Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Навколо Центральної Ради
6 – 8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний кон грес, який надав Центральній Ралі повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада, 118 осіб), обрав президентом України М. С. Грушевського, одностайно висловився за національно-територіальну автономію України. Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та Всеукраїнського селянського з'їздів, багатьох інших з'їздів, зборів та мітингів демократичних сил.
Влітку 1917 р. до ЦР входило 822 члени, з яких 180 представляли неукраїнські партії (10 більшовиків). 10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.
15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. До уряду увійшли С. Петлюра (секретар військових справ), Б. Мартос (секретар земельних справ), В. Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним. Винниченко Володимир Кирилович (1880—Ю51) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався у Київському університеті. Був членом РУП, потім УСДРП, з 1907 — член її ЦК. З 1903 — на професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор " Робітничої газети", член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 передала Тимчасовому урядові вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29—30 червня 1917. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, в т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У 1919 організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1 920 повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на батьківщину, але дозволу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору " Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)". На I Всеукраїнському військовому з’їзді було прийнято постанову про організацію армії – підрозділів Вільного козацтва (почесний отаман – генерал П. Скоропадський). Та значна частина ЦР не розуміла значення організації української армії: зокрема, В. Винниченко вважав, що “ не своєї армії нам... всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”. Проукраїнські 16 дивізій не були зняті вчасно з фронту. Пізніше при спробі пробитися в Україну вони були розгромлені більшовиками. І навіть коли більшовицькі війська рушили на Україну, М. Грушевський і В. Винниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, запропонованого у розпорядження ЦР генералом П. Скоропадським.
|