Особливості вивчення крааїнознавства

РОЗДІЛ І

Теоретичні аспекти країнознавства

Особливості вивчення крааїнознавства

Для того, щоб зрозуміти, що таке країнознавство як наука, слід звернутися до його історії. Розглянемо основні школи та етапи класичного країнознавства, які не тільки отримали велику популярність, але й сприяли його розвитку.

У XVII ст. була опублікована робота Бернхарда Вареня «Географія генеральна». Її можна вважати не тільки початком, але й великим досягненням географічної класики. Автор вперше розділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. На думку вченого, регіональна географія вивчає:

– земні властивості країн (конфігурацію, границі, рельєф, величину, природні умови та ресурси);
– небесні властивості (клімат та астрономічні дані);
– людські властивості (населення, його культуру, мову, традиції, ремесла і науки, політичний устрій, населені пункти). Б.Варен вважав регіональну географію порівняльною (яка розглядає властивості та явища у порівнянні одного місця з іншим).

Вкінці XIX – початку XX ст. популярність отримує французька країнознавчо-краєзнавча школа, основним представником якої був Відапь де ла Бланш. Даному напрямку притаманні велике мистецтво опису та гуманізм. За це він і отримав назву «географії людини». Характерним у його працях була відсутність чітко вираженої програми, окрім того, автор не дотримувався схеми опису. Всі дані викладались так, щоб читач відчув контраст території. Для цього вибиралися та об'єднувалися найбільш цікаві і вражаючі факти. Часто в один ряд ставилися аспекти, далекі один від одного, наприклад кліматичні, етнографічні, політичні.

Основна увага французької школи була направлена на людину. Первинним, основним об’єктом дослідження тут був «спосіб життя», тобто розглядався нерозривний зв’язок, взаємодія між людиною і природою у процесі адаптації її до навколишніх умов. Послідовники цього напрямку в першу чергу розглядали зовнішні аспекти в області людської діяльності. Тому при назві «географія людини» наголос все ж робився на сферу, де людина найбільше залежала від природи і найтісніше була пов’язана з нею. Разом з тим даній школі країнознавства був притаманний опис архаїчних способів життя. Як правило, великі міста і промислові центри не вивчалися.

У середині XIX ст. з’явилась наукова школа, яка досягла значних результатів в області синтезу країнознавчих описів. Вона називалася антропогеографія. Ця назва була введена в науку німецьким географом Ф.Ратцелем, який, залишаючись на позиціях географічного детермінізму, сформулював принципи антропогеографії, що полягали у вивченні розселення людей у зв’язку із відмінностями оточуючого географічного середовища, а також із сформованим у процесі розселення способом їх життя.

Країнознавство, яке належало до найбільш традиційних і загальноприйнятих функцій географії, було переважаючим її напрямком у дореволюційній Росії. В активі російського країнознавства – багатий методичний досвід, фундаментальні праці з опису території Росії, популярні роботи, традиції.

Збір та розповсюдження інформації по географії Росії та зарубіжних країн були найбільш важливими завданнями Російського географічного товариства, яке в основному займалося регіональними дослідженнями і створило фундаментальні країнознавчі описи, в тому числі «Россия. Полное описание нашего отечества». Значний внесок у розвиток країнознавства зроблений такими відомими вченими, як П.П.Семенов-Тянь-Шанський, Д.Н.Анучін, Л.С.Берг.

Однак у 30-ті роки XX ст. в СРСР цю школу починають вважати псевдонаукою, а географію населення розглядають як частину економічної географії, у якій людина виступає основною продуктивною силою або споживачем.

У середині 20-х років у Радянському Союзі під керівництвом М.М. Баранського розвивається районний напрямок економічної географії, пов'язаний із заходами, які в ті роки проводилися по економічному районуванню країни. Найбільш фундаментальна розробка цього напряму – книга М.М.Баранського «Зкономическая география Советского Союза. Обзор по областям Госплана». Головним, що відрізняло її від решти праць, виданих раніше в країні, був новий зміст поняття «район», а також сам підхід до районування, пов’язаний із перетворюючим напрямом у географії.

Основне завдання, яке М.М.Баранський висунув у країнознавстві, –дослідницький синтез. Країнознавство, на його думку, – це синтез різносторонніх рис, які характеризують специфіку країни чи району.

В даний час єдиного погляду на предмет країнознавства немає. Можна виділити декілька найбільш загальних його визначень:
1. Країнознавство – це наука, яка вивчає конкретні території на відміну від галузевої географії.
2. Країнознавство – це «лабораторія», яка призначена для перевірки теорій і закономірностей, які розробляються регіональною географією.
3. Країнознавство – це наука, яка вивчає весь спектр географічних явищ на конкретній території, на відміну від галузевої географії, яка вивчає певну частину географічної оболонки у масштабах всієї Землі.
4. Той самий підхід, що й попередній, але розглядається в межах тільки фізичної або тільки економічної географії.
5. Країнознавство – це комплексна синтезуюча наука. У даному визначенні наголос зроблено на синтезі.
6. Країнознавство – це організаційна форма об’єднання різноманітної інформації про конкретну країну (район). Тут наголос робиться на інформаційний аспект.

Говорячи про сучасний стан країнознавства в нашій країні, слід зазначити, що ця важлива галузь ще не забезпечена ні організаційною, ні методичною єдністю: немає ні провідного інституту країнознавства, ні кафедр, направлених на підготовку і випуск спеціалістів-країнознавців.