Правове забезпечення страхування

Правове забезпечення страхування становлять ухвалювані за­конодавчі та нормативні акти, що регулюють страхову діяльність яку цілому, так і за окремими її напрямками.

Система правового регулювання страхової діяльності міс­тить норми, визначені:

• Конституцією України [1];

• міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна;

• Цивільним кодексом України;

• Законами та постановами Верховної Ради України;

• Указами та розпорядженнями Президента України;

• декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;

• нормативними актами (інструкції, методики, положення, на­кази), котрі ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади та зареєстровано в Міністерстві юс­тиції України;

• нормативними актами органу, який згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

• нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим органам за рішенням Президента або Уряду України;

• окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не було відмінено законодавством незалеж­ної України.

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначи­ла, що виключно законами України встановлюються засади ство­рення й функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже, Конституція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку страхової справи [1].

Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну історичну специфіку, яка відчутно позначається на всій си­стемі правового забезпечення.

У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який регулював би порядок здійснення страхової діяльності. Оскільки страхову діяльність здійснювали виключно установи Держстраху та Індержстраху, що не мали повністю самостійного статусу, то не було потреби визначати законодавчі норми стосов­но прав та обов'язків цих суб'єктів.

Протягом 1992—1993 років у більшості незалежних держав, котрі утворилися після розпаду колишнього СРСР, було ухвалено законодавчі акти з питань страхування.

Улітку 1992 року Укрдержстрах за участю провідних страхо­вих компаній, утворених у період 1990—1992 років, подав до Ка­бінету Міністрів України перший проект Закону «Про страхуван­ня», спрямований на узгодження позицій кількох причетних до страхової справи міністерств і відомств. У грудні 1992 року цей проект після узгодження повторно було внесено на розгляд Кабі­нету Міністрів України. Оскільки згідно з рішенням Верховної Ради України в цей період Уряд дістав право видавати декрети, які мали статус законів, зазначений проект було прийнято як дек­рет у травні 1993 року.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про страхування» став фактично першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності. Цей Декрет визначив базові терміни й поняття, пов'язані зі страховою діяль­ністю (ринком страхових послуг).

Декрет «Про страхування» міг розглядатися лише як промі­жний законодавчий акт. Головний його недолік полягав у то­му, що тут було зроблено спробу поєднати суперечливі поло­ження: з одного боку, «держстрахові» принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися на планово-адміністративній економіці, а з іншого — принципи страхування в умо­вах ринку. Наприклад, Декрет передбачав здійснення страхо­вих виплат за рахунок страхових резервів, що відповідало рин­ковим принципам, не визначаючи фінансового механізму формування цих резервів, і суто адміністративно обмежував перераховування до резервів 50 % страхових платежів. Окрім того, Декрет надліберально забороняв державі втручатися в ді­яльність страхових організацій, а водночас визначав держав­ний орган, відповідальний за стан розвитку страхового ринку. І таких суперечностей було немало.

Отже, з розвитком ринкової економіки в Україні постала по­треба ухвалити новий законодавчий акт, який повністю врегу­льовував би як понятійний апарат, так і порядок здійснення стра­хової діяльності (давно застосовуваний у розвинених країнах).

6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про страхування» (далі — Закон), до якого 4.10.2001 р. Верховною Радою внесено зміни та доповнення. Він є головним законодавчим актом у цій галузі в нашій державі.

Закон України «Про страхування» має 5 основних розділів.

У першому розділі встановлюється головний понятійно-термінологічний апарат: визначаються такі базові поняття, як страхування, страховики, страхувальники, об'єкти і види стра­хування, форми страхування, страхові ризики і страхові випадки, страхова сума, страхове відшкодування, страхові платежі і та­рифи, співстрахування, перестрахування, об'єднання страхови­ків, страхові агенти та страхові брокери і деякі інші [11].

Центральне місце в цьому розділі посідають норми, що визна­чають вимоги до страховика під час його створення та реєстрації, а також порядок здійснення обов'язкового страхування. Зокрема, цим Законом в Україні встановлюється особливий механізм, коли види обов'язкового страхування можуть визначатися лише цим Законом, а не іншими законодавчими актами. При цьому Кабінетові Міністрів України надається право регулювати порядок проведення кожного виду обов'язкового страхування за умови, що цей вид передбачено Законом.

Другий розділ Закону регулює порядок проведення страхуван­ня: визначає вимоги до договорів та правил страхування й відпо­відної валюти, установлює обов'язки страховиків і страхувальни­ків у кожній конкретній ситуації. Важливість законодавчих норм, передбачених цим розділом, полягає в тому, що вони з макси­мальною повнотою відбивають особливості договірних відносин, прав та обов'язків сторін у сфері страхування. Фактично конкре­тизуються загальні норми цивільного права у цій сфері.

Третій розділ визначає умови забезпечення платоспроможно­сті страховиків і має дуже важливе значення. Саме тут подається фінансовий механізм здійснення страхової діяльності, установ­люються певні обмеження щодо можливості прийняття зо­бов'язань і визначаються загальні принципи аудиту страховика. Важливими статтями цього розділу є ті, де йдеться про порядок формування та види страхових резервів як технічних, так і зі страхування життя. Ряд статей регулює питання, що стосуються створення гарантійних фондів, порядку обліку та звітності.

Четвертий розділ визначає принципи державного нагляду за страховою діяльністю. Цим розділом визначено орган, що здійснює державний нагляд за страховою діяльністю (зараз цю роботу вико­нує Міністерство фінансів України), і встановлено його права та функції. У цьому розділі наведено порядок ліцензування страхової діяльності, що забезпечує правове регулювання роботи страховиків на страховому ринку. Закон конкретизує, зокрема, особливості лік­відації, реорганізації та санації страховиків, що дає змогу контро­лювати їх після того, як вони припинять свою діяльність.

Завершальний, п'ятий, розділ передбачає регулювання таких загальних моментів, як урахування міжнародного права, порядок та етапи застосування певних норм і т. ін.

Коли Закон було прийнято, Уряд упровадив низку підзаконних актів, зокрема постанов і розпоряджень, що регулюють окремі питання здійснення страхової діяльності.

Так, окремою постановою Уряду визначено порядок регулю­вання системи перестрахування в Україні. Зокрема, передбачає­ться, що страховик, перестраховуючи в нерезидента свої зо­бов'язання, має зважати на певні обмеження, а саме: він може здійснювати таке перестрахування лише за наявності в нерези­дента ліцензії від свого вітчизняного органу страхового нагляду, за відсутності порушень протягом певного часу та в разі вико­нання низки інших вимог [11].

Прийнято також постанову Уряду стосовно правового регу­лювання діяльності посередників — брокерів та агентів на стра­ховому ринку. Насамперед передбачаються певні вимоги щодо реєстрації брокерів, обмеження діяльності посередників, зокрема щодо можливості прийому коштів страхувальника на власний ра­хунок, термінів укладання договору страхування з боку посеред­ників, деяких інших моментів.

Окремою постановою Уряду визначено особливості функціо­нування товариств взаємного страхування.

Постановами Уряду регулюється порядок здійснення кожного виду обов'язкового страхування. Окремою постановою визнача­ються граничні розміри витрат на ведення справи в разі здійс­нення обов'язкового страхування, а також регулюються питання щодо створення державних і національних страхових компаній та обов'язкових об'єднань страховиків.

Розпорядженнями Уряду подаються окремі доручення щодо проведення експериментів у галузі страхування. З допомогою розпоряджень можуть вирішуватися й окремі питання регулю­вання тарифів, умов договорів тощо, коли це не суперечить зако­нам України.

Нормативними актами міністерств і відомств — інструкціями, положеннями, методиками, наказами, що реєструються в Мініс­терстві юстиції, деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім стосується тих питань, які належать до сфери регулю­вання кількох відомств. Наприклад, такими актами регулюється порядок ведення бухгалтерської та статистичної звітності стра­ховиків, здійснення з боку митних або правоохоронних органів спільного фінансового та страхового нагляду. Іноді такими акта­ми затверджуються методики розрахунку страхових тарифів. Спільними актами встановлюється й порядок реєстрації страхо­виків у системі різних відомств.

Нормативні акти, що їх видає орган, уповноважений здійсню­вати контроль за страховою діяльністю, є обов'язковими для страховиків. Цими актами (наказами, розпорядженнями, рішен­нями колегії¹) установлюються, по-перше, інструкції та методики щодо здійснення окремих видів діяльності; по-друге, заходи пилину на страховиків за виявлені порушення — приписи, зупин­ки, обмеження та відкликання ліцензії; по-третє, вимоги до звіт­ності й обліку; по-четверте, порядок реєстрації, ліцензування, ви­лучення з реєстру, ліквідації та реорганізації; по-п'яте, порядок здійснення навчання, підготовки та перепідготовки кадрів для страхового ринку.

Так, до найважливіших чинних нормативних актів колишньо­го Укрстрахнагляду належать Методика розрахунку резервів у разі страхування життя, інструкція з ліцензування страхови­ків, положення про філії та відокремлені представництва страховиків, положення з регулювання розміщення страхо­вих резервів та деякі інші документи.

Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, як пра­вило, мають розпорядчий характер, окреслюючи, в межах певних адміністративних одиниць особливості виконання заходів, визна­чених урядовими або відомчими документами. Це можуть бути роз'яснення щодо проведення будь-яких експериментів, особли­востей муніципального страхування. У зв'язку з віднесенням більшості питань з регулювання страхової діяльності на загаль­нодержавний рівень роль правових актів місцевої влади у страхо­вій галузі незначна.