Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? - спитав отець Харитін.

Ах, нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!

Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.

То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так - або горілку пити, або діло робити, - говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.

Або язиком дзигоріти, - знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув. - Та не нагинайтесь, матушко, так низько, що6 часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.

Придерж лишень свого язика зубами, бо он дочка слухає.

Надезя й справді одвела очі од книжки й зирнула на чудну мамину позу.

А як ви думаєте, Онисіє Степанівно, чи не одвезти б пак нам Надезю в школу в Богуслав до вчительки в пансіон? - спитав боязко та обережно отець Хариті?

От вигадав! Навчиш сам читати, та й буде з неї. Виросте, то за роботою й те забуде. Адже й я вчилась читати, а тепер ніколи й помолитись по книжці, перехамаркаєш молитви напам'ять, та й годі.

- Коли паніматко, тепер інший час настав: батюшки дають дочок в пансіони, щоб вміли і читати, і писати, і танцювати, ще й грати…

І, мабуть, щоб вміли з гусарами тікати, як наша благочинна… Слухай лиш, панотче! А де ж ти на цю справу набереш грошей?

А от кажуть, що нам незабаром дадуть жалування з скарбу.

Як дадуть, тоді й повеземо Надезю в Богуслав в пансіон. Щось люди так говорять, - вже третій рік говорять за те жалування, а жалування нема. То, певно, жиди та пани брешуть, на свою обихідку, що батюшки незабаром забагатіють од того жалування.

Надезя перестала читати й витріщила на маму очі; в неї очі пойнялись слізьми.

От і одвеземо тебе, Надезю, в школу; там тебе буде вчити шляхтянка, якась панія, - сказав отець Харитін до Надезі. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату.

Не дражни-бо, старий, дитини, бо я тебе ще й вилаю, не казавши лихого слова, - загула Онися з скрині, неначе з-під землі.

Онися підставила під ноги низенький стільчик, ще глибше сховала половину себе в скрині; друга половина стриміла, неначе на тину, обмощена полотнами та півмітками.

Надворі загавкали собаки. Рипнули двері в світлицю. Батюшка вийшов і вглядів розсильного од благочинного, довгоногого паламаря з Шандри, що розносив курсорію. Він трохи жахнувся, бо не любив і боявся тих офіціальних пакетів. Але, прочитавши бомагу, отець Харитін з радості трохи не підскочив і прожогом побіг в кімнату.

Радуйтесь, Онисіє Степанівно! Благочинний вже кличе за жалуванням. Жалування вже й є!

Онисія Степанівна витягла голову з скрині й розхилилась на ввесь зріст, стоячи на стільчику. Її голова стриміла врівні з грубою й трохи не черкалась об сволок. Висока та тонка, вона була схожа на стовп, й з того дива й справді трохи не стала соломяним стовпом.