Типи галузевої політики

Пасивна захисна політика має за мету боротьбу з монополіями, діяльність яких призводить до неефективного розміщення ресурсів та створює втрати суспільного добробуту. Необхідною частиною такої політики є антимонопольне регулювання, контроль над горизонтальними та вертикальними злиттями та поглинаннями. Така політика є захисною, оскільки більшість її цілей «негативні»: держава лише протидіє виникненню та використанню монопольної влади. Не дивлячись на енергетичні та рішучі дії, пов’язані зі здійсненням такої політики, умовно можна класифікувати її як політику пасивну: з одного боку, її заходи проводяться лише за умови суттєвого відхилення ринкової структури від конкурентної, з іншого боку, цей тип галузевої політики не викликає жодної виробничої активності. Одним з аргументів проти вибору моделі пасивної та захисної галузевої політики є те, що її здійснення ставило би певну країну у несприятливе положення у системі міжнародної торгівлі. Більш активне антимонопольне регулювання будь-якою країною призводить до зниження прибутку вітчизняних фірм на користь іноземних монополій як на внутрішньому ринку, так і на ринку третіх країн.

Концепція «сприятливого економічного клімату» (агресивна, але пасивна галузева політика) передбачає не лише обмеження та боротьбу з монопольною владою, але і сприяння певним типам економічної активності. Так, наприклад, податкові та фінансові пільги для дрібних та середніх підприємств не укладаються у межі відповідно антимонопольного регулювання, проте безперечно сприяють розвитку конкуренції. У якості іншого прикладу політики, що сприяє розвитку конкуренції, можна навести антиінфляційну політику. Наявність позитивних цілей економічної активності держава дозволяє класифікувати цю модель як «агресивну». Пасивність такого типу галузевої політики полягає у тому, що вона покращує лише умови прийняття рішень фірмами та домогосподарствами, але не ставить за мету впливати на конкретні рішення. Така модель економічної політики найбільш близька владі, що заперечують активне втручання у економіку. Однак здійснення такої політики наштовхується на такі проблеми, як, наприклад, проблеми структурного безробіття та незбалансованого економічного зростання, які все ж можуть вимагати від держави прийняття більш конкретних заходів.

Активна захисна галузева політика використовує заходи, що мають спрямованість, проте у цілях запобігання тих чи інших рішень фірм. Прикладом може бути протекціоністська зовнішньоторгівельна політика, що оказує суттєве втручання на розвиток галузевих структур.

Активна агресивна галузева політика характеризується сукупністю конкретних позитивних цілей та спрямованого втручання держави у рішення економічних агентів. Така галузева політика є у будь-якій реформованій економіці. Глибина та форми втручання держави у галузевий розвиток можуть бути різні. Така галузева політика оказує найбільш суттєвий вплив – як позитивний, так і негативний, - на розвиток економічної системи в цілому.

-11.2-

Однією з радикальних форм державного втручання у функціонування галузевого ринку є регулювання. Його можна розглядати як контроль з боку держави за діяльністю суб’єктів цього ринку, що забезпечує відповідність їх діяльності поставленим цілям та певним правилам. Регулювання може проводитися і методом переконання, і методом прямого керування, які іноді приймають форму націоналізації. З економічної точки зору обґрунтуванням необхідності державного регулювання галузевого ринку є така ситуація, коли розмір фірми настільки великий відносно розмірів суб’єктів споживання, що конкуренція не в змозі підтримувати певним чином рівень витрат, цін, якості продукції. У подібних випадках влада регулює вхід на цей ринок, а постачальникам надається можливість діяти за відповідного контролю за цінами та якістю продукції.

Основними причинами регулювання ринкових структур є:

По-перше, наслідки існування монополії на ринках та монополізації, які представлені на рис. 11.1. Ринковий попит на продукцію досконалоконкурентної галузі зображено на графіку попиту D, а пропозицію – зростаючою ділянкою кривої граничних витрат МС. Відповідно рівноважний обсяг продукції досконалоконкурентної галузі становить Q1*, а ціна – Р1.

При монополізації галузі ціна та обсяг випуску змінюються. Монополіст максимізує прибуток при обсязі випуску Q2*, оскільки саме на цей розмір вказує точка перетину кривих граничних витрат і граничної виручки. Такому обсягу випуску відповідає більш висока ціна Р2. Саме таку ціну згодні сплатити покупці за обсяг товару Q2*.

Рис. 11.1. Збитки від монополізації

Оцінимо збитки, що приносить монополізація. Як відомо, крива попиту характеризує цінність додаткових одиниць товару для покупця. Крива граничних витрат – альтернативну цінність ресурсів, що використовуються для виробництва цих додаткових одиниць. Тому випуск продукції доцільно збільшувати доти, доки крива попиту залишається вищою від кривої граничних витрат, тобто до точки їх перетину. На рис. 11.1 це точка Е1, якій відповідає обсяг випуску Q1*. Це найкращий обсяг випуску. Для монополіста оптимальним обсягом є обсяг випуску Q2*.

Виграш суспільства зі збільшенням випуску з Q2* до Q1* дорівнював би площі, що розміщена нижче ділянки кривої попиту LE1, тобто Q2*LE1Q1*. Для монополіста збільшення обсягу випуску з Q2* до Q1* означає витрати, які можуть бути оцінені площею фігури, що розташована нижче ділянки E2E1 кривої граничних витрат, тобто Q2*Е2E1Q1*. Таким чином, виграш від збільшення обсягу випуску перевищує витрати на його виробництво на суму, що дорівнює різниці двох цих величин, тобто площі трикутника Е2LE1. Однак монополіст не збільшуватиме обсяг випуску понад Q2*, оскільки кожна додаткова одиниця випуску приносить йому приріст витрат, що перевищує зростання виручки. Справді, при збільшенні обсягу випуску з Q2* до Q1* витрати монополіста підвищуються на суму, що дорівнює площі фігури Q2*Е2E1Q1*, тоді як виручка збільшується лише на суму, що дорівнює площі трикутника Q2*Е2Q1*, тому його чисті втрати будуть становити суму, яка дорівнює площі трикутника Е2E1Q1*.

Монополізація досконалоконкурентної галузі супроводжується не тільки зменшенням, а й перерозподілом частини надлишку споживачів на користь монополіста. В умовах досконалої конкуренції надлишок споживачів визначається площею трикутника Р1МЕ1, в умовах монополії – площею трикутника Р2МL. Частина його, а саме площа трикутника КLЕ1, зникає зі скороченням обсягу випуску з Q1* до Q2*. Інша частина, що дорівнює площі прямокутника Р1Р2LК, входитиме до прибутку монополіста. Площа трикутника КLЕ1 є складовою неповоротних втрат суспільства, що визначається площею трикутника Е1LЕ2.

Площа прямокутника Q2*Е2E1Q1*, яка характеризує скорочення витрат зі зменшенням обсягу випуску з Q1* до Q2*, не належить до неповоротних втрат суспільства, оскільки ресурси, що використовувалися для виробництва Q2* - Q1* одиниць продукції, знайдуть використання в інших секторах економіки. Тому ця площа характеризується як альтернативна цінність ресурсів, що звільняється внаслідок скорочення випуску в монополізованій галузі.

Для оцінювання величини збитків припускається, що граничні витрати постійні і дорівнюють середнім (МС = АТС = const) (рис. 11.2).

В умовах досконалої конкуренції продукція буде продаватися в обсязі Q_C за ціною Р_С, при монополізації ринків – в обсязі Q_М за ціною Р_М.

В умовах досконалої конкуренції:

- площа (1 + 2 + 3) – надлишок споживача при продажу за ціною Р_С;

- площа (4 + 5) – витрати виробника.

Рис. 11.2. Оцінка збитків, які приносять монополії

Після монополізації:

- площа трикутника 1 – надлишок споживача;

- площа прямокутника 2 – прибуток монополіста;

- площа трикутника 3 – неповоротні втрати суспільства;

- площа прямокутника 4 – витрати монополіста;

- площа прямокутника 5 – альтернативна цінність ресурсів.

По-друге це складнощі з витратами. Витрати, які несе монополіст можуть бути або менше, або більше витрат конкурентної фірми. З цього приводу існує декілька суперечливих тверджень:

1.Ефект масштабу. Припущення про рівні витрати чисто конкурентного і монополістичного виробника може не мати сили в практиці. За даної технології виробництва, і, отже, рівня витрат, попит може бути недостатнім, аби підтримувати велику кількість конкурентних фірм, що виробляють такий обсяг продукції, який дозволяє кожній з них реалізовувати весь існуючий ефект від росту масштабів. В таких випадках фірма повинна бути великою по відношенню до ринку, тобто вона повинна бути монополією, щоб ефективно виробляти (за низьких витрат на одиницю продукції). Цей момент схематично показано на рис. 11.3.

Аргументація полягає в тому, що при чистій конкуренції кожна фірма мала б невелику частку ринку, таку як QC. Ця невелика частка відтісняє кожну фірму вище по кривій довгострокових середніх витрат так, що витрати на одиницю продукції високі (АТС_C). Економія, зумовлена ростом масштабу виробництва, не досягається, отже, середні витрати високі. Але при монополії одна фірма може досягнути існуючого ефекту масштабу та більш низьких

Рис. 11.3. Економія, зумовлена ростом масштабу виробництва, та вплив

Х-неефективності (В, С) використання витрат,

∆ ₁, ∆ ₂ – перевищення витрат

середніх витрат. Іншими словами, монополіст може реалізувати обсяг продукції Q_м з більш низькими середніми витратами АТС_м. Можливо, ці більш низькі витрати, навіть з урахуванням економічного прибутку, перетворяться в більш низьку ціну продукції, ніж та, що могли запропонувати конкурентні фірми.

2. «Х-неефективність». В той час, як ефект масштабу, в деяких випадках, міг би свідчити на захист монополії, поняття Х-неефективності показує, що витрати монополії могли б бути вищими, ніж витрати конкурентних галузей.

Говорять, що Х-неефективність має місце тоді, коли фактичні витрати фірми для будь-якого обсягу виробництва більші за мінімально можливі витрати. На рис.11.3 Х-неефективність представлена середніми витратами АТС_х для випуску Q_C і середніми витратами АТС´ х для випуску Qм. Будь-яка точка над кривою середніх витрат на рис. 11.3 досяжна, але відображає внутрішню неефективність або «поганий менеджмент» з боку фірми. У менеджерів часто можуть бути свої цілі – наприклад, зростання фірми, більш легке життя, уникнення підприємницького ризику, забезпечення роботою некомпетентних друзів та родичів, - які суперечать мінімізації витрат. Або вона може виникнути, бо працівники фірми погано стимульовані. Або фірма може просто стати в’ялою та неактивною, покладатися на грубо емпіричний метод в прийнятті рішень в протилежність відповідним розрахункам витрат і доходів.

3. Витрати, пов’язані із збереженням монополії. Фірма може піти на витрати, аби отримати або зберегти монопольні привілеї, надані державою. Намагаючись підтримати або збільшити монополістичні прибутки, монополіст може витратити великі суми на легальні платежі, «обробку» членів державного апарату, рекламу зв’язку із суспільними організаціями, задля того, щоб схилити уряд надати йому привілейоване становище або захистити його. Ці витрати нічого не додають до обсягу виробництва монополіста, але, безумовно, збільшують його витрати.

Державне регулювання може здійснюватися у формі різних мір обмежуваного субсидування тощо. До таких галузей, які регулює держава відносять ті ринки, де не функціонує ефективно конкурентний ринок.

Основою економічних підходів регулювання завжди є аналіз співвідношення «витрати – вигода». Суспільна вигода зростає, якщо зупиняється монопольний вплив. У цьому випадку досягається більш висока вигода, більш низькі ціни, більша оперативність впровадження нововведень; суспільство отримує вигоди від функціонування економіки. Організаціям, які виробляють блага, повинні бути компенсовані витрати. В ідеалі вигоди та витрати за критичних випадків повинні сплачувати ті, у кого більші доходи, проте тут виникає багато дискусійних моментів.

В, С – вигода, витрати, дол.;

VS – фактична цінність;

1 – крива граничних витрат МС;

2 – крива граничної вигоди МВ;

∆ МВ – перевищення МВ над МС;

∆ МС – перевищення МС над МВ.

На рис. 11.4 представлена залежність «витрати – вигоди», де точка А – точна рівність граничних вигід з витратами від додаткової конкуренції. У точці А₁ граничні вигоди від додаткового виробництва набагато перевищують граничні витрати, і додаткове виробництво збагачує суспільство. При цьому для усіх точок А – А₁, за винятком точки А, повинен існувати факт збагачення суспільства. У точці А₂ граничні витрати від посиленої конкуренції перевищують граничні вигоди протягом діапазону точок А₂ – А (за винятком точки А). Такий спрощений графічний підхід порівняння вигід та витрат може слугувати господарською базою оцінки можливостей і діапазонів антитресту та регулювання, однак він не допускає точних вимірів, а частіше користується різними аналогіями. У практичній діяльності прагнуть отримати максимальну вигоду за звичайного рівня витрат при певному наборі засобів для стимулювання поведінки фірми у точці оптимуму. Наприклад, антитрестівські дії по відношенню до монополістів більш бажані шляхом переговорів, ніж судейські тяжби – останні і дорожчі, і триваліші, і невизначеніші. Політика передбачає досягнення ефективного попиту або запланованого результату, проте для цього зазвичай недостатньо аналітичних даних.

Державна галузева політика має два типи витрат – прямі та непрямі.

До прямих витрат відносять бюджет, який витрачається комісіями та комітетами. Масштаби цифр, наприклад: два антитрестівських агентства витрачає всього 100 млн. дол. щорічно, а сумарна вигода протягом їх діяльності на ринках становила майже 5 трлн. дол. ВНП.

Рис. 11.4. Витрати – вигідність

Непрямі витрати включають у себе відповідні витрати приватних фірм, наприклад, на захист від антитрестівських судейських справ або доказ дійсних витрат комітетів по регулюванню. До непрямих витрат відносяться державні заходи по спостереженню, контролю, інформації у державних інтересах. Також до них слід віднести витрати, що пов’язані зі втручанням, коли фірми можуть втратити прибуток та знизити ефективність.

Рис. 11.5. Перехресне субсидування між високим та низьким обсягами виробництва фірми

Також держава може застосовувати процес дерегулювання. Його можна розглядати як процес повної або часткової відміни регулюючих заходів, що застосовані по відношенню до фірм або галузей. Воно зачипає систему ціноутворення та проблему входу на ринок. Прихильники політики дерегулювання вважають, що це дозволяє фірмам встановити відносні ціни та припинити використання перехресного субсидування збиткових сфер своєї діяльності за рахунок прибуткових (рис. 11.5, наприклад, комунальні послуги для невеликого селища Q₁ та для великого міста Q₂), що в сукупності підвищить ефективність. Також існує точка зору, що дерегулювання призводить до загального зниження рівня цін.

Вигода галузевої політики зазвичай має комплексний характер та включає ступінь доходів, що забезпечують конкуренцію технічною ефективністю та нововведеннями, які сприяють підвищенню економічних та соціальних результатів.

-11.3-

Якщо галузь є монополією, то це дає можливість фірмі, порівняно з оптимальними параметрами для суспільства, встановлювати ціну вище витрат та обмежувати обсяг випуску продукції. Така галузь вимагає певних заходів з боку влади для досягнення ефективності виробництва та розміщення ресурсів. Основними формами державного регулювання монополій є:

- ціноутворення на продукцію монополій;

- обмеження доходності фірми-монополії;

- регулювання відносин власності на фірми, що діють на ринку монополій.

Методи ціноутворення на продукцію монополій

Схеми встановлення цін на продукцію монополій ставлять за мету зниження втрат суспільного добробуту від монопольної влади, не жертвуючи виробничою ефективністю. Розглянемо переваги та недоліки основних моделей державного ціноутворення.

1. Ціноутворення за граничними витратами. Ціною, що забезпечує Парето-ефективну рівновагу на ринку, є ціна, що дорівнює граничним витратам. Однак за наявності ціни на рівні граничних витрат фірма-монополіст буде отримувати нормальний (економічний) прибуток лише у випадку постійної (спадаючої) віддачі від масштабу виробничої функції. Якщо ж віддача від масштабу позитивна, середні витрати знижуються та за будь-якого обсягу випуску перевищують граничні, встановлений рівень цін, що забезпечує Парето-ефективний випуск («перше краще»), повинний супроводжуватися субсидуванням фірми з боку держави (рис. 11.6). Зміна суспільного добробуту порівняно з нерегульованою монополією складається з наступних компонентів:

1 – зростання споживчого надлишку завдяки зниженню ціни до рівня граничних витрат; 2 – зниження прибутку монополії; 3 – величина субсидії, необхідна для беззбитковості монополії.

Рис. 11.6. Встановлення ціни на товар монополії на рівні граничних витрат

У нашому випадку позитивний ефект ціноутворення за граничними витратами перевищує від’ємний, ціноутворення на рівні граничних витрат призводить до підвищення добробуту порівняно з ринком нерегульованої монополії. Зростання добробуту досягається шляхом його перерозподілу на користь споживачів продукції монополії, за рахунок, по-перше, прибутку фірми-монополії, по-друге, платників податків, у тому числі тих, хто не споживає конкретну продукцію. Така модель ціноутворення теоретично могла б бути ефективною. Однак у реальному житті вибору оптимальної ціни та оптимального обсягу субсидії заважає, з одного боку, асиметричність інформації між фірмою-монополістом та регулюючими органами на рівні витрат, з іншого боку, проблеми, що пов’язані з впровадженням нових податків. Втрати добробуту від підвищення податків держава рідко здатна компенсувати виграшем від дії галузевої політики. У немалому ступені це пов’язано з високими витратами, необхідними для адміністративного перерозподілу засобів через бюджет. Крім того, державне субсидування породжує проблему мотивації менеджерів: якщо менеджери знають, що збитки неминучі та будуть покриті державою, вони залишають прагнення до мінімізації витрат. У результаті виграш суспільства від встановлення низьких цін на рівні граничних витрат може навіть не компенсувати втрати виробничої ефективності. Оскільки джерелом державного субсидування є податки, державне субсидування супроводжується непомірним зростанням податкового тягаря.

Більшість застосованих на практиці сучасних економічних систем схем ціноутворення на продукцію монополії використовують принцип не «першого кращого», а «другого кращого». Такою є схема ціноутворення за Рамсеєю.

2. Ціна Рамсея (соціально справедлива ціна) для одно продуктової монополії.

Принципом встановлення соціальної ціни монополії є максимізація споживчого виграшу за умови беззбитковості діяльності монополії (рис. 11.7). Це потребує вибору такого рівня ціни, щоб фірма могла отримувати нормальний прибуток, лише виробляючи випуск, що дорівнює обсягу попиту на її продукцію. Результатом встановлення ціни на рівні «соціальної» є чистий виграш суспільного добробуту. Таким чином, досягається субоптимальний розподіл ресурсів, хоча ціна вище граничних витрат, втрати суспільного добробуту мінімізовані. Тим не менш багато проблем, пов’язані з ціноутворенням по граничним витратам, зберігають актуальність і для «соціальної ціни монополії». Це відноситься до асиметрії інформації про рівень витрат, що створюють стимул до підвищення звітного рівня витрат монополії.

Рис. 11.7. Соціальна ціна монополії

Крім того, цінове регулювання монополії передбачає, що виробник повинен не лише покрити власні витрати, але й отримати доход, що відповідає альтернативній цінності використання капіталу. Практично оцінка рівня нормальної дохідності для монополії дуже ускладнена. Досить складно визначити рівень ризику, що відповідає положенню монополії, і як наслідок, величину премії за ризик. Додаткові проблеми пов’язані з тим, що рівень господарського ризику монополії переважно залежить від здійснюваної державою політики.

Оскільки умови попиту та витрат характеризуються постійними змінами, ціна що регулюється також потребує постійного коригування. Чим більш невизначеними, і як наслідок, більш мінливими, є умови зовнішнього економічного середовища, тим частіше повинні проводитися подібні коригування. Проте чим частіше відбувається перегляд регульованої ціни, тим менше у фірми стимулів вводити технічні удосконалення, що здатні знизити витрати виробництва з тим, щоб виграти на різниці між рівнем ціни та рівнем реальних витрат. Обираючи періодичність перегляду регульованих цін, державні органи стикаються з дилемою: ефективність розміщення ресурсів або ефективність виробництва (чим менше інтервали між переглядами цін, тим у більшому ступені цінові важелі сприяють ефективному розміщенню ресурсів, але тим нижче стимули до ефективного управління рішенням та виробництва).

3. Ціна Рамсея для багатопродуктового монополіста.

Проблема вибору рівня ціни для багатопродуктової монополії дещо складніша. Принцип «другого кращого» потребує, щоб на усі товари, що виробляються, були встановлені ціни, які забезпечують максимізацію споживчого виграшу з відрахуванням витрат на виробництво продукції, - при цьому, таким чином, щоб монополії не мали збитків.

Визначення такого рівня цін описується наступною задачею. Припустимо, що монополіст виробляє товари з незалежним попитом (перехресна еластичність наближена до нуля). Обернені функції попиту на n товарів:

Р_i = Р_i (q_i), i = 1, 2,..., n.

Загальна виручка монопродуктової фірми становить:

TR (q₁₍q₂,..., q_n) = Σ Р_i (q_i)q_i, i = 1, 2,.., n, (11.1)

а функція витрат товарного набору:

ТС ( q₁, q₂,., q_n) = ТС (q_i). (11.2)

Мета держави – максимізувати виграш, обираючи відповідний обсяг випуску, за обмеження беззбитковості монополіста (збалансованого бюджету). Чистий суспільний виграш для кожного продукту визначається як різниця сукупного виграшу та обсягу витрат:

Метою державного ціноутворення є максимізація чистого виграшу для усіх продуктів, що виробляються фірмою-монополією.

(11.3)

за обмеження беззбитковості виробництва товарів Σ Р_i(q_i)q_i = ТС(q). Розв’язуючи задачу методом множника Лагранжа, отримуємо, що оптимальні ціни на продукт багатопродуктового монополіста задовольняють умову:

(11.4)

де МС_і – граничні витрати виробництва і-го товару;

Ed_i – показник цінової еластичності попиту на і-ий товар;

λ – множник Лагранжа.

Інакше кажучи, індекс Лернера, який показує рівень монопольної влади на кожному з ринків, що контролюється монополією, знаходиться у прямо пропорційній залежності від величини, оберненій ціновій еластичності попиту. Коефіцієнт пропорційності k = - λ / (1 + λ) однаковий для усіх товарів, які виробляє монополіст. Оптимальна ціна у найбільшому ступені перевищує граничні витрати на той продукт, попит на який найменш еластичний.

Інтуїтивно ціноутворення за Рамсею слідує логіці, за якою система цін тим краще, чим менше обсяг попиту на кожний товар з виробляємого монополією набору відхиляється від обсягу попиту, відповідного ціноутворенню за граничними витратами. За цією логікою дійсно найбільш суттєві відхилення ціни від граничних витрат можливі для товарів з найменшою ціновою еластичністю попиту. Однак тут державне ціноутворення наштовхується на міркування соціального характеру. Відомо, що у доходах малозабезпечених домогосподарств витрати на товари з нееластичним ринковим попитом займають велику долю, ніж у доходах домогосподарств з високим рівнем доходу. Як наслідок, ціноутворення за Рамсєю сприяє нерівності розподілу реальних доходів.