Т.1 Предмет логіки як науки.

План лекції:

1. Предметне визначення логіки як науки.

2. Мислення і мова.

3. Істинність і правильність мислення.

4. Історичні етапи розвитку логічного знання.

Мета: Дати предметне визначення логіки як науки. Студенти мають встановити сутність пробле­ми мислення як опосередкованого й узагальненого відображення дійсності, яке здійснюється в логічних формах: понятті, судженні, умовиводі. А також зрозуміти відмінність предмету логіки від предмету інших наук, що досліджують мислення: психології, кібернетики, фізіології вищої нервової діяльності тощо, між формальною і діалектичною логікою. Майбутній фахівець з юриспруденції, економіки повинен чітко усвідомити практичне значення логіки у своїй діяльності.

Необхідно також встановити зміст взаємозв’язку мислення і мови, відмінність між істинністю і правильністю мислення. Студенти мають розкрити зміст історичних етапів розвитку логічного знання.

Основні поняття: логіка, форми чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення), форми абстрактного мислення (поняття, судження, умовивід), правильні та неправильні міркування, логічна форма міркування, формалізовані та природні мови.

Питання для самостійної роботи

1. Визначення логіки як науки.
2. Теоретичне і практичне значення логіки.
3. Істинність і правильність мислення.
4. Природна і штучна мова.
5. Розвиток логічних знань в Античну добу.
6. Середньовічна (схоластична) логіка.
7. Логіка у Новий час.
8. Прогрес логіки у ХІХ-ХХ століттях.
9. Розвиток логіки в Україні.

Методичні вказівки і рекомендації:

При розгляді першого питаннянеобхідно з’ясувати, що логіка вивчає мислення людини і може розглядатися в декількох аспектах. На відміну від психології, педагогіки, кібернетики логіка розглядає мислення як засіб пізнання. Отже, основним завданням логіки є відокремлення правильних способів міркування від неправильних. Потрібно дати визначення поняття «логіка» й уяснити для себе, що таке правильне мислення.

При вивченні другого питанняслід розкрити проблему значення логіки. З’ясовуючи роль логіки, треба насамперед уяснити, що вона підвищує загальну інтелектуальну культуру людини, сприяє формуванню логічно правильного мислення, основними рисами якого є чітка визначеність, послідовність, несуперечливість та доказовість. Освоєння логічної науки дає можливість свідомо будувати правильні міркування, відрізняти їх від неправильних, уникати логічних помилок, уміло обґрунтовувати істинність своїх думок, захищати власні погляди.

У третьому питанніпотрібно дати визначення поняттям «логічна форма» і «логічний закон», уміти розрізняти істинність та правильність мислення. Ці поняття не тотожні, а тому їх не можна плутати. Поняття «істинність» стосується до змісту думки, а поняття «правильність» – до форми думки, її будови.

Підготовка четвертого питанняпередбачає з’ясування тісного взаємозв’язку між логікою і мовою. Закони й форми мислення як предмет вивчення логіки є ідеальними об’єктами. Вони набувають матеріального вигляду в мові. Далі студент має вивчити основні функції та види мови, а також специфіку мови логіки. Логіку не цікавить мислення окремої людини, логіку цікавить мис­лення узагальнене й правильне. Мислення однієї людини для іншої є свого роду " чорною скринькою". Ми не можемо простежити процес формування і розгортання людського мислення безпосередньо. Мис­лення одного індивіда (суб'єктивне) стає доступним (інтерсуб'єктивним) для сприйняття іншого тоді, коли воно оформлене у мові. Рим­ський оратор Цицерон порівнював мову з тілом, а мислення — з ду­шею. Жива людина — це єдність тіла і душі. Мова без мислення — це мертве тіло. Мислення без мови — це дух, який не можна вловити. Мови є звуковими або писаними (графічними) інформаційними зна­ковими системами. Мови бувають усними і писемними. Вони дають можливість закріпити й зберігати людські знання, передавати їх від по­коління до покоління. Нині функціонує більше восьми тисяч природних (національних) мов. Окрім природних, існують штучні мови, які використовуються для виконання спеціальних завдань в окремих науках (наприклад, мо­вою алгебри можна передати певне обчислення: 6-4 = 2). Штучні мови необхідні насамперед для того, щоб наочно представити структу­ру того чи іншого предмета або явища. Наприклад, маємо слово " вода" і хімічну формулу Н₂О, в якій наочно показано, що молекула звичайної води складається з одного атома кисню і двох атомів вод­ню, на відміну від молекул важкої і легкої води, в яких атомів водню, відповідно, три (для важкої) і один (для легкої).

Національні мови, на відміну від штучних мов наук, мають ту пере­вагу, що вони є більш універсальними. Видатний логік Г. Фреге по­рівнював штучні мови з національними за аналогією з мікроскопом та людським оком. Навряд чи хтось із людей відмовився б від своїх очей на користь мікроскопа, оскільки у повсякденному житті від нього ко­ристь незначна. Але мікроскоп стає незамінним, коли необхідно розди­витися структуру певного мінералу або провести мікробіологічний аналіз. Так само й потреба у використанні штучної мови виникає на­самперед тоді, коли необхідно розглянути логічну структуру того чи іншого судження або умовиводу. Штучна мова — це свого роду " ло­гічний мікроскоп", за допомогою якого логіки проводять свої дослід­ження. Для того, щоб розробити формалізовану логічну теорію, необхідно розробити алфавіт для штучної мови, висхідні положення теорії запровадити у вигляді аксіом, визначити основні правила виведення інших положень із аксіом. Штучна мова для логіки є найголовнішим засобом для аналізу ду­мок, розкриття їхньої структури. Основний метод логіки — формаліза­ція — заснований на широкому впровадженні штучної мови.

По п’ятому питанню треба розкрити процес розвитку логічних знань в античну добу. Історії логіки як науки — близько 2, 5 тисячі років, її розвиток под­іляють на два етапи: традиційний (з IV ст. до н. е. до середини XIX ст. н. е.) і сучасний (з другої половини XIX ст. до наших днів). Розвивала­ся вона як складова частина філософського знання. Логіка виникла майже одночасно в Індії й Стародавній Греції. Хоча розвиток логіки в Індії — досить цікава тема, ми не можемо її розглянути, оскільки обсяг цього посібника є обмеженим. Тому розглянемо розвиток логічних знань лише в Європі. Біля джерел античної логіки стоять представники елейської школи у філософії, насамперед Парменід (приблизно 540-480 до н. е.). Він од­ним із перших висловив думку, що чуття не можуть бути джерелом до­стовірного знання. Істинне пізнання можливе лише завдяки розуму (аб­страктному мисленню). Істини розуму є вічними і незмінними. Саме Парменід заснував метафізику в сучасному її розумінні як філософське вчення про основні принципи буття. Ще одним визначним представником логіки античності був Зенон Елейський (490-430 до н. е.), учень Парменіда. Він сформулював зна­мениті парадокси (їх називають апоріями): " Ахіллес і черепаха", " Стріла" та інші, в яких виключно логіко-теоретичними засобами за­перечувалося реальне існування часу, простору, руху і змін в істинно­му бутті, яке неможливо сприйняти чуттями. Істинне буття ми можемо сприйняти лише розумом. Зенон, зокрема, стверджував, що насправді немає минулого, май­бутнього і теперішнього. Минулого немає, оскільки воно вже не існує, майбутнього немає, оскільки воно ще не існує, а теперішнього немає, бо це лише невловима мить між минулим і майбутнім. Речі у просторі не можуть існувати, оскільки вони складаються з частин, які, в свою чергу, складаються з інших частин, ті складаються ще з інших частин, і так нескінченно. Тоді незрозуміле, як із незлічен­ної кількості частин могло виникнути щось цілісне. Руху в просторі не існує, оскільки він (рух) не може ні розпочатися, ні скінчитися. Припущення про те, що рух може розпочатися, вияв­ляється хибним, оскільки для того, щоб пройти певну відстань, необхід­но спочатку пройти її половину, а для того, щоб пройти цю половину, спочатку необхідно пройти ще половину половини, і так нескінченно. Але якщо все-таки припустити, що рух може розпочатися, то він не змо­же скінчитися, оскільки нескінченно доведеться проходити половини половин відстаней. Аристотель значну увагу приділив проблемі вирішення згаданих вище апорій (він розумів їх як окремий вид логічних помилок) виключ­но логіко-теоретичними засобами. Насамперед він поділив буття і мислення на актуальне (наявне) і потенційне (можливе). Апорії виника­ють тоді, коли ці два аспекти переплітаються між собою. Справді, таким чином можна позбутися деяких парадоксів. Наприклад, ми лише потен­ційно (і то тільки у мисленні) можемо ділити речі у просторі нескінчен­но. Необов'язково насправді (фізично) речі діляться нескінченно. Фізич­ною межею поділу речей Демокріт, приміром, вважав атом. Наступний етап у розвитку логіки пов'язаний із вченням софістів. Слово " софія" з грецької мови перекладається як " мудрість", тобто со­фісти самі себе називали мудрецями. Найвідомішим із софістів був Протагор (близько 480-410 до н. е.). Софісти дуже полюбляли супе­речки, заради перемоги в яких часто не гребували недозволеними, з погляду логіки, прийомами, що отримали назву " софізмів". Метою софізмів було будь-якими засобами позбавити суперників впевненості у собі, у своїх розумових здібностях. У розділі, присвяченому логічним помилкам, ми розглянемо для прикладу деякі софізми. Подолання софізмів сприяло розвитку логіки, насамперед виокремленню її предмета й розробці методів. Цій про­блемі особливу увагу приділив Аристотель (у нього навіть є праця " Про софістичні спростування"). Протагор висунув ідею релятивістського (відносного) тлумачення істини. Оскільки саме людина (окрема особа, індивід) є " мірою всіх речей", то їй і вирішувати, що є істинним, а що — хибним. Отже, якщо я хочу, щоб щось було істинним, то воно і буде істинним (принаймні для мене). Але насправді істина є об'єктивною, вона не залежить від волі й свідомості окремих людей. Наприклад, якщо я сам (або хтось інший) не покладу заздалегідь у свою кишеню 1000 гривень, то як би мені того не хотілось, яких би психологічних зусиль я не докладав, судження " У моїй кишені лежить 1000 гривень" буде хибним (не відпо­відатиме дійсності). Значний внесок у розвиток логіки зробив Демокріт (460-370 до н. е.). Певною мірою саме його можна вважати засновником логіки, оскіль­ки він написав першу, власне, логічну працю " Про логічне, або Про правила", яка, на жаль, не збереглася. Не збереглися й достовірні відомості про її зміст. Але відомо, що цією працею користувався Арис­тотель. Сократ (469-399 до н. е.) і Платон (427-347 до н. е.) розглядали індукцію, дедукцію, співвідношення між одиничними та загальними поняттями, умови й критерії істинності знань. Платон також досліджу­вав дефініції (визначення понять), методи поділу понять (насамперед дихотомію) та ін. Аристотеля (384-322 до н. е.) вважають батьком формальної логі­ки, яку він називав " аналітикою". Його внесок у становлення логіки як науки важко переоцінити. Він був людиною енциклопедичних знань, упорядкував та розвинув сучасне йому логічне знання. Завдяки Аристотелю ми знаємо про логічні ідеї у працях грецьких філософів до-сократівської епохи (на жаль, жодна з них не збереглася). Аристотелю належить формулювання трьох основних законів логіки: тотожності, несуперечності (заборони суперечності), виключеного третього. Він запровадив у логіку кванторні (кількісні) слова " всі" і " деякі". Арис­тотель досліджував модальні судження: алетичні, темпоральні та інші. Крім того, він детально дослідив окремий вид дедуктивних умови­водів — простий категоричний силогізм (ПКС). Йому належить кла­сичне формулювання істини як відповідності між тим, що стверджуєть­ся в судженні, і тим, що має місце в дійсності. Але найголовніше, що зробив Аристотель для логіки, — це, по-перше, виокремлення її пред­мета дослідження (форм і законів мислення) і, по-друге, запроваджен­ня у логіку її методу — формалізації. Адже певна галузь знання пере­творюється на науку лише тоді, коли чітко виокремлюються її предмет і метод дослідження. Необхідно відзначити і недоліки, які були властиві аристотелів-ській аналітиці: досить обмежене використання формалізації (поруч із символами використовувались і слова звичайної мови); перебільшення значення дедуктивних міркувань порівняно з індуктивними чи анало­гіями тощо. Учні Аристотеля об'єднали його логічні твори у збірку під назвою " Органон" (у перекладі з грецької слово " органон" означає знаряддя). Тим самим вони хотіли підкреслити те, що логіка є знаряддям, котре посилює можливості людського мислення.

Логічну проблематику (насамперед, умови і критерії істинності знання) досліджував Піррон (та інші скептики) у стінах платонівської академії. Далі античну логіку розробляли представники школи стоїків (на­зва походить від портика в Афінах): Зенон (336-264 до н. е.), Хризипп (281-208 до н. е.) та інші. Стоїки досліджували насамперед складні судження: кон'юнкцію, диз'юнкцію, імплікацію, еквіваленцію. Після стоїків антична логіка занепала, що пояснювалось загальною кризою, яку переживала на той час антична культура. Але із загибеллю захід­ної частини Римської імперії логіка не припинила свого існування. Розвивали логіку й представники ісламської культури: Ібн Рушд, Ібн Сіна та інші. Арабською мовою перекладали праці Платона, Арис­тотеля (зокрема з логіки), до них писали коментарі, в яких роз­глядалася проблематика, запозичена згодом схоластичною філософією (як проблема універсалій).

Шосте питання передбачає аналіз середньовічної (схоластичної) логіки. Наступного (після античності) піднесення європейської логіки до­велося чекати майже тисячу років. В епоху середньовіччя панувала логіка Аристотеля, яка трансформувалась у так звану схоластику (від лат. зсНоІа — школа). Схоластика сформувалась у період загального піднесення культури. Центрами, в яких розвивались схоластична філософія і логіка, були спочатку монастирі, а пізніше — університети. Ло­гіка перетворилась на один із обов'язкових предметів викладання в університетах. Такі відомі філософи, як Петро Іспанський (1210/20-1277), Ламберт з Осера (сер. XIII ст.), Сигер Брабантський (бл. 1235-1282/85) написали перші підручники з логіки. У схоластиці існували три основні течії, які по-різному визначали статус загальних імен (універсалій): реалісти, номіналісти і концеп­туалісти. Реалісти у гносеології (теорії пізнання) дотримувалися позицій об'єктивного ідеалізму (платонівського типу) і вважали, що загальні (спільні для кількох предметів) сутності можуть існувати не менш, а навіть більш реально (звідси і назва — реалізм), ніж окремі речі, які людина сприймає своїми чуттями. Чому більш реально? Тому що за­гальні сутності (універсали) існували у розумі Бога (як зразки, шабло­ни для окремих речей) ще до творення світу і будуть існувати навіть після його (світу) кінця. Найвідомішим представником цього напряму був Ансельм Кентерберійський (1033-1109). Номіналісти (від лат. потіпа — ім'я) вважали, що існують лише ті предмети (речі), які можна сприймати органами чуттів людини. Кож­ний із цих предметів можна позначити певним словом, яке буде його іменем. Існують слова, які позначають не один, а декілька пред­метів, — це загальні імена. Вони існують лише у тій мірі, в якій можуть сприйматися чуттями. Тоді такі загальні сутності, які позначаються словами, " стіл", " людина" тощо, є лише знаками, написаними на па­пері чи дошці, або " коливанням повітря", що сприймає людське вухо. Схоласти, доводячи істинність своїх міркувань, часто апелювали до Біблії як до найвищого авторитету. Приміром, заперечуючи реальне існування загальних сутностей, номіналісти наводили приклад, що Бог створив не людину взагалі, а реальну живу істоту — Адама. Основні представники цього напряму: Іоанн Росцелін (1050-1122), Дуне Скотт (1265-1308), Вільям Оккам (1285 -1349) та інші. Хоча на перший погляд позиція номіналістів здається абсолютно правильною, насправді, скоріш за все, вона не відповідає дійсності, оскільки послідовне її відстоювання призводить до парадоксальних (внутрішньо суперечливих) висновків. Якби мали рацію номіналісти, то логіка, наприклад, досліджувала б відношення, що існують між мовними знаками: " стіл", " пластиковий стіл" тощо, а не між поняття­ми, що позначаються певними символами; математика досліджувала б відношення, що існують, наприклад, між символами: " чотири", " вісім"; " 4", " 8"; " IV", " VIII" тощо, а не між множинами, що лише по­значаються цими символами. Але множина, що позначається символом " 4" може складатися із яких завгодно предметів (столів, левів, людей, зірок тощо). Спільним міме цими множинами є якраз те, що вони скла­даються з чотирьох однакових предметів. Тобто спільне у предметах існує так само реально, як реально існують і самі ці предмети. Більша частина слів національних мов якраз і позначають не самі по собі предмети, а спільне у предметах (їхні загальні властивості). Концептуалісти (від лат. сопсеріш — поняття) зайняли проміжну позицію у суперечці між реалістами і номіналістами. Вони намагалися подолати крайнощі в означених підходах. Так, П'єр Абеляр (1079-1142) — основний представник цього напряму — вважав, що універ­салі'! позначають не самі по собі предмети або їх сукупності (множини), а властивості предметів, що існують не менш реально, ніж предмети, які люди сприймають завдяки своїм органам чуттів. У пізніші епохи часто недооцінювали внесок схоластів у науку. Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк та ін. дорікали схоластам, що ті вели суперечку не про реальний світ, а лише про слова. Але таке тверджен­ня не зовсім справедливе. Схоласти порушували досить цікаві пробле­ми з погляду сучасної логіки. Так, у працях В. Оккама є ідеї, що зба­гатили теорію іменування, а суперечка між реалістами і номіналістами сприяла розумінню того, що структура понять складається з предмет­ного і смислового значень. Навіть у таких безглуздих (на перший погляд) суперечках про мож­ливість або неможливість всемогутньої істоти була цікава для логіки проблематика. Сутність суперечки полягала в тому, чи є поняття " всемогутньої істоти " внутрішньо суперечливим! Якщо б така істо­та була можливою, то вона б мала бути наділеною здатністю створити інші істоти, ще могутніші за себе, але у такому разі вона виявляється не всемогутньою. Таке і подібні йому парадоксальні міркування вини­кають внаслідок змішування актуально й потенційно можливого (і в цьому вони подібні до апорій Зенона). Але такі міркування виявилися цінними, оскільки у них наявна думка (важлива для подальшого роз­витку науки), що реально (фізично) можливим є лише те, що можливе логічно, тобто є внутрішньо несуперечливим. Схоластична логіка сприяла становленню загальної логічної (й Інтелектуальної) культури західноєвропейського суспільства, що, в свою чергу, сприяло подальшому його науковому прогресу.

Підготовка сьомого питанняпередбачає вивчення розвитку логіки у Новий час, яка завдячує працям англійського філосо­фа Френсіса Бекона (1561-1626). У праці " Новий органон" Ф. Бекон намагався розробити теоретичні засади нової індуктивної логіки. Він вважав, що стара аристотелівсько-схоластична дедуктивна логіка не здатна отримати нові знання (вона може лише аналізувати й упорядко­вувати вже відоме) і тому не потрібна для нової емпіричної науки, що саме у той час формувалася. Сутність індукції, на думку Ф. Бекона, полягає: 1) у спостереженні фактів; 2) в їх систематизації і класифі­кації; 3) у перевірці фактів чуттєвим досвідом; 4) в їх подальшому уза­гальненні і, тим самим, формулюванні законів природи. Необхідно зазначити, що індуктивний метод логіки складався по­ступово, і Ф. Бекон лише приступив до його розробки. Індукцію до­сліджував ще Аристотель, але він надавав перевагу дедукції, оскільки лише висновок правильного дедуктивного умовиводу (за наявності істинних засновків) буде достовірним (завжди істинним). Натомість висновок правильної індукції може виявитись хибним навіть тоді, коли її засновки будуть істинними. Висновок індукції є імовірнісним, тому індукція слугує лише як перший крок (гіпотеза) до формування наукових теорій, висновки яких (закони природи) подаються як дос­товірні положення. Сучасний індуктивний метод логіки був розробле­ний Дж. Ст. Міллем, Р. Карнапом та іншими мислителями. Логіка у Новий час розвивалася також завдяки французькому філо­софу Рене Декарту (1596-1650). Він наполягав на збереженні дедуктив­ного методу у логіці, але збагатив його новим розумінням істини як інтуїтивної очевидності. Таке розуміння істини є корисним для матема­тики, оскільки аксіоми, істинність яких ми не доводимо (вони є інтуїтив­но очевидними), насправді служать висхідними пунктами більшості ло-гіко-математичних наукових теорій. Р. Декарт розробив теоретичні за­сади логічного аналізу, він пропонував розкладати складну наукову проблему на простіші частини й послідовно їх вирішувати. Засновником сучасної логіки небезпідставно вважають німецького філософа і вченого Готфріда Лейбніца (1646-1716), оскільки він ство­рив історично першу штучну мову логіки, а також метод, за допомо­гою якого всі істини можна було звести до певного обчислення; сфор­мулював закон достатньої підстави. Німецький філософ висунув ідею " можливих світів", яку згодом запровадили у логічну семантику. Існувати може лише те, що є логічно можливим (не містить у собі логічних суперечностей), але не все, що є логічно можливим, реально існує. У Г. Лейбніца ідея можливого світу мала теологічну основу. Коли Бог творив світ, у якому ми існує­мо, Він мав вибір із кількох можливих варіантів. Але, будучи добро­сердною істотою, Бог обрав той варіант, який є найкращим. Тому ми живемо у найкращому з можливих світів, де все прямує до наперед встановленої гармонії. Безмежний оптимізм Г. Лейбніца був висміяний у творі Вольтера " Кандід". Повертаючись до логіки, зауважимо, що Г. Лейбніц випередив свій час. Його логічні ідеї не знайшли розуміння у сучасників і були належним чином оцінені лише у XIX і XX сто­літтях.

При вивченні восьмого питанняслід розкрити основні тенденції подальшого розвитку логіки, який пов'язаний зі зближенням її з математи­кою. Дж. Будь, Е. Шредер, А. де Морган, П. Порецький та інші мис­лителі розробили основи сучасної алгебри логіки. Дж. Буль вважав, що розроблена ним наука ніколи не знайде практичного застосування. Але вже у XX столітті вона знайшла практичне (і навіть технічне) зас­тосування у кібернетиці, релейних схемах тощо. Засновниками логічної семантики, яка стала якісним стрибком у розвитку логіки, вважають американського вченого Чарльза Пірса та німецького вченого Готлоба Фреге. Якщо Аристотеля називають бать­ком традиційної формальної логіки, то Г. Фреге можна назвати бать­ком сучасної логіки. Він широко запровадив у логіку метод формалі­зації, розробив свій варіант штучної мови, ввів у логіку квантори, а висловлювання почав тлумачити як функції, що мають як істиннісні значення, так і смисл. Перший варіант теорії іменування у логіці та­кож належить Г. Фреге. За посередництвом розширеного обчислення предикатів він побудував формалізовану систему арифметики. Г. Фреге мріяв про повне зведення математики до логіки. Англійський філософ і логік Б. Рассел (разом із А. Уайтхедом) у тритомній праці " Принципи математики" намагався логічно обґрунту­вати математику, звести її до логіки. Б. Расселу вдалося систематично дослідити основи математики, показати, що основні її поняття — такі як " число", " множина", " функція" - - мають логічну природу. Ідеал фрегевського логіцизму — зведення усієї математики до логіки — вия­вився нездійсненим. Д. Гільберт довів, що математичну систему неможливо побудувати виключно логічними засобами. І все ж логіцизм виявився досить плідним, збагативши методологічно як логіку, так і математику. Сучасна логіка досить динамічно розвивається і є надзвичайно роз­галуженою системою теорій, які, на перший погляд, мають мало спільного, оскільки часто виходять із різних принципів (наприклад, інтуїціоністи не визнають універсальності дії закону виключеного тре­тього тощо) і використовують різні методи. Але сучасна логіка не є простою сукупністю різнопланових теорій. Це цілісна система знань, яка має свій окремий предмет досліджень (абстрактні об'єкти, вислов­лені у штучних і національних мовах, універсальні зв'язки, які існу­ють між мовою і позамовною дійсністю). Основним методом логіки, як і тисячі років тому, є метод формалізації.

Дев’яте питання передбачає надання характеристики розвитку логіки в Україні. В Україні логіку як окрему науку починають вивчати у школі Київського братства та школі при Києво-Печерській лаврі (на базі цих двох закладів 1632 року було створено Києво-Могилянську ко­легію, яка 1701 року перетворена на академію). Студенти цих зак­ладів вивчали курс логіки разом із філософією і риторикою протягом трьох років. Збереглися праці Стефана Яворського (1600-1683), Фе-офана Прокоповича (1658-1722) та інших викладачів і професорів Києво-Могилянської академії, в яких розглядаються логічні пробле­ми. Логіка тлумачилась як наука, що забезпечує правильний хід міркувань. У XIX столітті логіка вивчалась у Львівському, Харківському, Київському і Новоросійському (Одеському) університетах. Визначним ученим того часу, котрий зробив вагомий внесок у розвиток логіки (зокрема, у теорію множин), був П. Порецький (1846-1907). У XX столітті, після Першої світової війни і до початку другої, на території Західної України логіка динамічно розвивалася, зокрема існувала Львівсько-Варшавська школа, основними представниками якої, втім, були не етнічні українці, а поляки і євреї. Натомість у Ра­дянській Україні розвитку логіки як науки майже не відбувалося, ос­кільки вона вважалася наукою, не потрібною пролетаріату. Правля­чий режим визнавав лише діалектичну логіку в її марксистсько-ленінській інтерпретації. Після Другої світової війни за наказом Й. Сталіна логіка була вве­дена до курсу навчальних дисциплін, у вищих навчальних закладах СРСР на філософських факультетах відкрили кафедри логіки, де нав­чалися майбутні фахівці. Кафедру логіки згодом було відкрито й у Київському державному університеті. За роки свого існування вона підготувала чимало фахівців із логіки, докторів і кандидатів філо­софських наук. Із 60-х років почалося нове піднесення логіки, справжнє п відро дження, пов'язане з працями А. Уйомова, М. Поповича, А. Ішмуратова, А. Конверського та інших учених. Сьогодні логіка посідає гідне місце в системі освіти України. Це пояснюється її важливою роллю у формуванні інтелектуальної культури особистості.

Питання до індивідуальної роботи:

1. Що таке логічна культура? Чи може вона сформуватись стихійно?

2. Зробити порівняльний аналіз формальної та діалектичної логіки.

3. Визначте й охарактеризуйте мову і мислення. Покажіть їх єдність і роль у науковому пізнанні.

4. Яку роль відіграє логіка у формуванні інтелектуальної культури людини?

Теми творчих робіт:

1. Основна проблематика логічної семіотики та прагматики.

2. Специфіка емпіричного й абстрактно-теоретичного відображення дійсності.

3. Основні логіко-філософські підходи до розуміння істини.

4. Соціальне призначення і функції логіки.

5. Роль логіки у формуванні інтелектуальної культури людини.

6. Роль логіки в професійній діяльності спеціалістів (юристів, економістів, фінансистів).

Основна література:

1. Арутюнов В.Х., Кирик Д.П., Мішин В.М. Логіка: Навчальний посібник для економістів. – К., 2000.

2. Богдановський І.В., Льовкіна О.Г. Логіка: Опорний конспект лекцій. – К., 2007.

3. Гетманова А.Д. Учебник по логике. – Изд. 3-е, - М., 1997.

4. Горский Д.П., Ивин А.А., Никифоров А.Л. Краткий словарь по логике. – М., 1991.

5. Демидов И.В. Логика: Учебное пособие для юридических вузов. – М., 2000.

6. Жеребкін В.Є. Логіка: Підручн. для юридичн. фак. і вузів. 3-е видання. – К., 2001.

7. Жоль К.К. Вступ до сучасної логіки. –К., 2002.

8. Иванов Е.А. Логика. –М., 1996.

9. Ивин А.А. Искусство правильно мыслить. – М., 1990.

10. Ивин А.А., Никифоров А. Л. Словарь по логике. – М., 1998.

11. Івін О.А. Логіка. – К., 1996.

12. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки. – К., 1997.

13. Конверський А.Є. Логіка. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 1999.

14. Переверзев В.Н. Логистика: справочная книга по логике. – М., 1995.

15. Хоменко І.В. Логіка – юристам. – К., 1997.

Допоміжна література:

1. Аналитическая философия: Избранные тексты. – М., 1993.

2. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-philosophicus. Філософські дослідження. -К., 1995.

3. Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения современной формальной логики. - М., 1959.

4. Моррис Ч.У. Основания теории знаков. Пер. с англ. В.П. Мурат. //Семиотика. –М., 1983.-С.37-89.

5. Остин Дж. Чужое сознание. Пер. с англ. М.А. Дмитровской. //Философия, логика, язык. – М., 1987.-С.48-95.

6. Попович М. В. Философские вопросы семантики. – К., 1975.

7. Рассел Б. Исследования значения и истины. –М., 1999.

8. Тарский А. Истина и доказательство. //Вопросы философии. 1972. №8.-С.136-145.

9. Тарский А. Понятие истины в языках дедуктивных наук. //Философия и логика Львовско-Варшавской школы. – М., 1999.-С.19-155.

10. Фреге Г. Смысл и денотат. //Семиотика и информатика. Вып. 35. – М., 1997.-С.351-379.