Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






У світовому та вітчизняному інформаційному просторі






Якщо говорити про історію розвитку медіакритики, умовним етапом «протомедіакритики» прийнято вважати власне початок зародження масово-інформаційний видань у звичному для нас вигляді.

Варто згадати, наприклад, відомий сатиричний твір американського публіциста Марка Твена «Як я редагував сільськогосподарську газету». Врешті, чи не є це класичним прикладом медіакритичного тексту (у формі фейлетону) на тодішню ситуацію з медійними працівниками? Якби твір американцем був написаний сьогодні, то неодмінно потрапив би до змісту «Телекритики» у рубрику «Медіаграмотність»).

Історія виникнення медіакритики як форми пізнавальної та оцінної активності стосовно змісту мас-медій пов’язана з розквітом візуальних комунікацій у XX сторіччі й набула теоретичного наповнення, переважно завдяки роботам А. Базена, Р. Барта, Д. Белла, В. Беньяміна, Ж. Бодрійяра, М. Маклюєна, Р. Маркузе, Н. Лумана, Х. Ортеги-і-Гасета, Е. Тоффлера, М. Кастельса, У. Еко, Ю. Хабермаса та інших. Кожен із цих дослідників звертався до різних аспектів функціонування, сприйняття, еволюції медіаформ, але їх ідеї вплинули на загальнотеоретичні основи розуміння медій і концептуальне бачення ситуації постмодерну.

Цілеспрямовані дослідження масової комунікації привели до виникнення медіаекологічної школи. Її найбільші центри – Нью-Йорк і Торонто, а провідні ідеологи – Г. Інніс, М. Маклюєн і Н. Постмен.

Досвід американських журналістів у сфері медіакритики значно багатший російського й українського. В Америці достатньо багато структур, які спеціалізуються на медіамоніторингу й аналізі закономірностей розвитку ЗМІ. Скажімо, одна з найбільш авторитетних американських організацій, яка займається медіакритикою, у 1987 році почала видавати журнал «Extra!», що визнаний кращим у сфері медіакритики. Видання спеціалізується на дослідженні друкованої й електронної преси, публікує солідно аргументовані, аналітичні критичні аналізи з різноманітних проблем функціонування ЗМІ. «Extra!» має свою громадянську позицію, хоча утримується від різких оцінок, не моралізує, не проповідує, є політично незаангажованим часописом. Основним завданням журнал бачить відстоювання свободи слова та преси, ствердження дійсного реального плюралізму ідей і думок у мас-медіа. Його особливість у тому, що він не отримує ніяких грошей від реклами або будь-яких корпорацій. Існування часопису повністю залежить від читачів, від передплати. Такі незалежні видання потрібні і в Україні для формування аудиторії, яка буде контактувати із ЗМІ, стане активною в медійній сфері.

Досвід американських, і не лише американських, журналістів може бути корисним для створення нових комунікативних концепцій і сприяти удосконаленню редакційної і творчої практики українських журналістів.

 

В Україні критикою засобів масової інформації займалися ще І.Франко у «Зверненні до галицької української молодежі» [1, 46] або М. Шаповал у статті «Українська преса і громадянство» [2, 215].

Практика медіакритики має свою історію. Як уже говорилося, у радянські часи у виданнях різного територіального масштабу публікували огляди преси, іноді елементи огляду преси були наявні й у редакторській колонці. Тоді в Україні, як і на всій території Радянського Союзу найбільш інтенсивно функціонувала телевізійна критика, що мало доволі логічні причини. Як зазначає Б. Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?»: «Найпопулярніші медіа зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності та надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій жовтій пресі. А відколи телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього». Оскільки телебачення на початковому етапі розвитку розглядалося як новий вид мистецтва, у ранній телевізійній критиці панували мистецтвознавчі підходи.

Професор А. Москаленко висловив свого часу думку про необхідність виокремлення в журналістикознавстві дисципліни під назвою «журналістська критика». « Уся система ЗМІ, яка досліджує явища дійсності, – переконливо доводить він, – сама потребує дослідження, журналістської критики, перевірки тією дійсністю. Вивчаючи сучасну пресу, ми можемо відзначити дальше розширення й поглиблення її тематики, позбавлення від надмірного однобокого інтересу до окремих галузей за рахунок інших, відображення сьогоднішніх подій в історичній закономірності, зростаючу увагу до питань духовного формування сучасного покоління, відхід від поверховості, абстрактного моралізаторства, декларативності, нудної дидактичності».

У 1990-х роках у творах медіакритиків, наприклад, активно піднімалася проблема деграда­ції культурно-просвітницького компоненту медійного змісту — зокрема, витіснення із телеефіру в процесі «комерціалізації» ТБ просвітницьких передач і програм на теми культури. При цьому наводилися думки громадськості, у яких висловлювалося незадоволення звуженням культурного діапазону телебачення. Як результат такої значної роботи з’явився телеканал «Культура» в Росії. Це дало підстави українській інтелігенції, деяким парламентарям, громадським діячам педалювати це питання і в Україні. Зараз ми маємо змогу дивитися вітчизняний телеканал «Культура», маємо однойменний радіоканал, деякі канали окрім різноманітних шоу транслюють культур­но-просвітницькі програми.

Однак з розвитком журналістики, технологій та ідеологічного спрямування змінюється та об'єктивно виникає потреба критики не лише телевізійної, а й інших сфер функціонування засобів масової інформації. У тому числі – й потреба медіаосвіти.

Медіакритика розглядається зарубіжними теоретиками медіаосвіти як складова частина діяльності, націленої на освіту й розвиток особистості з допомогою і на матеріалі мас-медіа з метою формування культури спілкування зі ЗМІ, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння самостійно аналізувати, інтерпретувати й оцінювати медіатексти, а також володіти різними формами самовираження за допомогою медійної техніки.

При цьому поняттю «медіакритика» надається більш широкий зміст: воно охоплює не лише підготовку критико-журналістських публікацій, а й передусім вироблений у ході освітнього процесу критичний розбір змісту медійних текстів і діяльності медійних організацій. Окрім періодичної преси, телебачення, радіомовлення та мережевої преси, теоретики медіаосвіти включають у число мас-медіа також кіно та відео, унаслідок чого під медіакритикою починають розуміти не лише критику ЗМІ, а й кінокритику.

Сьогодні гостро необхідним є теоретичне дослідження журналістської медіакритики, вивчення її розвитку у новітній Україні й ролі у доволі складних суспільно-політичних та економічних умовах. Усе це впевнено веде до формування нових незалежних українських засобів масової інформації.

Разом із тим під впливом деяких політичних, а також економічних чинників, значна частина українських засобів масової інформації виявилася залежною від політичних та економічних спонсорів значно більшою мірою, ніж від реципієнтської аудиторії. Мас-медіа втрачають характер суспільного форуму, відмовляючись представляти усе різноманіття наявних у суспільстві поглядів, ідей і позицій, заохочувати громадян до активної участі в соціальному управлінні. Сьогодні неозброєним оком видно, як кількість активних функцій журналістики зменшується.

Незадоволення значної кількості українців фактом зміни суспільної ролі мас-медіа проявляється як у падінні довіри до друкованих і електронних засобів масової інформації, які на початку 1990-х років були одними з вищих моральних авторитетів не лише для українців, а й усіх мешканців колишнього Радянського Союзу [29, 7], так і у збільшенні підтримки ідеї поновлення цензури.

У 1990-ті роки активізувався розпочатий іще в роки перебудови процес перегляду уявлень про характер зв’язку засобів масової інформації з аудиторією та суспільством взагалі, про їхню редакційну політику, про жанрові форми, тематичний спектр і стиль медійних творів, характер їхньої презентації у ЗМІ, про схеми керування друкованою та електронною пресою, їх фінансування.

Соціально-політичні та економічні зміни пострадянського періоду разом із розвитком новітніх форм масової комунікації породили об’єктивну необхідність у радикальному оновленні підходів до критико-журналістського аналізу, інтерпретації та оцінки явищ і процесів у медійній сфері.

Наталка Габор пише: «Суттєво змінились і засоби передачі інформації, саме вони частково спровокували зміни контенту, специфіку роботи над текстами, і, відповідно, вимагають від науковців як дослідження цих змін, які відбуваються у світі медій, так і нових методів осмислення».

Доволі значний вклад у дослідження медіакритики як галузі журналістської творчості внесли й практики, що піднімають це питання на сторінках «Телекритики» та «Медіакритики» – Н. Лігачова, О. Довженко, С. Тримбач та багато інших. Як правило, у своїх виступах вони намагаються дати відповіді на питання: що таке українська медіакритика, що має бути її предметом, критерії для об’єктивного аналізу програм, яким чином можна підвищити ефективність теле- та взагалі медіакритики тощо.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал