З гори котився драбинчастий візок, а на візку сидів мужик.

Тебе послав сюди Казанцев? - спитала в його Олеся.

Мене ніхто не посилав. Я сам собі їду додому, - обізвався чоловік, спиняючи конячку.

Чи далеко їдуть гусари? - спитала Олеся.

А хіба я знаю! Вони вийшли київським шляхом, - сказав чоловік.

Київським? - крикнула Олеся не своїм голосом. - А може, ти стрівся з яким гусарським офіцером? Не їдуть сюди часом які гусарські офіцери? Чи не бачив ти чорного шарабана?

Всі офіцери й шарабани поїхали київським шляхом, - сказав чоловік і вдарив по конячці.

Олеся впустила узол і впала на його. Страшний здогад прийшов їй в голову: " А може, він піддурив мене, насміявся з мене? Але ні! Чи він же не кохав мене? Чи він же не клявся, не присягався? "

Олеся підняла важкий узол і вже не несла, а тягла його за собою. Сила й напруга одразу впали. Вона вийшла ще на одну горку. Вже було видно між рідкими дубами Богуслав. По шляху сновигали люди й вози. Ніде не було видно ні одного синього мундира.

Олеся знов упала на узол і заридала. Вона ридала голосно, ламала руки, припадала головою до землі; й тільки густий ліс бачив ті страшні її муки та сльози. Сонце вже високо підбилось вгору.

Що ж мені на світі божому тепереньки робити? - голосно промовляла Олеся, неначе просила поради в зеленого лісу. - Де мені подіти свій сором? Йти до батька в Хохітву - сором. Треба вертатись додому: ані викрутитись, ані випручатись з біди.

З лісу виїхав якийсь чоловік візком. Олеся відрядила його до Богуслава, сіла на віз і поїхала.

Олеся в'їхала в місто. По місті сновигали, вештались і кричали жиди як несамовиті. Коло винарні чорніла здорова купа жидів та жидівок, неначе здоровий рій бджіл. Туди збігся усей кагал, кричав, верещав на все місто. Жидівки вейкали й плакали. Олеся приїхала в свій двір. Проти неї вийшов Прокіп.

Слава богу, що ви вернулись. А ми думали, що ви втекли з офіцером. Батюшка побігли кіньми доганяти гусарів. А той чорнявий гусарин, що ходив до нас, украв Шмулеву Хайку.

Хайку! - крикнула Олеся на ввесь двір. " Мене проміняв на Хайку! Будь же ти тричі проклятий, - тричі й довіку! " - подумала Олеся, встаючи з воза. Вона ввійшла в хату, сіла в спальні коло вікна й наче скам'яніла. Її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем; під очима лягли сині смуги; губи побіліли, як крейда. Олеся сиділа як смерть бліда, аж жовто-синя, нічого не чула, нічого не бачила; увесь світ, з Богуславом, з домом, з мужем, неначе провалився для неї в безодню. Вона почувала, ніби сидить в якомусь порожньому просторі, де нема людей, нема світу, нема повітря, нема неба й сонця.