Лекція 1. Медіа критика: визначення понять

Екскурс в історію термінів «медіа» і «критика».

За підрахунками К.-Ж. Бертрана, у країнах із розвиненими демократичними традиціями застосовується майже 40 різних видів прямого та непрямого, формального та неформального ре­гулювання діяльності взагалі засобів масової інформації та окремих журналістів. Регулювання відбувається без прямого втручання держави.

Головні мотиви застосування подібних форм регулюва­ння – прагнення протидіяти жорсткому режи­мові правового регулювання праці журналістів і функціонува­ння мас-медіа, спонукати їх персонал дотримуватися високих професійно-етичних стандартів, не застосовуючи при цьому «каральних» засобів.

Для суспільства, яке сповідує демократичні цінності та ідеали, важливо сприяти підвищенню довіри громадян до преси, оскільки незалежна, авторитетна і впливова прес­а є архіважливим інститутом демократії. Одним із факто­рів неформального регулювання діяльності мас-медіа та журналістів виступає медіакритика (журналіст­ська критика ЗМІ).

Олександр Короченський – один із найперших дослідників цієї галузі журналістики на теренах пострадянського простору, декан факультету журналістики Білоруського державного університету – так визначив сутність медіакритики: «Медійна критика – це особлива галузь журналістики, яка покликана допомогти суспільству у пізнанні нових реалій і тенденцій у діяльності ЗМІ. Вона одночасно є і своєрідним способом рефлексії, самопізнання сучасної друкованої та електронної преси, і суспільним дзеркалом, завдання якого – відображати «блиск і ницістьь» засобів масової інформації, що опинилися у ринковому середовищі» [1, 8].

У англомовній літературі термін «media criticism» (медіакритика) застосовують для позначення: 1) наукового аналізу діяльності засобів масової інформації (фактично – це сегмент науки про журналістику й масової комунікації); 2) журналістської критики медійного контенту і проблематики функціонування ЗМІ в суспільстві.

За визначенням Ю. Голоднікової: «Медіакритика – галузь гуманітарного знання, що вивчає буття, культуру, еволюцію мас-медіа у площині людської взаємодії та людську взаємодію в контексті реальності, яку відбивають мас-медіа. Медіакритика виникає на межі таких наук, як соціологія, філософія, соціальна психологія, теорія масової комунікації, теорія журналістики, і стає міждисциплінарним комплексом теоретико-методологічних гіпотез, що претендують на різнобічне розуміння медій» [2]

Зарубіжні історики преси й теоретики характеризують медіакритику як цивілізаційний фактор, що сприяє нейтралізації та корекції негативних проявів у діяльності ЗМІ та їхній інформаційній взаємодії із суспільством – зокрема, тенденціях, породжених нерегульованим або недосить ефективно регульованим розвитком ринкових відносин у медійній сфері та надмірною комерціалізацією масово-інформаційної діяльності.

Медіакритика – це окрема сила, що покликала контролювати медіа суспільство та орієнтувати населення в інформаційному просторі не лише країни, а й світу. Адже часом розібратися у складних процесах, що відбуваються у сфері ЗМІ та інформації досить важко навіть досвідченим медійникам.

Як пише Б. Потятиник: «Медіакритику можна вважати важливим обмежувачем нестримного зростання потоків масової комунікації. Зростання, яке так часто є небезпечним для людської психіки й дестабілізуючим для ноосфери. Її можна було б назвати природною внутрішньою противагою, якщо тільки слово «природне» застосовне щодо світу медіа. У нашому розумінні, поява і функціонування медіакритики є проявом своєрідного ноосферного екобалансу чи нооценозу (за аналогією до біогеценозу)» [3, 253].

І. Михайлин у книзі «Журналістика як всесвіт. Вибрані медіа дослідження» розглядає медіакритику як невід’ємну сферу журналістики. Так само як і його львівський колега Б. Потяниник, він бачить основне завдання медіакритики у регулюванні інформаційного простору самими журналістами (медіакритиками): «Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбутню долю людства і свою включеність у управлінські процеси ним. Вона розуміє, що без її участі політичні, суспільні, екологічні та інші проблеми розв'язані бути не можуть. Але панує упевненість і в тому, що органи масової інформації, функціонуючи як комерційні підприємства, навряд чи спроможні добровільно відмовитися від своїх рекламних гонорарів або від нескінченного демонстрування низькопробних фільмів, які й далі будуть виховувати людей у дусі споживацтва, насилля та бездуховності. Журналістика буде й далі потурати людським слабкостям, що набагато вигідніше (економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу, самообмеження, екологічні проблеми» [3, 12].

Саме цим, на думку дослідника, і має займатися сучасна українська медіакритика в непростих умовах розвитку демократії. «У публічну свідомість прийшло розуміння того, що демократична держава й демократична журналістика мають спільні цілі — добробут суспільства, його гармонійний еволюційний (а не революційний) розвиток, відтак мусять діяти спільно» [3, 12].