СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Рубіж ХІХ і XX ст. характерний в Україні завершенням про­мислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою).

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних га­лузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації. На початку сторіччя вирос­тають могутні синдикати " Продвагон" (1901), " Продамет" (1902), " Трубопродажа" (1902), " Гвоздь" (1903) (однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, мо­нополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин).

Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатст­ва, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри­нок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промис­ловість Російської імперії припадає саме на Україну.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів (якщо Південь Укра­їни досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурх­ливо розвивав промислове виробництво, то південно-захід­ний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сек­тор).

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисло­вості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залі­зорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукро­вої. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії (саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну у цей час припада­ло 20, 2% усієї продукції машинобудування та металообробної про­мисловості Росії).

Характерною рисою розвитку української промисловості бу­ла її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Укра­їні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видо­бутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імпе­рії. Незважаючи на те, що на її території був зосе­реджений величезний промисловий потенціал, вона все ж зали­шалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувало­ся понад 32 тис. поміщицьких господарств.

У пореформений період інтен­сивно розгорнувся процес майнової диференціації селянства.

Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищу­ючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив інозем­ного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, ви­ші від загальноімперських темпи розвитку, перетворення Украї­ни на один з головних прк омислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком дії міс­цевих чинників.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянс­тва; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проб­лема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилю­вали соціальну напругу, вели до загострення соціальних про­тиріч.