РЕВОЛЮЦІЙНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Початок XX ст. в історії України харак­теризується загальним революційним піднесенням, що було викликане го­стрими класовими протиріччями, націо­нальним гнобленням, політичним безправ'ям населення.

Ситуацію загострила загально­економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії і ЇЇ поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

Ø активізувався робітничий рух, пере­йшовши від економічної до політичної бо­ротьби;

Ø посилився селянський рух, для приду­шення якого досить часто використовували війська;

Ø зросла активність студентської і учнів­ської молоді, яка протестувала проти обме­жень її прав, виступала за соціальну спра­ведливість. У1901 р. за участь у студент­ському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львів­ського університету, які вимагали відкриття українського університету;

Ø посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за про­ведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місце­вого самоуправління. Земці-ліберали ви­магали надання політичних свобод, лік­відації кріпосницьких пережитків, скли­кання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-ви­звольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Над­дніпрянщині:

Ø тут активізувалися діяльність полі­тичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організацій­ної діяльності партій Наддніпрянської Укра­їни. Так, у Львові знаходилася партійна дру­карня Революційної української партії, було видано роботу М. Махновського " Само­стійна Україна;

Ø діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство " Просвіта" мало 78 філій, 2944 чи/палень, курси для неписьменних. Кращі твори украї­нської літератури друкувалися па сто­рінках редагованого М.Грушевським та ].Франком журналу " Літературно-науковий вісник". Упродовж 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;

Ø зростала кількість українських пред­ставників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

Ø розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації " Сокіл", " Січ", які роз­тали в української молоді почуття патрі­отизму, схильність до дисципліни, знань;

Ø широкого розмаху набув кооператив­ний рух, спрямований па економічне відро­дження селянства, на виховання його націо­нальної самосвідомості. Розвитку коопе­ративного руху сприяли " Просвіта" та уніатська церква.

У Наддніпрянській Україні національ­но-визвольний рух проявився в:

· процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій

РУП, утворена в 1900р., розкололася і дала початок трьом партіям ( Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М. Міхновським. З націо­налістичних позицій під лозунгом " Украї­на для українців" виступала за утворення незалежної української держави. Орієнту­валася на національну інтелігенцію; Українській соціал-демократичній спілці на чолі з М. Меленевським. Займали марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робіт­ників України незалежно від їх національ­ності, У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП; Українській соціал-демократичній ро­бітничій парт» (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагну­ла поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вима­гала автономії для України).

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії - Українська радикальна партія (Б.ГрІнченкО, С.Єфремов) та Українська демократична партій (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги - конститу­ційна монархія, земельні реформи, автоно­мія України в складі Росії.

· Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української ін­телігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття па­м'ятника І. Котляревському у Полтаві в 1903р., куди з'їхалися тисячі представни­ків, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ус році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) - політичний діяч, публі­цист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацького стар­шинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридич­ному факультеті Петербурзького університету, з якого виключе­ний за участь а українській демонстрації 1305. У 1905 член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції у 1908 виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915, У 1917 жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. В березні 1918 виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 — у Швейцарії. З 1922 мешкав у Львові, де був одним ІЗ засновників Української партії національної роботи і редактором її друковано­го органу " Заграва" (1923-1924). У 1939 заарештований і ув'яз­нений в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Ні­меччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис " Батави" (1940—1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 — у Парижі, в 1946 переїхав до Великої Британії. З 1947 в еміграції в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. У своїх працях, найгрунтовнішими з яких є " Модерне москвофільс­тво" (1913), “Історія розвитку української державної ідеї" (1917), " Підстави нашої політики" (1921), " Націоналізм" (1926), " Де шукати наших традицій" (1938), " Московська отрута", " Росія чи Євро­па" (Т955), " Клич доби" (1968), виклав засади укра­їнського націоналізму.

Міхновський Микола Іванович (1873-1924) - діяч національ­но-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Нав­чався на правничому факультеті Київського університету. В сту­дентські роки був одним з ініціаторів створення таємного " Брат­ства тарасівцїв" (1891). Працюючи адвокатом, виступав на полі­тичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура " Самостійна Україна" (1900} стала програмою Револю­ційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної у 1901—1902 Української на­родної партії, для якої написав " Десять заповідей" та " Програ­му", що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 — ініціатор створення українського на­ціонального війська. Під час гетьманщини зблизився з Українсь­кою демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення біль­шовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 був знайдений повішеним у власному саду.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового харак­теру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організовани­ми. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії Ук­раїни в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масови­ми і впливовими були загальноросійські партії.

§ Російська соціал-демократична пар­тія (РСДРП) - виникла в 1898р. у /903р. розкололася на більшовиків і меншовиків.

Стояла на позиціях ортодоксального марк­сизму, визнання керівної ролі пролетаріа­ту в революції та диктатури пролетаріа­ту. Партія діяла серед російських і зруси­фікованих українських робітників;

§ Партія соціалістів-революціонерів (есери) - утворилася на рубежі 1899-1900рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;

§ Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905р., виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурно­го розвитку для всіх національностей;

§ " Союз 17 жовтня" (октябристи) - утворилася в жовтні 1905 р., виступала за збереження царської влади, єдину і непо­дільну Росію;

§ " Союз руського народу" - чорносо­тенна організація, виникла в 1905р., стояла на позиціях націонал-шовіпізму, проголошу­вала боротьбу з євреями і іншими націо­нальними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної авто­номії для національних окраїн імперії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широ­кий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характер­ною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українсько­му русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські лібе­рали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та лібе­рального напрямів.