Шаманський бубон

- Василино, Василино, отямтеся! - бурмотіла відьма в рожевій блузці, схилившись над красунею-дружиною Марадони.

Юрасеві Булочці перехоплювало подих від одного погляду на чорну косу, закручену навколо голови. Коли вона - вона! - з’явилась у прорізі дверей, Юрасик навіть не здивувався: відьма мала право не тільки відмикати кодові замки магічним чином - вона могла й крізь двері проходити, хіба ні?.. Задиханий Валерій Нечипоренко, який здирав з Ореста останню мотузку, побачивши відьму, сів на підлогу - і вже більше не міг з неї підвестися, тільки зачудовано хитав головою.

І лише Орест, як не дивно, зважаючи на його стан і на проведені чотири дні у полоні, зреагував на появу відьми неадекватно: він і не здивувався появі кароокої потойбічної сили, а натомість, мимохідь потиснувши їй зап’ястя, кинувся до Марадони, що скулився у підніжжя сходів, під самими дверима до підвалу.

Біля самих сходів його збив із ніг Хованець, який так ошалів від радості, що господар живий, здоровий і його можна помацати, заскакував на Ореста, лизав йому лице, не дозволяючи встати. Орест випручався від Хованцевих бурхливих пестощів, погрозив йому пальцем і схилився над Марадоною.

На скроні в того виднілася плямка свіжої крові.

Василина, яка слідом за Орестом підповзла до чоловіка, побачила кров на скроні і зомліла.

І тепер пані Мокош була змушена приводити її до тями.

- Василино! Василино! Та ви чуєте мене?

- Га? Так, так, усе гаразд, - Василина спробувала зіпнутися на ноги, але не змогла з першої спроби, - я зараз...

- Не лякайтеся, - шепнула їй відьма, і Юрась Булочка побачив, як вона присіла навпочіпки біля тіла Марадони, провела пальцем по скроні, стираючи кров, і тоді виявилося, що то зовсім не дірочка від кулі, а розбита брова, з якої на скроню натекло трошки крові, а над оком уже починає надиматися фіолетова ґуля.

Пані Мокош поплескала Марадону по щоках, дала йому щось нюхнути - і він схопився, сів на сходах, притулившись спиною до бильця, промимрив:

- Я повний ідіот! - і почав знову заточуватись убік.

- Василино, допоможіть мені, - через плече кинула пані Мокош. Василина підлетіла до чоловіка й закинула його руку собі через шию.

- А звідки ви знаєте моє ім’я? - задихано запитала вона з деяким запізненням. - Ми знайомі?

- Потім, потім, - відмахнулася пані Мокош. - Може, краще перенести його в дім мого брата?

Марадона заперечливо покрутив головою, не розрахував сили, і його знудило на сходи. Василина вголос заридала.

- Вибачте, - прохрипів Марадона.

Василина схлипнула й ткнулася обличчям йому в шию.

- Мені треба подзвонити! - в цей момент не своїм голосом проревів Орест. - Боже, що вона про мене думає!

Юрасик хотів заспокоїти Ореста, що вона, тобто Ліна Оверченко, якраз нічого про нього не думає, бо саме він подбав про те, щоб тримати Ліну в повній темряві стосовно пригод і Орестових, і його власних, але не встиг: чаклунка в рожевій блузці витягла з кишені джинсів мобільний телефон і кинула його Орестові:

- Ловіть! Тільки підніміться вище по сходах. Тут, у самому низу, не буде зв’язку.

Орест пострибав нагору, і через хвилю Юрасик уже чув його уривчастий голос:

- Ліночко, це ти? Як ти? Та я не з дому, мені тут дали мобільний подзвонити... Ага, телефон не працював, - Орест глипнув на Юрася, підморгнув йому по-змовницькому, - та вже сьогодні мають полагодити... Ти коли..? Ні, я не міг, але, мабуть, завтра-післязавтра вже зможу... Поїздом?.. Ну, бувай, до зустрічі. Цілую, - шепнув він тихо, щоб ніхто не почув, але в тиші підвалу це почули всі.

- Вийдемо надвір? Ви зможете йти? - звернулася пані Мокош до Марадони. Той кивнув. Відьма ж буденним тоном повідомила: - Я викликала міліцію, ваші колеги будуть тут будь-якої хвилі.

Юрась Булочка першим вибіг нагору. У когось на оборі весело піяв півень. Весняна ніч повнилася солодкими пахощами цвітіння. Юрасик був вільним, він знайшов Ореста, Вальтер Тадейович його, дасть Бог, уперше в житті похвалить, і взагалі - життя прекрасне! Ззаду сходами підіймається найкраща у світі жінка - він чує шурхіт її тонкої блузки...

Стривай, а чого це вона піднімається так повільно? І про що вона перешіптується з цим міліціянтом, Валерієм Нечипоренком? Що відбувається?

Юрась прислухався.

- Я ж вам пообіцяла - в неділю, - тихо щебетала відьма в рожевій блузці. - Як бачите, я виконала свою обіцянку.

Валерій Нечипоренко відповів щось нерозбірливе.

- О, повірте, це було не важко, - вуркотіла відьма. - Хіба ви не зауважили, що моя хата - отам, унизу? Ваш товариш поставив свою “копійку” ледь не в мене під вікнами...

Валерій Нечипоренко шепнув їй щось на вухо. Відьма дзвінко розсміялася.

Світ потьмарився в очах Юрасика. До цієї миті прекрасний, жаданий, ясний світ побляк і здувся до розмірів старого проштрикнутого футбольного м’яча. Дерева кволо опустили віття, трава пригнулася до землі, вітер схлипнув і затих, і навіть річка вже не белькотіла щось весняне, жваве, життєдайне, а замовкла й сонно зітхала. З цвинтаря потягнуло зимою. Юрась Булочка стенув плечима від холоду, що пробирався йому під тонкий светр.

Відьма в рожевій блузці спиралася міліціянтові на руку й підсміювалася на його жарти. Вона взагалі не помічала столичного журналіста.

Юрасик потупцяв під явором, тяжко сперся на стовбур.

- Ану, відійди, - звернувся до нього хтось сердито.

Юрась підстрибнув від несподіванки.

Марадона безцеремонно відсунув його від дерева, схилився над тим місцем, де щойно стояв журналіст, і почав уважно роздивлятися сліди. Для того, щоб їх добре бачити, було ще занадто темно, але Марадона виявив наполегливість: присів навпочіпки, потім і зовсім став на коліна, позирав на відбиток, замислювався, знову позирав на відбиток - так, ніби в голові він його з чимось порівнював.

- Десь я вже ці сліди бачив... - тягнув Марадона замріяно.

Юрасик озирнувся на прим’ятини. Що в них могло такого бути? Ну, кросівки, ну, розмір великий - сорок п’ятий, але ж і він сам зросту не маленького! Худющий, щоправда, але це справи не стосується... Що такого міг Марадона розгледіти в тих слідах?..

І тоді Юрася Булочку прошила страшна згадка: темна хата під зеленою стріхою, розбите вікно, він стрибає з підвіконня, губить запальничку... В цей момент Марадона витягнув із кишені велику металеву запальничку з малюнком лилика з одного боку й почав уважно її роздивлятися, позираючи на відбитки. Тоді, щось пригадавши, побіг у підвал.

Повернувся він за кілька хвилин дещо розчарований. Ціпок, який він двома пальцями ніс в одній руці, був уже ні на що не придатний: блискуче руків’я його з таким самим малюнком лилика, як і на запальничці, Марадона крізь носову хустинку тримав окремо. На руків’ї виднілися темні сліди, і Юрасикові нудота підкотила до горла від здогаду, що то кров. Василина, яка одночасно з Юрасиком побачила те, що лишилося від ціпка, зробила ще одну спробу знепритомніти. Орест ухопив її на оберемок.

- Той, що внизу, - знехотя відірвався від пані Мокош Валерій Нечипоренко і звернувся до Марадони, - мертвий?

- На мій хлопський розум - так.

- Це ти його?

Марадона похитав розпатланою головою. Василина скривилася, щоб заплакати. Валерій Нечипоренко зметикував, кому він у першу чергу завдячує своїм визволенням, і нахилився до Василини, забубонів щось примирливе, заспокійливе. Василина кілька разів тяжко видихнула, а тоді опанувала собою.

Оресте Святославовичу, - продовжив розпитувати Валерій Нечипоренко, - що ви пам’ятаєте?

- Двоє їх було, - насупився Орест. - Один - той, що внизу лежить.

- А другий?

- А другий - горбун. Гарно вдягнений, якийсь аж наче іноземного виду. Але говорить українською чисто. Я, - додав Орест, пригадавши, - якось із ним на цвинтарі зіткнувся.

- Четвертий, якого нема на світлині, - прохопилась Василина.

- Ви про яку світлину? - запитав Орест, але з його очей видно було, що він і сам здогадався.

- Про вашу, - втрутився Марадона. - Точніше, про фото вашого батька, їх не троє друзів було - четверо. Четвертий їх тоді фотографував. Тільки, як бачите, його тепер важко називати другом вашого батька. У нас є всі підстави підозрювати, що Горбань Володимир Матвійович, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень, причетний до вбивства Святослава Пилиповича Шапки, а також до смерті його табірного товариша, Олександра Остаповича Шкварченка, і навіть, можливо, до загибелі загадкового шамана на ймення Мічилла...

- Та це понад усе нагадує помсту! - вигукнув Орест. - Але за що?

- Нема кого розпитувати... - розвів руками Валерій Нечипоренко. - Пані Мокош, ви нікого не бачили біля будинку до того, як... ну, до того, як усе сталося...

- Бачила, - люто зблиснула очима відьма, і погляд її зробився по-справжньому відьмацьким: глибоким, колючим, пронизливим. - Але ви його не знайдете. Він уже далеко.

- Як ти можеш знати? - бовкнув Валерій Нечипоренко, вочевидь, призабувши, що він тут - особа офіційна. Навіть у напівтемряві весняного ранку видно було, як він густо почервонів.

- Я знаю, - твердо сказала пані Мокош. І не додала більше ні слова.

Внизу вулички заспівали міліційні сирени. Одразу дві машини підкотили до занедбаної будівлі на Цвинтарній, тринадцять, слідом за ними приїхала “швидка”, санітари винесли мертвого, забувши накрити його простирадлом. Юрась Булочка востаннє подивився на людину, через яку й Орест, і він сам могли загинути, але йому чомусь було зараз зовсім не страшно. Йому було сумно. Від того, що завтра-позавтра треба буде вертатися до Києва, що пригода закінчилась, а далі приходять будні, що найкраща в світі жінка тримає за руку повногубого сіроокого міліціянта, який дурнувато усміхається, незважаючи на всю серйозність моменту...

- Юрасику, - почув він звабливий голос відьми в рожевій блузці. Чорні очі зблискували насмішкувато й у той самий час лагідно, по-домашньому. - Юрасику, життя продовжується, чи не так? - мовила відьма, наче могла читати його потаємні думки. - І тому я маю для вас сюрприз. Я впевнена, що він вам сподобається.

Вона простягнула лотерейний квиток. Газетяр був готовий згорда відмовитися від чаклунського подарунку, бо що таке лотерейний квиток у порівнянні з... у порівнянні з... з усім! - але рука вже сама взяла папірець. Той затріпотів від вітру, і журналіст ледве втримав його.

- Він щасливий, - усміхнулася відьма. - Бери, Юрасику. Бувай!

Юрась Булочка автоматично прочитав цифри на квитку, підвів очі. Вуста його склались у вдячну усмішку, він хотів вимовити слова подяки - але говорити їх не було кому.

Василина плакала Марадоні в плече. Хованець увивався коло Ореста. Повногубий міліціянт на ім’я Валерій Нечипоренко зосереджено збирав речові докази. І тільки тої, що тільки-но говорила з журналістом, не було.

* * *

- Я не відаю, як він здогадався, що я вже знаю, - пояснював Орест. - Допитував мене, тільки дивно якось - наче сам мене боявся...

- Горбун? - перепитала київська журналістка Ліна Оверченко, яка нарешті примудрилася щасливо закінчити затягнуте понад усяку міру відрядження й повернутися до цивілізації. Юрась Булочка не здивувався б, якби в її кишені зараз знайшовся завбачливо ввімкнений диктофон.

- Він, - підтвердив Орест.

У хаті під зеленим верхом зібралася чимала компанія: господар, дві пари - одна подружня й одна просто закохана, столичний журналіст, старший лейтенант міліції, чорний пес і кошеня-недоросток, яке бігало наввипередки з усіма, хто робив необережний рух. Навіть коли хтось просто змахував рукою або ліз почухати потилицю, кошеня зривалося з місця й радісно вчіплювалось у пальці.

Орест зняв зі стіни старий якутський бубон. Шаманський бубон, який ще недавно належав лікарю Святославу Пилиповичу Шапці.

- Бачите, - мовив він, - весь час у мене висів на стіні у вітальні. Ще з тої пори, як мені його в лікарні віддали після батькової смерті...

Хованець лащився до господаревої руки - то лизне, то просто тицьнеться чорним носом. Раз у раз покусував господареві пальці й аж гарчав від задоволення. Мабуть, йому пригадалося, як колись давно-давно, наче в іншому житті, він був загубленим, безпритульним псом, який тинявся вулицями і шукав собі дому. Він сам обрав собі оселю. І нікому більше не дасть скривдити її господаря.

- Я, знаєте, люблю часом брати його в руки. Він такий... як би це сказати... лункий. Стукнеш по ньому - луна йде.

Василина й Ліна Оверченко сиділи на дивані, Орест і Валерій Нечипоренко - в кріслах, але у невеликій Орестовій вітальні місця на всіх не вистачило, і Юрасю Булочці та Марадоні довелося прилаштуватися на килимі.

Юрасик не почувався ображеним: у долоні він тримав високий фужер із шампанським, в голові вже теж шумувало шампанське, щоки Юрасикові розчервонілися, а очі блищали.

Марадона ж цмулив своє шампанське ліниво, він знову набрав вигляду вайлуватого ведмедя, розкошланого, незграбного, з великими синіми наївними очима.

Василина поставила фужер із шампанським на круглу колінку, усміхалась до всіх приязно, відповідала на жарти, але дивилася тільки на дивом воскреслого чоловіка.

- Гадаєте, - казав Орест, - чому вдруге не змогли відтворити винахід мого батька? Здається, я можу відповісти... Якось крутив я бубон у руках, крутив, дивився, як він зроблений...

Ліна Оверченко, вдягнена у довгу сукню, сиділа, закинувши ногу на ногу. Зграбні литки її були обтягнені матовими тонесенькими панчохами, на ступнях - невагомі туфлі на шпильці. Юрась не міг утриматися, щоб не кинути погляд-другий на руду журналістку. Фужер вона відставила на журнальний столик, а на коліна взяла якутський шаманський бубон.

- Отож, - пояснював Орест, - крутив я його в руках, крутив - та й відгорнув оцей вільний край шкіри, що стягнений на жилку...

Ліна теж покрутила бубон. Людська фігурка, намальована на оленячій м’якій шкірі, піднімалася з землі на небо. Журналістка постукала по шкурі, й по хаті прокотився загадковий звук, викликаючи глибинні мрії про подорожі, вогнища в лісовій глушині, зустрічі з невідомим, про все таємниче і незбагненне. Ліна Оверченко легко потягнула кільце-жилку - і вивернула вільний край шкіри назовні.

На внутрішньому боці великого кільця вона вголос прочитала нашкрябаний чорнилом напис: “Страх”.

- Страх? - вигукнув Юрасик. - Отже, прилад читає не майбутнє, а людські страхи? І тоді людина може зробити правильний вибір?..

“Подолавши страх”, - по-суфлерському муркнув хтось у нього над вухом. Він інстинктивно озирнувся. Якась маленька істота в білій, майже прозорій сорочці шугнула в куток і там розчинилась у темряві. Де щойно лежав, розваливши лапи, Хованець, мружило очі дивне кудлате створіння. Журналіст кліпнув. Видиво розсіялось, і все стало на свої місця.

- Подолавши страх, - уголос промовив Юрась Булочка, без жодних докорів сумління присвоївши не знати чию думку.

Людська фігурка на бубні озирнулася через плече, усміхнулась Юрасикові і поманила його за собою.

Літературно-художнє видання