860-х років і його урядову заборону, далі категорично додає: " То було в І863 році; з тих пір українська література припинила існувати в Росії" 51.

2) Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська журналістика в Росії. Найкращий коментар цього наслідку зустрічаємо в згаданій статті С. Єфремова " Поза законом: до исторії цензури в Росії". Щоправда, критик наводить ці міркування і спостереження після викладу Емського указу І876 року, але первісна ситуація була закладена саме Валуєвським обіжником, тому думки С. Єфремова варто навести саме тут.

Серед наслідків репресивних заходів царизму проти українського слова, переконливо доводить критик, " перше місце за своїм тягарем посідає цілковита заборона будь-яких періодичних органів і віщань українською мовою"

Він пропонував " своїм російським товаришам" такий розумовий експеримент: уявіть собі, що на всьому величезному просторі Росії зникли не лише байки Кризова, твори Пушкіна й Гоголя. Шекспіра й Шіллера. але й усі російські газети й журнали, усі періодичні віщання, включаючи навіть " Московские ведомости". Ні, підсумовував С. Єфремов, такої картини навіть розвішена уява російського інтелігента допустити не може. " Без періодичних віщань, без газет ми не спроможні уявити собі скільки-небудь культурного суспільства, - підкреслював критик. -(...) Словом, зникнення періодики в уяві російського та й усякого іншого письменника й читача було б рівним приблизно тому, якби час раптом припинив би свою течію, тобто зовсім неможливим. Але, -вів далі С. Сфремов, - для українців неможливе виявилося не тільки можливим, але й складає цілком звичайне явище. Жодного періодичного органу, незважаючи на всі прохання й клопотання, до сих пір не вдалося отримати: мало того - не дозволяються навіть слабкі натяки на періодичні віщання" 151.

Під слабкими натяками на періодичність С. Сфремов має на увазі, наприклад, віщання книжкової серії або кількатомової поетичної антології. Не дозволяється будь-що, що може викликати читацькі очікування, організувати публіку навколо українського друкованого слова. Така ситуація існує вже на початку XX століття.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру українство в Росії дслчекалося від царського уряду вже постійної заборони українського слова. ЗО травня 1876 року російським імператором Олександром II Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаніш документ, який ще далі посилив репресії проти української духовної культури і ввійшов в історію під назвою " Емського указу".

Лк і у випадку з Валуєвськнм циркуляром, підписанню Емського указу предувало пожваалення українського культурного руху, центр якого перемістився з С.-Петербурга в Київ. У 1869-1870 роках була здійснена знаменита етнографічна експедиція Паала Чубинського. матеріали якої оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було відкрите Південно-західне відділення Імператорського російського географічного товариства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю і стало праобразом української академії наук. У Києві того часу в " Громаді", що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові сили: В. Антонович, М. Драгоманов, І. Білик, П. Житецький, К. Михальчук, О. Русов, П. Чубинський, Б. Кістяківський та ін. Поруч з ними працювали митці: М. Лисенко, М. Старицькнй, І. Нечуй-Левицький. через брата з київськими іромадівцями був зв'язаний і Панас Мирний. Цей колектив на цілком законних засадах розгорнув дослідження з історії літератури й мови, фольклористики, етнографії, відбувалися цітком легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки наукової праці, читалися літературні твори, знову пробивала собі дорогу українська книга.

От у цей момент по українському відродженню знову було завдано нищівного удару. Як і в 1863 році, не обійшлося без ганебного доносу до політичної поліції. На цей раз його автором висту пив Михайло Юзефовнч (І802-І889). відомий ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства в 1847 році, українофоб і великоросійський шовініст. Не дивно, зрештою, що така людина на теренах Києва займала високі урядові посади: він працював куратором Київської шкільної округи (І846-І858), головою Київської археографічної комісії (І857-І889). Це зобов'язувало його бути в курсі всіх культурних справ. Він і виступив ініціатором антиукраїнського указу 1876 року, тому його іноді ще називають " законом Юзефовича".

За доносом М. Юзефовича в Петербурзі була скликана надзвичайна комісія " для пресечеши украинофнльской деятельности" за участю міністра внутрішніх справ, міністра народної освіти, оберпрокурора Синоду, головного начальника III відділу і самого М. Юзефовича. На підставі записки М. Юзефовича. тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.

Це був дуже конкретніш документ, який містив лише розпорядчу частину', аргументаційної преамбули, як-от у Валуєвському циркулярі, в ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати придушення українського слова відсутністю у країнської мови чи інтригами поляків. У тексті указу містилася лише сама постанова, стиета й афористична; тому її доцільно навести цілком. Отже. Емськігіі указ оголошу вав:

" 1. Не допускати ввезення в межі імперії без особлішого дозволу головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що віщаються українським наріччям.

2. Друкування й віщання в імперії оригінальних творів і перекладів тим же наріччям заборонити, за винятком лише:

а) історичних доку ментів і пам'яток і

б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого російського напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як після розгляду в головному упраалінні в справах друку, - і

3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот" 154.

Проаналізуємо коротко зміст Емського указу. Другий його пункт, аласне, дублював Ваіуєвськіш циркуляр, дозво.ляв до друку твори худождньої літератури і передбачав можливість друкування історичних пам'яток. На відміну від Валуевського циркуляру, який надавав можливість місцевим цензурним комітетам дозволяти до друку українські книжки. Емський указ визнавав це право лише за головним уліраалінням у справах друку, тобто столичною цензурою. За щім законом роман Панаса Мирного та Івана Бішка " Хіба ревуть воли, як ясла повні? ", завершений наприкінці 1875 року і тоді ж схвалений до друку київським цензором, так і не зміг бути опу блікованим у Росії. Поява Емського указу зробила дозвіл київської цензури враз недійсним, а пройти петербурзьку цензуру авторам навіть не уявлялося можливим. Тому рукопис роману помандрував за кордон, у вільну українську друкарню М. Драгоманова.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний канал підросійських українців з Галичиною та іншими зарубіжними центрами української культури. На цей час уже склався цілком позитивний досвід співпраці українських діячів з Росії з їхніми закордонними братами, внаслідок розвитку народовського руху й народовської журналістики вироблялося й усталювалося уявлення про всеукраїнську етнічну й культурну єдність. Галичина перетворилася (в значній мірі зусиллями російського уряду) на столицю української журналістики й літератури. Там видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з'являвнвся пункт про заборну ввозити українську друковану продукцію із-за кордону в Росію, що поширювався й на передплату періодичних віщань.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений український театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку. Згідно з цим пунктом, воно не могло звучати в університетських аудиторіях, буди використане для виголошення доповідей на наукових конференціях чи виступів на урочистих зборах з нагоди ювілеїв українських же письменників. За ілюстрацію здійснення російськими урядовцями цього пункту може правити заборона вже в 1903 році виголошувати промови українською мовою на відкритті пам'ятшіка І. Котляревсь-кому в Полтаві.

" Закон Юзефовича", таким чшом, наклав на українське слово в Росії такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної непритомності великий слов'янський народ, асимілювати його з росіянами і за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.

До Емського указу наступний російський імператор Олександр III 8 жовтня 1881 року вніс незначні доповнення, які робили умови існування українського слова взагалі нестерпними, виносили його поза рамки виживання. Ще раніше, на початку ХУІІІ століття, українська мова була заборонена до вживання при богослужінні в православній церкві, нею також не дозволялося чіпати проповіді" 5. Історія не засвідчила фактів протесту проти дискримінаційних дій російського уряду, спрямованих на придушення українського слова, російських письменників, митців чп політичних.діячів.

Від часу припинення " Основи" усі спроби українців мати своє періодичне видання українською мовою визнаватися в Росії " не подлежащими удовлетворенню". До 1905 року на теренах величезної Російської імперії, де прожнвйє основна маса українців, не існувало жодного українського періодичного видання. Лишалася тільки можливість для проукраїнськн налаштованих російських журналів і газет, як-от: " Киевский телеграф". " Киевская старина", чи віщання знову ж гаки альманахової журналістики (" Степ", " Складка" тощо) українською мовою.

Збереження в цих умовах українцями своєї мови и національної тотожності, їхня здібність у XX столітті до боротьби за свою державну незалежність, яка завершилася в 1991 році створенням У країнської держави мусить розглядатися як історичне чудо, тобто подія, пояснити яку звичайними причиново-наслідковими зв'язками проблематично.

В умовах тотальної заборони українського слова, крізь " ніч бездержавності'™1 український народ проніс непереможне прагнення залишил ися самим собою. У" 1882 році в Росії виникає український театр, тривалий час пересувний, безпритульний. Але він сконденсував у собі мистецьку енергію українського народу, відіграв роль каталізатора національного пробудження. Репресивні заходи російського уряду не припинили українського книговидання, розвитку української літератури. Національне духовне життя невпинно шукало способів реалізації.

Показові з цього погляду свідчення, наведені М. В. Лисенком у листі до Б. С. Познанського від 19 лютого 1887 року. " Мав наш чоловік розмову з цензором в Глав[ном] упра[вленпп] по дел[ам] печати. і той казав в припадку жорстокої щирості, що в той. каже. час. коли ми порішили з українським письменством цітком покінчити, ми, каже, завалені масою творів на українській мові і наукових, і літературних, й драматичних, і навіть учебників. Де настирливість якась уперта береться у їх. коли ми однаково чекаємо на заборону? " 1' Та вжити нових заходів до заборони українського слова російський уряд не наважився. Витіснивши українську мову з офіційного життя, поставивши її " поза законом", як алучно висловився С. Сфремов. російські державники гадали, що покінчили з нею остаточно. Але українська мова виявилася незнищенною, засвідчила унікальну здібність до виживання. Провівши майже півстоліття практично " в підпіллі", вона дожила до того часу, коли була легалізована. " Революція 1905 р. змела укази 1876 і 1881 рр., -відзначає з цього приводу- Юрій ІІІевельов. -Однак, вельми показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і. з чисто правничого погляду, могли бути застосовані й пізніше" Aie ці процеси виходять далеко за межі першого періоду історії української журналістики, якому привсячено дану книжку. і стануть передметом висвітлення у наступних частинах цього дослідження. У межах поставлених завдань нам необхідно вказати на ті -причини, які призвели до переміщення центру розвитку української журналістики в Галичину н до початку нового періоду її історії, який умовно можна назвати ' Австрійсько-українським".

Перший же, Російсько-український, період, крім зазначених принагідно його рис, характеризується такими провідними ознаками:

1) Українська журналістика в цей час проходить період становлення, яке може бути вербалізоване у формулі: від жу рналістики в Україні до української журналістики. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця XVIII - початку XIX століть французькою, німецькою й польською мовами, що лише територіально (але не інформаційно) нележить Україні;

б) харківська журналістика 1810-1820-х років, що створюється російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів:

в) альманахова журіналістика 1830-1840-х років, що пройшла шлях від універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно російських до власне українських за мовою й духом віщань;

г) журналістика кінця 1850 - початку 1860-х років як синтез розмаїтих пошуків попередніх періодів і взірець поєднання публіцистичної активності й гостроти, наукової глибини й досконалості, художньої довершеності та активного використання української мови в журнальній практиці.

2)Українська журналістика в системі суспільної свідомості розглядалася як важливе (а, може, й головне) завдання в духовній праці національної інтелігенції, тут працювали найвйдатніші українські діячі літератури й науки, неможливо назвати якогось автора, який би в той чи інший спосіб не взяв участь у реалізації певних жу рнальних проектів;

3) Українська журналістика з'являється не скільки з інформаційних, скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси велика кількість в даному періоді літературних альманахів та журналів і зовсім незначна кількість власне ініформаційних віщань. До того ж видаються вони іншими мовами. Це вказує на слабкорозвиненість українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до україномовної інформації за наявності можливості задовольняти інформаційні потреби іншими мовами.

4)Як тільки з'явився журнал " Основа", який втілив мрії українських діячів мати свій часопис і водночас засвідчив можливості свідомого українства створити співмірне із досягненнями доби періодичне віщання, що стало в обороні українства перед громадською думкою Росії, розвиток української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уряду; цей крок унеможливив дальший розвиток української, журналістики в Російській державі; центром її творення стає Австрія.