Функціональна специфіка і проблеми незалежного статусу держав і міжнародних організацій в умовах глобалізації

Симбіоз державних (правових і адміністративних) і ринкових регуляторів еко­номіки перетворився на стійку систему, здатну до саморозвитку і до самовдоскона­лення. Народившись спочатку як примітивна регуляторна система, цей комбінований механізм у міру ускладнення економічного життя постійно еволюціонує, адаптується до глобальних змін. У ході такого процесу мали місця перекоси то у бік ринкової складової, то у бік – державної. Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму її регулювання, оскільки держава як управ­лінська підсистема зіткнулося з принципово новою парадигмою.

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використову­вати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності націона­льних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулюван­ня з врахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливо­вих ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання.

Більше того, за умов високого рівня конкурентної боротьби за приплив інозем­них капіталів навіть такі традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підго­товка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. В таких умовах національні держави втрачають можливість ефективно регулювати власну економічну систему навіть з використанням найсучасніших методів.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набу­ли глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим більшу частку власного суверенітету країни-члени будуть делегувати таким глобальним інститутам, чим більш повним буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності, а і внутрішньої економічної політики.

Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того, щоб попри цей факт, захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все більш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проблеми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною і структурною політиками, забезпеченням зайнятості, збереженням навколишнього се­редовища та іншими проблемами. При цьому методи її втручання в економіку все більше втрачають характер жорсткого адміністрування і набувають форм партнерства з приватними суб’єктами господарського життя.

По-третє, вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Протягом багатьох тисячоліть основою існування і процвітання суспільства бу­ли природні ресурси, що нерозривно пов’язувалися з тією чи іншою територією. Во­лодіння територією, охорона її від зазіхання ззовні і організація експлуатації природ­них багатств, що знаходяться на ній, були й досі залишаються природними функціями держави. На цьому підґрунті утворилося і пустило глибоке соціальне, політичне, правове, і навіть психологічне коріння поняття «державний суверенітет». У своєму крайньому вираженні воно означає здатність держави здійснювати на власній терито­рії повний контроль над економікою та іншими сферами суспільного життя, що вик­лючає будь-яке втручання ззовні.

Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені бу­ли вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов’яз­ки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсив­нішою стає господарська, політична, науково-технічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його сувере­нітетом де-факто.

Таким чином держава з історичної та етнокультурної самоцінності все більше трансформується в корпорацію з управління соціально-територіальною системою. Ефективність цієї корпорації все більше залежить від того, наскільки успішно вписа­лася вона в глобальний процес і функціональні зв’язки з техноструктурою, наскільки позитивно є пов’язані з ними найбільш значимі сфери і процеси власного внутрішньо­го життя. Чим повніше розв’язуються означені завдання, тим більш імперативним шляхом держава політико-правовими засобами має бути інтегрована до загального світового порядку і нести відповідальність, у тому числі і матеріальну, за його суттєві порушення. Не виключається і ймовірність сплати свого роду міжнародних «подат­ків» на утримання світового порядку.

Трансформація суверенної національної держави в умовах глобалізації відбува­лася у трьох напрямах. Перший вектор пов’язаний з феноменом міжнародних регулю­ючих органів (МРО). Друга лінія пов’язана з поняттям країна-система, третя – з про­цесами субсидіарності.

У сучасному світоконструкті все частіше виникає таке поняття, як країна-систе­ма чи держава-регіон. «Країна-система» зазвичай може бути представлена державою, яка в цілях реалізації власних геоекономічних інтересів формує самостійну систему інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (циклів). Їх ланками виступають націо­нальні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних ін­тересів у геоекономічному просторі і одночасно забезпечується їх військовий захист.

Найяскравішим прикладом даного феномена є, звичайно ж, Сполучені Штати Америки. США з якогось моменту явно не вписуються в рамки категорії національної держави, принаймні, у тому сенсі, в якому ми визначаємо її політичною мовою куль­тури Нового часу. США – це свого роду Новий Рим, «світове місто», оточене кон­цернтричними колами «провінцій» і залежних країн. Кордонами Сполучених Штатів, фактичними, а не номінальними, які охороняються усією міццю збройних сил, є не адміністративно-політичний контур держави, а «зони національних інтересів», що поступово охоплюють усю планету.

Таким чином, ми одержуємо деяку нову іпостась світового регулюючого орга­ну – глобального суб’єкта, країну-псевдоімперію. Вона тісно пов’язується з форматом МРО (і з її суб’єктами: наприклад, з «Великою сімкою» чи ООН), усе більш затискую­чи їхню діяльність, переймаючи на себе низку відповідних функцій.

Ще одним прикладом країни-системи є Китай чи, точніше, Великий Китай, що включає КНР, який приєднав Гонконг, поглинув Макао. Культурно-цивілізаційне ко­ло даної країни-системи містить у собі цілі держави, такі як Сингапур (90 % населення якого – китайці), всю південно-східну діаспору хуа-цяо, нарешті, чайна-тауни, розки­дані по усьому світі... Китайський світ – це інноваційне соціальне утворення, новий формат країни-системи, що виходить не тільки за рамки національної держави, але також і за рамки колишнього трактування державності.

Третій вектор трансформації національної державності – феномен субсидіар­ності, тобто добровільного чи вимушеного делегування тих чи інших державних пов­новажень «до низу», на локальний рівень. У м’яких формах це виразилося у підвищенні статусу автономій: Ольстера чи Шотландії у Великобританії, країни Басків чи Каталонії в Іспанії і т. п. В цьому сенсі доречно згадати аргументацію К. Омае. Він зазначав, що мобільність чотирьох «І», під якими ним розумівся кумулятивний вплив інвестиційної, технологічної, промислової діяльності та індивідуальних споживачів, створює можли­вості для життєздатних економічних підрозділів у будь-якій країні світу залучати все, що є необхідним для їх розвитку, без сприяння і посередницької ролі держави.

Якщо необмежені пересування цих чотирьох «І» роблять посередницьку роль держави застарілою, обмеження, що є необхідними для прийняття глобальних рішень, за думкою автора, починають відповідати «не штучним політичним кордонам держави, а більш сфокусованим географічним підрозділам, наприклад, Гонконгу і прилеглої до нього частини Південного Китаю чи регіону Кансай біля Токіо, чи Каталонії, тобто тим регіонам, де відбувається бурхлива ділова активність і процвітають реальні ринки. К. Омае називає ці зони «регіональними державами». Вони можуть позиціонуватися цілком на внутрішньому рівні чи виходити за кордони національних держав, залиша­ючись природними економічними зонами, за словами автора, в «світі без кордонів». Ці регіони, хоча і обмежені в географічних розмірах, є значними за економічним впливом, а головними їх факторами є не демографічний фактор, а необхідні складові успішної участі в глобальній економіці.

Глобалізація, яка призводить до становлення тривимірної моделі світу, може і швидше за все буде стимулювати процеси розмивання і розпаду найбільш великих держав і інтеграцій, а також утворення нових регіональних інтеграцій переважно еко­номічного типу на базі дрібних і середніх держав та неосуверенних територій.

Все це закономірно породжує потребу в утворенні наддержавних регулюючих механізмів. У цьому зв’язку доречно більш детально зупинитися на перспективах під­вищення значення ООН як єдиної на сьогодні більш-менш ефективно працюючої над­державної організації універсального спрямування.

Домінантою подальшого розвитку ООН прибічники даної концепції вважають різноспрямованість векторів інтересів країн-членів – постійних членів Ради безпеки Суперечливі цілі США, Великобританії, Франції, Російської Федерації і Китаю допо­магають зберігати баланс у міжнародній політиці і знаходити компроміси. Так іноді на противагу панівній позиції США пропонується розширення складу Ради Безпеки ООН за рахунок Японії, Індії та Німеччини.

Спільність інтересів різних країн слугує об’єднуючим фактором, завдяки якому ООН на даний момент є єдиною організацією, що регулює міжнародні відносини в широкому сенсі цього слова. Тому представники теорії глобалізації під керівництвом міжнародних організацій відводять їй керівну роль у майбутньому світовому устрої. В цьому разі до ООН відносять і такі міжнародні організації, як Світовий банк, Світова організація охорони здоров’я, Міжнародна агенція з атомної енергії тощо. Автори, які бачать реформовану ООН головною діючою особою в інституційній організації гло­балізації, розрізняють два основні шляхи досягнення поставленої цілі – стабільності і добробуту всіх країн світу. Один – поступове підвищення рівня легітимності Ради Безпеки ООН і рівня її ефективності. Другий, більш радикальний варіант передбачає еволюцію Ради Безпеки ООН у напрямі квазіуряду, Генеральної асамблеї – еквіва­лента національних парламентів, МВФ – світового центрального банку тощо. У допо­відь ПРООН за 1994 р. про розвиток людини була висунута пропозиція про утворення «нової глобальної архітектури», що передбачає утворення нових наднаціональних інститутів для вирішення глобальних проблем, що не підлягають регулюванню на внутрішньодержавному рівні. Доповідь ПРООН за 1999-й рік, що був спеціально при­свячений людському виміру глобалізації, ще більш модифікувала і деталізувала ці пропозиції, виділивши як елементи «нової глобальної архітектури» такі інститути:

– Світовий центральний банк з функціями останнього кредитора в критичній ситуації;

– Світову екологічну установу;

– Світовий інвестиційний фонд з перерозподільчими функціями;

– Міжнародний суд з більш широким мандатом у сфері прав людини;

– двопалатну Генеральну Асамблею ООН, в якій були б представлені, крім держав, інститути громадянського суспільства.

Світовій організації торгівлі в цьому контексті пропонується надати повнова­ження на формування глобальної політики в сфері конкуренції в узгодженні з антимо­нопольними положеннями і кодексом поведінки багатонаціональних корпорацій.

У будь-якому разі традиційно «одноповерхова» міжнародна регулююча система відходить у минуле. Їй на зміну приходить нова багатоярусна глобальна регулююча система, де, доповнюючи одна одну, взаємодіють між собою національні держави, міжнародні урядові і неурядові організації, транснаціональні корпорації і навіть між­народні засоби масової інформації, які стають все більш впливовою політичною си­лою не тільки в національному, але й у світовому масштабі.

Перехід від традиційної моделі регулювання міжнародних відносин до нової розпочався ще у 40-х роках XX століття, коли були утворені ООН з її розгалуженою системою економічних органів, МВФ, ГАТТ тощо. Характерним є те, що перші між­народні урядові організації утворилися у тих галузях економічних відносин, які в середині XX століття були найбільш інтернаціоналізованими і вимагали колективного регулювання. Пізніше до них додавалися все нові і нові сфери і, відповідно, утворюва­лися все нові інструменти для їх регулювання.

Про масштаби і інтенсивність цього процесу переміщення повноважень з дер­жавного на міждержавний рівень говорять такі факти. З середини 40-х років дотепер виникло близько 3 тис. міжурядових організацій, які регулюють різноманітні сфери економіки, політики, екології, культури тощо. Їх доповнюють майже 20 тис. різнома­нітних неурядових міжнародних організацій, серед яких приблизно 2 тис. мають ста­тус спостерігача при ООН.

Таким чином, у міру наростання глобалізаційних тенденцій все більша частка державного суверенітету перерозподіляється між локальними, регіональними і глоба­льними регулюючими інститутами. В основу такого розподілу буде покладено прин­цип субсидіарності: в кожній конкретній сфері суспільних відносин повноваження бу­дуть концентруватися на тому рівні, де регулювання даної сфери може здійснюватися найбільш ефективно і з найбільшою користю для суспільства.