Значення юридичних фактiв у цивiльному правi

Історично склалося так, що питання встановлення юридичних фактів здебільшого розглядаються в межах цивільного процесуального права. У зв’язку із цим і юридичний інструментарій для проведення зазначених дій нібито вважається суто процесуальним. Водночас варто зазначити, що предметом встановлення, як правило, є юридичні факти, які мають місце в конкретних матеріальних, а не процесуальних правовідносинах, що свідчить про їх матеріально-правову природу, а тому й формує інтерес представників матеріально-правового напряму в цивілістиці до їх дослідження. [21, с.34].

Ще у праві Римської імперії передбачалося, що в певних випадках особа може звернутися до судді та довести перед державною офіційною особою, що той або інший факт дійсно мав місце, але документи про нього втрачено.

Ці факти назвали юридичними, бо лише за їх наявності в особи виникають юридичні права. Встановлення таких юридичних фактів держава завжди доручала не окремій людині, а суду як спеціалізованій державній установі, завданням якої є дослідження на підставі доказів тих чи інших фактів, що мають юридичне значення [11, с. 19].

Сьогодні встановлення юридичних фактів регулюється процесуальним правом, зокрема цивільно-процесуальним, проте судове рішення має юридичне значення й для застосування норм матеріального права. Понад те, при встановленні юридичних фактів суд покладає в основу матеріальне право, оскільки сторони доводять наявність або відсутність реальних подій, а тому і юридичну їх сторону, яка регулюється матеріальним правом. Процесуальне право в такому разі є певним порядком, процедурою встановлення істини у справі. Іншими словами, матеріалье право окреслює коло юридичних фактів, які необхідно встановити суду для повного та всебічного розгляду справи, але саме норми процесуального законодавства закріплюють юридичний інструментарій для проведення такого встановлення. [15, с. 130].

Крім того, рішення суду, в якому в документальній формі зафіксовано встановлені судом юридичні факти, можна розглядати, з одного боку, як окремий юридичний факт для матеріальних цивільних правовідносин, а з іншого — як джерело інформації про підтвердження існування певних юридичних фактів та їх юридичних наслідків. Саме ця обставина й обумовлює взаємозв’язок норм матеріального й процесуального цивільного права в межах процесу встановлення, зокрема правоприпиняючих юридичних фактів. [22; с.134].

Відповідно до зазначеної норми договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом [17].

Це означає, що у випадку коли особа звернеться до суду із позовом про розірвання договору на підставі зазначеної статті, суд для винесення законного рішення має встановити певне коло юридичних фактів. У наведеному випадку це, щонайменше, факт наявності договору, характер і наявність якого також визначається низкою обставин, зокрема необхідним суб’єктним складом договірних правовідносин, повноваження ми сторін, формою, змістом та іншими обставинами, а також факт наявності істотного порушення, або факт наявності інших обставин, визначених договором та (або) законом як таких, що є підставою для розірвання договору.

Лише встановлення та правова оцінка наведених обставин дозволять визначити наявність правоприпиняючого для договірних відносин юридичного факту. Саме тому можна стверджувати, що норми матеріального права окреслюють коло необхідних для встановлення й важливих для вирішення матеріальних юридичних фактів, які дозволять повно та всебічно оцінити фактичні обставини в матеріальних цивільних відносинах і дати їм та їх юридичним наслідкам правову характеристику. [23, с.119-120].

Водночас не можна не наголосити на тому, що для використання передбаченого процесуальними нормами інструментарію необхідно встановити й ряд інших юридичних фактів, які мають значення безпосередньо для процедури встановлення й цивільних процесуальних відносин. Це, зокрема, факти наявності позову, його відповідності вимогам закону, факт процесуальної дієздатності позивача тощо. [24, с. 154].

Однак розвиток цивільного процесуального законодавства, еволюція юридичних інструментів судового доказування та встановлення обставин дійсності призвели до виникнення окремого провадження як виду цивільного судочинства, який має свої особливості щодо встановлення юридичних фактів.

Основною особливістю справ окремого провадження є те, що їх виникнення пов’язане з потребою підтвердження певного юридичного факту або його відсутності, що має значення для охорони прав та інтересів особи. Така потреба може виникнути за необхідності створення умов для здійснення особою особистих чи майнових прав або для підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваного права [22, с. 140-141].

Рішення лише підтверджує наявність або відсутність правоприпиняючих юридичних фактів. Справи про встановлення юридичних фактів також не створюють матеріальних благ для заявників. Такі права є похідними від встановлених юридичних фактів, а тому отримання їх передбачається лише в майбутньому.

Отже, справи окремого провадження в цій частині є фактично допоміжними для здійснення суб’єктивних матеріальних прав особи. На цьому етапі здійснюється лише захист інтересів фізичних осіб у сфері юридичних фактів при їх встановленні та на цій основі потенційно здійснюється захист суб’єктивних прав особи. Саме захист майбутніх суб’єктивних прав породжує вимогу щодо зазначення особою, яка звертається до суду з метою встановлення юридичного факту, в заяві мети встановлення такого факту. [24, с. 117].

Даючи оцінку окремому провадженню, В. В. Комаров зазначив, що законодавець поклав на суд непритаманну йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право [25, с. 172–174].

Проте на сьогодні суд є не єдиним органом, який може встановлювати юридичні факти. Він систематизує й підтверджує їх у своїх рішеннях, проте не можна сказати, що він створює нові юридичні факти. Судове рішення, звичайно, не є явищем нецікавим для правової дійсності, навпаки, воно багато в чому стимулює розвиток правовідносин. Проте в силу специфіки окремого провадження, яка полягає в тому, що предметом розгляду є встановлення юридичних фактів, а не присудження чи перетворення, має більш підтверджувальний характер, ніж зобов’язуючий [26, с. 111].

Юридичні факти, які встановлюються в порядку окремого провадження, характеризуються тим, що у своїй першооснові виникають поза волею особи й можуть у такому стані існувати доволі довго та ніколи не стати предметом судового розгляду, хоча особа й може знати про такі обставини.

Лише при виникненні в особи інтересу щодо здійснення своїх суб’єктивних прав у неї виникає потреба в підтвердженні ряду ключових фактів, які дають особі підстави на таке право. Відсутність чи неточність ключових фактів і породжує інтерес особи щодо звернення її до суду для їх встановлення. [27, с. 161].

Отже, суд встановлює не просто юридичні факти, а ключові юридичні факти, з якими пов’язується виникнення майбутніх суб’єктивних прав Справи окремого провадження мають ряд особливостей, що впливають на порядок встановлення правоприпиняючих юридичних фактів у ході їх розгляду. Так, до справ окремого провадження не застосовуються вимоги процесуального закону щодо змагальності процесу та меж судового розгляду справи, не діє право на укладення мирової угоди, справа не передається на розгляд третейського суду. При ухваленні рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом [28, с. 174].

Встановлення юридичних фактів у такому випадку також пов’язано з доказуванням, проте на відміну від індивідуально-правового цивільного спору, суть якого полягає у вирішенні справи між двома сторонами, одна з яких або обидві неправильно розуміють правові моделі, закріплені в нормі права, та їх правові наслідки і у зв’язку з цим не бажають їх виконувати або не погоджуються з правовими наслідками своїх фактичних дій, у справах окремого провадження спір має абсолютний характер. Якщо в першому випадку встановлення юридичних фактів вирішує справу по суті й переконує сторони, між якими виник спір, у правильності тих чи інших позицій (відносний характер), то рішення, яким завершується справа окремого провадження, має переконати невизначене коло осіб (абсолютний характер).

Можна сказати, що в справах окремого провадження спору немає взагалі або він існує між конкретною особою і всіма іншими суб’єктами цивільних правовідносин, які не визнають факт, для визнання якого ця особа звернулася до суду. [29, с. 157].

При встановленні правоприпиняючих юридичних фактів у порядку окремого провадження змінюється й значення суду. На відміну від ст. 10 ЦПК, якою регулюються вимоги щодо змагальності сторін у процесі та обов’язку суду лише сприяти сторонам у всебічному і повному з’ясуванні обставин справи, ст. 235 ЦПК на суд покладено обов’язок також вживати заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи та за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Це означає, що суд зобов’язаний дбати й про об’єктивність з’ясування обставин справи, і про забезпечення наявності необхідних доказів для повноти їх дослідження в інтересах зацікавлених осіб, а не обмежуватись лише роз’ясненням прав та обов’язків і сприянням особам, які беруть участь у справі, у з’ясуванні обставин справи [30, с. 321].

Судове рішення, яким завершується справа окремого провадження, підтверджує той факт, який просить підтвердити заявник, а тому встановлення зазначених фактів можна вважати основною метою судового рішення, постановленого в порядку окремого провадження. Процес встановлення факту завершується прийняттям рішення, і водночас це рішення є формою підтвердження факту. Рішення надає факту зовнішньо оформленого вигляду. З цього приводу заслуговує на увагу думка С. Я. Фурси, яка зазначала, що в окремому провадженні засобом захисту «охоронюваних законом інтересів є рішення суду про констатацію юридичного факту, тобто з набранням судовим рішенням законної сили юридичні обставини перетворюються в юридичні факти, а охоронюваний законом інтерес стає підставою для отримання особою певних прав, які визначаються законом на підставі встановленого юридичного факту [31, с. 205].

Варто зазначити, що особливості правової природи рішення, постановленого в порядку окремого провадження, також впливають і на характер підтверджених юридичних фактів, які ним встановлені. Так, якщо рішення суду, винесене в порядку окремого провадження, підтверджує існування певного правоприпиняючого юридичного факту, наприклад, факту недієздатності особи, то такий факт хоча й має правоприпиняючий характер щодо договору, однак для запуску механізму правоприпинення цього може бути недостатньо. Зокрема, сучасне процесуальне законодавство не дозволяє за наявності спору про право застосувати заходи примусового впливу на підставі судового рішення, винесеного в порядку окремого провадження. [30, с. 205].

У зв’язку з цим для захисту своїх оспорюваних або порушених прав особі необхідно звертатися з позовом до суду, однак вже в порядку позовного провадження, де рішення, яке стало результатом розгляду справи в порядку окремого провадження, отримає оцінку суду як преюдиціальне і сприятиме захисту інтересів позивача. [29, с. 235].

Наведені обставини у свою чергу дозволяють підкреслити декілька властивостей результатів встановлення правоприпиняючих юридичних фактів у окремому та позовному провадженнях. Так, юридичні факти, встановлені судовим рішенням у порядку окремого провадження, мають сильнішу преюдиціальну властивість, ніж ті, що встановлені в порядку позовного провадження. Адже останні не потребують повторного встановлення лише у випадку, коли новий спір виникає між тими самими сторонами, при вирішенні спору між якими ці факти були встановлені, або якщо вони встановлені щодо особи, а не обставин справи [31, с. 122].

Тобто можна сказати, що преюдиціальна сила таких юридичних фактів має відносний до сторін спору характер і не поширюється на правовідносини сторін спору з третіми особами. Водночас природа юридичних фактів, встановлених судовим рішенням у порядку окремого провадження, має преюдиціальний характер для необмеженого кола осіб, а тому за загальним правилом не потребує додаткового встановлення. Однак варто погодитися з тим, що правоприпиняючі юридичні факти, встановлені в порядку позовного провадження, більше впливають на розвиток цивільних правовідносин у зв’язку з тим, що слугують підставою для фіксації владного веління суду, яке забезпечується апаратом примусу держави, тоді як юридичні факти, встановлені в окремому провадженні, хоча й мають самостійне значення й посилену преюдиціальну властивість, однак не зажди можуть забезпечити захист порушених або оспорюваних прав у зв’язку з наведеними вище обставинами. [32, с. 166].

Тому проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що результати процесуального встановлення правоприпиняючих юридичних фактів у позовному та окремому провадженні мають різний вплив на цивільні правовідносини, а тому залежно від мети, яку переслідує позивач (заявник), можуть використовуватися як окремо, так і в комплексі. [22, с. 135].