Модуль №1 2 страница

4. Вийшовши на перше місце у світі за рівнем економічного розвитку і перетворившись у велику світову державу, Сполучені Штат претендували на гегемонію в Західній півкулі. У першу чергу Вашингтон спрямував погляд на сусідню Центральну Америку і Карибский басейн як зону своїх безпосередніх геополітичних інтересів. США ринулися не тільки підпорядкувати країни цього субрегіону економічно, але і поширити на них політичний вплив і забезпечити тут свою військову присутність. Територіальна близькість, слабість і незахищенність розташованих тут невеличких держав, полегшували здійснення подібних планів.
Для обгрунтування своєї експансії в Латинської Америці Вашингтон використовував доктрину Монро, проголошену президентом США Монро ще 2 грудня 1823 р. У ній затверджувалося, що США “мають намір розглядати в якості ворожих акцій будь-які спроби європейських держав здійснити політичне або інше втручання в справи країн Американського континенту”.
У результаті експансіоністської політики США напередодні першої світової війни міцно домінували в економіці Панами, Домініканської Республіки, Гаїті, Куби і Нікарагуа.
США виношували плани створення спілки американських держав під своїм верховенством. З цією ціллю використовувалися ідеї “панамериканізму”, “континентальної солідарності”, “спільності долей” США і Латинської Америки. У 1889-1890 р. у Вашингтонові відбулася I Міжнародна конференція американських держав за участю США і латиноамериканських республік. США покладали на її великі надії. Але ідея панамериканської спілки була зустрінута насторожено латиноамериканськими державами. Було створено лише Комерційне бюро американських республік із функціями взаємного обміну торгово-економічною інформацією. IV Межамериканская конференція (Буенос-Айрес, 1910 р.) перейменувала Міжнародне бюро в Панамериканську спілку, але відхилила пропозицію США визнати доктрину Монро основним принципом зовнішньої політики американських держав.
Великий вплив на суспільно-політичний і культурний розвиток країн регіону зробили особливості формування латиноамериканських націй, що явилися продуктом змішання індійського населення з європейськими прибулцями і вихідцями з Африки. Нації укладалися з різнорідних расово-етнічних компонентів відповідно соціально-економічної і територіально-державної спільності. У ряді випадків ці процеси на початку XX в. ще не завершилися. Наприклад, не склалося єдиної нації з індійської і креольської частини населення в Перу. Продовжувалася імміграція з Європи. Вихідці з Європи і їхніх нащадків склали переважну більшість жителів Аргентини, Уругвая і Коста-Рики, більш половини бразильців і кубинців. Серед нащадків європейців переважали особи іспанського (у Бразилії - португальського) походження. Чимало було прибулих наприкінці XIX-початку XX в. іммігрантів з Італії (Аргентина, Уругвай), із слов'янських країн і Німеччини (Аргентина, Бразилія, Чилі). Індіанці і метиси залишалися основним населенням Парагваю, Гватемали, країн Андского нагір'я - Болівії, Перу й Еквадору. Метиси - нащадки європейців, що змішалися, і індіанців - переважали в Мексиці, Чилі, Венесуелі і Колумбії, у більшості центральноамериканських республік. Негри і мулати стали основним населенням колоніальних володінь Великобританії і Франції в Карибському басейні, а також Гаїті і Домініканської Республіки. З негрів і мулатів складалося більш третини населення Бразилії і Куби. У Карибському басейні були вихідці з Індії (Британська Гвіана, Суринам, Трінідад і Тобаго) і Китаю.
Взаємодія різних традицій, культур, звичаїв, психологічних складів - індійських, негритянських, європейських (в основному південної романо-иберийской гілці європейської цивілізації) дало своєрідний этнокультурный сплав. Латиноамериканців відрізняла властива многим південним народам темпераментність, схильність до яскравих, емоційних проявів життя. Це відбивалося й у суспільно-політичній боротьбі, що носила бурхливий характер, тим більше в умовах широкого спектра глибоких соціальних і економічних протиріч, соціальної нестабільності, наявності маси розореного, неустроенного, знедоленого населення, то готового до бунтарства і революційних спалахів, то впадающего в розпач і пасивність або устремляющегося за реформістськими або консервативно-реакційними діячами.
Характерною рисою соціально-політичного життя латиноамериканських республік була живучість патриархально-патер-налистских, каудильистских (від слова “каудильо” - керманич) традицій, клановости, що сформувалися в епоху колоніалізму, провінційної замкнутості і цивільних війн XIX в. Вихідним їхнім моментом є превалирование “вертикальних” соціальних зв'язків між “хазяїном”, “патроном”, “керманичем” і подчиненной йому масою, або “клиентелой”, над “горизонтальними” класовими і соціальними зв'язками. Суть таких “вертикальних” зв'язків - у зімкненні того або іншого кола осіб навколо сильної, впливової особистості в надії вибитися наверх слідом за цією особистістю на правах його найближчої опори в конкуренції з іншими аналогічними “кланами”. Такий шлях у повсякденному житті виглядав найбільше доступним і реальним. І відповідно в політичній боротьбі, у народних прямуваннях маси об'єднувалися не стільки навколо конкретних політичних і ідеологічних платформ, скільки навколо лідерів, що у їхніх очах представали яскравими, вольовими, “харизматичними” особистостями, спроможними захопити за собою, домогтися перемоги і влади і забезпечити потім поверх сподівання своїх послідовників. На перший план виходили особисті якості лідера, його уміння уловити психологію, настрої мас, “юрби”, стати перед ними “своїм”, близьким їм, воздействуя не стільки на здоровий розум, скільки на емоції і почуття, на підсвідомість. “Сильні особистості” підтверджували свою авторитарну владу в політичних рухах, партіях, у державі, часто спираючись на власну збройну силу і політичну клиентелу. Вони претендували на роль верховних “керманичів”, “батьків” нації, народу. Маси неписьменного або малограмотного населення, особливо поза значними економічними і культурними центрами, не могли ще скласти власне “цивільне товариство” і соціальну базу для представницької демократії. У більшості випадків латиноамериканські держави були республіками скоріше тільки за назвою. На ділі нерідко республіканський і конституційний фасад прикривав авторитарні і диктаторські режими або узкоэлитарные “демократії”, із відчуженістю основних мас населення від реальної участі в політичному житті.
У ряді районів Латинської Америки з компактним індійським населенням аж до новітнього часу збереглися значні елементи індійського традиційного суспільства, общинного ладу особливо на територіях, мало порушених сучасної |цивілізацією (насамперед у басейні Амазонки, де дотепер навіть ще є племена, що живуть у кам'яному віці). Серед індійського населення були сильні колективістські, общинні традиції солідарності, спільної діяльності і взаємодопомоги, неприяйняття цінностей і економічних підвалин західного суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму і підприємництва. Общинні традиції афро-азіатського типу збереглися в деяких менше розвитих країнах із переваженням вихідців з Африки й Азії (Британська Гвіана, Гаїті).
Ще одною важливою особливістю Латинської Америки явилася помітна роль у громадському житті католицької церкви. Тут мешкає майже половина католиків усього світу. Католицька церква була активним учасником колонізації і формування колоніального товариства. Пізніше імміграція з Європи також йшла в. основному з католицьких країн. Католицька церква мала в регіоні широку, розгалужену організацію, контролювала тисячі навчальних закладів. Вона зіграла величезну роль у розвитку просвітництва і культури, у християнізації і прилученні до цінностей європейської цивілізації індійського населення. Через церковні приходи й общини католицизм поширив свій вплив на 90 % населення Латинської Америки, воздействуя на його соціальне поводження. Традиції католицизму укоренилися на місцевому грунті і стали частиною національної самосвідомості латиноамериканських народів, їх духовного, Культурного і громадського життя. На ці традиції спиралися консервативні партії і плини, що часто блокувалися з церковною ієрархією. Але до християнської ідеології апелювали і патріотичні, визвольні плини, народні прямування. У англомовних колоніях Карибського басейну взяла гору протестантська християнська церква, що не одержала помітного поширення в романізованих країнах регіону.
Особливості історичного розвитку Латинської Америки призвели до тому, що вона стала до XX в. осередком широкого діапазону протиріч, що переплітаються, властивих власне капіталістичному товариству, у тому числі між передовими капіталістичними формами і консервативними структурами, особливо в аграрному секторі, протиріч між олігархічною буржуазно-поміщицькою верхівкою товариства й інших прошарків населення. До цього добавлялися регіональні, етнічні протиріччя, проблеми політичного устрою. Звідси неоднозначність і калейдо-скопичность соціально-політичних процесів, що не завжди можуть бути пояснені за аналогією з країнами Європи і Північної Америки.
Історія Латинської Америки була наповнена боротьбою прихильників консервативної, реформістської і революційної альтернатив суспільного розвитку. У ході їхні протиборства зштовхувалися і взаємодіяли інтереси різноманітних класів і прошарків населення, політичних партій, йшли пошуки рішення гострих економічних, соціальних і політичних проблем. У різні періоди й у різних країнах ці процеси протікали неоднаково, буяли різкими поворотами і змінами в співвідношенні сил.
Найбільшим соціально-політичним потрясінням в історії Латинської Америки на рубежі нового і новітнього часу явилася Мексиканська революція 1910-1917 р., що зробила вирішальний вплив на всю наступну історію однієї з головних країн регіону. Революція втягнула у свою орбіту, у збройну боротьбу за демократичні і соціальні перетворення мільйонні маси, селян і батраків, інших прошарків населення. Сім років у країні бушувала народна революційна війна. У результаті була прийнята демократична конституція 5 лютого 1917 р., що обіцяла глибоку аграрну реформу, передове трудове законодавство, захист національних багатств і суверенітету країни.
Мексиканська революція 1910-1917 р. поставила на порядок денний пекучі питання, боротьба за рішення яких визначила основний зміст новітньої історії як Мексики, так і Латинської Америки в цілому. Це була насамперед боротьба проти диктаторських режимів, проти політичного панування элитарно-олигархической верхівки імущих класів, за демократичні перетворення, за створення правової конституційної держави, заснованого на цивільних свободах для широких мас населення.
Це боротьба проти проявів імперіалістичної й інтервенціоністської політики з боку головних світових держав, насамперед США, проти привілеїв іноземних компаній, у захист національного суверенітету, за розвиток національної економіки і подолання відсталості, периферійного, залежного положення у світовій економіці.
Протягом XX ст. вироблялася модель, що одержала в міжнародній економічній літературі назву Північ-Південь, де латиноамериканські, так само як і азіатські й африканські, країни сформували зону відсталості, базу сировини і трудових ресурсів, ринку промислових товарів, зроблених у розвитих країнах капіталізму. Ця модель в основних рисах сформувалася до кінця 20-х років, коли економічна криза 1929-1933 р. показала, як міцно прив'язана Латинська Америка до світової капіталістичної системи.
Період 1918-1939 (або до 1945) рр. характеризується посиленням революційного руху, утворенням комуністичних і робочих партій, включення континенту в сферу відкритої сутички сил фашистської та комуністичної реакції, початком процесу індустріалізації.
Період 1939/1945-1959 р. - час, коли країни Латинської Америки були зайняті пошуками моделей економічного і соціально-політичного розвитку за трьома головними напрямками: модернізовані правоавторитарні режими, націонал-реформістські варіанти і революційно-комуністичні спроби, що увінчалися перемогою Кубинської революції.
З 1959 р. починається етап втягнення латиноамериканського регіону до театру холодної війни та протистояння двох світів, відзначений виникненням однієї з прокомуністичних країн Західної півкулі - Соціалістичної республіки Куба. З виникненням національних держав порушується старий плин історії. Тепер він набуває полівариантності.

5. Філософські проблеми історії є однією з центральних тем філософії. Філософія історії є особливий підхід до історичного матеріалу, коли саме зміст всієї цілісності історичного процесу стає предметом специфически філософського погляду і тлумачення.
Як природно-історичний закономірний процес людська історія об'єктивна, але вона не існує крім людей, їхньої волі і свідомості. Люди самі творять історію, але не по своїй сваволі, а згідно історично сформованим умовам і обставинам. Це значить, що кожне нове покоління людей, вступаючи в життя, не вибирає собі об'єктивних умов життя і діяльності, але приймає їх як щось дане, від волі і свідомості які від неї не залежать. Матеріальні і духовні умови життя являють собою объективовані результати діяльності попередніх поколінь. Таким чином, історія визначає діяльність людей і одночасно визначається їхньою діяльністю. Людство намагається осягнути свою історію, осмислити свої історичні долі і шляхи розвитку.
Проблема філософії історії Латинської Америки виступає насамперед як проблема пошуків латиноамериканцем своєї культурно-історичної автентичності. Проблема культурної автентичності людини Латинської Америки - означає не протиставлення себе світу, але, навпаки, пошук власного місця в багатоєдиному світі, пошук можливих шляхів рівноправного спілкування з іншими людьми, народами, культурами.
Виняткову своєрідність тієї частини земної частини, що біля п'ятьох сторіч тому була відкрита Колумбом, визначили два чинники. Завойована Іспанією і Португалією, Латинська Америка стала першим у новій історії плацдармом колоніального захоплення і панування. Слідом за скоренням корінних індійських народів вона стала також плацдармом взаємодії двох етнічних елементів - аборигенного і європейського, до яких згодом приєднався третій, африканський елемент - негри, привезені на континент у якості рабів. “Найвидатніша в планетарному масштабі метисація населення, яка відбулася на Американському континенті, за висловом латиноамериканського філософа Леопольдо Сеа, стала джерелом історико-культурної своєрідністі різноманітних проблем, які взяли в облогу Латинську Америку.
Історія європейського колоніалізму знає чимало прикладів політичного й економічного панування, що накладало свій відбиток на долі скорених народів, їхній спосіб життя. Але в жодній частині земної протоки трансплантація матеріальної і духовної культури завойовників не мала настільки глибоких наслідків, які б призвели до настільки оригінальної взаємодії, а потім і синтезу різних этнокультурных початків, як в Латинській Америці.
Зрозуміло, латиноамериканський субконтинент не був вільний і від расових забобонів, але процеси взаємопроникнення різнорідних этносоциальных груп тут протікали і протікають незрівнянно швидше, ніж у суспільствах Старого Світу.
Від колонізаторів народи Латинської Америки одержали мову і релігію. Вся конкиста Нового Світу розглядалася завойовниками як виконання божественної місії прилучення поганського населення до християнства. Саме тому одну з найважливіших духовних передумов процесу метисації варто шукати в католицькій традиції, її своєрідному універсалізмі, який наполягав на тому, що в рамках “єдиної, святої, всесвітньої й апостольської церкви” етнічні поділи між людьми є річчю малозначною. Так чи інакше своєрідний католицький універсалізм, нехай навіть у його жорсткому іберійському варіанті, у деякому змісті сприяв інтеграції етносів і почасти перешкодив кастовому окостенінню латиноамериканських суспільств.
Периферійність, маргинальність - так у цілому характеризується положення Латинської Америки в XIX в. Ліквідація колоніального панування, що розірвала коло ізоляції, у якому перебували протягом трьох сторіч американські колонії, означала прилучення їхніх народів до світового історичного процесу. Але до реального здобуття незалежності належало їм пройти ще довгий шлях - шлях перетворення з об'єкта історичного процесу в його суб'єкта. Внутрішній прогрес країн Нового Світу, які звільнилися, гальмувався незжитим вантажем колоніальних, феодальних, станових пережитків, а на міжнародній арені їм уже заздалегідь була приготовлена роль аграрно-сировинного придатку головних капіталістичних країн.
Взаємодія обох чинників втянула Латинську Америку в нову форму залежності - напівколоніальну. Обумовлена цілим комплексом політико-економічних і культурно-історичних чинників, ця ситуація і стала предметом настійних і болісних роздумів філософів і письменників Латинської Америки минулого сторіччя. Самовизначитися в часі і просторі, осмислити власний історичний досвід і одночасно своє місце у світі, у який Латинська Америка ввійшла, здавалося б, приречена на периферийность - така була їхня задача.
Будівництво майбутнього мислилося насамперед як викорінювання спадщини колоніалізму і його ідейної системи - іспанізму. Головним інструментом цього процесу рекомендувалася опора на досвід передових країн Заходу як в області їхніх практичних досягнень, так і в області передових філософських ідей. Але ця тенденція так званого европеїзму відразу ж виявила небезпеку, що таїлася в ній: у своєму крайньому вираженні вона вела до повного заперечення власного грунту, власних традицій і в той же час - до некритичного сприйняття всього чужого.
Хосе Марта формулою “наша Америка” висунув на перший план ідею латиноамериканської єдності, особливо актуальну в момент перетворення США в імперіалістичну державу котра самим безпосереднім чином загрожувала республікам Південної Америки. На рубежі XIX і XX вв. у суспільній думці Латинської Америки виникнула антитеза двох Америк, що відображала цілком конкретні реальні факти експансії наростаючих імперіалістичних сил, США в країни Латинської Америки. Уругвайський філософ Хосе Энрике Родо вишикував антитезу двох Америк як протистояння духовного багатства і культурної єдності Латинської Америки, що сягає іспано-католицької традиції, і меркантилистской егоїстичної моралі англосаксонскої нації. У цьому ідеалістичному ключі він і розглядав протистояння двох цивілізацій. Мексиканський же філософ Хосе Васконселос, апелюючи до іспанських коренів змішаних націй Латинської Америки, вбачав у факті їхній метисности запоруку особливої місії, так званої “космічної раси”, що утворилася тут у ході історії.
Друга половина XX в. відчинила нові перспективи для пошуків автентичності не тільки народам Латинської Америки, але й іншим країнам, що звільнилися від колоніального панування. І як завжди в умовах найглибших культурно-історичних трансформацій, людині було необхідно знайти свій внутрішній стрижень, внутрішню опору, “знаходити себе” - у противагу минулому, яке нині сприймається як “сторіччя самотності”, тінь якого лягає і на сьогодення і на майбутнє.
Вихід проблеми “самоздобуття” на авансцену історії сам по собі став потужним і добродчинним стимулом для розвитку самосвідомості і культури. Але часом цей стимул може мати і сумні витрати, якщо робиться занадто великий наголос на індивідуальну або національну самобутність. У таких-то умовах і відбувається підміна законних пошуків національної автентичності (хто є я?) претензіями на абсолютизацию національної своірідністі (я, тільки я!).
Сьогодні ми є свідками того, як Латинська Америка, яка сторіччями перебувала в стороні від магістральних історико-культурних процесів, виходить на авансцену світових подій. Історію середини XX сторіччя вже неможливо уявити без таких фігур, як Фидель Кастро, Че Гевара, Сальвадор Альенде, Пабло Неруда, Габриэль Гарсиа Маркес та Аугусто Піночет. Збагачуючи новаторськими відкриттями суспільну практику і культуру всього сучасного людства, історична і художня творчість видатних латиноамериканців залишається глибоко укоріненим у їхній власній дійсності. Цей феномен, уже привернув увагу вчених і філософів багатьох країн світу, сьогодні набуває особливої актуальності. За ним стоїть багатовіковий історичний і духовний досвід народів величезного регіону.

· НЕ.1.1 ДРЕВНІ ІНДІАНСЬКІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

1. Теорії появи людини на Американському континенті.
2. Первісні люди нового світу.
3. Доколумбові цивілізації Мезоамерики.
4. Доколумбові цивілізації Південної Америки напередодні європейської колоніальної експансії.

1. Головне значення відкриття Колумбом Нового світу було в тому, що воно поклало кінець ізоляції Америки. Після 1492 року з кожним десятиліттям зв'язки між Європою і Новим світом усе більше зміцнювалися. До 1492 року Америка, була своєрідною «таємною лабораторією культури». Численні культури американського континенту протягом сторіч розвивалися поза будь-яким зв'язком із європейською цивілізацією. Лише окремі індійські каное досягали іноді Старого світу, коли їх відносило море і прибивало до європейських берегів, але про походження цих «літаючих блюдець» ніхто тоді не здогадувався.
Зародження американської цивілізації. Коли ж зародилася ця цивілізація Нового світу? З самого дня повернення Колумба європейці ламали голову над цим питанням, будуючи самі різноманітні припущення. А для того часу питання це здавалося воістину складним. Всі людські раси були вже названі в «святому писанні», тому філософи шістнадцятого сторіччя задавалися питанням, чи є взагалі індіанець людиною, і якщо так, то чи є в нього душа. Історія довела, що індіанці були людьми. У нашу, більш передову епоху ми, щоб відповісти на запитання про походження цивілізації, можемо скористатися даними різноманітних наук, таких, як антропологія, археологія, геологія, і вдатися до допомоги різноманітних методів, починаючи з підрахунку кільців на зрізаних стовбурах дерев і закінчуючи застосуванням ізотопу вуглецю-14. Правда, від встановлення точної дати вчені поки утримуються: вони просто говорять, що людина з'явилася в Новому світі давно - від 4 до 100 тисяч років тому. Більшість учених сходиться на тому, що період появи людини в Америці відділений від сучасності 10-25 тисячами років.
Вчені, які захищають теорію порівняно недавньої появи людини в Америці, менше 10 тисяч років тому, вказують у підтвердження своєї точки зору на відсутність археологічних «знахідок», що могли б послужити точним доказом віку американської людини. Але вчені, які вважають, що аборигени Америки мають більш давню історію, приблизно 25 тисяч років, висувають в обгрунтування своєї думки докази, засновані на догадках. Одним із таких доказів є надзвичайна розмаїтість індійських мов, що одержали розвиток на обох континентах Америки. Справді, нараховується 160 лінгвістичних сімей і 1200 діалектів, причому дотепер із певністю не доведено, що яка-небудь із цих мов має хоча б найменшу спорідненість із європейськими або східними мовами. Крім того, число цих мов більше, ніж можна нарахувати в будь-який іншій частині світу. Очевидно, що для розвитку такої великої кількості мов потрібен був дуже великий проміжок часу.
До того ж американські індіанці виявляють більшу розмаїтість етнічних рис, ніж уся європейська раса. Деякі авторитетні вчені стверджують, що для розвитку настільки широкої диференціації навряд чи вистачило б навіть 25 тисяч років. Уражає факт, що американська людина вирощувала більше різних уживаних у їжу рослин, ніж усі люди на землі, разом узяті. Ясно, що, якщо ми врахуємо, який значний час продовжувалася епоха верхнього палеоліту, коли людина ще не займалася землеробством, і те, що неолітична епоха, коли почали культивувати рослини, тривала ще довше, ми повинні припустити, щоб землеробство досягло такого високого розвитку, яке спостерігаємо в основних районах поселення американських індіанців, повинний був пройти надзвичайно тривалий період часу. Деякі вважають також, що, оскільки спочатку до Нового світу емігрували зі Сходу, очевидно, лише невеличкі групи людей, потрібний був довгі столітя для того, щоб до 1492 року їхня чисельність виросла до 8-30 мільйонів чоловік, якою вона була тоді за приблизними даними, і щоб вони могли поступово розселитися по обох континентах - від Берингової до Магелланової протоки, тобто на просторі протяжністю біля 17 тисяч кілометрів.

2. Складність встановлення скільки-небудь точної дати появи перших людей в Америці є складною - з огляду на велику чисельність населення обох континентів та відсутності людських останків, що були б знайдені разом із вимершими тваринними, вік яких можна встановити. До 1927 року було зроблено десятки відкриттів, досить точно установивших існування древньої людини в Новому світі. Перша така знахідка належить одному німецькому вченому і була зроблена ним у 1838 році в печері Лагоа-Санта, у штаті Минас-Жераио (Бразилія). Це були кістки долихоцефальної людини і її череп із великими надбрівними дугами, похований серед кісток вимерлих тварин. Неподалік від Лагоа-Санта, також в одній з печер, були знайдені потім інші людські останки - можливо, ще більш древнього періоду; згодом нові знахідки були зроблені в Еквадорі й у печерах на берегах Магелланової протоки.
Фолсомська людина. Проте найважливіше відкриття, що дало позитивні докази того, що людина існувала в той самий час із зниклими тепер тваринними, було зроблено у Фолсомі (штат Нью-Мексико) у 1927 році. Один археолог знайшов тут наконечник списа, що застряг у ребрах бізона. Чудова оздоба наконечника свідчила про те, що люди мали тут вже тривалу попередню історію, і дозволила ученим, що опирались також і на інші дані, визначити вік фолсомської людини в 13-25 тисяч років, тобто віднести його до пізнішої палеолітичної епохи.
Доіндійські групи. За цими останками людей було встановлено також, що індіанцям, якщо ми будемо позначати цим терміном мігрантів, які характеризуються головою монголоїдів, передувала раса довгоголових людей. Це були більш ранні прибулці, а індіанці з'явилися пізніше. Деякі вважають, що індіанці прийшли в Америку в першому тисячоріччі до нашої ери. Таким чином, у передісторії ранньої людини в Америці є прогалина в декілька тисяч років. Передісторія людей, яких ми називаємо індіанцями, може бути досить добре простежена за 25 сторіч - від 1492 року аж до десятого сторіччя до нашої ери. Історія починаючи з цієї дати і до фолсомської людини, тобто періоду біля 13 тисяч років тому, покрита темрявою невідомості.
Шляхи міграції до Нового світу. Серед антропологів дотепер ведуться пожвавлені суперечки по питанню про те, як людина проникнула до Нового світу. Деякі вважають, що міграція йшла через острови південної частини Тихого океану в Південну або Центральну Америку. Не відкидаючи цілком можливості того, що полинезійці епізодично досягали Америки таким шляхом, більшість вчених усе ж думає, що головний міграційний шлях лежав через Берингову протоку. Вказувалося, що 40 тисяч років тому льодовики, які відступали на північ, утворили проходи, які у декількох місцях відчинили доступ з Аляски на континент.
В міру просування мігрантів у південному напрямку вони розтікалися по північноамериканскому континенті, хоча головний міграційний потік продовжував рухатися на південь через Скелясті гори і по західному узбережжі. Згодом прибульці проникнули через Мексику, Центральну Америку і Панамський перешийок у Південну Америку, де процес їхнього розселення відбувався так само, як і на північному континенті. Протягом цього довгого періоду міграції і розселення ці первісні люди жили полюванням і рибальством, поки якісь обставини, про які нам нічого не відомо, не змусили їх почати культивувати рослини, а також деяких тварин - собаку в Північній Америці і ламу в Південній Америці. Скільки часу продовжувався весь цей процес - невідомо, але, мабуть, можна вважати, що після прибуття індіанців Америка пройшла вже довгу еволюцію в області землеробства і створення соціальних інститутів.
До 1492 року ці жителі Нового світу, яких ми будемо називати тепер індіанцями, вирощували вже більше 20 тисяч! різноманітних рослин, що йдуть у їжу, у тому числі більш 700 різновидів маїсу, а крім того, вживали в їжу півтори десятка різних рослин і використовували в побуті різноманітне рослинне волокно, барвники і лікарські рослини.
Їхній подальший розвиток, на думку «ізоляціоністів», протікав цілком самостійно, без яких-небудь впливів ззовні, хоча припускають можливість повторних міграцій з Азії. У противагу прихильникам цього напрямку «диффузионисты» вважають, ніби задовго до приходу європейців між Америкою й Азією існували пожвавлені культурні зв'язки, заперечують оригінальність і самобутність цивілізацій Нового Світу. Розділяючи ідею про те, що основу виникнення древніх культур Америки складало місцеве начало, багато дослідників водночас визнають значну роль зовнішніх контактів, у тому числі і ймовірних азиатско-американских. Проте, хоча є підстави припускати, що після заселення Америки вона епізодично мала якісь зв'язки з Азією й Океанією, а відвідини її Атлантичного узбережжя норманнами на початку II тисячоріччя н.е. не викликають сумнівів, усі ці чинники не зробили помітного впливу на культурний і етнічний образ древніх американців.

3. У ході тривалого процесу історичної еволюції сформувалися численні індійські племена і народи, досягли різноманітного рівня суспільного і культурного розвитку. Деякі з них устигнули створити високі цивілізації, інші знаходилися на тій або іншій стадії первіснообщинного ладу і вели дуже примітивний спосіб життя. На базі цих культур американські індіанці створили в Латинській Америці чотири видатні цивілізації: майя, токтеків-ацтеків, чибча і інків. Узяті в цілому, вони настільки відрізняються від інших первісних культур, що заслуговують загальної назви «основної культури».
Основними осередками найдавніших американських культур були Мезоамерика (культурно-географічна область, що охоплює Центральну і Південну Мексику, Гватемалу, Беліз, західні райони Сальвадору і Гондурасу) і Центральні Анди (сучасні Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія, південна частина Чилі), де в VII-V тисячоліттях до н.е. зародилося землеробство.
У результаті важливих соціально-економічних і культурних змін (інтенсифікація методів землеробства, розширення торгового обміну, зарождення майнової нерівності і початок класового розшарування і т.д.), що відбувалися в другій половині I тисячоріччя до н. э., на основі архаїчних культур майже одночасно виникнули цивілізації, які належать до «класичного» етапу історії Мезоамерики (I тисячоріччя н.е.). Цей етап характеризувався складанням і розвитком ранньоклассових суспільств, утворенням значних міст-держав і їхніх об'єднань, централізацією управління, могутністю жрецтва, продуктивним господарством. Але населення Месоамерики не знало ні плуга, ні колеса, а ні гончарного кола та залізних знарядь.
Одним з основних центрів «класичної» культури був Теотиуакан (північно-східніше озера Тескоко в Центральній Мексиці), який досяг найвищого розквіту в III-VI ст. н. э. і зруйнований на початку VII в. чужеземними племенами. На узбережжя Мексиканської затоки існувала цивілізація «ольмеків», а на території сучасного штату Оахака - сапотеків. У північно-західній частині Центральної Америки склалася одна з найдавніших на Американському континенті культура майя. Головні осередки її спочатку розташовувалися біля озера Петен-Ица до південного сходу від нього, а також у долині ріки Усумасинти. Там були густо населені значні міста Тикаль, Копан, Паленке й інші з монументальними архітектурними спорудженнями.
До X. в. більшість цих міст було залишено жителями, що стали поступово пересуватися в північному напрямку. Причиною переселення явилося, очевидно, виснаження грунту внаслідок підсічно-вогневого способу землеробства. Деякі дослідники пояснюють це пересування ворожою навалою. У результаті центр майської цивілізації перемістився на Юкатан, де швидко виростили міста-держави Чичен-Ица, Майяпан, Ушмаль. У XI в. вони об'єдналися в союз, який підпорядкував собі майже весь півострів. Проте надалі між учасниками Майпанськой ліги розгорілася боротьба, у ході якої Майяпан здобув перемогу і в другій половині XIII в. установив свою гегемонію на Юкатані. Протягом майже двох сторіч продовжувалося панування майяпанських правителів із династії Кокомів. У XV в. проти них виступили правителі ряду невеличких областей, об'єднані сили яких зруйнували Майяпан (1441), після чого Юкатан розпався на множину ворогуючих один з одним дрібних державних утворень.
Суспільство майя Х-XV вв. у багатьох відношеннях знаходилося приблизно на тому ж рівні економічного, соціального і культурного розвитку, що і попереднє йому Древнє царство «класичної» епохи. Його соціальна структура була дуже неоднорідною. Містами-державами правили спадкові халачвиники. Пануючий прошарок складали знать і численне жрецтво на чолі з верховним жерцем. Знать володіла плантаціями какао, пасіками, соляними родовищами, мала багато рабів. Частина її займалася торгівлею. Кожне селище представляло територіальну общину. Сільськогосподарські роботи общинники звичайно виконували колективно. Такий же порядок дотримувався при полюванні і рибальстві. Населення обробляло поля знатних людей і сплачувало їм податки, будувало храми, дороги й інші спорудження. Для виконання найбільше важких робіт використовувалися раби. У рабство обертали військовополонених, злочинців, боржників, сиріт. Таким чином, у майя існували елементи рабовласницького суспільства при збереженні ряду інститутів родового ладу.
Значного розвитку досягли в них землеробство (разведение кукурудзи, бобів, гарбузи, какао, бавовни, перцю, тютюну, різноманітних фруктових дерев), бджільництво, ремесла і торгівля. На високому рівні знаходилося мистецтво, особливо архітектура, скульптура, живопис. Великих успіхів домоглися майя у вивченні математики й астрономії. На рубежі нашої ери ними була створена (вперше в Америці) ієрогліфічна писемність, дослідження якої продовжується вже півтора сторіччя.
У релігії древніх майя головну роль відігравав культ божества Іцамни («владики світу»). Значне місце в майяском пантеоні займали також боги дощу (Чак), вітру (Павахтун), держатель неба кожної із чотирьох сторін світу (Бакаб). Релігійні вірування включали міфи про походження світу, примітивні пояснення деяких природних явищ, уявлення про загробне життя і т.д. Культура майя зробила сильний вплив на сусідні народи.
Центральна Мексика (долина Мехико, або, як її називали в старожитності, Анахуак – країна води) у «післякласичну» епоху (перша половина II тисячоріччя н.е.) стала колискою блискучих індійських цивілізацій, створених племенами, які належали до мовної групи нахуа. У IX в. тольтеки утворили велику державу із столицею Толлан розташованою північно-західніше озера Тескоко (теперішній штат Ідальго). У Х в. вони скорили майяские центри Юкатана і гірської Гватемали. Тольтеки будували великі міста, будували грандіозні спорудження, мали писемність і календар, що виникнули під впливом писемності і календаря майя. В їх релігії центральне місце займав культ божества Кецалькоатля, що звичайно зображалось у вигляді пернатого змія.
Тольтекська цивілізація загинула під ударами північних войовничих племен, що одержали збірну назву чичимеков, що спочатку означало «варвари». Вторгшись у долину Анахуак, вони в середині XII в. зруйнували Толлан і рушили далі на південь. Спочатку головну роль серед них грали аколхуа, центром яких став Тескоко, на східному березі однойменного озера. Проте наприкінці XIV - початку XV в. це місто-держава було підкорене тепанеками. Під їхньою владою виявився і Теночтитлан, закладений ацтеками або теночками (принадлежавшими до того ж групі племен, пришедших у діл у XII в.) біля 1325 р. на острові озера Тескоко.
Легенда зв'язувала його заснування з такими подіями. Нібито по зверхньому велінню ацтеки покинули свою древню батьківщину Астлан (месцезнаходження котрої ще точно не встановлене) і направилися на південь у пошуках більш підхожого місця для поселення. За словами жерців, вони повинні були улаштуватися там, де виявлять орла, що пожирає змію. Довго мандрували ацтеки, поки нарешті не прийшли у велику долину з озером, посеред якого знаходився острів. У центрі його виднілися скелі, а в ущелині між ними ріс кактус. Уважно розглядаючи картину, що відчинилася їхнім поглядам, індіанці зауважили великого орла, що сидів на кактусі і розривав у дзьобі змію, яку він тримав у пазурах. Втішені ацтеки зрозуміли, що це саме те місце, яке вони шукають, і оселилися там. Так, за переказом, було покладено початок місту, названому по іменем ацтекського вождя Теноча -Теночтитланом.
У 1426 р. Теночтитлан вступив у союз з Тескоко і Тлакопаном (на західному березі озера). Зломивши панування тепанеков, союзники стали воювати із сусідніми племенами і поступово підпорядкували собі всю долину Анахуак. Незабаром ацтеки домоглися гегемонії в потрійній спілці й у ході війн, що продовжувалися, зуміли поширити свою владу на всю Центральну Мексику. Будучи спадкоємцями більш древніх індійських цивілізацій цього регіону, вони засвоїли культуру, що склалася там у результаті тривалого і складного процесу розвитку.
Основою господарства ацтеків було землеробство, що базувалося на штучному зрошенні. Головною сільськогосподарською культурою була кукурудза, що давала багатий врожай навіть при вкрай низькому рівні агротехники. Розводилися також боби, гарбуз, томати, какао, бавовна, тютюн. З домашніх тварин і птиць ацтеки знали лише собаку, індика, деякі породи курей і качок. Значного розвитку досягло в них ремесло, гончарне виробництво, ткацтво, обробка металів (мідь, золото), виготовлення кам'яних сокир, ножів.. На досить високому рівні знаходилася будівельна техніка, що дозволяла споруджувати греблі, канали, дамби, а також житлові будинки з цегли-сирцю або каменю і пальові будівлі. На ринках Теночтитлана й інших міст велася пожвавлена замінна торгівля.
Ацтеки жили родами, на чолі яких стояли виборні вожді. Земля належала общині і передавалася її членам у користування. Головний воєначальник (тлатоані), що обирався з представників певного роду, був фактично верховним правителем як у період війни, так і в мирний час. Він виконував також важливі жрецькі функції. Ацтекський воєначальник і рада при ньому здійснювали загальне керівництво військовими діями всіх учасників спілки.
Часті війни сприяли виникненню майнової нерівності, тому що найбільше заслужені воїни одержували більшу, ніж інші, частку при поділі здобичі і розподілі земельних наділів. Частина захоплених під час походів військовополонених оберталася в рабство. З ростом майнової нерівності деякі ацтеки перетворилися в рабів своїх більш багатих одноплемінників. Рабство стало постійним інститутом ацтекського суспільства. Помітно посилилося виділення родової знаті. Безупинні війни обумовили також зміцнення влади верховного правителя, що фактично набула спадкового характеру.
Все це свідчить про розклад родового ладу ацтеків і їхнього поступового переходу до класового суспільства з відповідними державними формами.
Серед досягнень ацтеків в образотворчому мистецтві слід зазначити високий розвиток архітектури і скульптури. У них був сонячний календар, побудований в основному по календарній системі майя. Писемність, що нагадувала за типом тольтекську, знаходилася в зародковому стані. Вона була піктографічною, із деякими елементами ієрогліфічного листа.
Релігія ацтеків характеризувалася багатобожністю. Центральне місце в їхньому пантеоні займав бог, що шанувався ще тольтеками, бог війни Уіцілопочтлі, на честь якого проводилися масові криваві людські жертвопринесення. Надзвичайно великим було значення могутньої касти жерців, які робили величезний вплив не тільки на духовний світ ацтеків, але і на всі сторони їхнього повсякденного життя.
В міру розкладання родового ладу верхівка ацтекського суспільства посилювала пограбування й експлуатацію як своїх родичів, так і скорених племен. Під час правління Іцкоатла (1428-1440), Мотекухсоми I (1440-1469), Ашаякатла (1469-1479) і їхніх спадкоємців велися часті війни, у ході який ацтеки здобули перемогу над народами, що жили в долині Анахуак, і, перейшовши через гори, дійшли до берегів Тихого океану і Мексиканської затоки. Переможених вони оподатковували даниною, іноді віднімали в них частину землі, а багатьох жителів забирали в полон. Значна частина полонених приносилася в жертву ацтекським богам, інші оберталися в рабство й обробляли землі, використовувалися для будівництва храмів і інших споруджень, а також у якості. домашньої обслуги.
Подібне відношення ацтеків до підвладних племен призводило до повстань і посилювало опір із боку тих, кого вони намагалися підпорядкувати. У останній чверті XV в. серйозної поразки ацтекським військам завдали тараски і сапотеки, спалахнули повстання в Тласкалі і Чолулі. Положення ще більше погіршилося за правління Мотекухсомы II (1503-1520), що безуспішно намагався призупинити процес розпаду.