Поняття даної класифікації та її значення

Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес. Щоб досягти необ­хідної впорядкованості, застосовують класифікацію. І потреба в ній тим нагальніша, чим складніший об'єкт, який має бути кла­сифіковано.

Поняття «класифікація» походить від латинського classis — розряд, клас. Латинський корінь визначає «квінтесенцію» цього поняття, його найістотніше, найсуттєвіше значення: поділ пред­метів певної сукупності за спільними ознаками з утворенням си­стеми класів цієї сукупності. Отже, під класифікацією розумі­ють систему підпорядкованих деякій ознаці понять (класів) у певній галузі знань або діяльності людини, використовувану як засіб для встановлення взаємозв'язків між цими поняття­ми (класами).

Будуючи таку систему підпорядкованих понять, використовують певні спільні ознаки, притаманні цим поняттям. Вони називаються ознаками класифікації і відіграють вирішальну роль в отриманні результату класифікації. Розрізняють натуральну класифікацію, ко­ли за ознаку класифікації беруть істотні ознаки понять, що класифі­куються (скажімо, класифікація за об'єктами страхування), і штуч­ну класифікацію, коли для неї використовуються несуттєві ознаки (наприклад, класифікація в алфавітному порядку).

Залежно від того, з якою метою потрібно виконати натуральну класифікацію, обирають ту чи іншу класифікаційну ознаку.

Страхування як наука, як галузь знань та як сфера бізнесу ха­рактеризується багатьма специфічними поняттями. Без класифі­кації цих понять неможливо виконувати ні теоретичні дослі­дження, ні практичну роботу в цій галузі. Тому класифікації страхування приділяється пильна увага.

Основу класифікації страхування можна покласти розбіжно­сті у сферах діяльності страхових компаній, у підходах щодо за­безпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, у визначенні об'єктів страхування, обсягів стра­хової відповідальності, у формах проведення страхування тощо. У зв'язку з цим можна вирізнити найістотніші класифікаційні ознаки, за допомогою яких класифікують страхування і які мають найбільше значення як у теоретичному, так і у практичному розумінні, а саме:

• історичні ознаки (етапи розвитку страхової справи; час ви­никнення окремих видів страхування);

• економічні ознаки (інвестиційна складова договору страху­вання; рід небезпеки; об'єкт страхування);

• юридичні ознаки (вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства; форма організації страховика; форма проведення страхування).

Класифікація за історичними ознаками передбачає виокре­млення етапів розвитку страхування (зародки страхування в ан­тичному суспільстві; середньовічне страхування у формі взаємо­допомоги; страхування в період раннього капіталізму; страхуван­ня в сучасному капіталістичному суспільстві) і поділ усієї сукуп­ності страхових послуг за часом їх виникнення. Така класифікація має швидше теоретичне, аніж практичне значення. Проте слід зауважити, що теоретичні знання історії страхової справи, її витоків, генезису допомагають прак­тикам орієнтуватися у процесах, що відбуваються на страховому ринку, прогнозувати тенденції його розвитку, будувати страхові правовідносини з урахуванням досвіду, нагромадженого за бага­торічну історію зарубіжного і вітчизняного страхування.

Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька підходів. Найважливішою економічною ознакою для класи­фікації страхування є наявність або відсутність у договорі страхування інвестиційної складової. З огляду на це у світовій практиці всю сукупність страхових послуг поділяють на дві ве­ликі групи.

Перша група об'єднує ті договори страхування, які не лише задовольняють потреби страхувальників у страховому захисті, а й здатні забезпечити їхні інвестиційні інтереси, тобто уможлив­люють нагромадження й капіталізацію страхових внесків. Такі договори охоплюються поняттям «Life assurance» — «страху­вання життя». Хоча не обов'язково, щоб у конкретному виді страхування йшлося саме про страхування життя. Прикладом подібних договорів є договори індивідуального страхування жит­тя, страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової пенсії тощо. Це довгострокові договори страхування, які укладаються на 5, 10, 20, 30 і більше років.

Страхові премії за договорами страхування життя зазвичай сплачуються в розстрочку протягом усього терміну дії догово­ру з таким розрахунком, щоб на момент закінчення дії догово­ру розмір нагромаджених страхувальником внесків дорівню­вав би страховій сумі за договором. Відбувається начебто «накопичення» страхувальниками коштів, які зберігаються (перебувають и управлінні) у страховика на період дії догово­ру страхування.

Законодавство багатьох країн передбачає встановлення норми прибутковості, що її має забезпечити страховик у результаті управління коштами, які надійшли компанії у вигляді премій зі страхування життя. На цю норму прибутковості, передбачувану мри розрахунках страхового тарифу, може зменшуватися розмір страхової премії, що її сплачує страхувальник. Якщо ж такого зменшення не відбувається, то страховик зобов'язаний нарахову­вати певні відсотки на суму отриманих від страхувальника стра­хових премій. Тобто страхувальник залучається до участі у при­бутку, який утворюється в результаті інвестування й розміщення коштів страхових резервів зі страхування життя. Безперечне і повне повернення страхувальникові (застрахованому, його правонаступникам) внесеної суми премій плюс додатковий дохід у вигляді відсотків річних саме і означає ту інвестицій­ну складову, якою вирізняються договори страхування жит­тя і якої немає в інших договорах страхування.

Друга група договорів — це ті договори, які обслуговують потреби виключно у страховому захисті, не торкаючись інвести­ційних інтересів страхувальників. Прикладом подібних договорів є договори страхування нерухомого майна, засобів транспорту, фінансово-кредитних ризиків тощо. Вони об'єднуються поняттям «Non-life», або «General insurance» — «не-життя», або «загальне страхування». В українській практиці, термін «не-життя», як правило, не вживається; зазвичай у такому разі вживають термін «ризиковані види страхування», або «види страхування інші, ніж життя», або ж «загальні види страхування».

Класифікація з виокремленням двох зазначених груп, незва­жаючи на зовнішню простоту, має дуже велике значення і глибо­кий зміст.

Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює страхування життя, відрізняється від управління компанією, що провадить загальні види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень страхувальників за договорами страхування життя висуває до страховиків, що здійснюють таке страхування, особливі вимоги. Для них, як правило, передбачає­ться підвищений розмір статутного капіталу. Установлюється особливий порядок формування страхових резервів, які обчис­люються окремо за кожним договором страхування з викорис­танням методів актуальної математики. Доходи таких компаній у ви­гляді внесків за договорами страхування життя не підлягають оподаткуванню [11].

Довгостроковий характер зобов'язань за договорами страху­вання життя позначається на характері інвестиційної політики страховика. Він може дозволити собі значну частку довгостроко­вих вкладень у загальному обсязі власних інвестицій. Це стає можливим завдяки тому, що договори страхування життя укла­даються на довгий строк, а обов'язки з виплат страхувальникам, як правило, значно віддалені в часі і, крім того, піддаються до­сить точному прогнозуванню. А компанії, що провадять загальні види страхування (строк дії яких майже завжди не перевищує ро­ку), орієнтовані здебільшого на короткострокові високоліквідні інвестиції. Особливі інвестиційні можливості компаній зі страху­вання життя роблять унікальним їх становище на ринку капіталу: вони чи не єдині фінансові установи (за винятком пенсійних фондів), які задовольняють потреби економіки в дефіцитному капіталі для довгострокових інвестицій.

З огляду на ці розбіжності в більшості країн світу заборонено створювати так звані композитні компанії, які б одночасно здійснювали страхування життя і загальне страхування. У країнах Європейського Союзу, наприклад, така заборона діє з 1982 року. Страховий ринок чітко поділений на ринок страху­вання життя і ринок загального страхування.

У нашій країні заборона на створення композитних компаній існує з 1 січня 1997 р. Законодавством України передбачено, що компанії, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування і навпаки.

Іноді практика страхування потребує комплексного страхово­го захисту майнових інтересів страхувальника. Тоді за одним страховим полісом беруться на страхування кілька різнорідних об'єктів на випадок одних і тих самих страхових подій. У цьому разі доцільніше додержувати класифікації не за об'єктами стра­хування, а за родом небезпеки. Під родом небезпеки розуміється набір специфічних страхових подій (страхових ризиків), які су­проводжують конкретну діяльність страхувальника. Із цього по­гляду в загальному страхуванні виокремлюють, наприклад, авто­транспортне страхування, морське та авіаційне страхування, страхування ядерних, космічних, кредитних ризиків тощо [10].

Як приклад використання класифікації за родом небезпек мо­жна навести вимогу Директиви Комісії Європейського союзу 92/49/СЕЕ, згідно з якою країни — члени цієї організації зо­бов'язані формувати відповідну статистику з таким групуванням видів " загального страхування: страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби; автотранспортне страхування (за ви­нятком відповідальності перевізника); страхування майна від во­гню та стихійного лиха; авіаційне, морське та транспортне стра­хування; страхування загальної цивільної відповідальності; страхування кредитів та поручительств; інші види.

Не менш важливою з економічного погляду є класифікація за об'єктами страхування, тобто об'єктами, на які спрямовується страховий захист. Класифікація за об'єктами страхування перед­бачає виокремлення трьох галузей:

• особистого страхування (об'єкти — життя, здоров'я і праце­здатність страхувальників або застрахованих);

• майнового страхування (об'єкти — майно в різних його ви­дах: рухомі і нерухомі матеріальні цінності, грошові кошти, до­ходи);

• страхування відповідальності (об'єкт — відповідальність за шкоду, заподіяну страхувальником життю, здоров'ю, майну тре­тьої особи).

Ця класифікація довгий час була основною в теорії і практиці вітчизняного страхування. Не втратила вона свого значення і те­пер, хоча застосовується, здебільшого, у теоретичному аспекті. Об'єкт страхування є вирішальним фактором, від якого залежить характер договору страхування і його основні умови: страхова сума, перелік страхових випадків (обсяг страхової відповідально­сті), страхова премія, франшиза, термін дії договору, винятки, обмеження і т. ін. Класифікація за юридичними ознаками, як і за економічни­ми, передбачає кілька підходів. Насамперед це — виокремлення певних класів страхування згідно з міжнародними нормами. Так, згідно з директивами ЄС, з 1 січня 1978 року країни—члени цієї організації використовують класифікацію, яка встановлює 7 кла­сів довгострокового страхування (життя і пенсій) і 18 класів за­гального страхування.

Класі І. Страхування життя і ренти (ануїтетів) (Life and annuity).

Клас II. Страхування до шлюбу і народження дитини (Marriagere and birth). Клас III. Зв'язане довгострокове страхування життя (Link long term). Клас IV. Безперервне страхування здоров'я (Permanent health). Клас V. Тонтіни (Tontines). Клас VI. Страхування виплати капіталу (Capital redemption). Клас VII. Страхування пенсій (Pension fund management).

Загальні види страхування

Клас І. Страхування від нещасних випадків (Accident). Клас 2. Страхування на випадок хвороби (Sickness). Клас 3. Страхування наземних транспортних засобів (Land vehicles,), Клас 4. Страхування залізничного транспорту (Railway rolling stuck). Клас 5. Страхування авіаційної техніки (Aircraft). Клас 6. Страхування суден (Ships). Клас 7. Страхування вантажів (Goods in tranzit). Клас 8. Страхування від пожеж і стихійного лиха (Fire and iiutural forces).

Клас 9. Страхування власності інше, ніж передбачене класами З—8 (Other damage to property). Клас 10. Страхування відповідальності власників моторизова­них транспортних засобів (Motor vehicles liability). Клас 11. Страхування відповідальності власників авіаційної техніки (Aircraft liability). Клас 12. Страхування відповідальності власників суден (Liability for ships). Клас 13. Страхування загальної відповідальності (General liability). Клас 14. Страхування кредитів (Credit). Клас 15. Страхування поручительств (застави) (Suretyship). Клас 16. Страхування фінансових втрат (Miscellaneous financial loss). Клас 17. Страхування судових витрат (Legal expenses). Клас 18. Страхування фінансової допомоги (Assistance).

Згідно з цією класифікацією в багатьох країнах ліцензується страхова діяльність. Починаючи з 1996 року приблизно такий самий підхід до виокремлення класів (вони названі «видами») страхування при видачі страховикам ліцензій практикує держав­ний наглядовий орган у галузі страхування (до 2000 р. — Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю України, а далі — Департамент фінансових установ та ринків Міністерства фінансів України). Хоча слід зазначити, що окремої класифікації з поді­лом страхування на «життя» і «не-життя» у нас немає. Перелік видів страхування, на які видаються ліцензії, визначено в статті 6 закону України «Про страхування». Тобто йдеться про класифі­кацію страхування з офіційного погляду, згідно з вимогами внутрішнього законодавства України. Ця класифікація перед­бачає такі види страхування:

1. Страхування життя.

2. Страхування від нещасних випадків.

3. Медичне страхування (безперервне страхування здоров'я).

4. Страхування здоров'я на випадок хвороби.

5. Страхування залізничного транспорту.

6. Страхування наземного транспорту (крім залізничного).

7. Страхування повітряного транспорту [6].

8. Страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів водного транспорту).

9. Страхування вантажів та багажу (вантажобагажу).

10. Страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ.

11. Страхування майна (іншого, ніж передбачено пунктами 5—9).

12. Страхування цивільної відповідальності власників наземно­го транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

13. Страхування відповідальності власників повітряного транс­порту (включаючи відповідальність перевізника).

14. Страхування відповідальності власників водного транспор­ту (включаючи відповідальність перевізника).

15. Страхування відповідальності перед третіми особами (ін­шої, ніж передбачена пунктами 12—14).

16. Страхування кредитів (у тому числі відповідальності пози­чальника за непогашення кредиту).

17. Страхування інвестицій.

18. Страхування фінансових ризиків.

19. Страхування судових витрат.

20. Страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій.

21. Страхування медичних витрат.

22. Інші види добровільного страхування.

Безперечна перевага такої класифікації полягає в тому, що во­на значною мірою наближена до загальноєвропейських стандар­тів. Це сприяє взаєморозумінню між вітчизняними та іноземними страховими компаніями, що з огляду на інтернаціональний хара­ктер страхового бізнесу є дуже позитивним.