РОЗДІЛ 2. Майнові права селян за реформою

Положення від 19.02.1861 р. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, вільними сільськими обивателями і наділило їх майновими правами: вони могли придбати, орендувати, закладати, дарувати, продавати землю, інше нерухоме та рухоме майно, укладати угоди, займатись торгівлею і різними промислами, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, вступати у купецькі гільдії, записуватись до цехів, продавати свої вироби, відкривати торгові, промислові і ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, будувати фабрики. Селяни здобули право здійснювати вільно торгівлю, відкривати різні промислові, торгові і ремісничі заклади, виробляти і продавати свої вироби як у селах, так і в містах.

Однак, за змістом реформи 1861 р. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. «Користуючись цим по земельним ідеалом, — зазначалося у Маніфесті, — селяни за це мають виконувати на користь поміщиків обумовлені у положеннях повинності. В тому стані, який є перехідним, селяни іменуються тимчасово зобов’язаними».[22]

Відповідно до маніфесту звільнення селян від кріпацтва мало наступити не відразу, а поступово, протягом двох років. До того часу, як буде підписана уставна грамота, яка врегульовувала земельний статус селян, за поміщиками визнавалося право власності на всю землю у володіннях селян, а останні користувалися цією землею і відбували за неї встановлені повинності, і не вправі були відмовитись від них. Власністю селян вважалось лише рухоме майно: свійська і робоча худоба, землеробське знаряддя і домашнє начиння.

Лише після викупу своїх наділів вони ставали селянами-власниками, а до того вважались тимчасовозобов`язаними. На час тимчасовозобов`язального стану (2-9 рр., а в деяких місцевостях – 22 р.) селяни повинні були виконувати найтяжчі для них зобов`язання – оброк і панщину: за присадибну ділянку селянин, як правило, вносив оброк, а за користування польовим наділом – сплачував оброк або відпрацьовував панщину.

Порядок взаємовідносин поміщика і тимчасовозобов`язаних селян, проживаючих на його землях, закріплювався в уставних грамотах, які визначали повинності усієї сільської громади, і оскільки земля надавалась у користування громаді у цілому, встановлювали кругову поруку усіх членів сільської громади.

На підготовку і введення уставних грамот в дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов'язки». І хоча уряд вимагав від поміщиків закінчити повне переведення селян на викуп (тобто, укласти уставну грамоту) упродовж трьох наступних після скасування кріпосного права років, тобто, до 1864 р., проте у багатьох випадках тимчасово зобов’язаний час селян зберігався значно більше, досягаючи 9–25 років.

Навіть уклавши викупну угоду і ставши власником наділу, селяни залишалися залежними від поміщика, сплачуючи і відбуваючи різні повинності, розмір і форми яких визначалися місцевим " Положенням". Так, за Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8 - 12 крб. оброку. Це була та сама грошова або відробіткова система часів кріпацтва, лише більш унормована законом. Скасовані були тільки так звана " підводна повинність" і невеликі данини маслом, яйцями, птицею, медом, ягодами, грибами тощо.

Реформа дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для власного користування, а решту розподіляти між колишніми кріпаками у безстрокове користування за визначений законом оброчний податок. Розмір наділу визначався умовною угодою між поміщиком і селянином у межах затвердженої законом норми. Упродовж дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовлятися від земельного наділу, тому не могли звільнитися від влади поміщика й вийти зі складу сільської громади. Проте й після закінчення цього строку вихід із громади ускладнювався різними обмеженнями, зокрема круговою порукою. Якщо Указом 1861 р. було передбачено, що селянин за умови погашення викупних платежів за землю міг вийти зі складу общини без її на те згоди, то Закон 1893 р. взагалі забороняв вихід селянина з общини, а також забороняв заставу і продаж землі особам, які не приписані до сільської общини.

Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.

Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.

Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю. Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто множився на 162 або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму.

Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80% викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20 - 25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі, щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від селянина до реформи. В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166, 8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.

Взагалі ціна землі в Україні була вищою від дійсної її вартості. Селяни переплатили за неї принаймні 45 %. Лише з 1906 р. уряд припинив стягування викупних платежів. У всіх дев'яти губерніях України від 1861 до 1906 рр. селяни сплатили 382 млн крб (капітальний борг становив 166.8 млн крб), тобто 229 % стосовно капітального боргу.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виокремлення двох головних форм землеволодіння: подвірної (приватної) та общинної. На відміну від Росії, де понад 95 % селян перебували в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й близько 70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство.[23] Це й відрізняло українських селян від російських.

При общинному землеволодінні у постійне користування надавалась тільки садиба, а всі інші угіддя відводились всьому селу як суспільне надбання. Крім того, особливостями общинного користування землею були: черезсмужжя, примусова сівозміна, тимчасовість володіння і зміна розмірів володіння. Перші дві особливості (у зв’язку з випасанням худоби на пару і стерні) були притаманні й подвірному землеволодінню. Звичайно, така система ведення господарства не завжди стимулювала до дбайливого ставлення до землі і перешкоджала впровадженню більш досконалої системи хліборобства. Однак, порівнюючи з подвірним землеволодінням, община могла об’єднати людей для вирішення певних господарських завдань (наприклад, осушування полів, будівництво гребель та ін.). При подвірному володінні кожний селянський двір одержував із загального сільського наділу в постійне успадковуване користування певні ділянки угідь роздільного користування і незмінну частку в угіддях, які залишені були у загальному користуванні села. Однак черезсмужність користування (орні землі розміщувались довгими і вузькими смугами, надавалися в різних місцях, не були закріплені межовими знаками) при подвірному та часті кількісні і якісні переділи земель у поєднанні з черезсмужжям при общинному землеволодінні негативно позначалися на кінцевих результатах праці.

Основну причину постійного погіршення економічного становища селян вбачали не у формі землеволодіння і способі розподілу земель, а в малоземельності селян. У 1905 р. на Правобережжі за кількістю землі селяни в Україні поділялися на три основні групи. Це були селяни: із земельними ділянками до 3 десятин (20.1% загальної кількості селянських дворів); з ділянками від 3 до 9 десятин (58.6%); з ділянками від 9 десятин і більше (20.6%).[24]

Першу групу становила сільська біднота без господарства або зі злиденним господарством. До другої групи входили селяни-середняки з дрібним і більш заможним господарством. Третя група – заможні селяни, які застосовували у своєму господарстві переважно сезонну найману робочу силу. Понад 8% селянських дворів в Україні були повністю безземельними.[25] Взагалі українські селяни після розкріпачення втратили 28–31% землі від тієї, якою користувалися раніше.[26]

Внаслідок нестачі землі та відсутності пасовищ селяни залишались економічно залежними від поміщиків. Умови оренди поміщицької землі з кожним роком ставали все більш невигідними. У деяких місцевостях орендна плата дійшла до 18 крб за десятину. На той час за цю суму можна було купити три корови. Але і за таку високу ціну поміщики віддавали землю без бажання, вважаючи, що краще надати її за відробітки.

Високі викупні платежі підривали фінансову базу господарства селян, перешкоджаючи значній частині останніх купити кращий сільськогосподарський реманент, робочу худобу чи нову ділянку землі. Політика уряду була направлена на «витягування» з села коштів для фінансування прискореної індустріалізації. Збідніле селянство поставляло свою продукцію на ринок, щоб отримати необхідні засоби для виплати високих податків і викупних платежів. Розміри земельних ділянок на двір складали основний показник рівня розвитку і диференціації селянських господарств.

Для полегшення купівлі землі селянами у 1882 р. засновується Селянський Поземельний банк. Ця державна установа надавала позички не більше 500 крб на домогосподаря строком на 24.5 або 34.5 роки. Але вже в 1905 р. з виходом Указу про розширення діяльності Селянського банку із купівлі землі для перепродажу її селянам умови кредитування стали більш сприятливими. У 1885 р. банк надавав позику в розмірі 54.6 % купівельної ціни однієї десятини землі, у 1895 р. – 48.2 %, а в 1905 р. – 54.7 %. Виплата процентів коливалася від 11.5 % (строком на 13 років) до 6 % (на 55.5 років).[27] За підтримки Селянського банку до 1 січня 1906 р. було придбано сільськими общинами 25 % земель, товариствами селян – 72 %, окремими домогосподарствами – трохи більше 2 %. У цілому селянські землеволодіння збільшилися на 1.4 десятини на двір.[28]

Скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що упродовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності у правовому становищі різних груп селян, а також на правовий статус селянства впливали положення інших реформ..Станова замкнутість, характерна для суспільства, роз’єднувала інтереси різних соціальних груп.