Зміна парадигм економічного розвитку

У 1950-1960-х рр. переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку трактувався як сукупність послідов­них стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна.

У 1970-х рр. у західній економічній науці значна увага почала приділяти­ся структурним змінам, що мають передувати для самопідтримувального зрос­тання. Інший напрям, який теж набув популярності в цей період, був названий теорією зовнішньої залежності (екзогенного зростання, чи екстернальних чинників).

У 1980-х рр. під значним впливом кризових явищ у світовому господар­стві перші позиції зайняла неокласична концепція, у якій основний акцент змі­щується на конструктивну роль вільних ринків, необхідність лібералізації еко­номіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституційної перебу­дови тощо.

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля була сформульована новітня модель економічного розвитку, що названа моделлю сталого ( стійкого ) розвитку.

На початку 1990-х рр., на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку та зростання виникла концепція ендогенного зростання, або нова тео­рія зростання. Серед її головних постулатів: 1) пріоритет внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що виникають та відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах; 2) посилення регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Ще одна концепція початку XXI ст. виникла у зв'язку з поширенням ін­формаційно-комунікаційних технологій, настанням постекономічної, постмате­ріальної стадії цивілізаційного поступу. Різноманітні аспекти цієї моделі аналі­зуються в руслі інноваційного розвитку, «нової» економіки, економіки знань.

Зокрема, розглядається наступність певних технологічних укладів (табл. 1.2).

Взагалі ж, розробка економічною наукою різноманітних моделей і кон­цепцій економічного розвитку на основі теоретичного узагальнення світової практики господарської діяльності дає можливість вибору оптимального варі­анта державної політики щодо реалізації відповідної стратегії з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх чинників.

Проблеми економічного розвитку, як найважливіші, турбують міжнародні організації, насамперед ООН. У Декларації соціального прогресу і розвитку, прий­нятій на 22 сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1969 р., сформульовано засадничі принципи, цілі, засоби й методи економічного розвитку. У ст. 3 цієї Декларації виз­начаються основні умови соціального прогресу та розвитку:

– національна незалежність, що ґрунтується на праві народів на самовизна­чення;

– принцип невтручання у внутрішні справи держав;

– повага суверенітету й територіальної цілісності держав;

– невід'ємний суверенітет кожної держави над своїми природними ресурсами;

– право й відповідальність кожної держави вільно визначати свої цілі соціаль­ного розвитку, встановлювати свою послідовність та визначати відповідно до прин­ципу Статуту ООН засоби та методи їх досягнення без будь-якого втручання ззовні;

– мирне співіснування, мир, дружні відносини та співпраця держав незалежно від відмінностей між їхніми соціальними, економічними й політичними системами.

Таблиця 1.2