Увага! Лексична компетенція

Словом прощай (те) послуговуються тоді, коли прощаються із тим, хто відходить у вічність. За українським звичаєм, після слова Прощай! говорять: Хай тобі буде земля пером! Вислів Хай буде земля пухом є калькою з російської мови.

Отже, типові етикетні ситуації мають багатий арсенал словесних формул, семантико-стилістичні властивості яких дають можливість мовцеві зробити пра-вильний вибір, врахувавши структуру комуніка­тивної ситуації, взаємини із спів-розмовником, його вік, стать, соціальне становище.

У діловій взаємодії уся мовленнєва поведінка орієнтована на певну реакцію партнера. Для того, щоб реакція виявилася адекватною до намірів кожної зі сто-рін, необхідно:

Ø набути особистісних рис ділової людини – бути упевненим у собі, мати особисті цілі й цінності, володіти предметом комунікації, бути інформова-ним і компетентним;

Ø демонструвати об’єктивність в оцінці інформації й у способах її повідом-лення, виявляти щиру зацікавленість до предмета обговорення і до партне-ра;

Ø у партнері поважати особистість, прагнути побачити проблему його очима, шанобливо ставитися до його суджень і контраргументів;

Ø дотримуватися постулату релевантності (доречності) – вести мову про саму суть питання, його актуальні аспекти, співвідносити повідомлювану інформацію з тим, що хоче почути партнер;

Ø коректно ставитися до кількості і якості інформації, її вірогідності, бути пос-лідовним і аргументованим;

Ø дотримуватися мовної нормативності ділового мовлення – чітко формулю-вати думку, використовувати узвичаєні в діловому спілкуванні кліше, уникати розбіжності слів і невербальних сигналів, що ведуть до непорозу-міння;

Ø підкорятися встановленим правилам і обмеженням (протоколу, діловому етикету, культурі спілкування, які формують приємний імідж в очах спів-розмовника), оскільки діловій комунікації властива регламентованість.

СУЧАСНІ ТЕОРІЇ МІЖОСОБОВИХ СТОСУНКІВ

Особливе місце в системі відношень займають міжособистісні, тобто став-лення людей один до одного. Вони визначаються установками, орієнтаціями, очі-куван­нями особистості, крізь призму яких вона оцінює та взає­модіє з конкретною особою, групами осіб.

Оцінка міжособистісних стосунків передбачає про­ведення їхньої класифіка-ції. Так, виділяються стосунки зна­йомства, приятелювання, дружби, Коли один з партнерів сприй­має ці стосунки тільки як знайомство, а інший — як друж­бу, то виникає непорозуміння. Тому міжособистісні стосунки можна визначити як вза-ємну готовність партнерів до певно­го типу почуттів, домагань, очікувань, пове-дінки. М. Обозов пропонує таку класифікацію міжособистісних стосунків: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні. Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірко-вість щодо партнерів, функції стосунків.

Розглядаючи процес пізнання людиною людини в спілкуванні, один з осно-воположників радянської психології, С.Л.Рубінштейн, писав: " У повсякденному житті, спілкуючись з людьми, ми орієнтуємося в їх поведінці, оскільки ми як би " читаємо" її, тобто розшифровуємо значення її зовнішніх даних і розкриваємо зміст тексту, що виходить таким чином, у контексті, що має свій внутрішній пси-хологічний план. Це " читання" виникає швидко, оскільки в процесі спілкування з навколишніми у нас виробляється своєрідний підхід, який більш-менш автоматич-но функціонує до їх поведінки".

Дуже важливим у спілкуванні є перше враження. Звичайно, перше враження це не завжди остаточний висновок про співрозмовника, але важливо, що із самого початку саме на його основі будується спілкування і це особливо важливий мо-мент у контексті дослідження питання про бар’єри спілкування.

У будь-якому випадку головним регулятором у побудові спілкування буде той образ партнера, та уява про нього, що є в кожного, тому що саме до цього образа і буде звернене спілкування.

Але відкіля він узявся, цей образ партнера? Якщо врахувати швидкість і невимушеність " виникнення" першого враження, то легше всього уявити собі це так: ледь побачивши людину, ми отримуємо звідкись уже готове уявлення і про-сто як би " навішуємо" його на людину і надалі звертаємося вже не до реального партнера, а до цього свого уявлення про нього.

У кожного із собою є багаж, що складається з уявлень і суджень про людей, про світ, про себе, зі спогадів, із планів, які треба здійснити в майбутньому і ще з багато чого іншого. Саме з цього багажу і виникає образ партнера. Тим самим усе, що є в багажі, може певним чином відбитися в першому враженні про іншу люди-ну. Звичайно, багаж у кожного свій, і тому люди звертають увагу на різні риси і якості навколишніх, використовують різні риси своїх загальних представлень і свого досвіду й одержують різний результат.

Питання про ступінь об’єктивності першого враження, що формується, веде до питання про роль розуміння ситуації. Насправді, на думку психологів, людям необхідно не стільки об’єктивне представлення про партнер, скоріше таке, яке б якнайбільше допомагало нам будувати свою поведінку і спілкування з ним. І на-віть якби існувала можливість одержати повну " об’єктивну" інформацію про партнера, вона нам була б не потрібна. У реальній ситуації не потрібно знати, яка людина " взагалі", необхідно представляти собі, як вона поведеться в даній ситуа-ції, чого від неї чекати зараз, у цих умовах, у даному контексті.

Спілкування будується не " взагалі", а " тут і зараз", і представлення про партнера повинно відбивати цю реальність спілкування.

Однак те, що уявлення про іншого в спілкуванні зовсім необов’язково по-винне відповідати об’єктивній реальності, не означає, що образ іншого залежить тільки від того, хто його будує, і від його розуміння контексту. Звичайно, партнер може вплинути на той образ, що з’являється в іншого.

Систему знаків, зміст яких виявляється в образі, що одержує партнер, мож-на назвати самоподачею. Хоче людина цього чи ні, усвідомлено вона вживає виз-начені знаки (надягає костюм, наприклад) чи неусвідомлено, все рівно система самоподачі, самопред’явлення існує і робить свій вплив на спілкування. Немає сумнівів, самопред’явлення також формується під впливом представлення про контекст спілкування і уявлень про світ, про людей, про себе.

ВЧИНОК ЯК ПЕРШОЕЛЕМЕНТ МОРАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

...4 вересня 1965 р. в незадовго перед тим відкритому столичному кіно-театрі «Україна» від­бувалася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Зустріч творчої групи з гляда­чами, що передувала показові стрічки, була посправжньому хвилюючою: адже всесвітньо визна­ний шедевр нарешті могли побачити й оцінити на батьківщині, куди його так довго не допускали. Висту-пали режисер, оператор, хтось з акторів... Аж раптом публіка почула схвильовані слова юнака, який, дедалі напружуючи голос, говорив про те, яких зусиль кошту-вало «пробити» цей тала­новитий і щирий фільм, як важко взагалі стало диха-ти на Україні; про арешти, які розпочалися серед української інтелігенції... «Громадяни! Невже ми допустимо повторення 37-го року?!» — неначе шмагав покірливі душі присутніх трем­тячий від власної правоти юнацький голос — але в динаміках уже наростало виття, і хтось непомітний, схаменувшися, відтягав неперед-баче­ного промовця від мікрофона... Зала вирувала, люди почали підводитися з місць — аж ось роз­почався фільм. На екрані попливли чарівні кар­патські крає-види, замерехтіли трагічно-прекрасні епізоди життя, сцени жорстокості й лю-бові. Й не було, здавалося, у залі людини, яка не відчувала б серцем усієї повноти правди, що спалахнула на мить у цьому зіткненні слова й фільму. Багато хто з присутніх, як виявилося згодом, запам’ятав ту мить назавжди.

Юнака, що зламав крихку благонадійність «небезпечної» прем’єри, звали Іваном Дзюбою. Його протест підтримали Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, які були в залі. Усі вони незабаром поплатилися. Стуса, зокрема, було відраховано з аспі-рантури Інституту літератури АН УРСР, згодом за продовження «дисиден­тської» діяльності арештовано й засуджено. Помер він у спецтаборі на Уралі 4 вересня

1985 р. — день у день через 20 років після того пам’ятного для київської інтеліген-ції вечора...

Отже, що таке вчинок?

У ґалузі трудової діяльності людини елементарною осмисленою цілістю є реалі-зація тієї чи іншої мети, у ґалузі наукового пізнання — встановлення чи відкрит­тя певної істини, у мистецтві — творення художнього образу, так у царині власне мораль-ної активності такою цілістю, що надає останній довершеної й осмисленої форми, постає не що інше як учинок. Уся справа, однак, у тому, як розуміти саму моральну діяльність, адже, з одного боку, вона не існує як щось особливе поряд з іншими пред-метно визначеними різновидами діяльності людей, з іншого ж — мало не в кожному з цих різновидів діяльності — економіці, політиці, спорті й т. д. і т. п. — рано чи пізно відшукується свій власний моральний аспект.

Найчастіше, якщо не зважати на проміжні позиції, зустрічаються два підходи до розуміння суті моральної діяльності — більш широкий і більш вузький. Згідно з пер-шим, ширшим підходом, діяльність єморальною, якщо узгоджується з вимогами мо-ралі, її нормами та цінностями. Якщо людина сумлінно виконує свій обов’язок, з повагою ставиться до ближніх, дотриму­ється правил порядності, у нас є підстави вва-жати її поведінку, її діяльність моральною — на відміну від діяльності аморальної, що порушує приписи моралі.

У вужчому ж розумінні власне моральною є лише така діяльність, яка ґрунту-ється на усвідомленому виборі її суб’єкта й має на меті активне утвердження певних моральних цінностей. З такого погляду можна говорити про домінуюче моральне значення тих або інших проявів людської активності як про їхню спе­ціальну ознаку, зовсім не вважаючи при цьому всі інші форми цієї активності чимось обов’язково амораль­ним.

Указане розрізнення є важливим для нас, оскільки воно дає змогу зрозуміти, що справж­ній моральний учинок є явищем рідкісним у повсякденно­му людському житті. Можна бути чесною, порядною, доброю людиною і не здійснювати при цьому жодних учинків — поки складність моральної поведінки залишається суто «технічною» складністю виконання певних зобов’язань і не тягне за собою сум-нівів від­носно самих духовно-моральних засад, що їх репрезен­тує дана особис-тість, пов’язуючи з ними уявлення про власну гідність. Інакше кажучи, якщо певний обов’язок є безсумнівним, виконувати його легко в моральному відношен-ні (навіть якщо у відношенні фізичному це вимагає граничних зусиль усього людського єства), й особливої потреби в такому «кванті» суто моральної актив-ності, як учинок, - не виникає. Інша справа, коли ця безсумнівність відпадає і ми усвідомлюємо пробле­матичність, дискусійність ціннісних засад нашого буття, усвідомлюємо, що обстоювати їх у полеміці з опонентами можемо лише шляхом власного вибору, власної відповідальної дії. Саме в такому разі проста відмова плескати в долоні, простий намір розмовляти рідною мовою стають учинком — не тому, що важко, мовляв, виконувати вимоги людської моралі, а тому, що потрібно захищати її духовно-ціннісні основи.

Враховуючи сказане, вчинок можна визначити як практичний акт ціле-спрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Беручись захищати дані цінності, людина наче виступає з ряду (звідси російське «поступок»), відокремлюється від маси, втручається у відкриту подієвість буття, розв’язку якої заздалегідь передбачити неможливо. Саме відсутність онтологічних гарантій щодо стверджуваних ціннос-тей і пов’язана з цим неминучість морального ризику відрізняють учи­нок від того, що називається «героїчним учинком» або подвигом, — діяння, спрямованого ско-ріше на досяг­нення певної мети, аніж на її полемічне ствердження у світі. Под-

виг — зрушити з місця, «подвигнути» якусь украй важку у фізично-життєвому відношенні, але безсумнівно потрібну справу. Вчинок — зробити щось за рішен-ням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів

За всієї своєї ризикованості справжній учинок, звичайно, із самого початку несе в собі потужній мо­ральний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ, він утверджує в ньому дієвість совісного суду, преро­гативи вищих людських цін-ностей. У зв’язку з цим слід підкреслити, що за своєю конкретною етичною спря­мованістю вчинок може бути добрим або злим, але він принципово не може бути бездуховним — смисловий універсум людської духовності знаходить у ньому свою безпосередню реалізацію, предметно продовжується в неповторній ситуації його здійснення.

За словами відомого соціопсихолога І. С. Кона, «всі вчинки здійснюються в конкретній ситуації», тобто визначаються не лише абстрактними закономірностя­ми моральної сфери, а й реальним людським спів-буттям у світі. Універсальність морального вибору набуває у вчинку форми й присмаку конкретної внутріситуа-тивної діяльності, підпорядковується до певної міри власній логіці останньої. Той же згаданий на початку розділу виступ І. Дзюби і В. Стуса, як і будь-який справж-ній учинок, мав поза всім іншим і цілком кон­кретну ситуативну мету. Утверджен-ня цінностей у цупкій структурі вчинку по суті невіддільне від «суворої прози» практичного цілепокладання — тільки завдяки цьому воно й не лишається голою декларацією, а постає дієвим проявом людського духу тут і тепер, у «силовому полі» даного моменту.

Разом з цим, «замикаючися» на конкретну ситуа­цію, моральний учинок незмінно виходить за її межі — або, завдяки акумульованій ним духовній енергії, підносить саму цю ситуацію на рівень високої драми людської свободи й ціннос-тей, де історія моральності постає перед нами в цілісних сценах на зразок похо-ван­ня софоклівською Антігоною свого брата Полініка, присяги, що її приносить датський принц Гамлет духові вбитого батька, розкаяння Родіона Раскольникова перед Сонечкою Мармеладовою тощо. Здатність мо­рально-смислового ядра вчин-ку до «трансцендування» за межі наявного контексту життя безпосередньо пов’я-зана з масштабністю тих цінностей, що їх репре­зентує й утверджує суб’єкт учин-ку. У кожному разі, ґрунтуючись на виборі, тобто орієнтації на те бажане, що вже якимось чином сформувалося і заявило про себе в людському житті, вчинок роз-криває, робить ак­туально присутніми в наявній дійсності певний духовно-цінніс-

ний порядок, певну систему смислових натя­гів, що виходять далеко за межі ді-ючого суб’єкта. Відтак, осмислюючи людський учинок, намагаємося начебто «про-читати» його, розпізнати (за низкою принципово вже засвідчених у суспільній сві-домості взаємопов’я­заних ознак) той порядок цінностей, що його обстоює суб’єкт даного вчинку. Так і згаданий виступ в «Украї­ні» здобував свій реальний сенс лише в контексті ут­верджуваної ним загальної ціннісної позиції — як притишеної на той час, але живої в інтелігентській свідомості системи цінностей українського на-ціональ­ного життя, так і універсальних цінностей людської моральної автентич-ності.

Таким чином, здійснюючись у певній ситуації, на­чебто «вибухаючи» в ній, учинок незмінно окреслює навколо себе своєрідне смислове поле, що залучає його до надситуативних духовно-ціннісних зв’язків куль­тури, поле, здатне радикально змінити весь сенс вихід­ної ситуації в цілому. Осяяна вчинком, ця ситуація набуває якісно нових рис, що вже не можуть бути зведені до її попереднього стану; для сформованої християнською традицією моральної культури Європи прообразом цієї необоротності справжнього вчинку постає не що інше, як самий божествен-ний Першо-вчинок — хресна жертва Христа, після якої, як ствер­джували вже отці християнської церкви, світ змінився у самій своїй основі й принципово вже ніколи не може бути таким, яким був раніше. Так і людські вчинки хоч на крихтину, але змінюють світ довкола нас: мужнє утвердження власної гідності, прощення, ад-ресоване ворогові, прояв співчуття там, де на нього не сподівалися, — вносять у наше життя елементи цієї моральної необоротності.

Як бачимо, справжній моральний вчинок за своєю суттю є досить вагомим зру-шенням у всій структурі людського буття, взятого в єдності його духовних, мо­ральних і безпосередньо життєвих аспектів. Особа, що зважується на вчинок, неминуче йде на певний ризик — передусім моральний, але нерідко й на фізично-життєвий також, інколи — на свідому самопожертву. Разом з тим кожен учинок означає певний зсув реаль­ності, яка оточує діючого суб’єкта, — реальності куль­турної, соціальної, ре-альності особистих стосунків. Кожен учинок вводить до цієї реальності дещо нове й водночас щось у ній руйнує, розриває ті чи інші уста­лені зв’язки. Є вчинки, які в окресленому онтологіч­ному плані відіграють глибоко конструктивну роль; чимало й таких, що призводять переважно до дест­рукції, порушення органічних відносин.

Саме з огляду на те, що повноцінний учинок є сильнодіючим засобом людсь-кого втручан­ня у світ, першою етичною настановою щодо нього, хоч як це парадок-сально, має бути: не зловживати вчинком. Як неможливо спілкуватися із суб’єк-том, якому спало б на думку вибудовувати стосунки з бли­жніми, аж до найменших подробиць, виходячи ви­ключно зі свідомості моральних принципів, так само нестерп-ним для оточення виявився б і той (а такі люди трапляються), для кого будь-яка жит-тєва справа або акт спілкування були б можливими лише у формі вчинку — з обов’яз-ковою імперативністю прийнятих рішень, на­в’язливими демонстраціями своїх ко-нечних цінностей, легким ставленням до розриву налагоджених, хай навіть недос-коналих стосунків, і т. д. і т. п. Вище вже йшлося про те, що вчинок за своєю суттю є в людській поведінці явищем рідкісним; так воно, очевидно, й має бути.

Водночас учинок лишається осердям, першоеле­ментом моральної діяльності, у відриві від якого остан­ня просто втрачає свій смисл. Людина, не здатна до вчинків, не є справжнім суб’єктом моральності. Отже, друга етична настанова щодо вчинку має вимагати го­товності його здійснити, коли в цьому виникає потреба. Саме цією готов-ністю визначається мораль­на зрілість людської особистості.

Зазначена обставина варта особливої уваги, оскіль­ки традиційно культура вчин-ку є однією з найслабших ланок нашої моральної культури. Ще на початку XX ст.

О. Шпенглер, а згодом М. М. Бахтін писали про «кризу вчинку» в сучасному світі; у східнослов’янському регіоні ця криза значно поглибилася за роки радянсь­кої влади, коли загальноприйнятою нормою поведінки стало «мудре» правило «Не виступай!» Світ, що потре­бував активного людського втручання, все більше перетворювався на світ Учинку, який не відбувся. Як засвідчив ще Чорнобиль, навіть подвиг, навіть героїчне діяння виявлялися для нашого співвітчизника чимось більш зрозумілим, природним і «легким», ніж «звичайний собі» моральний учинок: підбирати з ризиком для життя радіоактивний брухт зрештою було кому, а от підійти до мікрофона чи телекаме-ри і, знехтувавши дурними заборонами, чітко й своєчасно попередити людей про небезпеку — добровольців не знайшлося...

Можна було б гадати, що за останні роки справи в цьому відношенні зміни-лися. І справді, ми стаємо більш жорстокими, рішучими, скандальними — але ж чи зростає разом з тим наша здатність до морального вчинку? Хіба не спостері-гаємо й досі згубну звичку в усьому йти за гуртом — на добре й на зле? Хіба викорінені вже в нашому суспільстві давні стереотипи тоталітарного мислення, яке перешкоджає особистості зважитися на самостійний крок? Хіба не прислуха­ємося ми й сьогодні до гучних закликів «згори» там, де потрібно керуватися лише голосом власного сумління?

Тож проблема здолання кризи вчинку і нині стоїть перед нами.