Основні мистецькі напрями Нового часу. В мистецтві Нового часу основою творчого методу митців постає передача образів та явищ у їх мінливості та русі

В мистецтві Нового часу основою творчого методу митців постає передача образів та явищ у їх мінливості та русі. Відбувається процес розширення форм художнього відображення дійсності, їх більш тісний зв'язок з натурою. Суперечливість історико-художнього процесу сприяла тому, що майже одночасно складаються дві стильові системи - бароко та класицизм.

Пошуки митців характеризуються увагою до людини, безперервним аналізом її внутрішнього, суб'єктивного життя. Ця проблема присутня і в мистецтві бароко, і в мистецтві класицизму. Характерною рисою мистецтва Нового часу є вибір драматичних сюжетів, що складають основу барочної та класицистської драми, художньої літератури, які відтворюють хаотичну картину світу, акцентуючи на тому, що світ сповнений суперечливістю та безперервною динамікою.

Стиль бароко формується у 80-90-х роках XVI ст. у творчості живописців Тіціана та Караваджо. Серед представників цієї художньої течії можна виділити Рубенса, Веласкеса, Рембрандта.

Для архітектури бароко, основним діячем якої був Джованні Лоренцо Берніні, притаманна емоційна піднесеність, патетичний характер образів. Це враження досягається масштабністю будівель, монументалізацією форм, динамікою просторової побудови, підвищеною пластичною виразністю об'єктів. Збільшується декоративність, стіни набувають риси хвиль, вікна обрамлюються, будівлі прикрашаються статуями. Враження рухливості досягається ліпниною, розписом, скульптурою, обробкою кольоровим мармуром, бронзою. Для створення цілісного ансамблю палаців та площ митці використовували особливості рельєфу місцевості, поєднуючи їх з водними каскадами та архітектурою малих форм - павільйонів, фонтанів, огорожами, статуями.

Стиль бароко знайшов яскраве втілення в музиці. Тенденція до синтезу різних видів мистецтва призводить до розквіту італійської опери та виникненню нових музичних жанрів - ораторії та кантати. В опері великого значення набуває пишна декоративність. Доба музичного бароко охоплює значну кількість визначних представників, які працювали у найрізноманітніших жанрах - від Клаудіо Монтеверді (опера) до Іоганна Себастьяна Баха (меса, фуги, кантати).

Автори барокової музики прагнула до більш високого рівня емоційної наповненості, порівняно з Ренесансом. Твори бароко часто описували якусь одну конкретну емоцію. Характерною рисою музики була її складність та віртуозність, обов'язковим стало використання музичних прикрас, які виконувалися музикантом як імпровізація. Одним з найголовніших нововведень цього періоду було введення точно фіксованого нотного запису партій та остаточне відокремлення інструментальної музики від вокальної (у добу Відродження інструментальна музика складалася здебільшого з танцювальних мелодій або перекладів вокальних творів).

Модифікація естетичних ідеалів мистецтва середини XVIII ст. призвела до появи двох шляхів його розвитку: 1) виокремлення з пізнього бароко художньо-стилістичного напряму - рококо; 2) утвердження класицизму та сентименталізму.

Мистецтво рококо - (від французького слова рокайль - мушле подібний) мало більш камерний характер, порівняно з бароко, воно було представлено лише в певних видах мистецтва. Рококо був стильовим напрямом, а не стилем доби. В архітектурі рококо проявилось не у цілісному ансамблі, а у сфері декору - легкого, витонченого, вибагливого. Проте в живописі рококо призвело до підвищеної диференціації у тонкощах настрою, композиційного, сюжетного, колористичного рішення. Характер живопису став більш витонченим та манірним. В деяких країнах рококо знайшло своє втілення у палацовій та садово-парковій архітектурі, у декорі архітектурного інтер'єру та прикладних мистецтвах.

Класицистичні тенденції виникли ще у XVI ст. в ідеях італійських гуманістів, проте як самостійна художня течія класицизм сформувався у Франції на початку XVII ст.. Класицизм прагнув створити нові, піднесені природні форми мистецтва, які б могли виховувати смак та чесноти. Його ідеалом є примат розуму над почуттями, порядку над хаосом, гармонія та досконалість. Зразковим прикладом для класицизму постає мистецтво доби античності, до якого неодноразово звертались митці.

Класицизм знайшов своє втілення у архітектурі, частково у скульптурі та живописі. В архітектурі класицизму висувається принцип поєднання урочистого образу з ясністю. Споруди набувають логічності та ясності, образи сповнені гармонією композиційної побудови та співдомірністю частин, простотою та суворістю. Характерним було використання ордерної системи. Створюється система регулярного парку.

В образотворчому мистецтві класицизму основною тематикою постає утвердження високих етичних принципів, розум виступає в якості основного критерію прекрасного, а надмірна емоційна виразність не допускається. Французькими живописцями була розроблена система художніх засобів та регламентація жанрів, в якій найвище місце займав жанр історичного живопису (історична, біблійна та міфологічна тематика), портрет та пейзаж займали більш нижчий ступень, а побутовий жанр та натюрморт були відсутні. У живописі Пуссена та Клода Лоррена, представників класицизму, відбувається формування пейзажу як певної системи і перетворення його на самостійний жанр.

В класицизмі був здійснений ієрархічний поділ літературних жанрів на високі (ода, трагедія, епопея) та низькі (комедія, сатира, байка) та визначено певні ознаки кожного з жанрів. Творчі представники цього стилю Корнель та Расін у своїх трагедіях розкривали ідею конфлікту між суспільним обов'язком та особистісним началом. Значного розвитку було здійснено і у сфері " низьких" жанрів, варто відмітити комедії Мольєра, байки Жана де Лафонтена.

Проявом класицизму у музиці був період з 1750 по 1825 роки. У творчості Йозефа Гайдна, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена була сформована сонатна форма, побудована на протиставленні двох контрастних тем з розробковим розділом у середині першої частини твору. Утверджується склад частин сонатно-симфонічного циклу. В творчості И.Гайдна кристалізується жанр струнного квартету, а Крістофом Віллібальдом Глюком здійснюється реформація опери seria та французької ліричної трагедії.

Сентименталізм - художній напрям, який звертався до утвердження цінностей особистого чуттєвого світу людини та драматичного конфлікту з оточуючою дійсністю, що найбільш яскраво проявив себе у поезії, театрі, літературі.

Батьківщиною сентименталізму є Англія, час існування його на теренах Європи припадає на 20-ті-80-ті рр. XVIII ст., в Росії цей напрям знаходить свій розвиток з кінця XVIII до початку XIX століття. В творах представників сентименталізму Джеймса Томсона, Томаса Грея замальовувались картини природи та краси життя простих селян. У романах Семюеля Річардсона, Лоренса Стерна, " Новій Елоїзі" Жан-Жака Руссо, " Полі та Віржіні" Бернардина де Сен-П'єра розкриваються меланхолійні, чуттєві образи, які проголошували необхідність поєднання розуму та почуттів, де почуття мали займати більш панівне становище.

Російські представники сентименталізму - Микола Карамзін, Іван Дмітрієв, Олександр Ізмайлов, Гавріїл Каменев, Василій Жуковський затверджували у якості найбільшої цінності людської особистості її вроджену моральну чистоту, здатність до почуттів, де ідеалом виступає життя за велінням серця, проголошували культ природи. У мистецтві сентименталізму був здійснений перехід від класицизму до романтизму.

В XVIII ст. розпочинається процес переосмислення у загальній ієрархії видів мистецтва, що спричинює зростання значення літератури та музики, які набувають статус провідних і утверджують його у XIX ст.. У літературі постає тема долі окремої особистості, її стосунків з суспільством. Жанр роману перетворюється на прозаїчний епос, який змальовує загальну картину світу. Потреба у емоційному вираженні душевного світу людини, її переживань та роздумів сприяли надзвичайній актуальності музики як виду мистецтва.

Соціокультурний простір XIX ст., визначений романтизмом, характеризується проголошенням самоцінності окремої людської особистості, розкриттям особливостей людської душі. Наголошується на зверненні до внутрішнього світу особистості, до людських пристрастей і почуттів. Надзвичайно зростає зацікавленість сферою інтуїції. Для романтичного світогляду одними з найхарактерніших рис є звернення до мистецтва, природи та піднесення ролі творця. Ідеалами романтизму, основною тематикою стає власна історія, фольклор, національні особливості, потяг до всього незвичного та яскравого, до екзотики східних країн, усього, що протистоїть буденному життю.

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. Проте можна виокремити основні риси романтичного мистецтва, які були спільними. Насамперед це тяжіння до символіки, як прихованої, так і явної, пошук ідеального світу у казках, мріях, міфах, створення нової жанрової системи, в якій відбувається синтез цілком різних сфер.

Романтизм як духовний рух формується у Німеччині у творчості письменників та філософів - Вільгельма Генріха Вакенродера, Людвіга Тіка, Новаліса, братів Фрідріха та Августа Шлегелів, Фрідріха Шеллінга, Ернста Теодора Амадея Гофмана. Представниками англійського романтизму є Джордж Байрон, Персі Шеллі, Джон Кітс, Уїльям Блейк, французького - Франсуа Шатобріан, Анна-Луїза Жермена де Сталь, Альфонс де Ламартін, Віктор Гюго, Проспер Меріме, Жорж Санд, американського - Вашингтон Ірвінг, Фенімор Купер, Едгар По, Генрі Лонгфелло.

Виникнення та бурхливий розвиток національних композиторських шкіл, як одна з головних рис музичної культури першої половини XIX століття, став відповіддю на романтичну потребу народного і особливого. Романтичний світогляд справив великий вплив на особливості музичної мови XIX століття. Значно зростає роль вокальності, пісенності та збільшується різнобарвність в гармонії та методах оркестрування композицій. Відбувається розвиток музичних форм, що супроводжується як видозміненням вже існуючих (симфонія), так і виникненням суто нових жанрів, таких як вокальний цикл, симфонічна поема.

Характерною рисою мистецтва XIX ст. є відсутність спільної естетичної домінанти - видової, родової, жанрової, відбувається зародження нового децентралізованого типу художньої культури. В межах музичної культури ця якість проглядається насамперед у надзвичайно бурхливому розвитку різноманітних жанрів. Романтичний світогляд особливо яскраво проявився у творчості композиторів Франца Шуберта, Роберта Шумана, Карла Вебера, Фелікса Мендельсона-Бартольді, Ріхарда Вагнера, Ференца Ліста, Иоганнеса Брамса, Едварда Гріга, Антона Брукнера, Густава Малера. В Росії рух романтизму був представлений діяльністю " Могутньої купки" (Мілій Олексійович Балакірєв, Антон Порфирійович Бородін, Модест Петрович Мусоргський, Микола Андрійович Римський-Корсаков, Цезар Антонович Кюї) та Петра Ілліча Чайковського.

20-30-ті роки XIX ст. - час становлення реалізму як художнього методу. Зростання інтересу до спостереження за життям, до побуту та природи сприяє виокремленню реалістичного підходу до художнього відображення дійсності. Реалізм проявився у таких видах мистецтва як живопис та література. В творчості Мікеланджело Мерізи да Караваджо були вперше визначені принципи нового підходу до мистецтва - це реалістичне звернення до натури, яка визнається єдиним джерелом творчості, використання побутової теми та натюрморту як самостійних жанрів. Велике значення набуває удавана свобода та випадковість композиції побудови картини. Назва " реалізм" виникла після персональної виставки художника Гюстава Курбе " Реалізм". В цій же манері працював представник барбізоньскої школи Жан-Франсуа Міллє. Реалістичну манеру згодом сприйняв Едуард Мане.

Літературний реалізм спирався на принцип історизму та конкретно-історичне зображення людських характерів і був представлений в творчості Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, Стендаля, Оноре де Бальзака. Принцип реалізму вимагав від митця вміння проникнути в соціальну дійсність та відтворити її не крізь призму власного світобачення, а з позицій самої дійсності. Ідея соціально-історичного аналізу, що склала стрижень реалістичного методу, створила можливість зробити предметом мистецтва всі аспекти життя, які впливають на людське існування: економіка, політика, культура, виховання, спілкування.

В італійському мистецтві другої половини XIX ст. формується реалістичний та натуралістичний напрямок, який отримує назву веризм. Термін веризм виник ще у XVII ст., для позначення реалістичного відгалуження у рамках живопису бароко. Даний напрямок знайшов втілення у таких видах мистецтва, як література, живопис та музика. Основними жанрами літературного веризму були новела та роман. Принципи літературного веризму, проголошувані Джованні Верга, Луіджи Капуана, полягали у зображенні повсякденного побуту, психологічних переживань героїв, уваги до темних сторін життя міської та сільської бідноти.

Музичний веризм виник під впливом літературного і представлений головним чином оперною творчістю П'єтро Масканьї, Руджеро Леонкавалло і частково Джакомо Пуччіні. Драматургія веристських опер іноді зближається з натуралістичною драмою: в ній панують гострі колізії, напружені конфлікти, дія нерідко відбувається в повсякденному, прозаїчному оточенні. Новим для італійської опери було звернення до сучасних тем, зображення побуту простих людей - селян, ремісників, представників інтелігенції. Важливими здобутками веристської опери були калейдоскопічна зміна подій, що передбачала " кадровий" монтаж кіно, застосування прозаїчного тексту замість віршованого.

Соціалістичний реалізм - творчий метод, який виник на початку XX ст. в СРСР внаслідок офіційно прийнятої програми розвитку мистецтва, що мав реалістично відображати специфіку формування соціалістичного суспільства.

Соцреалізм мав не лише змальовувати революційний розвиток дійсності, а й здійснювати ідейне соціалістичне виховання. Основними принципами були ідейність, конкретність та народність. Внаслідок тоталітарного характеру правління даний метод був розповсюджений на всі види мистецтва. Варто зазначити, що перші етапи розвитку соцреалізму супроводжувались вільним та активним пошуком з боку митців нових засобів та форм для заохочення до мистецтва всіх верств суспільства та наділення його рисами доступності.

Палке сприйняття частиною творців революційних дій у Росії сприяло втіленню цих історичних подій у літературі. Тематика творчості також стосувалась ідеї трудових подвигів народу у будівництві нового суспільства. Основними представниками літератури соцреалізму була Володимир Маяковський, Михайло Шолохов, Микола Островський, Олександр Довженко, Павло Тичина.

Але окрім схвального ставлення до методу соцреалізму були творці, чиї методи не співпадали з офіційно прийнятою доктриною, які мали або залишити країну, або змінювати власний стиль, або змінити вид діяльності.

Розвиток тематики соцреалізму був тісно пов'язаний з історичними подіями, тому мистецтво чітко відображало проблематику дійсності - війна, освоєння земель, будівництво АЕС і т.п.

З розпадом СРСР розпочалась критика соціалістичного реалізму, який підпорядковував тематику, жанри, змістовні та формальні риси мистецтва, навмисне спрощення його засобів виразності.