РОЗДІЛ 1. Причини і передумови скасування кріпосного права в 1861р.

План

Вступ…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Причини і передумови скасування кріпосного права в 1861 р....6

РОЗДІЛ 2. Майнові права селян за реформою………………………………15

РОЗДІЛ 3. Особисті права селян за реформою……………………………...21

РОЗДІЛ 4.Значення реформи………………………………………………...25

Висновки……………………………………………………………………….30

Список використаної літератури…………………………………………….32

Вступ

Актуальність дослідження. Вивчення, осмислення та творче використання історичного досвіду соціальних реформ у минулих століттях є обов’язковою умовою розвитку будь якої галузі знань. Протягом останніх років відбувається заповнення прогалин у вивченні проблемних історичних питань, перегляд застарілих концепцій. Цього потребує і реформа 1861 р.

В сучасних умовах непростого реформування соціальних відносин в Україні, все частіше ставимо перед собою питання про практичну значущість досвіду минулих поколінь. У зв’язку з цим, за нинішніх умов особливої актуальності набувають проблеми покращання добробуту широких верств населення України. Саме кропіткі наукові пошуки у вивченні здійснення селянської реформи 1861 р. в Україні дасть змогу зрозуміти які економічні та політичні чинники вплинули на стан добробуту українського населення.

Реформа 1861 р. і наступні аграрні перетворення, не дивлячись на свою суперечливість, мали надзвичайно прогресивне значення. Під впливом цього сильного поштовху відбулись настільки значні зміни у всіх сферах життя селянства Російської імперії, що як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники по сьогодні не можуть однозначно їх оцінити.

Актуальність даного курсового дослідження зумовлюється і тим фактом, що впродовж багатьох десятиріч встановленню об’єктивної істини про історичні події дослідникам часто заважали суб’єктивні чинники: в першу чергу політична ситуація. Зокрема, автори дореволюційної епохи позитивно оцінювали скасування кріпосного права в Росії в лютому 1861 р., але мало наважувалися критикувати політику влади в аграрному секторі після селянської реформи. Праці ж радянських істориків зосереджувалися на обґрунтуванні незаперечності ленінських висновків про важке становище селянства, його злиденність через пограбування царською адміністрацією і поміщиками та очікуваного розгортання класової боротьби на селі.

Для того, щоб розібратися в цій проблемі необхідно звернутися до історіографічної спадщини наших попередників. Навіть побіжний аналіз наукових праць дореволюційних дослідників А. Гур’єва, П. Гайдебурова, Є. Конраді, І. Ігнатовича, Д. Воєйкова, В. Загоскіна, Ю. Янсона та ін.[1] засвідчує, що дослідники переважно схвально відносились до реформи відмічаючи її прогресивний характер. Переважна більшість авторів радянської доби у відповідності до пануючої в ті часи ідеології більш критично відносились до як до селянської реформи 1861 р. в цілому так і до її наслідків. Саме таке відношення простежується в роботах М. Дружиніна, Л. Нестеренко, Л. Яковлєва, М. Коваленко, Л. Мілова та ін.[2] Разом з тим, в той період навіть за умов тотальної заідеологізованості гуманітарної науки, такі видатні вітчизняні історики як І. Гуржій та Б. Кругляк в своїх творах вказували на той факт, що селянська реформа 1861 р. дала поштовх до розвитку товарно-грошових відносин і докорінним чином вплинула як на становлення ринкових відносин в Україні так і формування всеросійського ринку в цілому.[3] Такі відомі сучасні українські історики як О. Реєнт, О. Крижановська, Ю. Присяжнюк та ін. прагнуть по-новому, з точки зору українського націєтворення, підійти до вивчення проведення та наслідків Великої реформи 1861 р. в Україні.[4]

Об’єктом дослідження є зміни на селі, які відбувалися внаслідок реформи 1861 р., та їх вплив на селянство.

Предметом дослідження є основні напрями аграрної політики Російської держави в Україні, шляхи і методи її запровадження, зміни у землеволодінні та землекористуванні, становище у сільському господарстві України з середини ХІХ ст.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі критичного осмислення архівних джерел та наукових праць дореволюційних, радянських та сучасних, в тому числі вітчизняних, авторів проаналізувати проведення російським царизмом селянської реформи 1861 р., виявити особливості її проведення та вплив на подальший розвиток економіки і суспільного ладу в Україні.

Вказана мета конкретизується такими науковими завданнями:

- з’ясувати причини і передумови скасування кріпосного права у межах Російської імперії; дослідити соціальну ситуацію та рівень розвитку сільського господарства напередодні реформи 1861 р.;

- охарактеризувати процес підготовки і проведення селянської реформи і назвати основні нормативні акти, які регулювали проведення реформи, проаналізувати зміст Маніфесту Олександра II від 19 лютого 1861 р. про звільнення селян;

- показати значення реформи та її вплив на подальший розвиток економіки і суспільного ладу в Україні.

Методологічну основу курсової роботи складають принципи історизму та об’єктивності. При написанні роботи використовувалися наступні методи дослідження: аналіз, синтез, порівняльний та описовий, а також типологізація, класифікація, проблемно-хронологічний, порівняльний і статистично-аналітичний принципи. Комплексне використання різноманітних способів творчого пошуку надало можливість висвітлити різні аспекти даної проблеми.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (47 найменувань). Загальний обсяг курсової роботи складає 35 сторінок комп’ютерного тексту.

РОЗДІЛ 1. Причини і передумови скасування кріпосного права в 1861р.

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні визрівали впродовж тривалого часу. До реформи 1861 року правове становище селян України характеризується посиленням кріпосного гніту.

Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, яку він не мав права залишити, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 років завершується юридичне закріпачення селян України.

Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір. Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходили до б днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень.[5]

В гонитві за прибутками і збільшенням товарів поміщики посилювали експлуатацію, зокрема збільшували кількість днів панщини, переводили їх на місячину, поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом, в зв’язку з чим селяни були позбавлені можливості забезпечити своє існування працею на власному наділі. Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами: селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Крім того, кріпаки мали сплачувати податки державі.

Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни. Незначну групу складали удільні селяни.[6]

В 40-х роках в організації державних і феодальних повинностей державних селян відбулись деякі зміни. На Україні, як і в інших місцевостях Росії, стягнення подушних феодальних повинностей, а також мирських і земських зборів було замінено повинностями, в основі яких знаходились земля і промисли, якими володіли й займалися селяни. 3 цього часу феодальні платежі державних селян виступали у формі поземельно-промислового податку.[7]

Спочатку, в 1844 р., царизм з метою обмеження і часткової ліквідації польського землеволодіння провів на Правобережжі реформу, що припиняла господарський стан. Відповідно до цієї реформи для державних селян Правобережжя вводилась єдина форма феодальної ренти - поземельний оброк на загальних з іншими губерніями Росії підставах.

Феодально-залежне становище державних селян визначалось, поряд з покладеними на них тяжкими податними обов’язками, з урізаним і обмеженим характером їх правоздатності.

На початку XIX ст. державні селяни України, як і Росії, залишались надзвичайно обмеженими у вільному пересуванні і зміні місця проживання. Розширення правоздатності державних селян було вимушеною поступкою з боку панівного класу процесу нездоланого розширення сфери участі все нових прошарків суспільства в товарно-грошових відносинах, які набували буржуазного характеру і розвивалися в надрах феодального ладу. Такого роду поступками царизм розраховував розширити можливості державних селян по відшуканню коштів для виконання великих державних і феодальних повинностей.

В гіршому становищі, порівняно з державними селянами, знаходилися поміщицькі кріпосні селяни. Вони становили величезну масу цілком пригнобленого сільського населення. На початок 60-х років на Правобережжі поміщицькі кріпаки становили 50% населення /8 млн. чоловік на Лівобережній Україні - 35% населення /1, 7 млн. чол. на Півдні України /в Таврійській, Херсонській, Катеринославській губерніях/ поміщицьких селян було 25% всього населення /600 тисяч чол/.[8]

Оскільки поміщицькі селяни були власністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їх повному розпорядженні і управлінні. Поміщик здійснював по відношенню до селян адміністративну, поліцейську і судову владу. Селяни не мали ніяких політичних прав.

Ліквідації кріпосного права в Росії і Україні вимагали перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. У першій чверті XIX ст. кріпосницькі відносини перетворились у серйозне гальмо для розвитку промисловості, торгівлі та се­лянського підприємництва, які вже тоді по­трапляли під вплив товарно-грошових відносин. Праця селян-кріпаків ставала малопродуктивною. Хліборобство велося традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з тим промислова революція та початок індустріалізації в країнах Західної Європи та в Росії вимагали збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, зерна насамперед. Кріпосництво було основним гальмом у розвитку сільського господарства, промисловості. Це добре розуміли панівні кола Росії.

Насамперед криза охопила ті поміщицькі маєтки, де переважало панщинне господарство і в яких працювало близько 70% усіх кріпосних селян імперії. Яскравим проя­вом кризи стала поява нових форм панщини – «урочної» та «місячної», що передбачали суттєве посилення кріпосницької експлуатації. Не в кращому становищі опини­лись і ті маєтки, в яких селяни перебували на оброку.

Починаючи з 20-х років XIX ст. посилюється занепад поміщицьких господарств, у них повсюдно в імперії зростають недоїмки зі сплати оброку. Зростає і заборгованість поміщиків як кредитним установам, так і приватним особам, яким вони почали дедалі більше закладати та перезакладати власні «кріпосні душі». Якщо на початку XIX ст. ними було закладено 5% кріпосних селян, у 1830-х рр. – 42%, то у 1859 р. – уже 65%. Власники багатьох маєтків, обтяжені борга­ми, мусили віддавати за борги власних кріпаків кредиторам. Унаслідок цього вже на 1833 рік 18 тис. дворянських родин із 127 тис. вимушено були позбавлені власних кріпаків, віддавши їх за борги. У 1859 р. таких родин налічувалось уже 27 тис., або 21, 3% від їх загальної кількості. Сума боргу поміщиків, чиї маєтки були закладені в одних лише кре­дитних установах, становила напередодні реформи 1861 р. 425 тис. руб., що вдвічі пере­вищувало річний прибуток державного бюджету.[9]

Загострення протиріч між старими феодальними виробничими відносинами і новим характером капіталістичних продуктивних сил проявлялось також у витісненні праці кріпосних працею вільнонайманих робітників, особливо на механізованих підприємствах, та в неможливості в той же час задовольнити потребу у вільнонайманих робітниках у зв’язку з закріпаченим становищем селян.

Надзвичайно зросла тенденція позбавлення селян одного в найголовніших засобів виробництва - землі. Намагаючись розширити посівні площі і пасовища, поміщики зменшували селянські наділи або зовсім відбирали їх у селян. Напередодні реформи 1861 року в руках поміщиків зосереджувалося понад 70 відсотків усієї землі та біля 60 відсотків загальної чисельності селян.

Однак посилення експлуатації і обезземелювання селян не давали поміщикам бажаного ефекту. Продуктивність праці селян і сільського господарства в цілому не збільшувались. Головна причина кризи в сільському господарстві була в непродуктивній кріпосницькій праці на базі старої, надзвичайно низької за своїм рівнем кріпосницької техніки. Впровадженню ж нової сільськогосподарської техніки і нових капіталістичних методів ведення сільського господарства перешкоджали непридатність для цього кріпосного селянина. Він головна продуктивна сила в сільському господарстві, але був придавлений злигоднями, принижений особистою залежністю і жахливою темрявою.

На середину XIX ст. селян­ство, будучи основним пригнобле­ним класом феодального ладу, виявляло найбільшу зацікавленість у знищенні кріпацтва. Узагальнююча статистика масово­го селянського руху напередодні реформи фіксує, що в межах імперії у 1857 р. сталися 192 виступи, у 1858 р. – 528, у 1859 р. – 938 і в 1860 р. – 354 виступи.[10] Наведені дані свідчать про тенденцію до скорочення селянського руху напередодні скасування кріпосного права. А рекордні його показники в межах Російської імперії, зафіксовані у 1859 р. (938 виступів), досягнуті за рахунок народної боротьби проти винних відкупів та високих податків на вино (636 із 938 виступів). Ті ж 1370 виступів, які мали місце у першому півріччі 1861 р., [11] сталися вже після проголо­шення маніфесту 19 лютого та обнародування законодавчих актів реформи і не можуть вва­жатися такими, що впливали на рішення уря­ду скасувати кріпосне право.

Подібна ситуація спостерігалася й у дев’яти українських губерніях, які входили тоді до складу Росії. Вона свідчить, що протягом 1855 р. в Україні стався 101 селянський ви­ступ, у 1856 р. – 82, у 1857 р. – 191, у 1858 р. – 190, у 1859 р. – 63 й у 1860 р. – 81 виступ. Натомість протягом січня – травня 1861 р. тут відбулося 622 виступи.[12] Однак, як і по імперії в цілому, всі вони сталися, головним чином, навесні 1861 р., тобто, після обнародуван­ня документів про реформу 1861 р. Динаміка селянського руху напередодні реформи свідчила не про наростання, а про спад селянського невдоволення і відповідних виступів. Безпосередня боротьба за землю була незначною. Наведена вище статистика масового селянського руху безпосередньо напередодні реформи свідчить про те, що за такого розмаху селянський рух, даний по всіх 49 губерніях європейської Росії, навряд чи міг стати вагомою причиною, яка б змусила царизм піти на скасування кріпацтва. Як вважає американський вчений Д.Філд, небезпека селянських рухів стала чинником впливу на політику уряду вже після відміни кріпацтва. Тому до 1850-х рр. фундаментальні політична та ідеологічна структури, на яких базувалося кріпосне право, уже були зруйновані. Як тільки держава залишила цей інститут без своєї підтримки, він одразу ж розвалився.[13]

В радянській історичній науці вважалось, що цар змушений був видати Маніфест про звільнення селян з наступних причин: існування революційної ситуації 1859–1861 рр., наростання селянського руху, поразка у Кримській війні та криза феодально-кріпосницької формації. Ця концепція причин реформи довгий час була панівною. Закріплювалось уявлення про реформу як побічний продукт революції та її залежність від класової боротьби. Те, що революційна ситуація не переросла в революцію, пояснювалося неспроможністю селян до організації, що дозволило уряду шляхом реформ розрядити ситуацію.[14]

Протиставлялись два шляхи історичного розвитку – революція і реформа. Безперечно, перевага при цьому надавалася першій. Вважалось, що оскільки феодальний лад неминуче мав змінитися на буржуазний, то всі спроби реформ не мали користі. Тобто, значення «великої» реформи було трансформовано таким чином, щоб вона вписувались в картину переходу від феодалізму до капіталізму. Оскільки правлячий клас обов’язково повинен був намагатися відстрочити або попередити ці зміни, на думку вчених, реформи неминуче представляли як би вияв його агонії. Особливо підкреслено той факт, що реформа мало покращила благоустрій людей.[15]

Ще одним важливим питанням, яке стосується подій півторавікової давнини і потребує уточнення, є питання про те, у чиїх інтересах скасовувалося кріпосне право у 1861 р.? Тут маємо кілька варіантів відповіді, а саме: в інтересах селянства, поміщиків чи держави.

В історичній літературі реформа 1861 р. ча­сто іменується «селянською», оскільки, хоча і здійснювалась урядом явно не в інтересах се­лянства, була спрямована на кардинальні зміни саме в його середовищі. Тому, оцінюючи її наслідки, доцільно визначити, якими ж ви­явилися вони саме для багатомільйонних се­лянських мас. Те, що кріпосне право скасовувалося не в інтересах селян, прозоро передбачалося ще під час підготовки законодавчих актів рефор­ми. На це, зокрема, неодноразово наголошу­вали лідери як російського, так і загально-європейського революційного руху. Вони постійно наголошували на тих труднощах, які, на їх думку, чекало російське дворянство вже після скасування кріпосного права.

Але також ці перетворення здійснювались не в інтересах поміщиків. Про це свідчить відсутність достатньої фінансової підтримки, необхідної для перебудови поміщицьких господарств на нових ринкових засадах, закриття кредитних установ і позбавлення можливості отримання поміщиками дешевих кредитів.

Із наведеного вище напрошується логічний висновок про те, що скасування кріпосного права у 1861 р. здійснювалося урядом насам­перед в інтересах держави. І дійсно було так. Саме поразка Російської імперії у Кримській війні 1853–1856 рр., яка підкреслила відсталість держави в економічному і військовому плані, стала поштовхом для переходу до широкомасштабних перетворень, чітко окреслила втрату нею провідних позицій на європейському політичному небосхилі. Царсь­ка армія, як основний гарант успішної політики «миколаївського імперіалізму», ви­явилася неспроможною протистояти передо­вим європейським державам. Відтак після Кримської війни, як зазначав економіст ХІХ ст. І. Гурвич, «уряду стало зрозуміло, що Росія з її застарілими шляхами сполучення не могла відігравати видатної ролі в «європейському концерті»».[16] Для того, щоби повернути втрачені позиції, слід було перебудувати та переозброїти армію. Але для цього потрібна була сучасна промисловість, побудована на передових, капіталістичних засадах. Це була модернізація «зверху», здійснена насамперед для переоснащення армії й розвитку великої промисловості (залізниця, металургія, добувна, машинобудівна і деревообробна галузі тощо). Зокрема, в 1865–1875 рр. на потреби війська йшло 29% бюджету.[17]

Кріпосницькі відносини були перепоною для розвитку торгівлі та селянського підприємництва, необхідно було сформувати широкий ринок вільнонайманої праці, який зацікавив би іноземних інвесторів і сприяв залученню їхніх капіталів у російську промисловість. Як економіка, так і військовий комплекс потребували розгалуженої мережі залізничної системи сполучення. Ці зміни не могли відбутися без першопочаткового кроку – звільнення селянина від кріпосної залежності.

Таким чином, реформа була викликана об’єктивними обставинами: прогресуюче відставання Російської імперії в економічному розвитку від європейських держав, поразка у Кримській війні, нагальна потреба в розвитку промисловості і сільського господарства, розбудові залізниць, покращені військового потенціалу.[18]

Отже, реформа 1861 р. здійснювалась урядом не в інтересах селян­ства, не в інтересах дворянства та будь-якого іншого стану населення. Вона здійснювалася насамперед в інтересах держави і з цього по­гляду повністю себе виправдала.

Скасування кріпосництва стало на­гальною потребою часу, архіважливим урядо­вим заходом для відновлення державної могутності Російської імперії. Як влучно зауважив той же І. Гурвич – «звільнення се­лян стало засобом для залучення вітчизняних та іноземних капіталів до російської промисловості».[19] Однак зробити це, не зачіпаючи інтереси дворянства, було немож­ливо. Та важливішим за це було збереження основ самодержавства. В умовах, що склали­ся, Олександр ІІ та його уряд, піклуючись перш за все про інтереси держави та існуючої форми державного правління, зважилися за­вдати дошкульного удару дворянству. Саме з цих міркувань, скасовуючи кріпосне право, тобто, вивільняючи робочу силу (селянство) для майбутньої модернізованої промисловості, уряд настільки ж пожертвував дворянством в інтересах держави, наскільки він пожертву­вав селянством в інтересах дворян.[20]

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні становили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р., імператор Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпосного права, написаний, за дорученням Олександра II, московським ми­трополитом Філаретом (Дроздовим) і серію законів. Норми маніфесту були конкретизовані у ряді інших законодавчих актів. Найважливішими з них були: «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», «Місцеві по­ложення» для окремих районів, «Положення про влаштування дворових», «Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь та низка інших «Додаткових правил» і чотири Положення для окремих місцевостей: для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній (так зване Великоросійське положення); для губерній «малоросійських» — Чернігівської, Полтавської і частини Харківської; для південно-західних губерній — Київської, Подільської і Волинської; для північно-західних губерній — Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської і частини Вітебської. Отже, України стосувалися перші три місцеві Положення, у яких забезпечувалися специфічні інтереси поміщиків різних її районів.

Таким чином, щодо України, то для неї, окрім загальних положень, діяло три місцевих. На три південні губернії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську, а також на ту частину Харківської губернії, де переважало подвійне земле-володіння, поширювалося місцеве положення для великоросійських та білоруських губерній. Для губерній Лівобережної (Пол­тавська, Чернігівська і частина Харківської, де переважало громадське землеволодіння) та Правобережної України (Київська, Подільська, Волинська) були розроблені спеціальні положення.[21]