Елементи облікової політики в системі ціноутворення підприємства

Особливе місце під час формування ціни слід відводити обліковій службі, тому що саме бухгалтерія складає первинні кошторисні документи, накопичує та систематизує інформацію про витрати на придбання, постачання, транспортування, фасування, пакування, маркування, зберігання тощо. Саме особливості формування ціни повинні бути викладені в обліково-економічній політиці суб’єкта господарювання.

Відповідно Закону України “ Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” облікова політика – це сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності [1]. Облікова політика констатує обрану підприємством альтернативу серед способів організації та ведення обліку окремих видів активів, зобов’язань, доходів, витрат і фінансових результатів з врахуванням особливостей та специфіки своєї діяльності, кваліфікації облікового персоналу, наявності комп’ютерної техніки тощо.

На основі синтезу поглядів вищезгаданих вчених, визначимо основні фактори впливу на ціноутворення (рис. 1).

Вивчивши усі чинники, що впливають на вибір конкретної цінової політики, сформовано дві основні групи: внутрішні або виробничі та зовнішні або ринкові.

Внутрішні чинники впливу на ціну є фактично даними бухгалтерського обліку та є індивідуальними для кожного підприємства, в той час як зовнішні – є загальними для усіх і не залежать від підприємства.

Саме через вплив на внутрішні фактори виявляється вплив облікової політики на ціноутворення.

Так, розпорядчий документ про облікову політику підприємства має визначити застосування:

– методів оцінки вибуття запасів;

– періодичності визначення середньозваженої собівартості одиниці запасів;

– порядку обліку (ідентифіковано чи загалом) і розподілу транспортно-заготівельних витрат;

– методів амортизації необоротних активів;

– класу 8 та/або 9 Плану рахунків бухгалтерського обліку;

– періодичності (періоду) зарахування сум дооцінки необоротних активів до нерозподіленого прибутку;

– методу обчислення резерву сумнівних боргів;

– переліку створюваних забезпечень майбутніх витрат і платежів;

– порядку оцінки ступеня завершеності операцій з надання послуг;

– сегментів, пріоритетного виду сегмента, засад ціноутворення у внутрішньогосподарських розрахунках;

– переліку і складу змінних і постійних загальновиробничих витрат, бази їх розподілу;

– переліку і складу статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг);

Існують різні методи ціноутворення, які групуються у дві групи: витратні методи та маркетингові. При витратних (бухгалтерських) методах ціна встановлюється на основі додавання до виробничої собівартості інших витрат. А при маркетингових (ринкових) – відштовхуються від ціни і в залежності від її величини, формують собівартість.

До елементів облікової політики щодо витрат відноситься витратна група методів ціноутворення (метод повних витрат, метод виробничих витрат, метод змінних витрат, метод точки беззбитковості, метод на основі рентабельності активу та ін.).

Підприємство може допускати деякі відхилення від політики ціноутворення, що слід зображувати в положеннях обліково-економічної політики:

– заплановані цінові знижки за виконання певних дій (наприклад, за рекламування товару);

– торгові знижки – різниця між роздрібною ціною і більш низькою ціною оптових поставок;

– заплановані знижки з цін як засіб стимулювання збуту;

– незаплановане різке зниження цін – “війна цін”.

Вважаємо за доречне додатково включати до складу елементів обліково-економічної політики для обґрунтованого процесу ціноутворення на підприємстві наступні положення:

- складові елементи первісної вартості придбаних ТМЦ та виготовленої продукції (робіт, послуг) з урахуванням особливостей діяльності підприємства (торгівля, виробництво, надання послуг),

- стратегічні форми цінової політики і варіанти її здійснення;

- методику визначення ціни (з орієнтацією на витрати або на попит, або на конкуренцію);

- методику розрахунку середнього відсотка торгівельної націнки та порядок її списання з рахунків обліку;

- випадки відхилення від політики ціноутворення.

Наявність наступних положень дозволить більш ґрунтовно здійснювати оцінку щодо постійності реалізації цінової політики.

7. Загальні засади розвитку екологічного менеджменту.

Поняття про екологічний менеджмент як про елемент загального управління промисловим підприємством зявилося на початку дев'яностих років минулого століття. Це було повязано зі зростанням зацікавленості громадськості та промислових підприємств до стану навколишнього природного середовища й глобальних екологічних змін. Рекомендації міжнародних конференцій призвели до того, що на промислових підприємствах, незалежно від їх масштабів, стали активно розвиватися і вести природоохоронну діяльність екологічні підрозділи, а на державному рівні екологічні проблеми вирішувалися шляхом установлення екологічних стандартів, нових екологічних норм і вимог. У результаті зявилася серія таких стандартів, як ISO 14000, EMAS, BS 7750 тощо.

Екологічний менеджмент – це управління, яке завчасно передбачає формування екологічно безпечного виробничо-територіального комплексу і яке забезпечує оптимальне співвідношення між екологічними та економічними показниками протягом всього періоду життєвого циклу як самого комплексу, так і продукції, що ним виробляється [1].

Екологічний менеджмент містить такі першоелементи [5]:

1) суб’єкт екологічного менеджменту – особа чи організація, яка здійснює екологічне управління об’єктом екологічного менеджменту;

2) об’єкт екологічного менеджменту – суб’єкт екологічно небезпечної діяльності, джерело екологічної небезпеки або природний комплекс, щодо екологічних характеристик яких здійснюється екологічний менеджмент;

3) зміст екологічного менеджменту – сукупність управлінських заходів, за допомогою яких суб’єкт впливає на об’єкт екологічного менеджменту (планування, облік, аудит, інформування, фінансування тощо);

4) ідеальний стан об’єкта екологічного менеджменту – результат, якого прагне досягти суб’єкт екологічного менеджменту через заходи управлінського впливу на об’єкт екологічного менеджменту.

Головними інструментами екологічного менеджменту є стандартизація, страхування, моніторинг, аудит, сертифікація, експертиза [2]. Згідно із даними [4], на Заході поширені переважно п'ять інструментів, що є основою внутрішньофірмової системи екологічного менеджменту: екологічні баланси, облік, контролинг, тотальне керування якістю навколишнього середовища та аудит.

Екологічний менеджмент основується на таких принципах: екологічна свідомість; екологічне мотивування діяльності; розв’язання нагальних екологічних проблем та попередження появи нових, цілеспрямованість, стратегічність і послідовність в екологічній діяльності тощо. Екологічний менеджмент здійснюється шляхом реалізації певних функцій, які відповідають функціям менеджменту загалом, однак мають і свою специфіку.

До основних функцій екологічного менеджменту належать [5]: обґрунтування екологічної політики та зобов’язань; планування екологічної

діяльності; організація внутрішньої та зовнішньої екологічної діяльності; управління персоналом; управління впливом на навколишнє середовище та використанням ресурсів; здійснення еколо гічного контролю; забезпечення аналізу та оцінювання результатів екологічної діяльності; вдосконалення системи екологічного менеджменту.

Виконати відповідні функції екологічного менеджменту можна лише за умови вдалого розв’язання низки задач (рисунок).

Основні задачі екологічного менеджменту

1) Під час обґрунтування екологічної політики:

– мотивація керівництва підприємства до організації діяльності в області екоменеджменту;

– розроблення робочого варіанта екологічної політики;

– інформування персоналу, зацікавлених осіб та сторін про розробку екологічної політики.

2) Під час планування екологічної діяльності:

– встановлення пріоритетних екологічних аспектів діяльності підприємства;

– залучення зацікавлених осіб та сторін до планування екологічної діяльності підприємства;

– розроблення та узгодження екологічних цілей і задач;

– визначення критеріїв та показників оцінювання результатів досягнення поставлених екологічних цілей та задач.

3) Під час організації екологічної діяльності:

– визначення та призначення осіб, які уповноважені здійснювати методичне керівництво діяльністю;

– побудова структури систем екоменеджменту (суб’єкти, об’єкти, комунікації);

– розроблення процедур прийняття рішень у галузі екоменеджменту;

– забезпечення діяльності в галузі екоменеджменту необхідними ресурсами.

4) Під час управління персоналом:

– мотивація персоналу до діяльності в галузі екоменеджменту;

– забезпечення додаткової професійної підготовки спеціалістів, які відповідають за діяльність підприємства в галузі екоменеджменту.

5) Під час аналізу, оцінювання результатів екологічної діяльності:

– здійснення періодичних аудитів системи екологічного менеджменту;

– розроблення відповідної звітності та рекомендацій;

– коригування екологічної політики на основі результатів аналізу;

– коригування екологічних цілей та задач підприємства;

– вдосконалення організації та практичної реалізації екологічної діяльності.

8. Загальні засади розвитку соціального обліку та його роль в управлінні підприємством.

В середині ХХ ст. західними науковцями було помічено, що одним із завдань бухгалтерського обліку є інформування працівників підприємства, місцевої громади та суспільства в цілому про результати господарювання того чи іншого суб’єкта та їх соціальний вплив.

Саме в цей період почав розвиватися так званий “ускладнений” (“ advanced ”) бухгалтерський облік та контроль, що проявилось у посиленні вимог до достовірності інформації, наведеної в фінансовій звітності. Ці вимоги стосувались, зокрема:

1) обліку екологічного впливу (інші назви – облік для навколишнього середовища, зелений облік), що пов’язано із змінами в системі цінностей, збільшенням тиску суспільства на підприємницькі структури з метою посилення їх соціальної відповідальності, направленої на охорону та відновленнянавколишнього середовища.

2) обліку людських ресурсів. Початок таких досліджень пов’язаний з такими вченими, як Р. Лікерт (1961 р.) та Р. Хермансон (1964 р.);

3) соціального обліку, який як поняття виник в 60-ті рр. ХХ ст. В цей період в західній літературі широко обговорювалась практика різних сторін соціальних взаємовідносин: А. Раппапорт вважав що кожне теоретичне положення обліку впливає на суспільство і кожне положення повинно прийматися або відкидатися залежно від його соціального ефекту; Літтлтон і Циммерман поглибили ці дослідження підкреслюючи, що “мета соціальної бухгалтерії – розкрити як правило суперечливі інтереси різних суспільних груп”. Як зазначає проф. М.С. Пушкар, “в кінці '31970-х рр. визначилася тенденція до сполучення традиційної (методологічної) концепції пізнання з соціальною проблематикою, аналіз структури знання все в більшій мірі поступається аналізу його розвитку”. Саме в той час Белкаой, Бімс, Фертіх вимагали введення категорії соціальних витрат і доходів, зводячи мету обліку до “обчислення соціальних витрат”.

Однією з перших концепцію соціального бухгалтерського обліку в своїй діяльності застосувала Американська консалтингова фірма ABT Associates, яка в 1970 р. здійснила перевірку своїх попередніх річних фінансових звітів в розрізі наступних питань: продуктивність праці, внесок в підвищення рівня знань, вплив діяльності фірми на сферу зайнятості, охорону здоров’я, освіту і саморозвиток, фізичне виховання, транспортне забезпечення, організація вільного часу, вплив діяльності фірми на навколишнє середовище. Через ці показники, виведені з фінансової звітності, робилась спроба визначити чистий соціальний вплив компанії.

Запровадження стандартів соціального обліку та звітності призвело до поступового збільшення кількості компаній, які складали та публікували результати своєї діяльності у вигляді соціального звіту.

Необхідність здійснення соціального обліку була обумовлена концепцією соціальних соціальної відповідальності бізнесу спрямована на ефективне стратегічне управління підприємством та на попередження ускладнень, які виникли в умовах екологічної та соціальної криз.

Одним із завдань БО стало інформування працівників підприємства, суспільства та інших користувачів про результати господарства та їх соціальний вплив.

Із середини ХХ ст. почав розвиватись ускладнений БО, що охоплював облік екологічного впливу, облік людських ресурсів та соціальний облік.

Перевагами ведення соціально-відповідальної діяльності є:

1) Покращення бізнес-процесів.

2) Стабільний та стійкий розвиток компанії в перспективі.

3) Більшість залученого капіталу.

4) Підвищення мотивації та продуктивності праці.

5) Формування позитивної репутації в компанії.

6) Доступ до нових ринків реклам, товарів чи послуг.

7) Податкові пільги.

8) збереження соціальної стабільності в цілому.

Організація соціального обліку залежить від формування соціально-відповідального бізнесу груп осіб на яких направлена ця діяльність, рівня задоволення потреб, обов’язків, соціальної відповідальності, тощо.

Соціально-відповідальний бізнес може здійснюватися в традиційній або довільній формі. При цьому ця діяльність може носити багаторівневий характер:

- Базовий рівень направлений на задоволення основних соціальних гарантій, визначених державою (напр.. нарахування з/п).

- Мотиваційний рівень направлений на підвищення рівня класифікації робітників, розвиток соціальної сфери, будівництво житла, лікування.

Залежно від того інтереси яких груп зацікавлених осіб задовольняються при здійсненні соціально-відповідального бізнесу можна виділити такі об’єкти БО:

1) групи операцій, що забезпечують внутрішню соціальну відповідальність (заходи спрямовані на задоволення інтересів власників і працівників).

2) операції, що забезпечують зовнішню соц. Відповідальність (заходи спрямовані на забезпечення інтересів інвесторів та місцевої громади.

Бухгалтерський соціальний облік – це інтегрована система збору ідентифікаційної реєстрації та узагальнення даних соціально-екологічного характеру з метою визначення соціальних витрат, а також надання соціальної інформації для управління та прийнятя соціальних рішень.