Морфологія вегетативних органів деревних рослин

Пагін

Спільне походження складових пагона (стебла, листків, бруньок), їх формування з конуса наростання в процесі онтогенезу, спільність їхньої провідної системи доводить цілісність і єдність його структури. Осьовою частиною пагона є стебло.

Стебло – осьовий орган вищих рослин, до якого належать два поздовжніх метамери – вузли та міжвузля. Стебло разом з розміщеними на ньому листками та бруньками утворюють пагін. Головний осьовий орган у деревних рослин називають стовбуром.

Стебло виконує різні функції, основними з яких є провідна, механічна (опорна) та запасаюча. Його морфологічна та анатомічна будови забезпечують виконання цих функцій. Двостороннє взаємопротилежне проведення речовин – мінеральних поживних речовин і продуктів фотосинтезу – забезпечують розвинені провідні тканини. Виконання опорної функції забезпечують механічні тканини у всіх основних рослинних органах. Розвиток запасаючих паренхімних тканин у корені та стеблі уможливлює відкладення органічних речовин.

Стебла за розміщенням у просторі (напрямком росту) розрізняють прямостоячі чи вертикальні (ортотропні); відхилені від вертикальної осі (плагіотропні), серед яких виділяють лежачі, сланкі, виткі, чіпкі, повзучі; анізотропні, що змінюють початковий горизонтальний напрямок росту на вертикальний. У ряду видів, зокрема верби, бука, берези, горобини та ін., є плакучі форми з повислими вниз пагонами.

Характерною ознакою виду деревних рослин є тип галуження стебла чи пагона з почленуванням вегетативного тіла рослини для збільшення його поверхні. Розрізняють моноподіальне. симподіальне та несправжньо-дихотомічне галуження (рис. 1).

Під час моноподіального галуження головна вісь за рахунок щорічного росту верхівкової (термінальної) бруньки не припиняє росту у висоту протягом онтогенезу. Головна вісь переважає за швидкістю росту нижче розташовані бічні гілки. Моноподіальний тип галуження характерний для хвойних та значної частини квіткових рослин, зокрема, видів бука, дуба, ясена.

У ході симподіального галуження ріст головної осі в довжину відбувається з верхньої бічної бруньки, оскільки дерева, для яких характерний цей тип галуження, не закладають справжніх верхівкових бруньок при спіральному листкорозміщенні. Верхівку минулорічного приросту, що перетворюється на колючку чи підсихає, видно при основі нової верхівкової бруньки, а з другого її боку – листовий слід. Симподіальний тип галуження характерний для багатьох покритонасінних дерев і кущів, зокрема видів яблуні, груші, липи, вільхи, берези та ін.

Несправжньо-дихотомічне галуження є похідним від моноподіального та притаманне деревним рослинам з супротивним листкорозміщенням. Верхівкову бруньку, що припинила свій ріст через всихання чи перетворення у квітку, суцвіття чи колючку, замінюють дві найближчі бічні бруньки, розміщені супротивно. Такий тип галуження характерний для видів клена, бархата, гіркокаштана, калини, бузку, садового жасмину та ін.

У практичному використанні вживанішим є визначення пагона як частини стебла з розташованими на ній листками і бруньками. Місце розташування листка чи листків разом з бруньками на пагоні називають вузлом, а ділянку пагона між його вузлами – міжвузлям. Структурі пагона властиве чергування вздовж його осі вузлів та міжвузль. Можна вважати, що пагін складається з одиниць росту, до яких належить частина стебла, що завершується вузлом з листком і брунькою. Кут між стеблом і листком, в місці його кріплення, називають листковою пазухою.

Виділяють різні групи пагонів залежно від їх віку, розміщення, будови, швидкості росту та інших ознак.

Однорічними називають пагони, що розвинулись із бруньки відновлення за один вегетаційний період.

Ростовими називають розвинуті бічні пагони, що формуються на вершинах гілок (бічних утворень головної осі) та забезпечують збільшення об’єму крони.

Паросткові (водяні, жирові, вовчки) сильнорослі пагони з довгими міжвузлями з’являються на стовбурах і товстих гілках із сплячих бруньок та коренях із адвентивних бруньок (у видів тополі, малини, сливи, вишні, робінії звичайної). Причиною їх утворення є відмирання скелетних та бічних гілок, спричинене природним старінням чи пошкодженням (у видів дуба, липи, клена та ін.), а у плодових видів – обрізуванням чи обмерзанням. Цим швидкорослим пагонам властиві, порівняно з іншими, крупніші та іншої форми листки.