Конкурентні позиції України у глобальній економіці

Основними конкурентними перевагами України є високоосвічене населення і значна ємність внутрішнього ринку (43-тє і 38-ме місце відповідно серед 144 країн світу); натомість найслабшими детермінантами залишаються якість інститутів і низька ефективність товарних ринків (137-ме і 124-те місце відповідно) (рис. 1.1).

Країні необхідно підвищити свої конкурентні позиції на світових ринках това­рів і послуг, адже в Україні сформувалася торгово-збутова модель зовнішньоеконо­мічної діяльності, що діє на основі застарілої схеми, яка не відповідає сучасним реалі­ям. У її рамках окреслилося декілька негативних аспектів. По-перше, високий рівень відкритості національної економіки, що досяг небезпечних розмірів, зробив немину­чим втягування її у глобальну економічну стагнацію. У результаті розвиток національ­ної економіки України супроводжується серйозними зовнішніми асиметричними шо­ками й економічними флуктуаціями. Зокрема, погіршення світової економічної кон’­юнктури у 2008 році призвело до втрати українськими експортерами частини зовніш­ніх ринків. Через високу залежність економічної динаміки від експорту, це безпосе­редньо відобразилось на темпах зростання промисловості. Окреслена проблема зали­шається актуальною дотепер. Залишаючись у рамках торгово-збутової доктрини зов­нішньоекономічної діяльності, національна економіка України потрапила у «затяжну смугу економічного виснаження». За таких умов потрібна реструктуризація націо­нальної економіки, що потребує змін не лише у товарній структурі експорту (у тому числі на користь продукції з вищим рівнем доданої вартості) та освоєння нових зов­нішніх ринків, але й розвитку виробничо-інвестиційного співробітництва у контексті формування глобального інформаційно-мережевого суспільства, внесення серйозних коректив у систему координації і перерозподілу товарних і фінансових потоків. По-друге, рішуча лібералізація зовнішньоекономічної діяльності дозволила досягти дина­мічного зростання товарообігу, але при цьому не відбулося якісних змін у товарній структурі експорту й імпорту. Українська економіка інтегрувалася у світову торгівлю на позиціях явного аутсайдера – країна як і раніше залишається експортером переваж­но сировини і напівфабрикатів[3], щоразу наздоганяючи конкурентів за синусоїдою світових цін на сировину. Фактично через сировинні потоки і «відмивання» капіталів, масову еміграцію висококваліфікованих фахівців Україна «експортує» своє націо­нальне багатство, сировину, інтелектуальні, трудові і фінансові ресурси, залишаючись при цьому поза глобальними ланцюгами доданої вартості і світовим відтворювальним процесом, у рамках якого ці ресурси використовуються. У результаті через надмірно високу енергоємність окремих експортоорієнтованих галузей (металургія, хімічна промисловість), не відбувається технологічного оновлення виробництва; Україна не бере участі у перерозподілі світового доходу, а лише сплачує ресурсну ренту на опла­ту імпортних енергоносіїв.

Висока енергоємність української економіки стала причиною низького рівня енергетичної безпеки держави. У рейтингу ефективності енергетичних систем (за да­ними Всесвітнього економічного форуму) Україна розташувалася між Ботсваною і Єгиптом, посівши 72 місце серед 105 країн світу. Зазначені асиметрії переконливо демонструють те, що в Україні вже давно назрілими є питання не лише переходу до нової «енергетичної архітектури», але й від індустріальної енерго- та ресурсно-витрат­ної економіки до «нової економіки знань».

Упродовж останніх років популярною, у контексті підвищення рівня конкурен­тоспроможності національного виробництва, стала ідея щодо переходу України на ін­новаційну модель розвитку. У наукових публікаціях та аналітичних оглядах йдеться про необхідність активізації науково-інноваційної діяльності, яка має стати одним із визначальних факторів структурної перебудови економіки, забезпечення її конкурен­тоспроможності та сталого економічного зростання. Натомість на практиці ця ідея за­лишається поки що «паперово-описовою» – інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і не стали домінантою зростання ВВП. Підсумки інноваційної активності промислових підприємств є доволі песимістичними: в Україні лише не­значна кількість підприємств належить до інноваційно-активних (зокрема, за даними української статистики питома вага підприємств, що займалися інноваціями складала 16, 2 % у 2011 році (для порівняння у 2005 році – 7, 9 %); разом з тим, у 2011 році пито­ма вага інноваційної продукції склала лише 3, 8 % у загальному обсязі реалізованої промислової продукції (тоді як у 2005 році аналогічний показник становив 6, 3%). Відтак, потенціал економічного зростання в Україні фокусується у площині збільшен­ня обсягів виробництва переважно у традиційних галузях з низьким рівнем доданої вартості, що свідчить про свого роду «кризу перспективи». В Україні практично не використовується потенціал нетехнологічних (інституційних) інновацій, насамперед організаційних та маркетингових, які є важливими складовими розвитку інноваційних мережевих структур. Це свідчить про недостатню увагу промислових підприємств до впровадження сучасних методів корпоративного управління та вироблення комплекс­них стратегій управління бізнесом. Так, зокрема, експерти Світової організації інте­лектуальної власності (World Intellectual Property Organization), визначаючи місце України у так званій групі «новаторів-учнів» (країна посіла у 2012 році 63 місце в світі за глобальним індексом інновацій), акцентували увагу на тому, що сильні сторони України пов’язані з розвитком знань, якістю людського капіталу і розвитком бізнесу; натомість не сприяють розвитку інновацій недосконалі інститути та нерозвинута ін­фраструктура, низькі показники розвитку внутрішнього споживчого ринку і недостат­ня творча діяльність. Відтак, навіть маючи сильні сторони, Україна потрапляє у кате­горію тих країн, які не спроможні вирівняти диспропорції у перерозподілі світових рентних доходів і доданої вартості від інноваційної діяльності на свою користь.

Не менш важливим з точки зору оцінки конкурентного позиціонування України у геоекономічному просторі є індекс економічної свободи, оскільки проведені світові дослідження вказують на помітну кореляцію між економічною свободою і економіч­ним розвитком країни. За індексом економічної свободи Україна у 2012 році зайняла 163 місце серед 179 країн. З показником індексу 46, 1 балу вона потрапила у категорію країн «з обмеженою економічною свободою» і «репресивною економікою», зайнявши останнє місце у рейтингу серед 43 європейських країн. Із десяти критеріїв, що визна­чають загальний індекс економічної свободи, Україна у 2012 році отримала високі бали лише з трьох: у сфері торгівлі (84, 4 балу), фіскальної (78, 2 балу) та монетарної свободи (67, 7 балу). Основними детермінантами низького рейтингу України стали: значно нижчий від загальносвітового рівень інвестиційної і фінансової свободи, сво­боди прав власності, високий рівень корупції і неефективність державних витрат, які тісно корелюють між собою. Серед причин низького рівня інвестиційної свободи екс­перти Heritage Foundation називають складність і суперечливість українського законо­давства, що регулює інвестиційну діяльність, недостатній рівень правового захисту інвесторів і обмеження свободи прав власності та неефективність процедури їх ре­єстрації, зарегламентованість підприємницької діяльності. Окрім цього низький рей­тинг України за оцінкою фінансової свободи, свідчить про недостатній рівень націо­нальних заощаджень, недокапіталізацію банківської системи і, у підсумку, – про те, що слаборозвинутий фінансовий сектор фактично не виконує своїх прямих функцій – формування інвестиційних потоків і страхування їх від фінансових ризиків. У сукуп­ності усі ці причини призводять до сповільнення інвестиційної активності в країні і загалом супроводжуються тривожним процесом відтоку інвестиційних ресурсів з ін­новаційно-орієнтованих галузей, що консервує традиційно сировинну модель вироб­ництва та експорту.

За індексом сприйняття корупції Україна у 2012 році посіла 144-те місце із 176 країн, а її сусідами у цьому списку стали Бангладеш, Камерун, Центральноафриканська республіка, Республіка Конго і Сирія. Високий рівень корупції (а надто у державному секторі) є однією із причин неефективності бюджетних і загалом державних витрат. Так, зокрема, показник державних витрат в Україні (29, 4) майже удвічі менший від се­редньосвітового показника (58, 1). Передусім це свідчить про те, що бюджет, із загаль­ноприйнятого у світовій практиці інструменту макроекономічної політики, в Україні вже давно перетворився на своєрідний «еталон», який часто-густо розглядають у ролі основного критерію чи індикатора «просунутості» ринкових трансформацій. Насправді ж бюджетна політика не стала інструментом реалізації національної стратегії у сфері структурних реформ; більшість рішень підпорядковується не стратегічним економіч­ним міркуванням, а є предметом зовнішнього і внутрішнього політичного «торгу».

У контексті сучасних глобальних структурних зрушень особливого значення набуває оцінка загального суспільного добробуту країн і його динаміки у глобаль­ному масштабі. Йдеться про оцінку стану і перспектив розвитку країн за «індексом процвітання» (Prosperity Index), який щорічно (з 2006 року) публікує британський аналітичний центр The Legatum Institute (підрозділ міжнародної інвестиційної групи Legatum). Усього за два роки Україна понизила свій рейтинг за «індексом процвітан­ня» на 11 позицій (так, якщо у 2009 році серед 142 країн світу вона займала 63 місце за рівнем процвітання, то в 2011 році – вже 74 місце). У 2012 році Україна покращи­ла свій рейтинг на три позиції і зайнявши 71-е місце у загальному рейтингу, випере­дила ПАР (74 місце), Марокко (73 місце), Перу (72 місце), проте поступилася Бот­свані (70 місце), Колумбії (69 місце) та Парагваю (68 місце). На думку експертів Legatum Institute в Україні хороший рівень освіти (29 позиція у загальному рейтин­гу), але надто низький рівень показників особистої (персональної) свободи (108 міс­це), державного управління (121 місце) та економічної могутності (110 місце).

Важливо наголосити, що в Україні ні економічною політикою, ні економічною практикою не враховується те, що складовою існування ефективного суспільства і «домінантою номер один» в умовах глобальних структурних зрушень виступає сфе­ра соціальних відносин. Соціальний капітал у сукупності з людським капіталом фор­мують людський потенціал суспільного і, зокрема, економічного розвитку. Однак в Україні ця позиція допоки не набула значення домінанти. Основною соціальною проблемою України залишається вкрай низький рівень життя широких верств насе­лення у поєднанні із надмірною, за європейськими стандартами, диференціацією їх­ніх доходів. Основна частина населення концентрується у групі з низькими дохода­ми, а розрив між багатими та бідними постійно зростає. У вимірах поглиблення майнової диференціації населення Україна не наближається, а навпаки, весь час від­даляється від європейських цінностей. Так, зокрема, якщо в Чехії, Угорщині та Польщі доходи 10 % найбагатших сімей перевищують доходи бідних у 4, 5 – 5, 5 ра­зу, то в Україні – більш як у 12 – 14 разів (і це без урахування того, що значна частина доходів багатих перебуває у тіні). Про масштаби нерівномірності розподілу доходів свідчать вражаючі факти, оприлюднені журналом «Фокус» щодо рівня дохо­дів українських мільярдерів, кількість яких усього за два роки в умовах кризи і «посткризового синдрому» збільшилася з 8-ми (у 2009 році) до 21-ї особи у 2011 році. Сукупний статок 200 найбагатших людей в Україні перевищив 93 млрд. дол. США, що дорівнювало майже трьом річним бюджетам України. На цьому фоні особливо небезпечним є зростання рівня бідності (за результатами соціологічних опитувань лише 2 % дорослого населення України вважають себе багатими, майже 8 % – зараховують себе до середнього класу, а решта – самоідентифікуються як бід­ні). Врахування означених критеріїв дає підстави для висновку, що в Україні «плоди реформ» дістаються вузькому прошарку населення, що часто блокує подальші ре­форми (наприклад, підтримку малого бізнесу і розвиток конкуренції в Україні). Така майнова поляризація населення значною мірою зумовлює соціальну стратифікацію суспільства, що супроводжується високим рівнем анізотропності й водночас низь­ким рівнем розвитку гнучких механізмів соціальної мобільності, не лише горизон­тальної, а й вертикальної міграції, яка унеможливлює переміщення індивіда із ниж­чої у більш високу групу соціальної стратифікації. Бідність і убогість зумовлюють професійну деградацію та погіршення якості людського капіталу, стають однією із причин масштабного відтоку робочої сили за кордон (близько 5 млн. осіб, врахову­ючи сезонних мігрантів). У результаті Україна наближається до так званої «точки насичення» (у термінах П. Сорокіна), далі якої суспільство не може розвиватися без ризику «великої катастрофи».

Таким чином, доводиться констатувати, що де-факто з початку 90-х років ми­нулого століття Україна перебуває у стані затяжної трансформаційної кризи. Криза з таким тривалим часовим виміром – це більше, аніж трансформаційна криза. Очевид­но, що Україна перебуває у стані перманентної кризи міжсистемних трансформа­цій – іншими словами, у стані структурної, інституційної і політичної кризи, коли процеси демократизації суспільства постійно згортаються. Про це, зокрема, свідчить зниження рейтингу України з 66 місця (2010 рік) до 76-ого (2012 рік) за «індексом трансформації Бертельсмана», який дає порівняльний аналіз політики розвитку за рівнем ефективності проведення демократичних і ринкових перетворень у розрізі 128 країн з перехідною економікою та економікою, що розвивається.

За результатами компаративного аналізу та рейтингової системи оцінки по­зиціонування України у світових рейтингах узагальнено «сильні» і «слабкі» сторони її позиціонування у глобальному просторі, а також визначено потенційні «можливості» позитивного й реальні «загрози» негативного впливу зовнішніх і внутрішніх факторів і умов на стратегічний розвиток держави (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

SWOT-аналіз геостратегічного позиціонування України у глобальному просторі^*

Продовження табл. 1.2

Таким чином, в Україні склався своєрідний варіант «дуалістичного суспіль­ства» з притаманними йому різкою соціальною поляризацією, нерівномірністю розвитку, співіснуванням постіндустріального сектору з індустріальним і навіть традиційним та відповідними ціннісно-культурними трансформаціями, що проті­кають у складному сплетінні геополітичних і соціально-економічних протиріч. Досвід розвитку України показав, що ігнорування його соціального і гуманітарно­го аспектів відкидають ці країни у так звану «зону дикого капіталізму з його хи­жацьким первісним нагромадженням капіталу», замість того щоб забезпечити пе­рехід до економіки сучасного цивілізованого ринку. Тому особливість геострате­гічного розвитку цих країн полягає не у переході до індустріальної чи постін­дустріальної ринкової економіки, а про пошук власної ніші в загальному контексті глобальних структурних зрушень.