Механізми і потенціал економічного розвитку України

В умовах затяжної інституційної і політичної кризи перед Україною постала об’єктивна потреба щодо формування новітньої парадигми розвитку, спрямованої на розбудову власної державності й формування політичної нації; створення де­мократичної системи правління; перехід від індустріальної енерго- та ресурсовит­ратної економіки до сучасної ринкової економіки – «економіки знань»; формуван­ня нових суспільних цінностей.

У сучасних умовах глобальних структурних зрушень і міжсистемних транс­формацій кожна держава для забезпечення внутрішньої і зовнішньої макроеконо­мічної рівноваги і збереження геостратегічних позицій у зовнішньому конкурент­ному середовищі змушена постійно коректувати свою стратегію адаптаційного син­дрому з урахуванням викликів і загроз (іншими словами, умов і факторів) середо­вища свого функціонування. Це зумовлено тим, що розрив між факторами зовні­нього і внутрішнього середовища може призвести до виникнення певних асиметрій і дисбалансів між економічною системою держави і середовищем її функціонуван­ня, загострити необхідність її адаптації до зовнішніх умов. У цьому контексті дер­жава має бути спроможною своєчасно здійснювати адекватні зміни, які у довго­строковій перспективі, як правило, завершуються масштабними реструктуризація­ми і трансформаціями.

Відповідно до характеру впливу окремих умов і факторів, а також можли­вос­тей їх контролю з боку держави можна виділити:

1) зовнішнє середовище непрямого впливу;

2) зовнішнє геополітичне і геоекономічне середовище безпосереднього впливу;

3) внутрішнє середовище.

Зовнішнє середовище непрямого впливу об’єднує систему умов і факторів, які впливають на макроекономічну динаміку, визначають системні детермінанти зов­нішньої і внутрішньої економічної рівноваги, форми і результати соціально-еконо­мічного розвитку держави, прямий контроль над якими вона здійснювати не спро­можна. В основному цей вид факторів і умов зовнішнього середовища не носить характеру індивідуальних особливостей прояву щодо конкретної держави, оскільки у формуванні умов зовнішнього середовища непрямого впливу суттєву роль віді­грають глобальні виклики (як наприклад, у випадку глобальної кризи в умовах су­часних глобальних структурних зрушень, чи ризиків, пов’язаних з природними і техногенними катастрофами).

Зовнішнє середовище безпосереднього впливу характеризує систему умов і факторів, які впливають на макроекономічну динаміку, визначають системні детер­мінанти зовнішньої і внутрішньої економічної рівноваги, форми і результати соці­ально-економічного розвитку держави у результаті геополітичного вибору та гео­економічного позиціонування держави у глобальному просторі і, на які держава може впливати (зокрема, інструментами і засобами економічної дипломатії) у про­цесі безпосередніх комунікативних взаємозв’язків. Відповідно реалізація на високо­му рівні взаємовідносин з контрагентами з економічних і геополітичних питань дозволяє державі скеровувати систему відповідних умов і факторів у сприятливому для неї векторі.

Розробка стратегії адаптаційного синдрому з урахуванням факторів і умов зовнішнього середовища загострює надзвичайно важливу проблему, що постала пе­ред Україною – проблему геополітичного та геоекономічного вибору у контексті залучення до процесів глобального розвитку. Ця проблема особливо актуалізувала­ся в умовах формування «багатополюсного світу з непостійною геометрією», коли безпрецедентно змінюються політико-стратегічні й економічні вектори діяльності держав на зовнішній арені. Нова геополітична ситуація з невідворотністю змушу­ватиме всі без винятку країни включатися до нових геостратегічних координат. Щоб не залишатись об’єктом гри «геополітичного торгу» Україні доведеться мак­симально прагматично підійти до геостратегічного вибору. Від цього залежатиме як майбутнє держави та добробут її народу, так і зрештою те, чи залишатиметься Україна на другорядних позиціях «у зоні політичної напруги чи знайде в собі сили й мужність вийти з неї».

При формуванні стратегії адаптаційного синдрому важливо також враховува­ти умови і фактори внутрішнього середовища, що впливають на макроекономічну динаміку, визначають системні детермінанти зовнішньої і внутрішньої економічної рівноваги, форми і результати соціально-економічного розвитку держави і, які пере­бувають під безпосереднім контролем органів державної влади і управління. З цією метою важливо у взаємопов’язаному режимі задіяти дев’ять головних «функціо­нальних зон» і п’ять економіко-організаційних блоків (інституційний, монетарний, фіскальний, інвестиційний та організаційно-правовий), що формують своєрідний «магічний п’ятикутник» соціально-економічного розвитку держави.

В економічному і фінансовому середовищі найбільш відчутний вплив на фор­мування стратегії адаптаційного синдрому здійснюють темпи економічної динаміки (вимірюються показниками валового внутрішнього / національного доходу); спів­відношення параметрів споживання і накопичення національного доходу; темпи інфляції; система оподаткування юридичних і фізичних осіб; швидкість грошового обігу; динаміка валютного курсу; динаміка облікової ставки національного банку.

У технологічному середовищі вплив на формування стратегії адаптаційного синдрому здійснюють як технологічний спосіб виробництва, так і рівень інновацій у сфері технічних засобів управління, фінансових технологій та інструментів.

В інституційному і політико-правовому середовищі основний вплив на соціа­льно-економічний розвиток і формування стратегії адаптаційного синдрому здійсню­ють форми і методи державного регулювання і, в тому числі, фінансового ринку і фі­нансової діяльності, грошового обігу; політика державної підтримки окремих галузей і сфер діяльності; політика залучення і захисту іноземних інвестицій; рівень корупції тощо. При цьому необхідне чітке організаційно-правове забезпечення для встанов­лення відповідності між процедурами і методами, що застосовуються та законодав­чою базою у системі договірних, інвестиційних, податкових та інших відносин.

У соціодемографічному і соціокультурному середовищі стратегія адаптацій­ного синдрому визначається рівнем освіти і культури економічно активного насе­лення; рівнем підготовки фахівців у системі вищої освіти; відношенням населення до реформ і рівнем довіри населення до органів державної влади і управління. При цьому для справжнього успіху стратегії адаптаційного синдрому процес трансфор­мації економічної системи і соціуму загалом повинен враховувати соціокультурний вимір.

Сучасні глобальні структурні зрушення зумовлюють необхідність форму­вання ефективної енергетичної та екологічної політики. В енергетичному середо­вищі найбільш відчутний вплив на формування стратегії адаптаційного синдрому здійснюють рівень енергоємності економіки та стан енергетичної безпеки держави, що у сукупності визначають ефективність її енергетичної системи, а також страте­гічні вектори переходу до нової «енергетичної архітектури», від індустріальної енерго- та ресурсно-витратної економіки до «нової економіки знань».

В умовах посилення глобальних техногенних викликів і загроз формування стратегії адаптаційного синдрому визначається також розвитком екологічного сере­довища України, характером міжнародних зобов’язань та європейських принципів екологічної політики і, зокрема, в частині імплементації нових економічних меха­нізмів підвищення мотивації природоохоронної діяльності, а також інноваційності й екологізації виробництва, оптимізації споживання, відновлення функціональної цілісності природних систем.

Таким чином, стратегія адаптаційного синдрому передбачає приведення в дію відповідних механізмів адаптації / реструктуризації, які мають зачепити головні «функціональні зони» соціально-економічного розвитку держави і торкнутися не лише економічних детермінант, але й чинників соціального і політичного масштаб­бу, соціокультурного виміру й геополітичного вибору, формування нових суспіль­них цінностей.

Розглядаючи механізми і потенціал економічного розвитку України в контек­сті концепції Стігліца-Ліня можна виділити дві групи пріоритетних галузей, які потребують відповідної державної підтримки:

1. галузі-локомотиви економічного розвитку, до яких відносяться енергети­ка, машинобудування, житлове будівництво, інфраструктура, інформаційна сфера;

2. галузі, що мають порівняльні, конкурентні та виявлені переваги на між­народних ринках – ракетно-космічний комплекс, авіа- та суднобудування, військо­во-промисловий комплекс, аграрний сектор, транзит, програмне забезпечення, ос­вітні послуги.

При цьому політика адаптації передбачає формування так званої «рефлектор­ної дуги» (набору методів, технологій та інструментів) внутрішнього механізму са­моорганізації економічної системи держави: від оперативної корекції стохастичних зовнішніх асиметричних шоків і внутрішніх дисбалансів – через тактичні механізми реструктуризації та адаптації до глобальних викликів і кон’юнктурних змін у гео­економічному просторі – до стратегічної реструктуризації економічної системи як реакції на фундаментальні протиріччя і глобальні структурні зрушення. Головними складовими реструктуризації мають стати індустріальна та аграрна політика, фінан­сова і грошово-кредитна політика, інноваційна політика, енергетична політика, соціальна політика, регіональна, екологічна та зовнішньоекономічна політика.

[1] Schwab K. The Global Competitiveness Report 2013–2014 // World Economic Forum: Insight Report. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www3.weforum.org/docs/WEF_GlobalCompetitivenessRe­port_2013-14.pdf

[2] Schwab K. The Global Competitiveness Report 2013–2014 // World Economic Forum: Insight Report. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www3.weforum.org/docs/WEF_GlobalCompetitivenessRe­port_2013-14.pdf

[3] Близько 27 % експорту України припадає на чорні метали та вироби з них; 13, 4 % – на продукти рослинного походження (у тому числі зернові культури); 11, 1 % – мінеральні продукти (зокрема, шлаки, золу, паливо мінеральне і нафтопродукти тощо); 10, 2 % – машини, обладнання та механізми і ще 8, 7 % – на засоби наземного транспорту; 7, 4 % – продукцію хімічної промисловості; 6, 1 % – на жири та олії тваринного або рослинного походження.