Реформи. 1 страница

П Л А Н

Вступ

1. Проблеми конституційно-правового статусу Президента України.

2. Інститут Президента України. Інститут президентства в Україні.

3. Конституційні повноваження Президента України щодо взаємовідносин з державними органами влади.

Тема 6. Конституційні засади судово-правової реформи в Україні.

П Л А Н

Вступ

1. Актуальні проблеми основних засад судоустрою в Україні. Актуальні проблеми системи судів загальної юрисдикції.

2. Актуальні проблеми функцій і повноважень судів загальної юрисдикції.

3. Актуальні проблеми судово-правової реформи в Україні.

4. Конституційна юрисдикція.

Тема 7. Конституційні засади муніципальної реформи.

П Л А Н

Вступ

1. Причини за яких необхідне реформування місцевого самоврядування в Україні.

2. Напрями реформування місцевого самоврядування в Україні.

3. Удосконалення законодавства про місцеві вибори у світлі реформи місцевого самоврядування.

4. Проблеми реформування територіальної громади.

5. Реформування повноважень районних і обласних рад.

Тема 8. Реформування республіканських органів Автономної Республіки

Крим.

ПЛАН

Вступ

1. Конституційно-правовий статус Верховної Ради АРК.

2. Рада Міністрів АРК. Місцеві державні адміністрації.

3. Конституційно-правовий статус міста-героя Севастополь.

5.ПЛАНИ-КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

Тема 1. Тема 1. Основні положення теорії конституціоналізму. Основні етапи конституційної реформи в Україні.

З дисципліни: Конституційна реформа в Україні

Категорія студентів: студенти 1 курсу магістратури ННІПП НАВС

Навчальні мета: опанування студентами питань конституційної реформи.

Виховна мета: сприяння розвитку наукового світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості, формування професійних якостей юриста тощо.

Розвивальна мета: поглиблення обізнаності студентів у теоретичних питання КПУ.

Навчальний час: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: проектор.

Наочні засоби: схеми, дошка, мультимедійні матеріали.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: ТДП, КПУ, ДПЗК.

План лекції (навчальні питання):

Вступ

1.Поняття, загальна характеристика та етапи світового конституціоналізму.

2. Розвиток конституціоналізму в Європі.

3. Виникнення та розвиток теорії конституціоналізму в Україні.

4. Правова реалізація та захист Конституції України.

5. Державні органи та органи місцевого самоврядування у механізмі забезпечення реалізації норм Конституції України.

Література:

1. Актульні проблеми конституційного права України: підручник /за заг. ред. проф. Олійника А.Ю. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. -554 с.

2. Конституційне право України: Підручник / за заг. ред. В. Л. Федоренка. – 4-е вид., перероб. і доопр.; передмова проф. В. М. Шаповала. – К.: 2012. –727 с.

3. Права людини: інтерпретаційна діяльність Конституційного Суду України /А.С. Головін. – К.: Логос, 2012. – 369 с.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

1. Конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва. Він становить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж сама конституція.
Як специфічна форма відображення об’єктивної реальності конституціоналізм справляє значний вплив на конституційну свідомість, а відтак є реальним засобом захисту і оновлення суспільних і, перш за все, конституційних відносин.
Конституціоналізм уособлює передові фінансові, політичні, економічні та інші ідеї, які виступають могутнім фактором суспільного прогресу.
Конституціоналізм є барометром прогресу і розвитку всього суспільства. Криза суспільства – це, перш за все, криза його конституціоналізму, головним виявом якої є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.
Конституціоналізм як складне системне утворення з властивими йому структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації. Елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок.

2. Конституціоналізм, як і конституція та конституційна держава, є продуктом не якоїсь однієї нації чи народності. Вони, без сумніву, є витвором світової політичної та правової культури, насамперед європейської, а також явищем деякою мірою універсальними. Водночас у кожній демократичній державі (або державі, яка стала на шлях побудови демократичного суспільства), твориться певним чином своя національна модель конституціоналізму. Звичайно, фундамент, основу таких національних моделей становлять вироблені тривалою практикою функціонування конституційної держави певні конституційно-правові ідеї та доктрини (так звана " конституційна ідеологія"), проте в окремих демократичних державах об’єктивно існують і свої відмінності, свої особливості функціонування системи конституціоналізму. Це, на наш погляд, зумовлено низкою чинників, серед яких: історичні традиції народу в сфері державотворення; належність країни до тієї чи іншої системи права; рівень правової культури народу; рівень розвитку демократичності суспільства; особливості національного менталітету (світосприйняття). Тому сьогодні можна говорити як про європейський, так і про німецький, французький, польський чи російський конституціоналізм.Н.О. Боброва, наприклад, визначає російський конституціоналізм як " єдність російської конституційної теорії, конституційного законодавства і конституційної практики, що поділяється на практику політичного конституційного процесу і практику дії, реалізації, гарантування і охорони конституційних норм, принципів та інститутів".

3. " Сучасний український конституціоналізм" як органічної єдності конституційної ідеології та побудованої на ній національної конституційної теорії, вітчизняного конституційного законодавства, конституційно-правової практики в Україні щодо прав і свобод людини, розподілу влади, парламентаризму, незалежного судочинства, конституційної юстиції, місцевого самоврядування, верховенства права, а також конституції та конституційної держави в цілому. З позицій часу (в часовій площині), категорію " український конституціоналізм", на наш погляд, можна розглядати щонайменше в двох часових позиціях: 1) український конституціоналізм періоду УНР-ЗУНР; 2) сучасний український конституціоналізм (після 1991 року).

4. Підкорення держави суспільству реалізується перш за все за допомогою законів, і насамперед – конституції, оскільки конституція встановлює межі діяльності держави, визначає напрями, форми і методи діяльності структур державного механізму Тому будь-яка конституція (як і Основний Закон України), незалежно від її форми, включає принципи організації, правила, норми, що регулюють діяльність держави. Головна ідея конституції – це розподіл влади і її обмеження для оптимального забезпечення свободи. Згідно сучасної теорії поділу влади, незалежність різних гілок влади ґрунтується на тому факті, що в будь-якій державі існують певні фундаментальні функції, які в силу істотних відмінностей у самій їхній природі доцільно реалізовувати відокремлено. Тому державну владу слід розділити на декілька сфер чи гілок, кожна з яких володіла б власними специфічними функціями. Глава держави, парламент, уряд, судова влада повинні мати строго окреслену компетенцію. Умовою забезпечення політичної свободи є також встановлення оптимальних взаємовідносин між різними гілками та органами влади за системою стримувань і противаг.

При цьому жодна із влад не повинна бути необмеженою чи навіть домінувати над іншими гілками. Водночас законодавча, виконавча чи судова гілки не повинні перетворюватись на самодостатні інститути а залишатись функціональними ланками єдиної суверенної влади.

5. Конституційний принцип поділу влади дозволяє розв’язати проблему, яка століттями хвилювала багатьох політичних мислителів: як наділити державу достатніми владними повноваженнями, щоб вона була здатна забезпечити суспільний порядок і ефективність управління, і водночас обмежити ці повноваження так, щоб виключити можливість порушення прав людини.

Обмеження держави складають саму сутність конституціоналізму, і тому та чи інша система обмежень займає центральне місце в будь-якій конституції, яка заслуговує на цю назву. Вона визначає механізми реалізації народного суверенітету, принципи розподілу прерогатив між різними гілками і рівнями влади, фіксуючи те, які органи чи гілки здійснюють відповідно законодавчі, виконавчі і судові функції, як вони формуються, як взаємодіють один з одним, якими принципами і нормами керуються, в межах яких процедур діють і т.д. Інакше кажучи, конституція визначає фундаментальні принципи організації влади. Цим принципам підпорядковуються всі закони держави та дії її органів, які повинні узгоджуватись із конституційними нормами. У цьому змісті конституцію можна розглядати як універсальне обмеження політичної влади, покликане не допустити необмеженого панування держави над суспільством і людьми.

Тема 2. Конституційно-правові засади гуманітарної реформи в Україні.

З дисципліни: Конституційна реформа в Україні

Категорія студентів: студенти 1 курсу магістратури ННІПП НАВС

Навчальні мета: опанування студентами питань конституційної реформи.

Виховна мета: сприяння розвитку наукового світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості, формування професійних якостей юриста тощо.

Розвивальна мета: поглиблення обізнаності студентів у теоретичних питання КПУ.

Навчальний час: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: проектор.

Наочні засоби: схеми, дошка, мультимедійні матеріали.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: ТДП, КПУ, ДПЗК.

План лекції (навчальні питання):

Вступ

1. Основи правового статусу людини i громадянина як загальний конституцiйно-правовий інститут.

2. Основні принципи правового статусу людини i громадянина та їх конституційне закріплення.

3. Державні органи органи у механізмі забезпечення конституційних прав і свобод людини ігромадянина в Україні.

4. Гарантії забезпечення прав і свобод людини ігромадянина в Україні.

Висновки

Література:

1. Актульні проблеми конституційного права України: підручник /за заг. ред. проф. Олійника А.Ю. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. -554 с.

2. Конституційне право України: Підручник / за заг. ред. В. Л. Федоренка. – 4-е вид., перероб. і доопр.; передмова проф. В. М. Шаповала. – К.: 2012. –727 с.

3. Права людини: інтерпретаційна діяльність Конституційного Суду України /А.С. Головін. – К.: Логос, 2012. – 369 с.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (ст. 8) гарантується. Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та їх суб’єктивних прав вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожного громадянина. Розвиток держави і суспільства в цьому напряму визначають актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливої діяльності суб’єктів правовідносин. Серед питань співвідношення суспільних і індивідуальних суб’єктів в праві є завдання держави окреслити становище і межі людини і громадянина по відношенню до інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві і державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки і види.

Отже, в залежності від типологічних або індивідуальних ознак, що мають індивіди, як суб’єкти права, нормативно-правових актів, якими передбачаються їх статуси, повноти правового статусу правове становище людини і громадянина в суспільстві можна поділити на певні види.

Більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що права та обов'язки людини і громадянина є ядром правового статусу особи. Існує й інша точка зору, згідно з якою права i обов'язки – це лише головний елемент правового статусу. Політико-правові основи взаємовідносин між державою i особою залежать від правового статусу людини і громадянина. Правовий статус (з латинської status – означає становище, положення). Це певне становище індивіда в суспільстві і державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки.

Характерними ознаками правового статусу є: а) закріплюється нормами та принципами права; б) зовні виражається у джерелах права; в) характеризує правове становище індивіда у державі і суспільстві; г) забезпечується державою і суб’єктами громадянського суспільства.

Визначенням конституційних прав, свобод та обов’язків в юридичній літературі приділяли і приділяють увагу багато вчених юристів. Конституційні права, свободи, обов’язки людини і громадянина розглядають разом, окремо і у їх взаємовідношенні між собою. Містяться такі визначення у монографіях, підручниках, посібниках, наукових статтях, тезах виступів на конференціях тощо. Загальними ознаками конституційних прав, свобод та обов’язків є: а) закріплення їх Конституцією та законами України; б) можливі і необхідні моделі поведінки громадянина України; в) забезпечують користування особистими, політичними, економічними, соціальними і духовними благами в межах правомірної поведінки; г) гарантуються державою і суспільством; ґ) об’єктивно необхідні для нормативного функціонування суспільства і держави.

А. Колодій і А. Олійник визначають конституційні права як інститут конституційного права України через систему правових норм та принципів, що регулюють та охороняють суспільні відносини між людиною і громадянином та суспільством, державою, іншими спільнотами і окремими людьми в процесі задоволення їх потреб і інтересів.

Отже, конституційні права, свободи та обов’язки громадян України – це закріплені Конституцією і законами України можливі і необхідні моделі поведінки громадянина України, що забезпечують йому користування особистими, політичними, економічними, соціальними і духовними благами в межах правомірної поведінки, гарантуються державою і суспільством та об’єктивно необхідні для нормативного функціонування суспільства і держави.

Права, свободи та обов’язки громадян України є елементами конституційного правового статусу. Ознаками конституційних свободи є те, що вони: а) існують як передумови набуття, володіння, користування і розпорядження відповідними благами, що містяться у конституційному праві; б) складають окрему ведучу групу конституційних можливостей; в) закріплені в Конституції та законах України; г) визначають вид і міру можливої поведінки людини і громадянина; ґ) рівні для усіх суб’єктів права; д) невід’ємні, належать особі від народження (або набуті) і закріплені в законах; е) утворюють основу правового статусу; є) мають найвищий юридичний захист; ж) гарантовані державою і суспільством; з) передбачають не втручання будь-кого у внутрішній світ людини і громадянина. Конституційні свободи – це рівні для усіх закріплені в Конституції та законах України передумови набуття, володіння, користування і розпорядження людиною і громадянином відповідними благами, що складають окрему ведучу групу конституційних можливостей, передбачають не втручання будь-кого у їх внутрішній світ та гарантуються державою і суспільством. До ознак конституційних прав слід віднести: а) закріплюються в Конституції та законах України; б) визначають вид і міру можливої поведінки людини і громадянина; в) рівні можливості для усіх суб’єктів права; г) невід’ємні можливості, які належать особі від народження або набуті можливості, що закріплені в законах; ґ) є основою правового статусу; д) мають найвищий юридичний захист; е) гарантовані збоку держави і громадянського суспільства; є) необхідність позитивних дій з боку держави; ж) потребують правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур. Конституційні права – це закріплені в Конституції та законах України рівні для усіх можливості людини і громадянина, що складають окрему групу та потребують у процесі їх реалізації позитивних дій з боку органів держави та інших конституційних суб’єктів і гарантовані державою і суспільством. Ознаки конституційних обов’язків: а) закріплені в конституції та законах України; б) встановлені державою в інтересах усіх членів суспільства; в) вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина; г) обмежують права людини; ґ) є основою правового статусу; д) мають найвищий юридичний захист; е) рівні і невід’ємні; є) гарантовані щодо здійснення необхідності; є) встановлення юридичної відповідальності за не виконання чи не належне виконання необхідної поведінки. Конституційні обов’язки – це встановлені в інтересах усіх членів суспільства та гарантовані державою і суспільством, закріплені в Конституції і законах України необхідні моделі поведінки людини і громадянина, що обмежують їх права і за не виконання чи не належне виконання яких передбачена юридична відповідальність.

Гарантії здійснення правового статусу людини і громадянина є самостійним елементом конституційного правового статусу. Це закріплені нормами Конституції України, що мають найвищу юридичну силу і деталізовані у нормах законів України загальносоціальні та юридичні умови і засоби, що створюють сприятливу обстановку для здійснення конституційних прав, свобод, обов’язків, охороняють, захищають, відновлюють їх та сприяють відшкодуванню моральних і матеріальних збитків на національному і міжнародному рівнях.

Підводячи загальний підсумок слід зазначити таке:

1. Правовий статус людини і громадянина в Україні визначається як правове її становище відповідно до Конституції та законів України.

2. Розрізняють загальний (конституційний), спеціальний (родовий, видовий) та індивідуальний (персоніфікований) правовий статус.

3. Основи правового статусу людини і громадянина в Україні складають: а) правосуб’єктність; б) принципи правового статусу; в) громадянство; г) права, свободи, законні інтереси та обов’язки; д) гарантій їх реалізації, охорони, захисту та відтворення.

4. Удосконалення законодавства і практики реалізації прав, свобод та обов’язків людини та громадянина буде сприяти і удосконаленню її правового становища на території України.

Тема 3. Народне волевиявлення: поняття, форми та процес удосконалення

З дисципліни: Конституційна реформа в Україні

Категорія студентів: студенти 1 курсу магістратури ННІПП НАВС

Навчальні мета: опанування студентами питань конституційної реформи.

Виховна мета: сприяння розвитку наукового світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості, формування професійних якостей юриста тощо.

Розвивальна мета: поглиблення обізнаності студентів у теоретичних питання КПУ.

Навчальний час: 4 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: проектор.

Наочні засоби: схеми, дошка, мультимедійні матеріали.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: ТДП, КПУ, ДПЗК.

План лекції (навчальні питання):

Вступ

1.Виборче право i виборча система. Особливість виборчої системи України.

2. Виборчий процес та його стадії.

3. Реформування виборчої системи України.

4. Поняття, ознаки та напрямки удосконалення виборчого та референдного права в Україні.

Висновки

Література:

1. Актульні проблеми конституційного права України: підручник /за заг. ред. проф. Олійника А.Ю. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. -554 с.

2. Конституційне право України: Підручник / за заг. ред. В. Л. Федоренка. – 4-е вид., перероб. і доопр.; передмова проф. В. М. Шаповала. – К.: 2012. –727 с.

3. Про Всеукраїнський референдум: Закон України від 06.12.2012 р. -№ № 5475-VI

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

1. Виборче право в Україні може розглядатися у двох значеннях – об’єктивному та суб’єктивному розумінні. В об’єктивному розумінні термін «виборче право» – це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах). Об’єктивне виборче право – це один із головних конституційно-правових інститутів, якого складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з формуванням представницьких та інших виборчих органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). Цей інститут характеризується такими особливостями: 1) він більшою мірою (порівняно з іншими конституційно-правовими інститутами) зазнає впливу норм міжнародного права; 2) значна частина його норм є полівалентними, тобто такими, що одночасно належать до двох та більше галузей права; 3) переважна більшість норм цього інституту є процесуальними нормами.

Норми інституту виборчого права встановлюють: принципи виборчого права; вимоги до виборців і кандидатів; порядок утворення та діяльності виборчих органів; процедуру висування і реєстрації кандидатів; статус виборців та інших суб’єктів виборчого процесу; процедуру ведення передвиборної агітації та голосування; порядок визначення результатів виборів тощо. Джерелами інституту виборчого права є: Конституція України, закони України: “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р., “Про вибори Президента України” від 18 березня 2004 р. (в редакції від 21 серпня 2009 р.), “Про вибори народних депутатів України” від 7 липня 2005 р. (в редакції від 1 червня 2007 р.), “Про Центральну виборчу комісію” від 30 червня 2004 р., “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних і міських голів” від 10 липня 2010 р.

Термін «виборча система» в науці конституційного права також використовується у двох значеннях – широкому і вузькому. У широкому значенніпід виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування.

2. Виборчий процес – це урегульована правовими та іншими соціальними нормами діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів і груп (суб'єктів виборчого процесу) щодо підготовки і проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади і місцевого самоврядування. Суб'єктами виборчого процесу визнаються фізичні особи, органи та організації, наділені Конституцією та виборчим законодавством України правами та обов'язками стосовно організації та проведення виборів, зокрема: а) виборці; б) зареєстровані кандидати в депутати, кандидати на пост Президента України, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; в) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів; г) виборчі комісії – спеціально утворені виборчі органи; д) органи державної влади та органи місцевого самоврядування; е) полдітичні партії (блоки), їхні місцеві організації, які висунули кандидатів. У виборчому законодавстві регламентація виборчого процесу здійснюється: по-перше, закріпленням засад виборів і виборчого процесу; по-друге, детальним регулюванням усіх стадій (етапів) виборчого процесу; по-третє, визначенням порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів виборчого процесу; по-четверте, встановленням засад фінансового та матеріально-технічного забезпечення підготування і проведення виборів.

3. Одною з важливих проблем конституційного права України є реформування підготовки списків виборців. Списки виборців складаються з метою: по-перше, надати можливість проголосувати кожному виборцеві, забезпечивши цим реалізацію конституційного принципу загального виборчого права, по-друге, виключити можливість участі у виборах осіб, які не мають права голосу або не можуть його реалізувати. У складанні списків виборців забезпечується також і реалізація конституційного принципу рівного виборчого права: виборець включається до списку виборців лише на одній виборчій дільниці (за місцем постійного проживання або тимчасового перебування, на суднах, які перебувають у день виборів у плаванні тощо). Це виключає можливість плюрального вотуму, тобто голосування на кількох виборчих дільницях, наприклад, за місцем реєстрації та місцем фактичного проживання. Так у процесі складання списків виборців провадиться реєстрація виборців, під якою розуміють посвідчення права брати участь увиборах, що здійснюється визначеним у законі колом органів перед виборами, а самі списки виборців виступають документами, на підставі яких виборцям у день виборів видаються виборчі бюлетені. Із світового досвіду відомі два основні варіанти складання списків виборців: шляхом необов'язкової (особистої або добровільної) реєстрації виборців, коли громадянин повинен сам турбуватись про його включення до списку виборців і особисто зареєструватися у відповідному органі як виборець, або шляхом обов'язкової (публічної чи державної) реєстрації, за якої прізвище виборця автоматично включається до відповідного списку виборців із досягненням ним передбаченого законом віку. Виборчим законодавством України передбачається обов'язкова реєстрація виборців: до списків виборців автоматично включаються всі громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть 18-річного віку і які мають право голосу.

4. Імперативними формами безпосередньої демократії України є референдум та вибори депутатів і виборних посадових осіб населенням. У тісному зв'язку з виборчими правами Конституція закріплює право брати участь у всеукраїнському референдумі, який, як і вільні вибори, є найвищим безпосереднім вираженням волі народу. Його зміст полягає у прийнятті громадянами України нормативних положень Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування. При цьому головна роль все-таки надається виборам, оскільки здійснення державної влади потребує постійного, періодичного формування представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування. Водночас референдум може проводитися вкрай рідко. Поява та закріплення на конституційному рівні такої прямої форми народовладдя як референдум стало суттєвим механізмом впливу пересічних громадян на владу.

У спеціальній юридичній літературі одні автори зазначають що батьківщиною референдумів вважається Швейцарія перший референдум в якій був проведений 1294 році в кантоні Швіц, інші вважають датою проведення першого в історії референдуму 1439 р. в кантоні Берн (Швейцарія). Фактично ці збори мали назву «мировими сходами» які збиралися зазвичай один раз на рік в певний день певного місяця. Мирові сходи проходили у вигляді зборів, на яких обговорювалися нагальні питання суспільного життя та місцевого самоврядування. Збори проходили в урочистій обстановці й тривали два-три дні. Право участі в сходах мали особи чоловічої статті, які досягли 14 років і постійно проживали в межах кантону. Мирові сходи були не єдиною формою прийняття рішення. Згодом основні питання які виносилися на обговорення перетворилися на референдуми практика яких набула свого розвитку 17-18 столітті починаючи від американського континенту – перший конституційний референдум у США було проведено в штаті Массачусетс у 1789 р. У Франції перший референдум був проведений у 1804 році.

Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об’єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо під час виборів таким об’єктом є кандидат або список кандидатів, то об’єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, що, по суті, являє собою делегування ним певної частини належних народові або територіальній громаді владних повноважень, у той час, як метою референдуму є прийняття рішення щодо суті винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить своє виявлення у формі референдуму чіткіше та конкретніше і не передбачає подальшого делегування владних повноважень. Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя – вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної та верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання, референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявлення народу у вигляді результатів голосування стверджує або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя. Автори ряду статей розглядали цей інститут через призму пануючої ідеології. Подібні намагання, що виразилися у вигляді створення референдуму нового типу – соціалістичного, призвели до підміни значення даного явища як способу прийняття рішення шляхом загальнонародного голосування.